-
Л@н@
Україна, Коломия
Ні. Я не буду виправдовувати дошкульні свої слова, що вручала голосом
гордовитої ніжності твоєї. Вручала напередодні нової розлуки.
Але хочу, щоби знав ти: я не мала і ще сотні разів не матиму рації, бо
моя позаштатна табельниця – ревність – кладе на підпис листа з галочками
і... потирає руки.
І тоді мені хочеться спроквола піти до неба табірною ходою.
І відпустити вкрадену в канонів пристрасть свою – як того саврасого коня, що віддають замість боргу.
Біль від ревнощів занадто громіздкий.
Тобі, напевно, не зрозуміти.
У кожній сварці дикість моя нехитра – проривається через страх тебе втратити.
Я кохаю тебе.
І навіть у неправоті своїй – я справдешна!
Глінтвейним смаком вибачення твого захмеліла. Віриш?
Життя готова за тебе віддати.
Нікому я не суперниця. Ані дружині того чоловіка, що говорить мені слова кохання.
Ані подрузі, у якої приятель проводжав мене вчора до таксі апельсинового кольору.
Ні колезі, що хвилюється та не спить другу добу, благаючи всіх богів отримати змінну посаду керівника фінансового відділу.
Ні тим більше рудій незнайомці, що міцно вхопила за руку хлопця, який підморгнув мені просто так...
Нікому я не суперниця...
Ані безсонню своєму чи сльозам чужим, ані усмішці неба – веселці.
У такої посмішки сім помад. У мене лишень одна улюблена – вишнева...
Нікому я не суперниця...
Ні дівчинці народженій, ні померлій бабусі.
Ані коханій, яку зустрічають, ані немилій, яку проводжають.
Ні впалому птаху з підстреленим крилом.
Ні листю, що злетіло за вітром.
Нікому я не суперниця...
Ані вагітній красуні, ані матері, що годує грудьми.
Ні дівчині, що співає зі сцени, ні балерині, що танцює.
Нічого не бажаю відбирати у посестер планети.
Не буду нічого доводити дочкам загальної матері – Життя.
Лише зустріну гідно – своє.
Час або красу, похвалу або докори.
Я – суперниця тільки собі...
Я не старалась правильно жить, чтобы пройти отборочный тур за право пребывания в Раю.
Нет терпения в генах моих. И сколько бы раз я не умирала от визы любви с полетной «Прощай» - видишь? Живу…
И сотни тысяч еще мгновений буду жить... Потому, что мой рай – быть – тебя любящей.
Двусломанной нотой шептать «Я люблю тебя!».
Верить в дурной перевод отчаяния – слов твоих, брошенных в спину. Не замечать купейную пыль.
Мой рай – отрицать любую боль, которую открывает быль.
Гордость моя посмеивается над чужими вешалочными привычками, что любовь свою с радостью бросают на остроносый крючок.
Лишь бы щупальцевая нежность вора – не украла из крокодиловой кожи – кошелек.
Я не умела носить чужие мысли. Брезгую. Будто это чье-то ношеное белье.
Я писала долговязые письма, в которых между буквами прятались слезы.
Почерк мой заробелый и добронравный не выдал ни капельку, искажая их формы, как граненное стекло.
Я не почувствовала присутствие Бога.
Ни в мечети. Ни в церкви. Ни у могил. В оперном театре и в цирке тем более.
Я лишь однажды услышала вздохи и выдохи всевышнего. Это была извилистая дорога. От себя земной. К тебе неземному.
Я не сетовала на жизнь – спотыкаясь об остроугольные камешки пустяков.
Но сотни раз я была не права. Когда учила отца и мать – как им меня – Богом посланную растить.
Я не делала вид, что чувствую то, что не чувствую – ни душой ни сердцем, ни краешком кольца.
Еще не умерев, я познала – Рай. В день, когда ты назвал меня своей…
