Слова бывают грустными,
слова бывают горькими.
Летят они по проводам
низинами,
пригорками.
В конвертах запечатанных
над шпалами стучат они,
над шпалами,
над кочками:
"Все кончено.
Все
кончено..."
(Р.Рождественский)
 

Cлова неймовірні, коли вони говорять… говорять душевно..неповторно, коли несуть
щирість душі...без фальші та брехні...Вони втішають...надихають та дарують...

але й є слова, які  бувають мертвими..порожніми..страшними від яких душа тремтить пронизливо-мовчазним криком...

 

інколи мені здається, що до Тебе, я не відчувала справжнього смаку кави... і тільки, коли зранку запарюю, з думками про Тебе...от тоді просинаються справжні відчуття і починаю бачити створений світ...  ....саме завдяки Тобі, цей ароматний напиток стає самим бажаним і дуже особистим... обожнюю   запах, бо він   завжди так зваблююче надихає на роздуми....на спілкування з Тобою... і ковтаючи ковточок за ковтком відчуваю маленьке божевілля від незрівнянного смаку... смаку кавових поцілунків...

Так любить, чтоб замирало сердце,
Чтобы каждый вздох - как в первый раз,
Чтоб душою только отогреться
У огня любимых, милых глаз.
Так любить, чтоб за минуту счастья
Можно было жизнь свою отдать,
Чтобы, несмотря на все ненастья,
Все равно надеяться и ждать.
Чтобы каждый взгляд - как откровение,
Каждый поцелуй - как Божий дар.
Чтобы и волос прикосновение
В сердце разжигало бы пожар.
Так любить, чтоб каждое желание
Воплощалось в жизнь. И их - не счесть...
Чтобы каждый день как заклинание
Повторять: Спасибо, что ТЫ есть!

....споглядаю за крапельками, котрі вистрибують по калюжах.....і цікаво, оті дощо-краплинки плачуть чистими сльозинками, але слізками радості чи смутку?!...здається ота краплинка така маленька, але ж без неї не було б дощу..грози.струмочка..річки...
..отак і споглядаючи за сьогоднішнім днем, розумієш, що оця похмурість переважно дарує потік сонних думок, але одна мить перекреслює і розумієш, що ота крапелька, котра стікає по шклу дарує неймовірне тепло та запрошує спробувати на смак і зрозуміти МИ сьогодні одне для одного є цілим світом....дякую за теорію похмурого дня;))

Побудь зі мною... ще не йди...
побудь... поки не догорять ще свічі...
оцю хвилиночку для нас лиши...
відверто так поглянувши у вічі..

не відвертай від мене погляду свого..
дай ще на мить у нього загорнутись..
до серця притулитися твого... а потім...
йди... й не смій вже більше озирнутись...

...Проходить час і не пишу уже.. здається, вже й не напишу.. не зможу.. не зумію... але... ось.. знову.. йдуть рядки.. непрошено.. пливуть із мене.. не я пишу їх.. а вони самі...

Бывают дни,
когда вчерашний сон
реальность удивленную
ломает,
и с пальца безымянного
снимает
литое обручальное кольцо…

Бывают дни:
и посреди зимы
цветут такие хрупкие
фиалки,
и жечь мосты до ужаса…
Не жалко,
Хоть новых не построить до весны…


Бывают дни,
когда не по душе
приходится изящное
искусство,
И кофе – возмутительно
невкусный,
и раю места мало в шалаше…

В такие дни
летают у окна
Такие несмышленые
Снежинки
И музыка Вивальди или
Глинки
Откуда-то из прошлого слышна…

Я опоздала к Тебе на жизнь,
Я опоздала к Тебе на вечность.
Осенних листьев миражи
Мне шепчут слово - неизбежность.
Я вижу призраков в ночи,
Там Ты и я в осенней стуже.
Давай, немного помолчим,
Послушаем, как дышат души.
Вдох... - и надежда на рассвет,
А выдох... - ночь и безнадёга.
Я жила Тобой так много лет.
Мне страшно, больно, одиноко.
Ах, как же я Тебя любила!
Просила Тебя у Бога слёзно!
Да, Он Тебя мне подарил,
Но только поздно...
слишком поздно.
Зачем мы встретились?
- Скажи.
Окончен бал, погасли свечи.
Я опоздала к Тебе на жизнь,
Я опоздала к Тебе на вечность...

Що крок один - то все коротший шлях
До рубежу, за котрим невідомість.
Щодня до ТЕБЕ лину - а натомість
Тебе від мене доля віддаля.

Слова любові більше не звучать,
Шматочки мрій зірвались в порожнечу.
В душі - вогонь одвічних самозречень
Готовить знову душу до розп'ять.

Заручники своїх від себе втеч,
В душі яких - розлук холодні зливи,
Уже давно згубили віру в диво,
Зректися неспроможні порожнеч.

Схололе серце повне гіркоти -
Настій полину, збираний віками...
Невже знов серце виродиться в камінь?
Невже ТОБІ до мене не дійти?...

Ліна Костенко


Я знаю дивну річ: на світі є людина,
Що береже несказані слова.
І може, це любов, і може, це єдина.
А може, й просто так, сама розрив-трава.
Мільйони слів звучать!... І змінюють подобу.
Проступить гіркота, як сіль на Сиваші.
Роки собі ідуть. Мовчання ставить пробу.
Несказані слова... Незримий скарб душі...