Моя подорож в Емірати (ч.7)

08.10. 2014 «МАМО, МАМО, Я В ДУБАЇ!»

            Сьогодні я прокинулася рано – о восьмій. Ярослава спала на відкритому балконі, її підкусували комарики (цього добра й тут вистачає!), Янця закотилася на край сексодрому, а я почалапала до ванної кімнати. Плескаючись у душовій,  захоплювалася чудовою сантехнікою фірми «Valadares» і думала, що в Україні на неї, певно, ціни захмарні.       

            Крізь шум води до мене долинула незнайома східна мелодія, а моя молодша натхненно волала: «Мамо, мамо, я в Дубаї»!

            -О, а це що за Голлівуд? – здивувалася я.

            - Дівчата переслали на мобільний, - кивнула Янця і продовжила виспівувати, зіскочивши з ліжка й пританцьовуючи в такт.     

             Це було так в точку і так захопливо, що я піддалася магії танцю і приєдналася до неї. Тепер ми нагадували аборигенів із острова Гоа. Наші ритуальні рухи та співи розбудили «арабську дитину». Бачили б ви її круглі очі після ранкового сну на  балконі! Нас із нею відділяли щільно причинені двері (у номері весь час працював кондиціонер). Ярка вирвалася із полону й теж почала запалювати. А що, є у цих нехитрих  рухах щось магічне, що заряджає людину якоюсь неземною енергією!

            Опісля релаксу ми чи не вперше вчасно спустилися униз до ресторації – поснідати. Оскільки страви тут вибираєш сам, то спочатку даєш собі слово покласти на тарілку щось дієтичне й небагато, а потім розпалюєшся, твої завидющі очі шепочуть тобі: «Та поклади ще й це…» - і поступово твоя посудинка наповнюється картопелькою, м’ясцем-гриль, салатиками, соусами… На десерт мені заманулося скуштувати драконового плоду, тож я пошльопала за ним. Але стався казус: він, певно, хотів ще пожити на білому світі й тому зіслизнув з моєї виделки прямо у загальну тацю зі сметаною. Уже щипчиками я почала його старанно виловлювати і раптом зліва відчула на собі погляд світлих очей, що невдоволено буравили мене наскрізь. Немолодий німець, певно, теж хотів їсти, а тут я займаюся риболовлею, точніше – драконоловлею. Я пролепетала щось на кшталт «сорі» чи «бонжур» (кажу ж собі: треба англійську вивчати під старість!), зробила скорботну мордочку і,  виловивши таки нещасний десерт із сметани (хай йому грець) шмигнула до столу, дорогою прихопивши два  смаколики. Як називаються? А хто зна, назви написано все ж тією англійською!

            Нарешті сімейство зручно вмостилося за столиком. Яночкина тарілочка мало чим відрізнялася від моєї, що там тільки не лежало! Лише  Ярослава скромно взяла собі вівсяних пластівців з молочком і мовчки поглядала на наші «мікси». Вона вже не сумнівалася, чому ми такі вгодовані в Україні. Мені зробилося ніяково, і  в глибині душі, десь там далеко-далеко, я дала собі слово сьогодні ж відпрацювати всі свою зайві калорії на тренажерах.

            Після сніданку Ярослава поїхала в Дубаї на співбесіду по роботі, а ми з Яною  в Абу-Дабі – шопінгувати. Мови ми практично не знали, то й вибір у нас був невеликий – мол для туристів. У магазині ми довго прицінювалися, купуючи  сувеніри й подарунки для рідних і  друзів. Оскільки ми дівчатка товариські, то з’ясувалося під кінець, що в Україну ми їх не довеземо – не вистачить місця у валізах. Я сиділа на виході з пакетами та пакетиками, коробками й коробочками, а Яна шукала «пристойну» валізу – тільки за цієї умови я виділила для неї гроші. Через півгодини вона з’явилася із «дуже  пристойним» чемоданом ядовито-бузкового кольору.

(Продовження.  Далі буде)