Відчайдушний герой-любовник

  Страшенно не люблю вчитись (якщо мова йде про навчальні заклади), але час сесії ціную тільки за те, що можна жити в студентському  гуртожитку: можна подрихнути до 11 години дня, багато читати, є час переглядати фільми, з чистою совістю можна їсти нездорову їжу, пити пиво, не вилазячи з ліжка... 
  Ми з подружкою зазвичай живемо на першому поверсі - ізольовано від решти жителів цього курника. Але цього разу у нас з'явились сусіди. Порушили наш спокій і блаженну лінь, яку вони терзали кожного ранку незграбним грюканням дверей. 
  Якось після важкого навчального дня (притягнула свої каблуки додому тільки о 8 годині вечора) вирішила подрихнути за фільмом (ага, саме так я й дивлюся фільми). Тільки ввімкнула підходящий для сну фільм, тільки вклалась, тільки замоталась в ковдру, стукає хтось у двері:
 -- Прівєт! 
-- Привіт, Ігор (сусід)! Що стряслось?
-- Юра (сусід №2) поїхав додому... А я тут більше нікого не знаю... Заняться нема чим... А ти, віжу, фільмєц дивишся? Можна з тобою?.. - говорив, наче виправдовується. 
-- Ну заходь.
   Мало того, що не дає мені заснути - коментує кожен момент, кожну репліку, розповідає про фільми, які переглядав раніше, ще й розкинувся на ліжку як у себе вдома. 
  І тут (внезапно) Ігор ставить фільм на паузу. 
-- Шо таке? - питаю сонним голосом.
-- Надь... Я вот шо хотів сказать... Ти дуже сімпатічна дєвушка... - о! починається. - Ти, короче, дуже мені нравишся. З самого першого дня знакомства. І фігура в тебе хароша. І голос такий пріятний... І... фігура в тебе ваще... 
-- Ігор, не вигадуй.
-- В смислі? Я серйозно! 
-- Ну дякую. 
-- Хех, "дякую" - з іронією. 
-- А як я маю на це реагувати? 
-- Еееее... Нууу... Не знаю... - потягнув лапу до моїх колін. 
-- Я мала б кинутись тобі на шию? 
-- Ти не подумай, що я пристаю... 
-- Я дуже втомлена. Не мороч мені голови, кажи чого хочеш! - бідолаха зовсім розгубився. - А ні - то йди додому. 
-- Може вийдемо покурити? 
-- Нєа. 
-- Надь, ну ти чєсно мені нравишся... 
-- Іди. 
-- Ну чого в тебе таке атнашеніє? Ти ж молода дєвушка... 
-- Що ти від мене хочеш?! 
-- Нууу... Не знаю... Пообщатись... 
-- Ти прийшов сюди з наміром потрахатись, але мушу тебе розчарувати - я пас. Не сплю з ким попало. 
-- А я "хто попало"?
-- Так. Чи можеш заперечити?
-- Ти іщьо така молода і так себе заганяєш (цікаво, як це  я себе "заганяю", ух який загадковий мущіна! :)). Будь  болєє аткритой, общітєльной... 
-- Що, ноги розкинути? Мені є з ким спілкуватись і без тебе. 
-- Ну нєт... Давай поговорІм. 
-- А нам нема про що говорити. Спільних інтересів нема взагалі. Я тебе прошу, йди. 
-- Ну чо ти сразу так?.. Не можна так судити по людях. Ну тіпа, по внєшності... - наполегливий такий.  
-- А хто тобі сказав, що я судила про тебе по зовнішності? Будь ласка залиш мене в спокої. Я спати хочу. 
-- То що тагда, як не зовнішність?
-- Скажем так:  у нас різний склад розуму і інтереси. 
-- Ти хочеш сказать, що ти на уровєнь више мене? 
-- Ні, я хочу сказати, що ти вже втомив мене цією балаканиною. 
-- Ну бля... Я читав там всяких фройдів, псіхологів, філософов... Про смисл битія і женске начало... 
-- Ти хочеш про це поговорити? 
-- Ну тіпа да. 
-- Ти в певнений? Я б не радила. Дуже невдячна справа - зі мною про таке говорити. 
-- Ну вот давай про смисл жизні, напрімєр, поговоримо. 
-- Давай поговоримо. 
-- Так в чому, по-твоєму, смисл жизні, як щітаєш? 
--  Вважаю, що сенс життя в самому житті. Ще колись дядько Ніцше розписав цю концепцію - ти ж читав філософів. Сенс життя в тому, щоб жити і гідно продовжити рід.
-- Шо? Смисл жизні в продлєнії рода? - сміється. 
-- Гідному продовженні роду - дитині треба дати гідний старт в житті, поставити на ноги, дати задатки для розвитку в ній хорошої людини. 
-- Ну не знаю... В мене тоже є рібьонок, але щоб це смисл жизні... Смисл жизні в тому, шоб аставіть слід по собі. Важний. 
-- Ця функція належить дітям. 
-- Я знаю тіпІв, які вабще без батьків росли. 
-- І як вони? Були щасливі в дитинстві? В них не лишилось ніяких душевних ран? 
-- От єслі б мою дитину хто обідив, я б її не жалів...(пауза)  ... Я не пожалів би себе... 
-- Я не розумію, про що ти. 
-- Блять, я тебе вабще не панімаю. - регоче. 
-- То може даш мені спати? 
--  Одно могу тобі сказать - ти забагато думаєш. 
-- Дякую, я знаю, що не думати простіше. 
-- Надя, ти молода дєвушка... 
-- Пиздуй уже. 
-- Ну чого ти так? 
-- Давай-давай, йди. 
-- Як знаєш... 
-- Надобраніч! 
-- Спакойной ночі.
 Ігор ще довго не лягав спати - ввімкнув музику, гримав баняками і чашками... Його підступний план певною мірою так і здійснився - поспати в мене так і не вийшло. 
  Секс не вийшов, та ще й абщєніє провалилось з тріском.  Забавна вийшла ситуація. 

До чого я то все веду... Такого мега-змістовного діалогу (тривав цей діалог хвилин 40, передала не дослівно)  з особою чоловічої статі я, напевно, ще й не мала. 
 
 

27%, 3 голоса

9%, 1 голос

64%, 7 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

В твоїх жінках

  • 27.10.11, 15:00

 

Я могла б бути іншою. 

Моє волосся могло б бути білявим, як висвітлені осінню пасма трави. 

Очі могли б бути сірими, як ранковий туман. 

Шкіра могла б відблискувати бронзою, зібраною, як вершки, з сонця, води та піску. 

Голос міг би бути дзвінкішим і гучнішим, міг би вимовляти пестливі слова. 

Я могла б називатись по-іншому, мати екзотичне ім'я, яке б пам'яталось стопроцентово. 

Мої думки могли б мати десятки векторів, невластивих мені. 

Мої губи могли б пахнути вишнями, а плечі - молоком. 

Я могла б цілувати палкіше. 

І тіло, якого ти зараз торкаєш холодними пальцями, могло б бути не моїм. 

Кожен твій трофей - це один з варіантів мене. 

Я взяла твою душу без торгу. 

Переконуєш себе, що вбив мене в собі, але я завжди з тобою - в ненависті, досаді, злості, образі, в снах... 

В твоїх жінках. 

"Давай іншим разом..."

Дотики виделок з тарілками гучать як церковний дзвін ліниво-морозяного недільного ранку.

-- Смачно?

-- Угу, дуже. – говорить не відриваючи погляду від тарілки.

-- Рецепт з тієї книжки, що подарувала твоя мама…-   як не намагаюсь вищипнути з повітря

хоч якусь тему для бесіди – не виходить. Слова розбиваються об тарілки, уламки густо всіюють жирні м’ясні куски, а ми повільно відрізаємо шматочки і бездумно  з’їдаємо  уламки слів, а  ними можна було б спілкуватись…

-- Я змінила зачіску. Не надто темний колір?

-- Красиво, тобі дуже йде. -  цього разу він навіть кинув недбалий погляд.

   Ми - наче вигоріле на сонці фото - нечіткі обриси усміхнених облич, де-не-де відлущений глянець, у нас немає ніг, продірявлений одяг, час відібрав у нас барву, але залишив можливість бути, і далі дотлівати під сонцем, яке своїми теплими, ніжно-привітними променями цілує, руйнує нас.  

-- Давай поїдемо завтра кудись. Все-таки вихідний. Давно нікуди не виїжджали разом... 

-- Давай діждемося відпустки, зараз нема сил кудись кататись. 

  Я б спакувала його в валізу і відвезла в той готель, куди ми часто зривалися на вихідні. Щоб просто побути з ним, щоб ніхто не заважав - робота, друзі, лінь... Вперше ми туди потрапили цілком випадково: маленьке містечко, холодний осінній вечір, жахливий номер, діряві вікна, крізь які рясно сочився вологий переддощовий вітер. Тиша... Та нещасна обитель приймала в той вечір тільки нас. Тоді нам ніхто й не був потрібен. 

-- Вже дуже пізно, ходімо в ліжко. 

-- Ти йди, я майже закінчив. - не відриваючи очей від монітора. 

    Ну як він може! Не бачити мене - а я ж стою перед ним, така красива. В мене тонкі руки, витончена шия, пружні сідниці й стрункі ноги, моє волосся м'яке й блискуче, шкіра солодка і так гарно пахне іланг-ілангом, мені так пасує чорна білизна. Я б могла зараз розпластатись перед ним на столі, і, можу закластись, він скаже "Обережно! Що ти робиш?! Не мни папери!"

    Йому напевно було б зручно, приходячи додому, ставити мене в куток. Я могла б стати торшером, якого чомусь ніколи не було у нашій спальні. Могла б? Уже стала... Нікчемний елемент інтер'єру - щось не обов'язкове, але й не зайве, щось потрібне, але не бажане. Ні, не торшер, а шафа в коридорі, навіть пилюку з неї витираю нечасто, адже вона завжди стоїть порожня. Як і я... 

   -- Я купила хороше вино, тобі сподобається. Давай посидимо трохи... 

 -- Я втомився, може іншим разом? 

 -- А якщо "іншим разом" не буде мене? Ніколи не задумувався?  

Про непотрібні речі і чоловіків

  • 15.10.11, 12:45

1,32 відстукує годинник. Крізь нічну тишу дому вчуваються тільки мої видихи – глибокі і втомлені. Тиша густа, як желе, тисне зі стелі та стін, я чую кожен свій порух – чую, як скриплять коліна, коли намагають підібгати ноги під себе, чую, як ковтаю слину, повіки стомлених очей, часто опускаються, і їх я чую – вони грюкають, мов двері маршрутки «Івано-Франківськ – Городенка», я чую звук доторку волосся з наманікюреними нігтями на лівій руці, я чую, як рухаються ворсинки в носі, коли я жадібно втягую згусле, бідне на кисень, повітря, я чую, як в мені перетравлюється вечеря, я чую поскрипування м’язів шиї і спини, волокна яких зараз нагадують натягнутий вантажем канат, чую, як мої очі тріскають, мов скло на морозі, від синуватого світла екрана, який кидає моєю свідомістю по барвистих веб-сторінках. 

Заплющивши очі, я вчула і все, що робиться за межами мого тіла – під підлогою метушилась маленька мишка з чорними жвавими очицями, в глибині шафи міль трапезує моїм зеленим шарфом, якого я вже 2 роки не носила, а ще міль може зжерти й шерстяну шапку, все одно в мене алергія. Чую, як стінами біжать дрібні тріщинки на побілці, чую, як помалу витягується цвях, на якому держиться карниз, як штори набираються таким дивним, ні на що не схожим запахом сонця й пилу, як в нижній шухляді комоду сирість обволікує спліснявілим запахом мою білизну, як маленький напівпрозорий павук з довгими ніжками снує, ще прозорішу павутину в куті, до якого мені завжди важко дістатись, як повільно-повільно вивітрюється коньяк через недотиснуту пробку, як множаться бактерії в банці з кремом, як падають часточки пилу на книги… 

Втома втягує тіло в сонно-медитативний стан, з якого різко висмикнув несподіваних удар - гепнулась полиця з книгами. Видно, щойно впала остання мікрочастинка пилу, через яку максимальна вага речей на полиці була перевищена. 

 Намагаюсь якось впорядкувати гірку з книг в акуратні стопки. Десятки книжок! Як тільки ця полиця досі витримувала розкладені в два цільні ряди блоки паперу - білого й гладенького з підручників з економіки й мовознавства, глянцевого з путівників і брошур, сіруватого чи напівпрозорого з дешевих художніх книг, жовтуватого з Достоєвського і книг по ветеринарії... 

Полицю без особливих зусиль вийшло поставити на місце. Товстий пласт деревоплити вже вигнувся дугою, бунтуючи моєму недбалому поводженню, намагаючись вибратись з-під тягаря. Почасти полиці це вдалось, я заставила її начверть від тої кількості книг, яка була була там ще 10 хвилин тому. Я б ніколи не прибрала тих книг, якби вони не впали з полицею. Їхню непотрібність усвідомила тільки тоді, коли вони вийшли зі звичного для мене стану, вчинили шкоду. 

З людьми часом виходить так же само. Розумієш, що це не та людина, коли в якийсь момент втрачаєш здатність толерантно ставитись, як до переваг, так і до недоліків. В момент, коли дивишся, на наче б кохану людину, очима, повними страху, здивування і ...відрази. Згадуються всі образи, все, про що намагалась мовчати. Він побив незнайому людину. Все, остання мікрочасточка терпіння впала, наче вивівши зі сну. Він став просто непотрібною річчю. 

Не питайте "як справи?"

  • 12.10.11, 11:27

  Не вмію відповідати на питання "Як справи?" А його так часто ставлять - з телефонної трубки, з поштовика, від знайомих, які випадково зустріли мене на вулиці, навіть від друзів... А що тут відповісти? "Справи" такі ж  як і вчора, позавчора, тиждень тому, місяць, і навіть рік. 

  Змушена відповідати "В мене все нормально/добре/стабільно/шикарно". Ні питання, ні відповідь  не несуть ніякого смислового навантаження.  Та й сказати-то більше нічого. Особливо людям, які вдвічі старші від мене. А вони усміхаються і чекають від мене детального моніторингу "моїх справ". А що сказати? Я ще зовсім молода, життєвого досвіду - мінімум, всі мої спостереження і враження їм уже давно знайомі. 

   Відмахнувшись кількома стандартними фразами по інерції і з ввічливості питаю "А в тебе як?" У відповідь чую "Та в мене теж все добре!" Ми сидимо за кавою, обговорюючи зміну погоди, новини, фільми/книги і подібні дурниці. Бесіда, беззмістовна, безцільна й некорисна. 

  А йому-то, на відміну від мене, є чим поділитись, є що розповісти, передати. 

  Коротше кажучи (до чого я то все пишу), не питайте "Як справи?", краще розповідайте, цікаві випадки та історії із минулого,  аналізуйте і плануйте  вголос, це все цікаво мені - молодій і зеленій. 

  

Jesus To A Child


 "Все перекрутили... Та чому я дивуюсь?! Журналісти завжди роблять вигляд, що вони неабиякі експерти у всіх галузях суспільного життя. Тільки подавай сенсацію... Нічого святого... Щодня у ЗМІ висипають тонни кісток, які успішні люди спокійно й далі ховали б у своїх шафах, якби не влізливі нахабні працівники медіа. Інформація має бути відкритою - головне гасло новинарства. Та чи дійсно потрібна сірому безликому  натовпу ВСЯ інформація? Часом закрадається думка, що й голови у тої маси, яка називає себе свідомою нацією, нема - одні роти, пуза і сраки. Їм же було б значно легше без інформації, за доступ до якої б"ються. Адже значно простіше не думати. 
  Та й навіть те, чи змушують людей думати відриті журналістами скелети, - не факт. Адже не вони аналізують, не вони роблять висновки. І приймають як істину лепет журналіста, який гепнув "сенсацією" з балакучого ящика. А журналістикові тому - років 24-25. Мега-експерт! У всіх без винятку соціальних і політичних справах. Не сумнівайтесь! Телевізор же говорить вам! Ви просто не можете не вірити!
   І от... Завдяки одному з таких журналістиків суддя зараз ворог №1 - судить, паскуда, безневинного, майже святого, депутата облради. 
   Складна дилемма журналістської праці: працюєш погано - втрачаєш роботу, працюєш надто добре (за ідеалістичним "кодексом честі" працівника ЗМІ) - втрачаєш життя; працюєш погано, але на замовлення - маєш все, все для виливання в маси хвалебних од з-під пера "експертів": перші шпальти провідних видань, новинні випуски провідних телеканалів, інтерв"ю на радіо... 
   Медіа гудуть, який же підсудний депутат хороший - благодійний фонд, опіка над лікарнею... Так і ридають "на кого ж ти нас?.." Змова... Полювання на відьм... Політичні репресії... Маячня! Документи, свідки, факти говорять інше. Тиснуть зі всіх боків."
   Очі один за одним сканували рядки хвалебної оди у місцевому тижневику, злість корчила пальці, стискала їх в кулаки. Кожен день все глибше і глибше вгагяв великого заржавілого цвяха втоми в груди. 
  Двері спальні, поскрипуючи, відчинились саме в той момент, коли газета зім"ята в акуратний клубок полетіла в кут кімнати. Зі спальні вийшла Лада - це трохи заспана, зі скуйовдженим волоссям, в самій лише білизні. Спокійно підійшла до вікна, затягнула штори, запалила велику свічку, розцятковану квітами із зерен кави. Витягла з бару пляшку й хлюпнула трохи з неї в склянку віскі. Поставила склянку в гарячу долоню Олександра. 
 - Тобі вже краще? - спитав він, намагаючись зробити міміку якнайвиразнішою. Дивився на неї з турботою і ніжністю, очима батька. 
   Лада тільки усміхнулась у відповідь, що слугувало знаком згоди, запевненням в тому, що все нормально. Вона безшумно опустилась на підлогу, поставила голову на коліна Олександру. Лада завжди робила так, коли бачила, що її коханий чимось стривожений, що йому треба заспокоїтись, виговоритись. Це був такий звичний жест для них обох. Майже ритуал. 
 - Моя Лада... - ніжно гладив її волосся, лице, плече. Враз його обличчя ставало яснішим, він усміхавля до її погляду. Погляду маленького кошеняти, для якого ти - найнадійніший захисник, покровитель, для якого ти - весь світ. 
   Грізний і завжди суворий суддя зараз був зовсім іншою людиною. Це наче містичне переродження вовкулаки в людину. Зараз він спокійно розповідав Ладі про те, що пережив за сьогодній день, про те, як втомився, про плани на відпустку, про зустрічі зі старими друзями... Про все - говорив, трохи понизивши голос, сміючись і час від часу пригублюючи склянку з віскі. А Лада тільки слухала, приклавши свою худощаву долоню до його грудей. Природа не дала їй можливості слухати інакше - тільки вчувати вібрацію від  його слів в грудях долонею ...і душею. І в її мовчанні було стільки розуміння, в глибоких синіх очах - стільки мудрості, в ніжній усмішці - стільки любові й підтримки. Олександр не міг зрозуміти того дивного симбіозу між ним і цією жінкою, не розумів, як вона могла одним дотиком посіяти в його вічно молодій і нестримній душі мир і спокій, відчуття безпеки. Він був безмежно вдячним, що має можливість бути таким - добрим, ніжним, турботливим. Іншим собою. Лада гарантувала баланс Олександрових двох я. А може,вона сама була цим його нікому невідомим, іншим Я. 

Що з нами [не]сталось?

    В домі, де я живу, немає келихів для червоного вина, для коньяку, немає сигар і попільнички, немає великої шафи з книгами, немає зручного робочого стола. Висновок - це не мій дім. У моєму це все є, я б з радістю до нього перебралась. Тільки от дому цього ще не існує в природі. 

   Я б втікала звідси. Далеко-далеко. Де почуватиму себе комфортно, де буде відчуття захищеності, певності, де не буде ...моєї сусідки. Жінки, в особі якої з болем змушена дивитись на брутальне вбивство моїх цінностей та ідеалів.  

    На початку цього року в будинок по сусідству, який пустів з десяток років, поселилась сім'я з трьома дітьми - семи, чотирьох і одного року. Дивлюсь на цих хлопчиків і думаю: краще б їх виховували вовки... 

   Менший хлопчик ще не ходить, майже не повзає, тільки вередує, а значить - носять на руках. Тобто весь час супер-мама приділяє йому. Чому не купити дитині ходунки? Це ж всього 150-200 грн! Чомусь мені це в голові не вкладається... 

    Другий хлопчик (той, котрому 4 роки) дуже погано говорить (десь так, як моя дитина розмовляла в 2 роки, або й гірше). Виражає думки з допомогою гарчання, вигуків, частин слів...Він навіть не може нормально вимовити своє ім'я - замість "Мар'ян" виходить чи то Манан, чи то Банан... Хлопчик не відстає в розвитку, просто з ним треба працювати - спілкуватись, виховувати в ньому здорову соціальну одиницю :) Хлопчик часто без нагляду бігає по вулиці. Голий (або в одній лише розтягнутій футболці) і брудний. 

     Найстарший хлопчик цього вересня пішов у школу. Малий старається, хоче вчитись, йому цікаво читати, цікаво спілкуватись з дітьми і вчителями, але тут на заваді стають проблеми з дикцією. Говорить швидко і випускає звуки, тому дуже важко розібрати, про що йде мова. Хіба здогадуватись... 

    А маму не цікавить, вона весь день носиться з найменшим сином. Приділяє йому купу часу, й не може поставити його на ноги. Звернутись до відповідної літератури, або ж до лікарів. Але схоже, що їй і так добре. Чи не добре, а просто все одно.

Дітки з дитбудинку у Вінниці

   Знаю, знаю, скажете - не суди і несудженою будеш. Але, хоч убий, не розумію такого ставлення до дітей. Діти - це не кругленька сума соціальної допомоги, це не забавна лялька, це маленька людина. Велика відповідальність...

Шкода тих малих, які маючи батьків, живуть як сироти. А скільки таких дітей по всій країні? А по всьому світу? Часом дивлюсь на це все і хочеться популяризувати аборти, адже краще не бути, а ніж бути ТАК.

   Коли люди перестануть бути звірями? Що з нами [людьми] сталось? 

Чи, може, не сталось?

   

 

А коли Білосніжка прокинулась... (треш)


Білосніжка повільно приходила до тями з ніжною усмішкою на обличчі. Чаравний принц таки прийшов... Тепер можна не боятися чарів злої відьми, вона врятована. В голові страшенно паморочилось, скроні хотілость затиснути пресом, щоб не повилазили мізки. А ще Білосніжку дуже нудило, це напевно - один із симптомів отруєння яблуком, яке дала їй відьма. 
   Світло боляче вдарило по чутливих сонних очах. Перше, що вона побачила - це величезні цицьки жінки, яка щось длубала над її ложем. Як виявилось, це був не принц і не зла мачуха, а "необьятная" медсестра Люда, яка в даний момент закріплювала крапельницю на штативі, який стояв біля ліжка. 
  Білосніжка, ціною великих зусиль, припідняла голову, намагаючись зрозуміти: Куди б...ь дівся принц?? 
   Навколо чисто і біло, окутано нудотним запахом перегару і ліків. 
 -- О! Отямився! - сказала Люда з легким докором. - Як самопочуття?
 -- Ти хто? - Білосніжка в паніці - це злий троль, який зжер принца! 
 Вона підскочила з кушетки і вибігла через прочинені двері. Білосніжка неслася коридором, в який з вікон лилось яскраве сонячне світло. А вслід кричать:
-- Фьодар! Стойте! Дєржитє его!! 
 "Який нафіг "Фьодар"? Де гноми? Зараз вони заберуть мене з цього лігва нечисті всякої... Жах, скільки тут тролів! "
-- Середо! Вівторку! - у відчаї кричала Білосніжка.
  Вона ввірвалась у кімнату, двері до якої були відкриті. То була ординаторська. Те, що побачила Білосніжка у дзеркалі просто вбило її. З синьої пластмасової рамки дивився 40-річний мужик зі скуйовдженою шевелюрою, триденною щетиною і волохатими грудьми. Вона заверещала так голосно й пронизливо, що всі ельфи тридесятого королівства здригнулись від жаху. Кинулась на лікаря (Тетяну Михайлівну), яка саме заскочила в ординаторську, важко дихаючи. Білосніжка схопила її за груди і кричить, бризкаючи слюнями: 
 -- То все твоїх рук справа, відьмо! Ти зачарувала дзеркало? Ненавиджу!.. - злобно прошипіла і вибігла в коридор. 
 О небо! Гноми прийшли! Білосніжка бігла до них з відкритими обіймами. І тут (ВНЕЗАПНО) гноми починають товкти їй боки. Шозанах?? 
 "Сука... То не гноми... " 
 Дійсно, то був Петя (він же - медсестра) і санітари. 
 А зла відьма (вона ж - Тетяна Михайлівна) кричала:
-- Тримайте міцніше!
  Налякана Білосніжка тільки відчула, як щось кольнуло в плече. Вона почала засинати. Казкова красуня щиро вірила, що наступного разу прокинеться точно від поцілунку чарівного принца. 
  Яким же шокованим був Фьодар Іваничь (професор нац. університету, викладач літератури), коли йому розказували все те, що відбувалось з ним в клініці... Дисертація про переклади казок Братів Грімм вилізла таки боком... 

P.S.спеціально для Бойка )))

Є душа у ненароджених?



Їду додому... До того дому, з якого вибралися спокій і радість... Життя руйнується. Розламується на частки, як пазл. Це наче розплата за якийсь неймовірно тяжкий гріх (тільки, який?) - перед тим як стратити, забирають все дороге серцю, щоб мучився ще більше.
Цікаво, а якби я взагалі не народився? То так і було би! Мій внесок в долю людства настільки мізерний - жив, був, здох... Ми всі виконуємо задум Творця. Не було б мене, був би хтось, такий, як я. Щоб не порушувалась рівновага. Такий же напівбожевільний трудоголік-зануда, якому дивом вдалося знайтися і одружитись з фантастичною жінкою. 
  Ніколи не забуду, як одного прекрасного ранку прокинувся від грохоту в ванній. Звідти вийшла вона - йде до мене й дивиться такими переляканими очима, наче щойно поспілкувалась з духами попередніх власників того дому. 
-- Ну що там? Знову миша? - а вона подає мені смужку з двома червоними рисками.
-- Я вагітна... 
В той момент з її очей дивилися всі ангели небес. Від щастя просто світилась. Ми обоє були щасливі... 
  А зараз... Вона зовсім слаба. А  я не можу нічим зарадити. Ніщо так не труїть серця, як безпорадність перед бідою близьких. Вона кричить від болю, а я... Я теж хочу кричати ридати, як дитя, бо не можу нічим допомогти. 
  Серце наче не моє, ніколи не чув, щоб воно так сильно билось... 
  Як же воно тяжко - бачити поруч з собою коробку і розуміти, що в ній моя дитина. Таке малесеньке, а вже мертве... Абсурдально - померти, не народившись. Не скуштувавши повітря, не відчувши доторків і не скуштувавши молока матері. Фактично людини не було, але вона вже була обожнювана двома людьми, а значить таки була. 
   Ніколи не задумувався, а чи є душа у ненароджених? Напевно є... Але вона не така, як у тих, що топчуть землю. Вона абсолютна. Жодною долькою не спотворена цим божевільним світом. Еталон духовної чистоти. Напевно, ненароджені стають ангелами... 
  Які ж маленькі ручки, дрібні пальчики, шкіра майже прозора, крізь неї пробиваються судинки... Вона мала б бути схожою на свою маму... Якби не лежала в цій коробці. Моя доця... 

сумно :(

Сьогодні, розгрібаючи старі документи, знайшла вітальну листівку від свого покійного дядька. В час високих технологій він присилав вітання виключно поштою. Ніяк не змирюся, що могилка на кладовищі якось співвідноситься з ним, досі чекаю його на свята в гості... 
 

Шкода, що такі хороші люди йдуть якось "невчасно"... 
Хай в мирі спочиває... roserose