Умные и красивые - 2-в-1 - женщины бывают?

(примеров могу привести не один)), вот один из них

Відтягнути голоси у інших кандидатів? Дуже можливо, що якомусь з кандидатів не вистачить до ривка тих 3%...
Чи щоб перед самими виборами зняти свою кандидатуру на користь іншого кандидата (не будемо тикати пальцем, якого)?
Чи, може, зважаючи на свої досягнення за 5 років, хоче продовжувати в тому ж дусі? Так я соромлюся спитатись, а які саме досягнення були? Тут у коментарях до попереднього мого посту була висловлена думка, що Ющенко йде вірним шляхом в сторону українізації. Але жодних кроків в цю сторону я не бачу. Постійне мусування теми голодомору? Чи брава участь у відбудові фортець-музеїв-церков-парків? Так голодомор народ і так пам'ятає, пам'яттю поколінь - від дідів-прадідів до внуків-правнуків... І жодні пам'ятники такого враження не справлять, як розповіді рідних очевидців... А участь у суботниках - не справа президентів, нмд... Їм за посадою належить серйознішими речами займатися...
А чого варті ці постійні домовленості з минулимми супротивниками...
Невміння відстояти свою позицію і переконання... 
Чи, може, він чогось недоробив і хоче доробити?
Чи його просто дезінформує найближче оточення про реальний стан справ у країні і реальну репутацію президента (цілком можливо)?
Чи це лише гра політ-спільників на єдиний результат?
Багато варіантів...
Який вірний, лише час покаже...
Але я маю єдиний варіант для себе - мені не потрібен такий президент на другий термін.

Якщо Ви не згодні з моєю думкою, будь ласка, обґрунтуйте, чому.

Він оголосив про свої наміри йти на вибори-2010, щоб перемогти...
"Я хочу офіційно оголосити, що іду в президенти в січні 2010. І що не менш важливо - ми з вами переможемо, як перемогли в 2002 і в 2004 році, бо ми разом, і нас багато, і нас не подолати. Слава кожному з вас і слава нашій любій Україні", - заявив Ющ...

Що робити, коли на роботі поламався інтернет?
Вже 2 дні тихо плачу на роботі і не знаю, що робити...

ЩО НАС ГУБИТЬ?
або чому нас не читають?

Мушу визнати – заголовок цього дослідження я запозичив у злочинного світу. Серед побутових злочинців СССР мали поширення так звані наколки – виколоті на тілі малюнки. Одна з таких наколок мала назву “Що нас губить?”. Під цим питанням на шкірі виколювано три речі: пляшку горілки, віяло з кількох гральних карт та жіночу голівку. Тобто три речі були причиною злочинности: алкоголь, азартні ігри та плотська насолода.

Шукати причин своєї недолі варто не лише “вічним студентам” тюрем, а й усім, хто має проблеми з долею. Візьмім питання українського письменства. Чому воно не має читачів? Беру щойно виданий український роман. Читаю. Не можу відірватися. Так гостроцікаво скомпановано події й факти, що поки не перегорнеш останньої сторінки, не випускаєш книжки з рук.

Прочитав і глянув на тираж: тираж 1.000 примірників. І це на 40 мільйонів українців? Та це ж крапля в морі! У чім причина?

Становище з українським письменством не може не викликати у щирих шанувальників українського слова питання: у чому річ, де корінь зла? Чому мова нашого письменства не приваблює читачів?

Щоб відповісти на це питання, звернімось до текстів, оприлюднених у книжках, журналах, квартальниках, альманахах і проаналізуймо їх під оглядом здобутків і втрат у цих текстах нашої милозвучної мови, що лягла в основу низки інших мов, а сама, як бачимо, занепадає. Такий аналіз підкаже нам, де корінь зла.

Проглянувши один такий квартальник, я цікавився, якою мовою його зроблено, і що саме в цій мові несе в собі зерна занепаду. Цей огляд показав, що в мові оглянутих текстів присутня така невластива українцям лексика:
1. Лексика, успадкована від лінгцоциду під зорями Кремля
2. Лексика, породжена незнанням мови
3. Невдала лексика минулого
4. Гіперпуризм
5. Брак словотворчого хисту
6. Відверте мавпування
7. Сліпа віра лінгвоцидним словникам
8. Ребуси від захоплення сюжетом
9. Норми “геніїв”
10. Незнання живої мови і живих зворотів
11. Схильність до газетної мови
12. Конфлікти з граматикою
13. Невідредагованість тексту автором
14. Незнання класики
15. Мавпування імперських стилів
16. Відсутність мовної редактури.

Розгляньмо кожну з цих точок окремо.

1. Спадщина лінгвоциду під зорями Кремля
Українська мова приваблювала читачів минулого своєю унікальністю. Українській мові був властивий свій оригінальний стиль вислову, відмінний від канцелярсько-бюрократичних “високих” офіційних стилів. Саме стиль українських творів, почавши від Котляревського, був тим магнетом, який притягав читачів.

Але що далі від Котляревського, то український стиль ставав збиватися на копіювання інших мов. Це мавпування робило із своєрідного мовного явища – української мови - мову-копію інших мов. Якщо Шевченко звертався у своїх творах до земляків, то пізніші автори, йдучи за “батьками“ нації, пишуть свої твори для співвітчизників. Ця нова якість української мови зменшила зацікавленість українськими творами читачів. Співвітчизників, товаровиробників тощо вони мають і в мові Леніна-Брежнева.

Свого апогею копіювання інших мов досягло в СССР. Влада припинила самостійний розвиток української мови, терором і репресіями змусивши українців забувати свою питому лексику, а натомість послуговуватися російською. Така практика ще більше позбавила нашу мову своїх неповторних рис. На ділі, між російським та українським стилем розповіді не стало різниці. Розповіджене нашою мовою було так само сухе й стандартне, як і російське. Відпала зацікавленість українським стилем і українськими творами в читачів. Заходами влади спотворено лексику, граматику, правопис. Читати українські твори стало нецікаво. І попит на українську книжку впав. Проголошення незалежности України нічого не змінило. Не відроджено ні український стиль, ні українську лексику, ні граматику, ні правопис. І проаналізовані тексти підтвердили цей стан.
Заарештований чи заарештовано?
Читаю в аналізованих текстах: “...він... завдання виконав: яхта заарештована”.
Це написано не по-українськи, а по-російськи: “яхта арестована”.

Українці в такій оказії вживали безособовий пасив:
“От її [березу] зрубано,... хреста важенного обтесано, та на двох паровицях привезено і укопано”.

Цю нашу мовну особливість в СССР оголошено націоналістичною і заборонено. І цим унезграблено нашу мову. Замість легких форм

Обід видано,
Яхту заарештовано,
нам належало казати

Обід був виданий,
Яхта була заарештована.
І довше, і незграбно, і непривабливо. Саме те, чого й хотіла влада – упослідити і зробити нашу мову нездатною приваблювати мовців.
Яйцюватий чи яйцеподібний?
Той таки автор пише: “Яйцеподібна приплющена голова...”.
Форми

клиноподібний
серцеподібний
змієподібний тощо –
форми прищеплені лінгвоцидом. Назвім їх форми Щ. Українці наведені поняття віддавали простіше:

клинкуватий
серцюватий
зміюватий.
Але цієї моделі не знали росіяни. Тому нам “приписано” вживати тільки форми Щ.

Наслідок? Мову унезграбнено.
Розсовувати чи розсувати?
Витягувати, притягувати чи витягати, притягати?

У того ж автора: “Розсовувала руками трави...”

Нащо така довга форма розсовувати, коли ми кажемо коротко

розсувати?
Така була тенденція в СССР – зближувати мови. Тобто, хай гірше, аби ближче до російської мови. Так само нас змушували казати витягувати, притягувати замість коротких форм

притягати
витягати.
І згаданий автор іде за цим примусом: “Дами витягували шиї...”. А вже інший автор підпрягається й собі:

“Це... притягує до себе душу поета”.

Дружний чи дружній?
Аналізую далі: “...череда їх недружна”.

Чому недружна, а не недружня? Ми говоримо

дружній
мужній
заможній –
це та м’якість вимови, що робить нашу мову мелодійною, а нас всупереч мелодійності змушують казати дружний, заможний, тобто руйнують мелодійність, щоб звучало немелодійно, але по-російськи.
Зворотний чи зворотній?
Так само ми говоримо

природній
зворотній,
а нас змушують казати й писати природний, зворотний, щоб не було“различия”. І в аналізованих текстах саме така московська вимова:

“Олені...почали повертатись у зворотний бік.”


* * *
Що ж ми бачимо?

Мова аналізованих текстів своїм додержанням лінгвоцидних рис, запроваджених в СССР, аж ніяк не сприяє читацькій зацікавленості. Вилучаючи з мовного простору України питомі українські риси, антинародня влада хотіла прищепити населенню нехіть до своєї рідної мови. І цього вона досягла. Затим що українські книжки, написано не українською мовою, а суржиком, вони перестали цікавити українських читачів.

І наслідок, як кажуть, перед очима: тиражі українських книг мізерні.

Святослав Караванський, Майдан.

Нічого мені було робити на роботі, і я вирішила пошариться в тирнеті в пошуках гарних заставок на монітор компа... Нашарила один сайт: http://wallpaper.in.ua/ru/. Подивилась шпалери, нічого підходящого собі не знайшла. Однак звернула увагу, що там є посилання на скрінсейвери: http://www.screensaver-world.ru Вирішила закачати собі. Закачала. Касперський почав кричати, що підпільно всановлюється підозріле ПО. Однак на тому сайті було сказано, що ПО нешкідливі, тому не звертайте уваги на голосіння ваших антивірусних програм: http://www.screensaver-world.ru/faq_screensavers.php#6. А шкода, антивірус мав рацію. Через 5 хв. глюкнула програма доступу до інтернету. Через 10 хв. вирубився інтернет. Зникла локальна мережа. Виявилось - ці тварюки зжерли мій ІР... Довелося телефонувати знайомому комп'юторщику і у фірму, що надає послуги доступу до тирнету... Начебто через 2 год. все налагодила: почистила комп від усіх тих програм (штук 10), налагодила мережу. Ага... Наступного дня вірус був по всій мережі, мережа вирубилась, вимкнувся доступ інших компютерів до інтернету... Довелося таки кликати комп'юторщика, який все налагодив, сказавши що все ще й добре обійшлося...

Мораль №1: на роботі займайтеся роботою або, принаймні, не качайте всяку підозрілу х.ню.

Мораль №2: довіряйте своєму антивірусу.

Мораль №3: не качайте нічого з сайту http://www.screensaver-world.ru

8 липня завершується голосування за «7 нових чудес природи». Поки що «Асканія-Нова» у своїй групі «Ліси, національні парки, національні заповідники» з 56 кращих національних заповідників світу посідає 14 місце. Вона ще має шанс вийти до наступного етапу, до якого потрапляють 11 переможців.

Підтримай Україну, проголосуй за «Асканію-Нову»:
http://www.new7wonders.com/nature/en/vote_on_nominees/?firstselect=5:474

В кого виникли труднощі з голосуванням, не соромимося запитувати.

Як відомо, після акту громадянської дії кілької українських хлопців, що пошкодили ідолище Ульянова-Лєніна на Бесарабці в Києві, лєнінофіли зайойкали про те, що той бовван є пам'яткою бозна якого значення.

Проте це - неправда. Іншим словом - брехня. Бесарабського Ілліча нема не лише у списку ЮНЕСКО, але і у Державному реєстрі нерухомих пам'яток України (постанова КМУ від 27 грудня 2001 р. N 1761), який відносить до таких пам'яток у місті Києві лише наступні об'єкти:

"Аскольдова могила
Комплекс споруд Києво-Могилянської Академії (ансамбль Братського монастиря)
Монумент на честь надання м. Києву Магдебурзького права
Будинок, у якому жив і працював Т. Шевченко
Будинок, у якому жив Т. Шевченко
Будинок, у якому жив М. Лисенко
Комплекс споруд Національного університету імені Т. Г. Шевченка (Університет Святого Володимира: головний корпус ("червоний корпус"); перша чоловіча гімназія ("жовтий" корпус)
Будинок, у якому жила Леся Українка
Будинок Державного академічного театру російської драми імені Лесі Українки (Театр Бергоньє), де відбувся перший виступ української професійної трупи М. Кропивницького
Споруди Колегії Павла Галагана
Головний корпус Національного політехнічного університету "Київський політехнічний інститут"
Будинок, у якому жив письменник М. Булгаков
Будинок, у якому жив археолог В. Хвойка
Будинок першого приватного музею Богдана і Варвари Ханенків
Будинок Київського музею російського мистецтва, де містилася приватна колекція М. Терещенка
Будинок Національного музею образотворчого мистецтва (Київський художньо-промисловий і науковий музей)
Байкове кладовище
Будинок, у якому жив М. Грушевський
Будинок Президії Національної академії наук
Будинок Педагогічного музею, у якому працювала Українська Центральна Рада
Комплекс споруд Національної кіностудії імені О. Довженка (Кінофабрика ВУФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління)
Комплекс садиби Інституту фізіології імені О. О. Богомольця Національної академії наук
Комплекс пам'яток на місці масового знищення мирного населення та військовополонених в урочищі Бабин Яр під час гітлерівської окупації
Меморіальний комплекс парку Вічної слави
Меморіальний комплекс на честь загиблих мирних громадян і радянських військовополонених на місці розташування фашистського концтабору
Меморіальний комплекс в пам'ять жертв політичних репресій 1930-х років"

Тому затриманим - волю, "іллічу" - смітник. Якби ви побачили на своєму подвір'ї пам'ятник Пол Поту, Чикатіло, Гітлеру, Лєніну, Сталіну чи іншому маніяку, напевно ви б його теж прибрали.

З Майдану.

Підписатися на підтримку хлопців, що розбили Лєніна, можна тут:
http://www.petition.org.ua/?action=view&id=217269

Міф "Українці – жертва фатальних історичних обставин, лузери, які програли всі найважливіші битви, тому їм залишається тільки оплакувати загиблих".

У чому шкода. Міф упроваджує комплекс меншовартості, неспроможності проводити системні зміни в державі й суспільстві, врешті-решт, утверджує думку про неминучість і доцільність втрати політичної самостійності заради «безпеки» та «захищеності»
 
Національні комплекси меншовартості – чудова розлога тема, де місце знайдеться хіба не кожному народові. Адже національна вдача, як і вдача людська, обійтися без комплексів не може. І долає вона комплекси так само, як окрема людина – хтось успішно, а хтось – ні, хтось здатен долати «хвороби свідомості», а хтось у них занурюється. Коли ми маленькі – нам хочеться бути великими й сильними. Коли ми бідні й занедбані – хочеться бути багатими й респектабельними. Коли ми невдахи – ­бажаємо успіхів, злетів і захоплення оточуючих. Коли щось не виходить – шукаємо виправдань, уникаємо власної відповідальності («маємо, те що маємо»), киваємо на зовнішні несприятливі обставини та ворожі підступи. Коли краю цим проблемам не видно – створюємо собі ілюзорну реальність, де все так, як ми хотіли б. Для когось це – привід напружитися, щоб наблизити реальне життя до ідеалу, а комусь достатньо й фантазій.
 
Особливості національної самооцінки
 
Нині українці сповнені щодо себе скепсису. Всі соціологічні опитування та моніторинги скажуть, що ми невдоволені власним життям більше за інші (принаймні європейські та сусідні) народи. Ми – розчаровані, невпевнені, озлоблені. Хоч інше опитування засвідчує: кожен українець переконаний, що з ним та родиною все буде гаразд – адже його добробут залежить лише від нього самого. А ще він додасть, що, хоча і невдоволений своїм статком, живе краще, ніж друзі та знайомі (а ті скажуть те саме). Вочевидь, одна з надійних підстав для суто українських добрих міжлюдських взаємин – упевненість у тому, що знайомі не знають про всі твої джерела прибутків. Це нам дає можливість колективно майже щиро скаржитися на життя. Проте в глибині душі ми не такі зневірені, але то – суто інтимна інформація... Тому висновок: ми зневірені саме як спільнота, натомість як окремі індивіди – живучі, ніби вірус грипу, котрий щороку адаптується до нових обставин. Саме тому неможливо винайти щеплення проти «українськості», й це – найголовніший утішний висновок із усієї нашої багатовікової історії.
 
Коли Робінзон Крузо опинився на безлюдному острові, його вперта й прагматична англійська вдача підказала йому: поділи аркуш паперу навпіл, напиши ліворуч «погане», а праворуч – «добре». Склади два списки й розберися, на якому ти світі. Іноді варто скористатися чужим і дуже давнім ноу-хау. І коли ми «як спільнота» складемо собі такий перелік, то нам чимало відкриється. І ми второпаємо, чому звичне офіційне бачення нашої історії постійно псує нам настрій, попри начебто затятий «патріотизм». Америка та Росія – нації переможців (навіть якщо прибріхують), Україна ж – зґвалтований терен і люди-недобитки. Віки бездержавності, Руїна, колоніальне ярмо, Крути, репресії, Голодомор, депортації. Все правда, але, але... Виклавши таких собі пунктів 5–10 у списку ліворуч (кожен гідний вшанування), звернемося праворуч. І виявиться, що на всі пункти зліва є одна, вкрай банальна і не дуже довга відповідь: «Ще не вмерла Україна». І її нам дано одразу в національному гімні як головну рекомендацію з психологічної терапії. Тисячу років із вас знущались, але ви вистояли, ви є, ви – існуєте. Єдине, чого бракує цій лапідарній констатації – а що далі? І тут варто вже не турбувати Павла Чубинського, адже він не біблійний пророк і не міг змалювати нам ще й майбутнє. Те, що ми маємо зараз, йому й не снилося, і зовсім не в негативному сенсі. Якихось сто років тому Іван Франко вважав нашу незалежність річчю «за межею можливого». А тут уже минуло вісімнадцять років, а нас іще танками не втрамбували й по Сибіру не розселили. Дива!
 
Хто кого переміг
 
Але наш «офіціоз» схильний лише проливати сльози й посипати голову попелом. І виявляється, що перемоги ми могли здобувати тільки разом із росіянами, бо ж їхня «історія», нав’язана нам із кіно й телебачення, – це суцільна звитяга! Приєднуйтеся, нещасні!
 
Додамо кілька доречних дрібних нюансів. На початку XVI сторіччя представники бездержавного українського народу, пересічні канівські міщани могли самотужки відбити татарський напад, потім наздогнати відступаючу орду в полі й порубати вщент. Це – так, між іншим. І своя держава їм не надто була потрібна. Представники колоніально підкореного українського народу на чолі з Феофаном Прокоповичем навчили московських «клієнтів», як треба називати, організовувати та розбудовувати імперію. Сучасні українці-патріоти їх, може, й не шанують, але яких державців тоді готували «бездержавні»! (Нам би зараз «для себе» хоча б два-три таких...) Після поховання героїчних крутівських студентів усе-таки створили регулярні збройні сили Української Народної Республіки. Й протягом трьох років слова «Запорізький корпус Армії УНР» змушували холонути серце в солдатів не одного ворожого війська. Українці програли війну, маючи у своєму складі ледве одну десяту кількості своїх супротивників. Зрештою, більшовики були змушені утворити «Радянську Україну» в межах саме УНР, а не «п’яти малоросійських губерній». І ми маємо сьогодні кордони держави, здобуті нашими прадідами в ­1918–1920 роках.
 
Перезавантаження нації
 
Звісно, не треба забувати про Голодомор. Але якщо ми вже наслідуємо приклад євреїв, відстоюючи міжнародне визнання факту геноциду, то варто поміркувати, – навіщо вони це робили. Навряд чи лише заради співчуття світового співтовариства, бо це співтовариство має насправді залізні нерви. Це робилося для визнання моральної правоти тієї спільноти людей, яка щойно почала всупереч усім будувати власну державу на споконвічно своїх землях. Визнання минулої трагедії задля майбутніх перемог і здобутків, задля нового етапу історії. В нас же все виглядає як визнання трагедії, що пояснить світові, чому тут погано, чому ми ні на що не спроможні, – маємо «постгеноцидний синдром». Ну синдром, то й що? Адже «ще не вмерла»! А ще можна вимагати визнання здобутків трипільської культури. Це легко пояснить світові, що потенціал українців вичерпався до того, як фінікійці винайшли абетку. Нам просто бракує нового спільного проекту, бракує перезавантаження, бракує інших, нових людей «нагорі». Ми повинні перейти від стадії «нації-ще-не» до стадії «нація-вже-ось», бо наше сумне минуле вже закінчилося. Живим, звісно, все добре, але, як хтось розумний висловився, «живуть лише ті нації, які мають програму на завтра».

Галушко Кирило
Український тиждень

Цього року адміністрація офіційного сайту Мазепа-фесту організує інтернет-трансляцію музичних заходів фестивалю. Перша пробна трансляція відбудеться 26 червня з приміщення Полтавського обласного центру естетичного виховання молоді. Там о 19.00 почнеться Вечір української героїчної пісні за участю Київського чоловічого хору «Чумаки» та братів Петра та Павла Приймаків.

Кожен хто має доступ до інтернету на швидкості не менше 100 кбіт/с, зможе послухати концерт у прямому ефірі, завітавши на сторінку http://s2.myradiostream.com/stream/1938/listen.htm

Оскільки ця трансляція буде тестовою, то максимальна кількість слухачів буде обмежена однією тисячею.

Це буде гарним подарунком для українців за кордоном, для тих, хто хотів би приїхати до Полтави, але не має такої можливості.