Пам"ятаєш нашу осінь...

  • 15.11.11, 11:54
Пам"ятаєш, любий, нашу осінь,
Ту, що нам подарував сам Бог -
Золотавих барв різноголосся,
А посеред осені - ми вдвох...

Осінь, осінь


Тихо догора.
Осінь, осінь
Ніжності і спогадів пора.


Двоє невагомою ходою,


Обійнявшись, осінню ідуть
Впізнаю у них я нас з тобою,
В них кохання наше впізнаю.
Хай не все, що мріялось, збулося
І не поєднала доля нас,
Та у нас була щаслива осінь,
Незабутній, неповторний час.

Осінь, осінь...


Мов ліловий сум,
Осінь, осінь
Я до тебе у піснях несу.


В спогадах я бачу знову й знову


Осені мереживо - шиття
І тебе з букетиком кленовим,
Що ідеш через усе життя.


Осінь, осінь...
А на серці щем.
Осінь, осінь
В спогадах, навіяних дощем.

Я не вмію звикати...

  • 15.11.11, 11:36
Я ніколи не звикну. Я не вмію до ТЕБЕ звикати.
Це за примхи мої Ти так гарно мене покарав.
І приходять світанки, щоденних турбот адвокати,
і несуть під пахвою тисячі різних справ.

Я кажу їм: світанки! Все на світі таке муруге.


Урожай суєти — залишається тільки стерня.
Скільки МИ милувались!
І жодного разу — вдруге.
Скільки років кохаю,
а закохуюсь в ТЕБЕ  щодня!

І я прийду....

  • 15.11.11, 08:50
В пустелі сизих вечорів,
в полях безмежних проти неба
о, скільки слів
і скільки снів
мені наснилося про тебе!

Не знаю, де  ти,
де живеш,
кого милуєш і голубиш.
А знаю - ти чекаєш теж,
тривожно вгадуєш і любиш.

І я прийду в життя твоє.
Тебе, незнаного, впізнаю,
як син вигнанця впізнає
прикмети батьківського краю.

Я ради цього ладна жить.
Всі інші хай проходять мимо,
аби в повторах не згубить
одне,
своє,
неповториме.

Нехай це - витвір самоти,
нехай це - вигадка й омана!
Моєму серцю снишся ти,
як морю сняться урагани.

Не прощались

  • 15.11.11, 01:26
Ми вдаємо, що все забулося,
Ми живемо на різних вулицях,
Не навіки шляхи перетнулися,
Не прощались ми і не плакали...
А кохання вночі прокидається,
А кохання з грудей виривається
І за серце чіпляється лапками...
Не прощались ми і не плакали.

Я же ТИ увійшов, розкажи мені?
Та ж були мої двері зачинені.
Більше я не кажу твого імені.
Не прощались ми і не плакали...
А кохання вночі прокидається,
А кохання з грудей виривається
І за серце чіпляється лапками...
Не прощались ми і не плакали.

Як це сталось – не знаю, не відаю.


Не скажу, яким потягом їду я.
Нащо рідним став мені ти ?
Не прощались ми і не плакали...
А кохання вночі прокидається,
А кохання з грудей виривається
І за серце чіпляється лапками...
Не прощались ми і не плакали.


Не назвала Тебе коханим –



Нащо раною тобі стану я?
Ми, напевно, жили оманою.

Не прощались ми і не плакали...
А кохання вночі прокидається,
А кохання з грудей виривається
І за серце чіпляється лапками...
Не прощались ми і не плакали.

І не дивуй...

  • 03.11.11, 14:24
Ліна Костенко

.. І не дивуй, що я прийду зненацька.
Мені ще ж побороти переляк.
На штурм Бастилій – просто. На Сенатську.
А от до ТЕБЕ – я не знаю як.
Вже одпручалась гордістю і смутком,
одборонилась даллю, як щитом.
Як довго йшла до Тебе, як нехутко,
і скільки ще і сумнівів, і втом!
Прийми мою понівечену душу,
збагни й пробач мій безнемірний острах.
Дай хоч на мить забути слово – «мушу»,
це перше слово з букваря дорослих.
Мені без Тебе сумно серед людства.
Вже людству не до себе й не до нас.
А дика груша світиться як люстра.
І чутно гомін тополиних трас...

Я писала

  • 03.11.11, 14:01
Я писала Тобі на затертому вічністю камені,
Я виймала перо із чорнильних і димних небес,
Я молилася снам
і гукала словами сакральними,
Проклинаючи ніч,
проклинаючи всесвіт увесь.

Як блукальник, закинутий часом і долею,
Як безсмертник зі скринею мертвих імен,
Я стояла з граніту,
я стояла із льоду і холоду
В білій магії рун,
в таїні пірамід і дольмен.
Я була скрізь і всюди, я бачила рай і могилу.
Я висіла, прибита цвяхами до духів дерев.
І згоряли в мені моя Віра, Надія і… Сила,
А Любов залишалась горіти,
як німб у старих королев.

Ти мене не почув,
ну а бачитись нам не пристало,
Тільки погляд із подивом тихо повз мене минув.
Я - німа,
бо про щастя ми тільки мовчали,
Я - сліпа,
бо ніколи ти зрячим не був.

Розлилася загублена ніжність в чужому світанку.
В кожній чаші для мене -
єдиний маленький ковток.
Я, напевно, - твоя чергова і смішна забаганка,
Ну а може - якийсь необдумано-впевнений крок.

Зупинитися варто і трохи побити поклони,
Певно, десь за горами захований вічності храм.
Це - мені.
А тобі - трохи щему в безсонні
І тупу меланхолію ще не розіграних драм.

Навіть зорі, здається,
лишились придавлено-давніми,
І на небі життя - мов застигло в
чеканні орбіт.
Я писала Тобі на затертому вічністю камені.
Я любила ТЕБЕ,
як повітря,
як сонце,
як світ…

А хочеш...

  • 03.11.11, 13:46
А хочеш, я заварю Тобі кави?
Смачної, із горіховим смаком
А хочеш, я закутаю Тебе в теплий плед?
М"який і шоколадного кольору.
Хочеш, я увімкну Тобі музику?
Таку мелодійно ніжну й терпку на смак
Таку, як Ти любиш.
Хочеш, я просто сидітиму поруч
І слухатиму, як Ти дихаєш?
Усе, що мені треба – знати, що ТИ тут,
На відстані дотику- подиху...
Страницы:
1
2
3
предыдущая
следующая