4березня 1952:останній бій художника-воїна Ніла Хасевича 1ч

1 частина.

«Я не можу битися зброєю, але б'юся різцем і долотом. Я, каліка, б'юся в той час, коли багато сильних і здорових людей в світі навіть не вірять, що така боротьба взагалі можлива… Я хочу, щоб світ знав, що визвольна боротьба триває, що українці б'ються», — написав художник Ніл Хасевич за рік до свосї загибелі.

Ніл Хасевич народився 24 листопада 1905 року в селі Дюксин Костопільського повіту на Волині в родині псаломщика Антона Івановича Хасевича та його дружини Феодотії Олексіївни. Брати Анатолій та Федір теж стали священиками, тож не дивно, що й Ніл навчався у духовній семінарії. Він мав чудовий голос, а ще й художній хист. Але ж доля ніколи не одаровує повністю — одне дає, а інше забирає… У 1918 році його спіткало лихо: повертаючись із Рівного, на дережнянському залізничному переїзді вони з матір'ю потрапили під потяг — мати загинула, а він втратив ногу. Здавалося б, що чекало на нього, інваліда? Інша людина на його місці втратила б усіляку надію й опустилася на дно. Але не така вдача була у Ніла. Оскільки хлопець міг вирізати з дерева різні поробки, то сам собі змайстрував і протез. І з цього часу міцно стояв на ногах, вперто простуючи до своєї мети.                                                                            А метою спочатку було навчання. Після лікування він навчався в майстерні Василя Леня в Рівному. 1925 року здав екстерном іспит і отримав атестат рівненської гімназії. А з 1925 до 1926 року працював помічником іконописця. Гроші, отримані як компенсацію за нещасний випадок, ідуть на навчання у Варшавській академії прикладних мистецтв. Юнак закінчує графічний факультет, живопису навчався у професорів Мілоша та Мечислава Катарбінських, а графіки — у професора Владислава Скочиляса. У Варшаві того часу працював невеликий гурток українських митців і студентів академії, які заснували товариство «Спокій», куди входили Н. Хасевич, П. Андрусій, В. Васильківський,     С. Дричик, В. Зварич,П.Холодний, В. Гаврилюк та П. Мегик. Зі спогадів останнього про свого земляка: «…невеличкого зросту, бідно вдягнений хлопчина, з палицею в руці, бо замість лівої ноги — дерев'яна, закінчена грубим патиком, примітивна, власної роботи протеза… Пильно вчиться і неймовірно матеріально бідує. З дому від батька не одержує нічого, бо там не менша біда…».

1935 року Ніл отримує диплом про вищу художню освіту з правом вчителювання в середніх школах. З початком Другої світової війни він повертається до свого села. Але ще 1931 року його полотно «Прання» було відзначене премією «Ватикан», а наступного року — портрет гетьмана Івана Мазепи — дипломом Варшавської академії. Роздумуючи про специфіку мистецтва, Ніл Хасевич 24 лютого 1933 року запише: «Малюнок є правдою абсолютною, а мову правди треба вчити скрізь і завжди… Це єдина мова, якою можна висловити все». Для того, щоб вивчити цю мову, Ніл Хасевич від руки, гусячим пером, переписав Пересопницьке Євангеліє.  В процесі роботи досконало вивчив слов'янський шрифт.

Поступово він переходить від олійного живопису до графіки і починає займатися гравюрами, а точніше — дереворитами (дереворізами). На початку 1930-х років Ніл Хасевич виставляється в художніх салонах Львова, Праги, Берліна,  Чикаго,, Лос – Анджелеса.  У 1937 р. здобуває третій грошовий приз на міжнародній виставці гравюр по дереву у Варшаві. За два роки там же виходить з друку художній альбом «Книжкові знаки Ніла Хасевича». Цього ж року в американському місті Філадельфія побачив світ художній альбом «Екслібрис Ніла Хасевича». Водночас художник співпрацює з українськими часописами «Шлях»та «Волинське слово». Митець невтомно шліфував професійну майстерність. Його портрети князя Володимира Великого, екслібрис президента УНР в екзилі Андрія Левицького, серія творів в альманасі «Дереворити» високо оцінені фахівцями. Його порівнюють із Іваном Трушем, Юрієм Нарбутом, Василем Кричевським. Хасевич був успішним митцем і міг спокійно жити з цього. Ніл Хасевич був активним громадським та політичним діячем, членом Волинського Українського Об`єднання. Був делегатом крайового з`їзду ВУО 1935 року в Луцьку..Був особисто знайомий зі Степаном Бандерою та іншими керівниками українського національного руху. Входив до центрального і крайового проводів ОУН, згодом став членом Української Головної Визвольної Ради (УГВР). Але насувалася світова війна, і доля поставила його перед вибором.Одночасно із творчістю він займається громадською і політичною діяльністю: входить до Волинського українського об'єднання, а згодом вступає до ОУН. З квітня 1943 року, коли масово формувалися загони УПА, художник долучився до підпільної роботи. Його було обрано до центрального і крайового проводів ОУН.

4березня 1952:останній бій художника-воїна Ніла Хасевича 2ч

2 частина. Із того часу починається кочове життя. Робота в криївках, постійна зміна місця перебування, постійна небезпека. Його знали за псевдонімами Бей-Зот, Левко, Рибалка, 333, Старий, Джміль. Ніл Антонович був талановитим пропагандистом, керував друкарнею повстанців, працював як художник і редактор, готуючи ілюстрації до сатиричних журналів УПА «Український перець» та «Хрін», оформляв летючки, листівки, підпільні видання, випустив альбом карикатур. Митець розробляв також проекти прапорів, печаток, бланків для повстанців. Протягом 1943—1944 рр. очолював політико-пропагандистську ланку групи УПА «Північ», якою командував Клим Савур (Дмитро Клячківський). Після смерті свого друга і провідника Хасевич ще впродовж семи років лишався на бойовому посту. Доробок воєнної й повоєнної доби — 150 дереворитів, які видано за океаном в альбомах «Волинь у боротьбі» та «Графіка в бункерах УПА» (1950—1952 рр.). У 1941 р. він стає членом Львівської спілки праці українських образотворчих мистецтв та співпрацює з рівненським часописом «Волинь» разом з Уласом Самчуком. В окупованому німцями Львові у 1942-43 рр. проходила виставка українських художників, на якій Ніл Хасевич експонував роботу патріотичної тематики «Спіть, хлопці,спіть».

У червні 1948-го Українська головна визвольна рада запровадила відзнаки підпільникам, які заслужили їх особистою звитягою. Саме Зот створив ескізи Хреста заслуги і Хреста бойової заслуги та медалі «За боротьбу в особливо важких умовах». До речі, згодом самого автора буде відзначено Золотим хрестом заслуги та медаллю і обрано до УГВР від української інтелігенції. Лише одиниці знали про те, ким він є насправді, чим займається і де перебуває на даний час. Від схрону до схрону його перевозили на велосипеді. Та зловісні чорні круки з держбезпеки вже чигали па нього. 1951 року зі столиці СРСР надійшов наказ — «пресечь антисоветскую деятельность» Хасевича, бо гравюри з підпілля потрапили до делегатів Генеральної Асамблеї ООН та іноземних дипломатії), а потім були надруковані у згаданому вище збірнику «Графіка в бункерах УПА». Для розшуку митця було створено міжобласну оперативну групу, яку очолив капітан держбезпеки Борис Стекляр. До неї ввійшли також капітани Маркелов та Кудрицький. На слід Зота чекісти виходили кілька разів. Одного разу у Львові через громадянина М., який переховував у себе особистий архів Ніла Хасевича (заховав їх у скляну банку її зарив у садку), «органи» спробували виманити підпільника й захопити його, та безуспішно. Згодом в одному із захоплених бункерів знайшли зашифровані документи. Коли їх розшифрували, то прочитали: Заготували для Вас 5 кілограмів паперу, вишневе дерево" (з якого робилися друкарські кліше для виготовлення листівок та гравюр). Шифровка вказувала і адресу: бункер на хуторі біля с.Сухівці, що за 12 км від Клевані. Хутір оточили. Криївку було обладнано на селянському дворі. Прихований вхід до підземелля знаходився у клуні під дровами. Сам бункер, порівняно просторий, мав три приміщення. Тут і відбувся останній бій Хасевича і двох бойовиків, які його охороняли, з гебістами. Завдяки книзі Теодора Гладкова «Со щитом и мечом», яка 1988 року побачила світ у львівському видавництві «Каменяр», ми знаємо подробиці смерті художника й воїна.   

«Виходьте! Інакше закидаємо гранатами!» — крикнув Стекляр[1].Відповіддю було мовчання. Отже, переговори не відбулися. Чекіст витягнув із сумки гранату РГД і шепнув командиру відділення… Сержант на півметра підняв важку затичку… Цього вистачило, щоб метнути в лаз гранату. Глухо прогримів під ногами вибух… Почекавши трохи, капітан дав сигнал солдатам підняти затичку і знову вигукнув: «Хто живий — виходьте! Інакше пустимо гранати в хід!» Ніхто не вийшов… Живих у бункері не виявилося. При світлі акумуляторного ліхтаря Стекляр побачив три трупи. В одного відсутня нога — це був Зот. У руці… стискав автомат". На думку гебістів, перед смертю провідник УПА застрелив одного зі своїх охоронців на псевдо Павло, який хотів здатися.

Зі спогадів Дмитра Удода, колишнього вояка УПА: «Це було 1952 року у Клевані, колишньому райцентрі на Рівненщині, до якого входили Бісівські хутори, де в криївці був убитий Ніл. Їх, повстанців, привезли напівголими, звалили на сніг. Посадили в рядок. Його посадили під дубом. Чекісти привозили завжди вбитих для показу людям. Це робилося і на глум, і на пострах населення, щоб деморалізувати його… Коли вже енкаведистам набридало видовищее, вони вивозили трупи в окописька. Десь там і тіло Ніла Хасевича знайшло свій останній притулок». За три дні тіла убитих повстанців зникли.   

4березня 1952:останній бій художника-воїна Ніла Хасевича 3ч

3 частина.

До честі працівників управління СБУ у Волинській області, вони на початку 90-х років передали добірку оригіналів дереворитів Ніла Хасевича, які збереглися в архівах, до обласного краєзнавчого музею в Луцьку. Спасибі й на тому. Про реабілітацію не йдеться — очевидно, Ніл Хасевич і тепер лишається «ворогом народу». Друга світова викосила фактично всіх його близьких родичів: загинули батько і молодший брат Анатолій, старший Федір помер у радянському концтаборі Білобородово під Томськом. У 1947 році загинула кохана жінка, яка була зв'язковою з підпіллям міста Луцька. Залишилися її портрети, намальовані у квітні 1945 року. Ніл Хасевич - один зі справжніх героїв Другої світової війни.Герої є різні. Одні вмирають на фронті, закриваючи собою доти, зупиняють танки, їх ховають із військовими почестями, ставлять їм обеліски, родичі ними пишаються, отримують подяки й інші різноманітні заохочення. Ті з героїв, хто вижив, користуються багатьма благами цивілізації. А скільки героїв вмирає невідомими! Місця їхньої смерті ніде не зафіксовані, вони не поховані за християнським звичаєм, не відспівані, цих людей не ховають на лафеті, їм не салютують… Ніл Хасевич присвятив своє життя Україні, він ніколи не думав про себе, ніколи не просив нічого для себе особисто. УГВР пропонувала йому переправитися на Захід, але він відмовився. Де його могила — невідомо. Реабілітація не відбулася. Єдина «компенсація» — вулиця у Рівному, яка носить його ім'я.

26 грудня 2008 року СБУпередала на постійне зберігання до Меморіальному комплексу «Національний музей історії ВОВ»1941—1945 років» 103 оригінали гравюр Ніла Хасевича та дерев'яне кліше для їх виготовлення, котрі зберігалися у сховищах КДБ.

Фото робіт Ніла Хасевича тут http://photo.i.ua/user/3871267/304437/8766458/

*Борец с расизмом*Валид Арфуш-поставщик проституток для Каддафи

То, что было прекрасно известно киевскому бомонду, нашло свидетельские подтверждения. Жена Сейфа-аль-Ислама, любимого сына диктатора Ливии Муамара Каддафи, утверждает: для оргий Каддафи-младшему его киевские друзья поставляли участниц всеукраинских конкурсов красоты.Которые этот же Сейф и спонсировал.

Хуже того: по заказу арабского уголовника (пребывает в розыске) его украинские подельники даже выкрали ребенка.

Российский «Московский комсомолец» опубликовал интервью с Надеждой (Надией) Каддафи — любимой женой младшего, но самого любимого сына ливийского диктатора Муамара Каддафи. Уроженка крымского Коктебеля поведала о жутких нравах, царивших в семействе Каддафи, в частности — о групповых оргиях ее мужа и его друзей.

На наш взгляд, наиболее интересны в этой исповеди следующие пассажи:

О друзьях Сейфа: «...Так называемая свита, прихлебатели. Помимо того что эти ребята пили, ели, покупали себе женщин за счет моего мужа, так они еще 24 часа в сутки находились в нашем доме. Причем без стеснения разгуливали по комнатам в одних трусах и занимались любовью со своими девицами в моей спальне. Когда утром я спускалась в гостиную, там уже завтракали человек десять... Спорить с этим было бесполезно. Сейф сразу предупредил меня: друзья для него — святое!»

О конкурсах красоты в Украине: «...Сейф не то что не скрывал от меня своих любовниц, он постоянно приводил их в дом. Поначалу я закатывала скандалы, рыдала, а потом поняла, что невозможно ничего изменить. И я смирилась. Только требовала мужа почаще проверяться у врачей. Сейф с друзьями не гнушались групповых оргий, причем все это дело снимали на камеру. Порой доходило до абсурда. Так, два года назад Сейф проспонсировал конкурс красоты на Украине. Я занималась отбором девушек.Часть тех красоток перепрыгнула с подиума прямо в постель моего мужа.»

«...На очередной день рождения Надежды креативный Сейф заказал праздничный ужин в компании двадцати украинских девушек, которых он выкупил на несколько дней. Думал, что жене будет приятно пообщаться с землячками.»

О краже ребенка: «...Однажды мы крепко повздорили с мужем, и я уехала в Крым к маме, — вспоминает Надежда. — В это время в Ливии начался священный для мусульман месяц Рамадан. Сейф буквально обрывал мой телефон. Кричал, что не может без меня. Хотя я отлично понимала, что ему просто необходим был секс! Ведь в это время ему запрещалось не только пить и гулять, но и приводить в дом чужих женщин. Отец бы просто убил сына за это. Я не вернулась. А через неделю мне позвонил брат из Донецка. Он был в панике — его сына украли какие-то люди. Позже мальчика вернули. Выяснилось, что таким образом Сейф решил меня припугнуть. У него огромные связи на Украине.»

Известно, что конкурсы красоты в Украине — бизнес, контролируемый двумя людьми: Валидом Арфушем и Александром Онищенко.

Как уже сообщало издание «Украина криминальная»,лучшими друзьями и партнерами сыновей Каддафи в Украине являлись братья Арфуш — Валид и Омар. Именно сыновьям Муамара Каддафи Валид Арфуш (ныне —вице-президент Национальной телерадиокомпании Украины) регулярно поставлял из Украины «невест» еще на заре становления своего «бизнеса».

Он же являлся одним из организаторов всеукраинских конкурсов красоты.

Справка:

В 1997 году братья Арфуш стали продюсерами конкурса «Мисс Европа» в Киеве. В 1998-2000 гг. представляли интересы модельного агентства «Elite» в Украине, а также организовывали международный конкурс моделей «Elite Model Look». В 2002-м В.Арфуш вместе с братом учредил конкурс красоты «Miss@Net World», финал которого прошел в Ливии. В 2006 году В. Арфуш с братом приобрел права на проведение трех конкурсов красоты «Мисс Европа», первый из которых состоялся в том же году в Киеве. Год спустя братья Арфуш учредили новый конкурс красоты «Мисс экс-СССР» или «Мисс СНГ».

С августа 2009 по февраль 2010 гг. В.Арфуш участвовал в предвыборной кампании кандидата в президенты Виктора Януковича в качестве члена креативного совета кандидата и руководителя отдела зарубежной прессы. Дружит с заместителем главы Администрации Президента Анной Герман. В 2008-м принял христианство$ его крестными стали политик Нестор Шуфрич и певица Ирина Билык.

Так же организацию конкурсов красоты в Украине «курирует» небезызвестный бизнесмен-тусовщик Александр Онищенко. Известный в криминальных кругах Украины еще по своей прежней, отцовской фамилии — «Кадыров». Александра Кадырова, в прошлом — «бригадира» знаменитой украинской ОПГ «Киселя» многие киевляне помнят еще как собирателя рэкетирской дани на Владимирском рынке.

О том, что так называемые «конкурсы красоты» в Украине и России — фактически кастинг борделей для ВИП-персон под вывеской модельных агентств, уже мало для кого секрет. При тотальном разрушении моральных устоев девушки идут на подиумы этих «конкурсов красоты», прекрасно зная свой дальнейший «профессиональный» путь. А граждане пошиба Кадырова и Арфуша делают на «девочках» бизнес, выступая, по сути, высокооплачиваемыми сутенерами. При этом извлекая для себя и высокие побочные дивиденды.

В частности, и Арфуш, и Кадыров-Онищенко — почетные гости на всякого рода мероприятиях с участием даже высших чиновников государства. А дружбу с ними водят министры и народные депутаты. Многие из которых также пользуют девушек из «модельного» бизнеса этих ребят.

После откровений Надежды Каддафи особый смысл приобретает просмотр фотографий конкурсов красоты «Украина Вселенная 2009», «Мисс Украина 2009», «Королева красоты 2009» и т.д. Дебютантки какого из них, как следует из интервью Н.Каддафи, оказались в постели Сейф аль-Ислама и егопохотливых дружков?  

Сыграть «в бункер» или Как «сливают» Януковича

Виктор Федорович Янукович решил уединиться. В фактически персональном бункере, типа аналоге администрации президента (АП), построенном и упакованном  за счет налогоплательщиков.

 Как и всевозможные другие дорогостоящие излишества главы государства, эта тема будет долго теперь муссироваться как еще одно свидетельство тотального, извиняюсь, жлобства.  И как еще одно доказательство того,
что самому «гаранту» на вопросы о собственном барском характере абсолютно наплевать. И тут складывается впечатление, что ему на самом деле уже наплевать вообще на все. Вопрос в том, что просто так альтернативные «администрации» не появляются.  Или Виктор Федоровичу действительно просто стало «влом» ездить на работу, или же кто-то старательно внушил ему мысль о том, что для его, прости Господи, рейтинга, будет лучше освободить дороги от передвижения президентских кортежей и перекрытия, и тогда холопы зацелуют от радости бюллетени на
предстоящих выборах...
Легенда поменялась
То есть, что имеется, как любят говорить на енакиевской автобазе, «на выхлопе»? Глава государства решил с какого-то перепугу озаботиться судьбой несчастных водителей, терпеливо ожидающих каждый день момента, когда кортеж со спешащим «решать вопросы» президентом наконец-то пронесется мимо них, и можно будет тоже ехать и «решать вопросы».  Ранееэту проблему пытались решить «вертолетным» способом, и уже угрохали кучу, как говорится, народных денег, на строительство посадочной площадки и на сами вертолеты. Теперь, как в одном известном чекистском анекдоте, «легенда  поменялась», и изнывающих в режиме ожидания водителей решено ублажить альтернативой президентской администрации в Межигорье...
То есть, летать Виктор Федорович теперь не будет, ибо задумался о простом народе. Народу положено, наверное, радоваться. Ну а деньги - пес с ними, с деньгами. И на вертолеты, и на площадку, и на саму собственно, альтернативную администрацию. Главное - народ. Но что-то подсказывает автору этих строк, что эту светлую мысль задуматься о народе таким вот «межигорским» образом кто-то Виктор Федоровичу подсказал... И этот самый «кто-то» лелеет мечту держать «гаранта» подальше от главного офиса АП, и еще более «усугубить» в своих интересах «доступ к телу». Чтоб никто посторонний и нежданный не смог вдруг напроситься типа «на прием» и пытаться вопрос какой «протолкнуть», а то ли чего хуже, рассказать «гаранту» о каких-то проблемах в государстве. Пусть себе спит в домике с пчелами, раз его это успокаивает. А дела как-нибудь и без него решатся, не впервой... А вот круг тех, кто в
«альтернативный офис» приедет межигорский, можно ведь преспокойно фильтровать. Главное ведь- гарант то будет как бы и на работе, и в то же время он будет как бы нигде...
На самом деле Виктор Федорыча, по всей видимости, успешно «сливают», что называется, «в никуда». В истории известны такие примеры. Способ весьма успешный, однако, не «долгоиграющий». То есть, как бы глава
государства есть, и вроде как даже типа работает, с другой - хрен его знает, где он, и чем вообще занимается. Как правило, такие ситуации были возможны в истории в тех случаях, когда были выгодны всем сторонам при их, так сказать» полном непротивлении». То есть, хотелось главе государства отдохнуть, «забить» на все, и тут появлялся кто-то, нежно придерживающий за локоток и приговаривающий, что «не стоит, мол, беспокоиться, страна подождет, а текущие вопросы мы решим - скажите только, куда на подпись документы привезти». Глава государства в этой
ситуации был всемерно счастлив - вот ведь есть рядом честные благородные люди, способные на свои плечи взвалить чуток ответственности за страну. И благодарно удалялся в какую-нибудь резиденцию - к свежему воздуху и постреливанию в куропаток. А тот, кто «взял чуток ответственности», радостно потирал руки, ибо знал, что в ближайшее время возьмет что-то еще, и далеко не чуток...
В свое время Горбачев рассказал, что если бы он не уехал в Форос накануне путча, а остался бы в Кремле, путча не было бы. В той ситуации Форос был для Горбачева как раз такой вот «альтернативной резиденцией».В то время, как в Москве ГКЧП-сты крутили по центральному «ящику» «Лебединое озеро», и с дрожащими руками говорили народу о том, что в стране пора навести порядок, глава этой самой страны сидел в своем «альтернативном офисе», и был слишком далек и от народа, и от порядка в стране... Возможно, что Горбачев был в курсе «операции» по наведению
так называемого «порядка», однако, сам в итоге оказался заложником своего положения... Борис Николаевич Ельцин около года, а то и больше, перед тем, как передать власть в руки Путина, не появлялся фактически в своей
администрации, то бишь, в Кремле. Пресс-секретарь Ельцина Ястржемский выучил наизусть фразу «президент работает с документами дома», и заученно повторял ее журналистам. Страной между тем уже руководили другие люди. И строили друг против друга козни. Владимир Владимирович уже тогда поссорился с Борисом Абрамовичем, однако оба сохраняли хорошую мину при теневой игре. Потом Ельцин нежданно предстал перед глазами «дарагих рассиян» в канун Нового года, пролил слезу и представил фактически нового главу государства - Владимира Путина, с этого момента уже бывшего «и.о.президента». Ельцин попрощался со страной и властью, от которой он был фактически отстранен последние годы.  Отстранен так называемой «Семьей», создавшей все возможности для его спокойной «работы с документами на дому»...
Как правило, вожди, генсеки, президенты и другие «гаранты» скрываются в «альтернативной» резиденции тогда, когда ощущают, что теряют контроль над ситуацией. Они, как говорится, тоже люди, и испытывают желание
«отсидеться» и переложить ответственность на окружение. И, как правило, окружение или же «семья» в данной ситуации с удовольствием принимают ответственность на себя. И потом уже не только ответственность, а и «решение вопросов». Чтобы потом от имени президента (вождя, генсека) «рулить», как выгодно им. При этом в «первом лице», ушедшем в добровольную резервацию, усиленно взращивается ощущение тревоги, опасности, покушений и т п.  В итоге, доводя объекта до частичной или полной неадекватности в вопросах управления ситуацией. Такое было даже с
Гитлером, окружение которого в последние годы наблюдало явную склонность фюрера к затворничеству в бункере и его прогрессирующее неадекватное восприятие действительности... Особенно после покушений.
История имеет свойство повторяться. Способов перехватить власть, устроить переворот или скрывать от общественности Лидера или Вождя, умело показывая его в нужное время и вкладывая в его уста нужные фразы, не так уж и много. Последние годы вокруг Виктора Януковича усиленно муссируется тема тех же покушений - кто-то явно в свое время возжелал, чтобы глава государства окружил себя немыслимым количеством охранников, внедрив в персональную охрану президента гражданина другого государства. Таких «советников» возле нынешнего гаранта Конституции  хватает, и Виктор Федорович явно с удовольствием их слушает, переполняясь ощущением собственной значимости. И, по всей видимости, стремительно теряет контроль над ситуацией. Правда, возможен еще вариант - глава государства сам является «гением политической интриги»,и играет в свою, одному ему ведомую игру, собираясь в конце перехитрить всех... Теоретически сие возможно, а вот практически...
Жизнь удалась
Практически на данный момент времени Виктор Федорович создал своим уходом «в бункер» для своих многочисленных «соратников» кучу новых проблем. Вопрос доступа «к телу» и раньше был проблематичным для многих пытавшихся достучаться к гаранту и получить свои искомые «решения вопросов». Причем  Янукович вопросы, как говорят, действительно «решал».Правда, чисто «енакиевски-межигорским» образом : как правило, в
коридоре в Администрации президента скапливалось определенное количество «ходоков», одни из которых проходили «кастинг» у Левочкина, а другие на Левочкина как-то не особо реагировали, ибо «сто лет с Федорычем на
короткой ноге были». Левочкин злился, однако терпел, а Федорыч запускал каждого, и обещал «решить вопрос», зачастую за один день противореча сам себе и раздавая обещания, которые не выполнялись. Со временем это
ему поднадоело, и Левочкин получил карт-бланш на всеобщий «фэйс -контроль». Левочкина это обрадовало, а вот олигархов злило. Ибо вопросы не решались, а с новым гарантом получалось «решать» даже сложнее, чем с Ющенко. Потому как странно стал себя вести, и вообще стал какой-то неуловимый...
После последних кадровых решений  президента у кое-кого к нему появилось много вопросов. В частности, у тех, чье влияние на процессы «покращення життя вже сьогодні» несоизмеримо уменьшилось. На сегодняшний день к Януковичу имеют вопросы и Иванющенко,  и Фирташ, и Ахметов, и Колесников, ибо не очень довольны усилением позиций Хорошковского, «непонятками» с Клюевым, которого по-своему давно не любят, при этом понимая, что уход Клюева в СНБО - скорее инициатива Клюева, нежели немилость к нему Януковича. Олигархи понимают, что Хорошковский должен будет сотворить так называемое «экономическое чудо», и идет на роль «молодого реформатора», осознавая при этом, что «совершать чудо» вчерашний глава СБУ будет за счет их накопленных трудовым олигархическим потом денежек. То есть, потихоньку «отщипывать» от прикормленных на народном добре олигархических тел, и подкидывать народу в качестве пенсионных и иных подачек.  Ибо скоро выборы, а денег, как говорит Николай Янович Азаров, в стране нету...
А теперь Виктор Федорович будет иметь прекрасную возможность быть одновременно и везде, и нигде. Чувствуется рука то ли Левочкина, то ли российского «гения политтехнологий» Шувалова, то ли сына Александра, то ли еще кого-то, имеющего Опыт. Хорошковский, конечно, в своем СБУ тоже поди набрался всяких хитрых штучек, а может, и сам вечный кардинал Медведчук нашептал... Виктор Федорович тоже, кстати, мужик с опытом, мог бы и сам догадаться. Проснулся, может, ранним межигорским утром, глянул в окошко, вспомнил кислые олигархические морды, вечно просящие чего-то, и воскликнул в сердцах по - азаровски что -то насчет
«дапашливы», и махнул рукой. Не поехал на работу, поворочался с мыслью,что надо бы прямо дома офис сделать, и повернулся на другой бок сны про автобазу досматривать... Скорее всего, кому-то очень надо, чтобы Янукович именно так и думал. И чтобы считал себя самым умным в этой стране, оглядывающим по утрам свои угодья и понимающим, как же здорово «упала масть». Людям, в молодости лишенным всего и прошедшим сложные и так сказать, неоднозначные жизненные университеты, очень хочется так думать - особенно если у них есть, как им кажется, Все... Еще накануне президентских выборов многие «регионалы» в кулуарах делились скептически, что Федорычу в этой жизни ничего не надо, кроме Межигорья и ощущения, что жизнь уже удалась...
Сегодня Янукович, по-сути самоустраняется от контроля над ситуацией, как в стране, так и в ближайшем окружении. Он сделал за последнее время много ошибок, однако хочет от них скрыться в своем бункере. Его явно «ведут» к ситуации, которая может случиться уже в недалеком будущем.  Глава государства, не выезжающий на работу в свою же администрацию и добровольно (или принудительно) заточивший себя в загородной резиденции,теряет естественный контроль над процессами, в этой самой администрации происходящие.
Официальный офис администрации Януковича, конечно же, будет работать. И там будут решаться вопросы. Скорее всего, главой администрации президента. Который будет их решать в угоду тем, с кем работает. И конечно же, с самим президентом вопросы тоже будут обсуждаться. В его альтернативной резиденции. И только через главу администрации Януковича.Теперь простому олигарху попасть к гаранту Конституции будет несоизмеримо сложнее. Еще сложнее будет «решать вопросы». Если не решить их предварительно с господином Левочкиным, который, в общем-то, не очень любит местами олигархов. Может полюбить, но избирательно. Не всех...
Очень тонкая игра ведется сегодня вокруг Виктора Януковича. И его Семьи. Хотя им кажется, что игру ведут они. Они могут однажды сильно удивиться, проснувшись в Межигорье и, включив телевизор, услышать новости из администрации президента в стране о введении какого-нибудь чрезвычайного положения. Такое иногда бывает...
И кому-то очень надо, чтобы доступ «к телу» главного «горца» страны был максимально контролируемым, а сам «горец» ни в чем не нуждался в своем Межигорье. Потом может прийти момент, что от его имени можно будет и
заявления делать,  да так, что гаранта и показывать не надо. Лишь бы бумаги подписывал. А вопросы с олигархами есть кому решать. Потому что сними давно уже пора что-то решать...

Автор: Сергей Кузин, для "Хвилі" 

Жителі Донбасу вже шкодують про свій політичний вибір

29 лютого, 2012    Богдан Буткевич; Київ – Донецьк – Луганськ   Мешканці регіону все більше внутрішньо готові до протестів, хоча визначеності та усвідомленої альтернативи ще немає Більшість луганчан чи донеччан, із якими вдалося поспілкуватися під час подорожі до цього неповторного регіону, не ображаються на, здавалося б, в’їдливу речівку «Спасибо жителям Донбасса за президента…». За два роки свого правління влада встигла дошкулити навіть своєму ядерному електорату, який і сам починає розуміти, що комусь таки треба подякувати за втрачені ілюзії. Склалося враження, що Вікторові Януковичу і Ко вже не пробачать «покращення життя вже сьогодні» тільки тому, що вони тут «свої». Поки що рівень незадоволення на Донеччині не перейшов критичної межі відвертого бунту, але стійка тенденція до цього є очевидною.

ЧУЖІ СЕРЕД СВОЇХ   «Я завжди голосував за Януковича, але він виявився... (далі лунає ненормативна лексика. – Авт.)», – емоційно реагує Андрій Альошкін, екс-шахтар з Антрацита, а тепер різноробочий із Луганська, на запитання про ставлення простих людей на Донбасі до влади, яку вони обрали.

За останні півроку соціально-політичні настрої тут різко змінилися. Якщо 2010-го спостерігався певний оптимізм реваншистського характеру, мовляв, «перемогли нарешті свої», у першій половині 2011-го – збайдужіння до політики як такої, то тепер градус негативу щодо, здавалося б, «своєї» влади починає зашкалювати. Нинішній президент з однопартійцями ризикує опинитися чужим навіть серед своїх. У розмовах не на диктофон люди з керівництва регіону визнають, що у владі зараз велике занепокоєння щодо Сходу – ПР його втрачає.

«Запитую в п’ятикурсниці, що приходить на іспит: «За кого голосуватимеш?» – розповідає Сергій Н., професор Східноукраїнського університету імені В. Даля (на Донбасі більшість усе ж традиційно побоюється відкрито називати речі своїми іменами. – Авт.). – Відповідає:«За комуністів». Перепитую: «Чому?» А вона: «Та дідусь сказав, що так треба». Оце, на жаль, у нас дуже поширено. Старі голосують за звичкою, молоді або взагалі не йдуть на дільниці, або ставляться до цього з цілковитою байдужістю. Але все ж не всі. Дедалі більше громадян починають думати головою. Наприклад, я підтримуватиму демократів, хай там які б вони були, але все ж кращі за так званих наших. Головна проблема для багатьох – брак альтернативи. Хтось, звичайно, за комуністів побіжить віддати голос, але розумні люди розгублені».

Утім, наразі усталена, здавалося б, навічно ідеологема «це сучий син, але це наш сучий син» дала тріщину, навіть враховуючи, що «Донбасс убеждений не меняет». За останні два роки різко знизився рівень життя пересічного мешканця регіону – надто великий розрив між очікуваннями та реальністю, особливо на тлі того, що в когось таки Межигір’я розростаються. «Я цього Януковича ненавиджу, – аж плюється слиною грузин-таксист похилого віку з Донецька. – У 2010 році всіх своїх пасажирів пропагував, щоб за нього голосували. Тепер цим людям буде соромно в обличчя дивитися. Як може бути, щоб тут ціни були вищі, ніж у Києві. Таке враження, що все робиться нашим коштом. Вони нас зовсім за дебілів вважають чи що?» При цьому в головах донбасівців одночасно уживаються два абсолютно різні сприйняття влади нинішньої й влади як такої. З одного боку, ці люди вкрай вороже налаштовані до будь-кого чи того, що її символізує. «Упирі» – характеристика, яку дуже часто можна почути від місцевих мешканців. З іншого – в їхній свідомості поряд із цією вродженою анархічністю степового походження вживається абсолютний конформізм, що іноді набуває вигляду байдужості. Більшість із них зараз на проміжній стадії між байдужістю (людям просто все одно, хто у владі, бо вони її не сприймають) та відкритою ненавистю.

Читайте також:Повсталий Донбас

БУДЕ ЯК БУДЕ   Хоча багато українців ще прекрасно пам’ятають гупання шахтарських касок об київську бруківку на початку 1990-х, виявляється, що реальна кількість пасіонаріїв поміж жителів Донбасу мізерна. Як і людей, що розуміють та готові обстоювати тут свої інтереси. Більшість вважає, що боротися за права, особливо на шахтах чи заводах, – це знищувати свій прибуток. Понад те, не задумуються над таким питанням, просто виживаючи в наявних реаліях і сприймаючи їх як даність. «Коли ти працюєш і мовчиш, то тебе ставлять на нормальну ділянку в забої, – пояснює колишній шахтар, поет Олександр Сигида із села Атаманівка під Луганськом. – Отримуєш навіть тисячу доларів. А як починаєш патякати зайве, то ніхто тебе не виганяє, навіщо. Просто прикріплюють до поганої ділянки, і твоя зарплата, що залежить від видобутку, одразу різко зменшується. От і ризикуй щодня життям за півтори тисячі гривень на місяць і будь волелюбним або мовчи в ганчірку й заробляй нормальні гроші. Кожен вирішує для себе сам. Але люди якось звикли ризикувати життям – це вже ніби само собою зрозуміло». Справді, донбасівці, на диво, фаталістичні. «Хай буде, як буде» – такий слоган найкраще відображає їхнє мислення.

Що дуже дивує, то це те, як шахтарі терплять такі нелюдські умови праці з величезною, як свідчить статистика, кількістю смертей, ризиком (не всі вони отримують по тисячі доларів на місяць). Однак ті, з ким поспілкувався автор цих рядків, одностайні: винні в аваріях не тільки керівники підприємств. «Чоловіче, та повір, таких аварій, як на «Суходольській» (2011 року загинуло 28 осіб. – Авт.), у нас і за совка було дуже багато, – стверджує Олександр Сигида. – Зараз навіть трохи менше стало, просто тоді про це мовчали, хоча вони були не менш страшними. Зверни увагу, коли трапляються найбільші – у серпні. А чому? Тому що до Дня шахтаря знову-таки з радянських часів треба було видати на-гора рекордну кількість вугілля. І ще тоді люди навчилися затикати ганчіркою датчики метану, щоб вони не заважали працювати, адже аварійна система вмикається, тільки-но концентрація газу в повітрі хоч трохи починає перевищувати норму. Тому найчастіше в аваріях винні самі люди таїхнє халатне ставлення до власної безпеки».  Читайте також: Донбаська широта

«90% шахтарів, хоч як різко це прозвучить, – мовчазні раби, – ділиться своєю думкою лідер громадського «Трудового руху «Солідарність» Костянтин Ільченко зі Свердловська Луганської області. – Ось, наприклад, мій колега по профспілковому руху Геннадій Зімін, який через свою боротьбу з місцевою вугільною та наркомафією став інвалідом і втратив усе майно. Але ж він такий чи не один на все місто. Цей натовп ніколи нічого не зрозуміє. Ти їм пояснюєш, що треба обстоювати права, бо це ваші ж гроші,а вони мовчать. Тільки-но бригадир йде з ділянки, починають поплескувати тебе по плечу й казати: «Молодці, ви все добре робите, захищаєте нас». Але коли той повертається – все, ніби з тобою й незнайомі. Відтак що можуть змінити активісти, якщо, наприклад, у нашої профспілки «Спільна дія» по 10–15 людей у колективах ще й не з кожної шахти, а там працюють зазвичай щонайменше 200–300 осіб? Але коли вони прокинуться, мало не здасться нікому. А це незабаром станеться, бо дедалі важче виживати».

Донбаськими містечками відчутно котиться хвиля глухої ненависті,яка проривається назовні поки що за чаркою на кухні або під час традиційних розмов за «тормозком» перед спуском до шахти. А також виявляється у дедалі більшій кількості розбоїв та грабежів стосовно заможних донбасівців: депутатів, бізнесменів, держслужбовців. «Зараз міліція просто не показує реальних даних щодо скоєних злочинів, – стверджує Костянтин Ільченко. – І це дуже погана тактика. Адже більшість тутешнього населення поки що є інертним стадом. Але тільки-но воно зрозуміє, що можна, майже як у 1990-ті, піти до сусіда, в якого лежать котлети в холодильнику, дати йому виделкою в очі й забрати м’ясо собі, почнеться жах. Партія регіонів сама не розуміє, що робить і яких демонів випускає назовні. У ті ж таки 1990-ті в людей ще залишалися певні ілюзії, тому якось перенесли лихоліття та невиплати зарплати по півроку.Зараз немає ні страху, ні совісті – лише бажання хоч якось заробити в умовах цілковито розграбованого виробництва. Варто тільки комусь відкрито почати – і все це спалахне таким кримінальним полум’ям, що його вже нічим не загасити».

Кримінальний підтекст взагалі є дуже знаковим на Донеччині. Річ навіть не у фактично найбільшій тут кількості зон на людину в країні. «Уркаганство» так тісно в’їлося в кожну шпарину, що стало синонімом чогось на кшталт «бути чоловіком», «мужнім». Ще з радянських часів на Донбасі зеків намагаються відправляти до «своїх» зон, за місцем проживання, так би мовити. Насамперед з погляду економії, мовляв, коли родичі близько, то й годувати не треба. Між іншим, у сумнозвісному місті Суходольську дорога до зони має значно кращий вигляд, ніж центральна вулиця.

Читайте також: З плавильного казана імперії

ГРОШІ ПО-ДОНБАСЬКОМУ  У луганських маршрутках за проїзд платять (2,50 грн) не при вході, як у більшості українських міст, а, навпаки, при виході. У цьому проглядає щось рудиментарне радянське. Чи не з’являються тут такі правила з поправкою на місцеву ментальність: можливо, люди сприймають маршрутки як такий собі варіант таксі. Коли ж вчитуєшся у назви вулиць, які, здається, взагалі не змінювалися з часів розпаду СРСР, ця смілива теорія перестає здаватися просто інтелектуальною забавкою. Головна вулиця Совєтська задає відповідний ритм світосприйняття...За офіційною статистикою, мешканець Донбасу заробляє більше, ніж представник інших регіонів, окрім столиці. Зарплати в багатьох людей, які працюють на металургійному комбінаті чи шахті, справді порівняно високі. На державних об’єктах це в середньому 7–8 тис. грн. На «копанках» за місце теж тримаються зубами, адже за день роботи шахтар може отримати 300–500 грн, лебідчик – 150–200 грн. У приватному секторі в Донецьку тіньові зарплати майже київські: $500–1000 на місяць. Але в маленьких містечках – скрута.

«Так повелося ще з радянських часів, – розповідає Олександр Сигида. – Шахтарі свої гроші витрачали на «бухло», а будинки розвалені. Мінливий у нас народ». Типове явище для Донбасу – цілі квартали напівзанедбаних житлових будинків, «мертві» міста й села, де раніше жили працівники тепер закритих чи збанкрутілих шахт і заводів. Картина там апокаліптична.

Багато людей тут сподівалися, що коли прийде «своя» влада, то можна буде заробити. Натомість за останні два роки умови ведення бізнесу в регіоні неймовірно ускладнилися. Автохтони одностайні: «господарі життя» вирішують свої проблеми їхнім коштом, переспрямовуючи фінанси в будь-які інші кишені чи регіони, але не в їхні. «Мій знайомий зібрав гроші й вирішив відкрити приватну шахту, – розповідає будівельник Сашко з Луганської області. – Спочатку всец хотів по-чесному – зробив. Але, прийшовши першого разу платити податки, одразу зрозумів свою помилку. Він розрахував суму, вписав у декларацію, а йому інспектор каже: «Ні, так не піде». І малює втричі більшу, мовляв, або плати «на лапу», або, якщо по-чесному, то втричі більше, як я сказав. Звичайно, він дав хабара, а вже наступного дня закрив підприємство. Певна річ, формально –шахта перетворилася на нелегальну «копанку», та працює й досі. Він собі платить, кому треба, в податковій і райадміністрації, і все ніби гаразд, поки що ніхто його не чіпає, але з кожним місяцем тягнуть усе більше. Думає про закриття»...

З Донецького залізничного вокзалу до центру міста можна потрапити трамваєм або маршруткою. Якщо останньою, то проїздиш повз вилизаний, красивий, сучасний бізнес-центр «Ахметов-сіті», як його називають місцеві. Якщо ж сісти на трамвай, то за 20 хвилин очікує подорож крізь нетрі, з якими можна порівняти хіба бразильські фавели абощо. Ось такий нині увесь Донбас: Межигір’я і бідність. Раніше місцеві мешканці з такими контрастами мирилися. Нині ж це їх не просто дратує – обурює. 

Читайте також: Луганськ завжди знаходився під пресом донецьких

Український народний театр у Ризі пропагує українську літературу

Людмила Пилип
Р
ига –
«Наталка Полтавка» Івана Котляревського, «Лісова пісня» Лесі Українки, «За двома зайцями» Михайла Старицького – ось такий репертуар Ризького українського народного театру, створеного в столиці Латвії лише понад рік тому. Творчість акторів-аматорів уже встигла знайти своїх прихильників серед вимогливого латвійського глядача, а професіонали прогнозують їм велике майбутнє. Актори ж наголошують, що душею театру є його режисер – Заслужена вчителька України Марія Семенова.
25 лютого, у день народження Лесі Українки Ризький український народний театр представив у столиці Латвії виставу «Лісова пісня».
 Чарівна поезія Лесі Українки у виконанні акторів не потребувала перекладу, хоча серед глядачів були не лише українці, але й латиші та представники інших національностей.
 
 Творчість славетної української поетеси відома латвійцям. Це засвідчила виставка творів Лесі Українки та матеріалів про неї з фондів Латвійської академічної бібліотеки. З виставкою могли ознайомитися всі, хто прийшов на прем’єру вистави «Лісова пісня».
 
«Були свого часу вистави за творами Лесі України в латиських театрах. Навіть був балет «Лісова пісня». Вони були дуже популярні у Латвії», – зазначила Радіо Свобода керівник Латвійської академічної бібліотеки Вента Коцере.
Молоді подобається гра у театрі
 
Нині в Латвії творчість Лесі Українки та інших українських класиків пропагує Ризький український народний театр. Зараз трупа нараховує 25 акторів, серед яких учні Ризької української середньої школи та місцеві українці. З гастролями театр об’їздив майже всі регіони Латвії.
 
Молода акторка Ольга Мороз виконала роль Мавки у виставі «Лісова пісня» так переконливо, що глядачі часом не приховували сліз.
 
«Перед спектаклем я налаштувалася і, як мені здається, вжилась у цю роль. І зараз, звичайно, у мене стільки емоцій. По-перше, тому що це мій перший виступ. По-друге, тому що все вдалося. Я щаслива», – поділилася Ольга Мороз своєю радістю після прем’єри.
 
Микиту Осипова, який виконав роль Лукаша, можна назвати «старожилом» Ризького українського народного театру, адже він грає в кожній виставі одну з головних ролей.
 
«Мені подобається. Лежить моя душа до цього. Це щось таке неординарне, і тому воно зацікавлює мене», – каже Микита Осипов. Професіонали оцінили роботу акторів і режисера
 
Присутня на прем’єрі «Лісової пісні» народна артистка Латвії Ніна Незнамова похвалила гру акторів-аматорів і надала їм декілька сценічних порад. Вона також відзначила творчі знахідки режисера Марії Семенової.
 
Заслужена вчителька України Марія Семенова каже, що спектакль вдався лише завдяки щирому бажанню й наполегливій роботі.
 
«Працювали багато, по 5-6 годин. Для того, щоб досягти справжності, щоб донести до глядача ліризм поезії Лесі Українки. Над музикою довелося довго думати. Музика у спектаклі пов’язана з Україною, з нашим композитором Мирославом Скориком», – зазначила Радіо Свобода Марія
Семенова. Театр сподівається виступити в Україні
 
Поки що театр живе завдяки самофінансуванню. Марія Семенова власноруч шила костюми для спектаклю. Актор театру, відомий у Латвії художник Георгій Крутий малював декорації. А спонсором виступила керівник Об’єднання українських товариств Латвії Людмила Бєлинцева, також акторка цього театру.
 
11 березня Ризький Український народний театр братиме участь у Фестивалі латвійських театрів. Він також отримав запрошення стати учасником фестивалю «Російська класика-2012».
 
Режисер та актори Ризького українського народного театру сподіваються продемонструвати свою творчість в Україні, взявши участь у театральному фестивалі української класики.

28 лютого - Льодове побоїще імені Богуна

...1650 рік був роком тривожного миру між козацькою Україною та Річчю Посполитою. Богдан Хмельницький провів успішні дипломатичні перемовини і досяг угоди з однією з наймогутніших держав світу того часу - турецький султан дав згоду взяти Україну як Велике Князівство Руське під *крила і протекцію неосяжної Порти*. Таким чином закладалась основа для відновлення на теренах України власної державності як прямої спадкоємиці Київської Русі. Гетьман досяг також угод з рівними вже собі васальними до Туреччини державами - Трансільванією, Валахією, Венецією, Молдовою. З донькою господаря Молдови Розандою він одружив свого сина Тимоша. Це започатковувало нову правлячу європейську династію, а можливо, і подальше об'єднання в одну державу під владою чоловіка - сина українського гетьмана та Великого князя Руського. Як колись шлюб правителів звів Польщу та Литву.
   На додаток Хмельницький за допомогою султана знову змусив стати власним союзником кримського хана.  Але дипломатичні успіхи гетьмана Богдана Хмельницького і його активність у розбудові потужної армії нарощували стурбованість в Польщі і консолідували її еліту. На сеймі у грудні 1650 р. польський король закликав до збройної боротьби проти Б.Хмельницького. Сейм прийняв рішення про створення 50-тисячної регулярної армії та про скликання посполитого рушення. Районом зосередження польського війська було обрано район біля Старокостянтинова, а згодом містечко Сокаль. У відповідь на ці заходи Б.Хмельницький оголосив збір війська до Білої Церкви.
    Прологом до війни стали бої загонів брацлавського полковника Данила Нечая і польного гетьмана М.Калиновського у прикордонній смузі за містечка Красне і Мурафу.
   Нечай з 3-тисячним військом перебував у Красному, з кожним днем збільшував його. Він виставив передовий строжовий пост у Ворошилівці підкерівництвом сотника Шпаченка, який в разі небезпеки зобов'язаний був повідомити Нечая. Польське військостояло у Станіславові. Гетьман Мартин Калиновський знаючи, що Шпаченко знаходиться у Ворошилівці з малим загоном, з військом у 14 - 15тисяч швидко напав на нього і знищив весь загін,, що навіть не залишилось ні одного козака, який би повідомив у Красне Нечаю про небезпеку. Тому напад Калиновського вночі на Красне був несподіваним.
   Козаки біля брами не очікували нападу, бо вважали, що то повертається сотня Шпаченка, тож драгуни майже безперешкодно увірвались на сонні вулиці — напередодні козаки святкували Масницю і тепер спали безпробудним сном. Сам Нечай був впевнений, що ворог далеко, і що Шпаченко в разі небезпеки повідомить його. Тому він
безпечно гуляв, поки вороги обступили місто і почали штурм. Нечай героїчно бився, отримав безліч поранень і нарешті ворожа куля полегшила його муки і відправила на той світ. Учасник тих подій, польський жовнір Станіслав Освєнцім так писав в своєму щоденнику: «Нечай,полковник брацлавський, один з найголовніших серед повстанців
бунтівник, якому самі козаки надавали перше місце після Хмельницького, скочив на коня і робив сам те, що належало робити доброму юнакові, і козаків спонукав пірначем до оборони. Але, не маючи можливості організувати належний опір, мужньо обороняючись поліг.»

   28 лютого 1651 року польські війська на чолі з М. Калиновським і С. Лянцкоронським підступили до Вінниці, взяли її в облогу і зробили спробу захопити. Вінницький полковник Іван Богун зумів організувати всі сили та засоби міста: “і міщани, і шляхта, і все населення міста стало під знамена свого полковника…”.
   У перший день бою, Богун залишивши частину козаків свого полку у місті, провів феноменальну маневрову кінну контратаку в напрямку лівого флангу польських військ. Козацька кіннота змогла потіснити знамениту та непереможну в Європі елітну ударну силу Речі Посполитої. Але під натиском значно важчих гусарів козаки, прорвавши ліве крило, почали поспішно відходити, щоб перейти Буг по кризі і вийти до монастиря, що був на протилежному березі. Поляки, побачивши *панічну втечу*, кинулись навперейми. Але відступ Богуна був маневром, військовою хитрістю. Він заманив їх на ту частину річки, де козаки навмисно прорубали ополонки у льоду і притрусили їх снігом і сіном (такі ж воєнні трюки маневрувань Богун повторював і під Пилявцями тільки із загостреними частоколами). Налетівши на ці "проруби", значна частина польської кінноти пішла під кригу. Додав ворогу втрат і вогонь із засідок обіч річки. Кілька сот знатних кіннотників Речі Посполитої пішло під воду. Серед загиблих під Вінницею був наприклад брат київського воєводи Адама Киселя, черкаський підстароста. Сам командир польської кінноти, знатний шляхтич Лянцкоронський, ледь вибрався з води. ( *Льодяна купіль Богуна* дуже вразила цього безумовно хороброго воїна. Так,що вже згодом, під Берестечком, він навіть не виконав наказ в передостанній день битви завадити козакам налагодити переправу через болото для запланованого організованого відступу з оточення. Лише дізнавшись про підхід *козаків Богуна*, Лянцкоронський поспішно відступив, маючи приблизно рівні сили. А козаки спокійно продовжили налагодження переправи.)
   Після підходу додаткових сил Калиновського військо Богуна разом з міщанами мужньо витримали двотижневу облогу. Під час якої в одній нічній розвідці Богуна ледь не схопили поляки, впізнавши його по сталевому обладунку. що зблиснув під місячним світлом. Але полковник на чолі свого кінного загону вирвався з оточення та вдало повернувся до табору. А вже коли до Вінниці рушили два прислані Хмельницьким полки, то Богун провів вдалу *інформаційну атаку*, навівши паніку на ворога запущеними чутками про *великі сили козаків*. Після чого поляки спішно рушили до Кам'янця, переслідувані Богуном з підкріпленням.
   "Вінницьке льодове побоїще" 28 лютого 1651 року безперечно входить до числа однієї з найбільш блискучих і оригінальних тактичних перемог в історії українського війська...

Андрій Парубій: Я вийшов з "Нашої України"

Андрій Парубій

Влада Януковича ставить під загрозу державний суверенітет України. Виклики, які постали перед Україною, вимагають рішучих дій. Першочергові:

1. Найголовніше – об'єднання опозиції та реальна боротьба.

2. Перемога на парламентських виборах.

3. Закон про імпічмент. Імпічмент Януковичу.

4. Обрання українського Президента.

5. Повернення України на європейський шлях.


На жаль, я не бачу для себе можливостей реалізувати цей курс, перебуваючи в "Нашій Україні".

22 січня об'єднана опозиція відзначала День Соборності на Софійському майдані. Вважаю, Віктор Ющенко мав бути там. А не біля Януковича.

Я мав неодноразові жорсткі дискусії на Президії партії з головою Віктором Ющенком стосовно об'єднання опозиції. Але наші погляди розійшлися. В "Нашій Україні" багато патріотичних і порядних людей, але я вичерпав свої можливості впливу всередині партії. Тому сьогодні я написав заяву про вихід з "Нашої України". Час розмов минув, прийшов час відповідальних рішень.

Переконаний, сьогодні моє місце там, де об'єднана опозиція, де справжня боротьба. І я зробив свій крок. Цей крок
не проти когось, а задля наближення української перемоги.

3 лютого 2012 р.

Бій під Крутами: героїчний вчинок і державна зрада

Готувавсь до написання статті про Крути. Про цей дійсно мужній вчинок української молоді. Хотілося без звичного для наших політиків пафосу віддати шану подвигу студентів. Крути не були перемогою. В жодному значенні цього слова, як би не намагалися примітивними політтехнологічними словесами прикрити мазохістську схибленість декого до поразок. Те, що вчинили юнаки, насправді - героїчна самопожертва в ім'я України та її незалежності. Це те, чого варто повчитись РОБИТИ, а НЕ ГОВОРИТИ всім політикам. І коли вже були готові перші абзаци, випадково натрапив на статтю відомого історика Олександра Палія. написану 5 років тому. Але сьогодні вона не втратила актуальності. Бо наші *патріотичні політики* дійсно не зробили висновків. Вони здатні закликати молодь вчитись у крутян. Але не здатні на прояв хоч би частини тої самопожертви. В ім'я України.   Олександр ПАЛІЙ Історики так і не дійшли згоди, що ж це була за сторінка українських хроніках, чого в тій трагічній події було більше - героїзму чи ганьби. Це тим більше цікаво зараз, коли влада активно використовує бій під Крутами для виховання патріотизму у співвітчизників. Україна привчається шанувати своїх героїв. Щойно країна відзначила роковини загибелі загону українців під Крутами. Водночас, що то за бій, з ким, в яких умовах, зрозуміло не всім.

Між тим, повчального в тій історії більш ніж досить. 27 січня 1918 року з Києва на зустріч більшовицьким військам, що наступали на Україну, вирушив добровольчий Студентський Курінь. Він складався із студентів Університету імені Святого Володимира (нині це Київський Національний Університет ім. Т. Шевченка), новоствореного Українського Народного Університету, а також із гімназистів київських гімназій. Вони майже не мали ніякої бойової підготовки.

Курінь мав на меті допомогти українським частинам утримати станцію Бахмач. По дорозі прийшло зведення, що в Бахмачі уже ворог. Тому загін зупинився відразу за Ніжином, на станції Крути – за сто двадцять кілометрів від Києва. Перемога під Крутами давала шанси відбити Бахмач, зруйнувати колії і почекати підтягнення до Києва військових частин з регіонів. Поразка відкривала ворогові шлях на Київ.

Окопи українських бійців тягнулися обабіч залізничного насипу на 3-4 кілометри. Поряд зайняли оборону трохи більш досвідчені студенти Української Військової Школи, в кількості 250 бійців. Студентський Курінь становив до 300 юнаків. Якщо додати чотири десятки старших, не дуже надійних бійців різних національностей, то українські сили під Крутами не нараховували навіть шести сотень бійців.

Проти них рухався передовий загін військ Муравйова кількістю близько 6тисяч військових, який підтримувала вогнем артилерія з бронепотягів. У захисників Крут була тільки одна гармата.

Студентським Куренем керував студент Українського Народного Університету Омельченко. Бій ішов цілий день зранку 29 січня 1918 року й до вечора. Вогнем 35 кулеметів та рушниць студенти і школярі змусили захлинутися декільком більшовицьким атакам. Увечері, після закінчення патронів, командир правого крила – учнів Військової Школи – дав наказ відступати. Оюнак ліве крило (Студентський Курінь) чи переплутало, чи взагалі не почуло цього наказу і фактично пішло у наступ. У результаті більша їх частина загинула під час цього неузгодженого маневру. 35 потрапили в полон.

Сімох полонених більшовики не розстріляли і відправили в більшовицький тил. Один із них згодом чудом урятувався. Решту убивали тут же, під Крутами – спочатку розстрілювали, а потім добивали штиками іножами. Як свідчили селяни, що бачили страту, учень сьомого класу гімназії Пипський – заспівав гімн "Ще не вмерла Україна", який підхопили інші. Потім убивці привели й розстріляли двадцять восьмого, який босоніж утік до села. Хату, що дала йому притулок, окупанти спалили. Загалом втрати українців під час бою під Крутами становили близько 300 бійців загиблими.

Втрати більшовиків під Крутами оцінюють за непрямими даними. Судячи з усього, вони немалі. Завдяки характеру бою під Крутами вони разом із пораненими могли становити до 2 тисяч. Відомо,що до Києва з 6 тисяч передового загону більшовиків дійшло 4 тисячі, хоча, по дорозі до Києва, крім бою під Крутами, інших великих сутичок не було.

Дорога до столиці України Муравйову була відкрита. 8 лютого 1918 року він вступив до Києва, де почався червоний терор. У перший день захоплення Києва російські більшовики вбили три тисячі громадян. Розстрілювали за «буржуйський вигляд», за «косий погляд», «за кожне українське слово» або й просто так, як писав очевидець тих подій поет уродженець донецького Дебальцево Володимир Сосюра. Під враженням від тієї різанини Сосюра пішов у петлюрівські війська. 1944 року він написав вірш «Любіть Україну», який за «петлюрівщину» і «бандерівщину» різко розкритикував Сталін та за який Сосюру виключили з партії.

Загалом за неповний місяць окупації червоними було вбито за різними оцінками від 5 до 20 тисяч громадян (населення міста на той час не перевищувало 200 тисяч). Муравйов у своїх зведеннях писав, що він воював з "гайдамаками", "щирими украинцами" чи "господами украинцами".

Через півроку після бандитського погрому в Києві та відступу більшовиків, самого Муравйова було страчено в міжусобній бійці з більшовиками. За іншими даними, він дезертирував з більшовицьких військ і незабаром покінчив життя самогубством.

Усі багатотисячні людські жертви, вчинені російськими більшовиками в Києві й по дорозі до столиці, трапилися через безглузду і подекуди зрадницьку політику діячів Центральної Ради.

2 березня 1918 року російсько-більшовицькі війська було вигнано з Києва, і 19 березня відбулося перепоховання згаданих вище двадцяти восьми розстріляних полонених. Їх викопали з братської могили під Крутами. Над цієї могилою місцеві селяни, які одразу зрозуміли, де «наші», за власною ініціативою після бою насипали курган. Серед упізнаних були студенти Володимир Шульгин, Божко-Божинський, Олександр Попович, Андріїв, Лука Дмитренко, Ізидор Кулик, Олександр Шерстюк, Омельченко, Борозенко-Конончук, Головащук, Чижів, Кирик, гімназисти Андрій Соколовський, Микола Ганкевич, Євген Тарнавський, Пипський, Гнаткевич. Інших впізнати було неможливо – так окупанти понівечили під час страти їхні обличчя. До цих жертв, перелічених у "Киевской Мысли" в день перепоховання, деякі історики додають ще прізвища таких студентів, як Пурик, Нітенко, Сірик, Дикий, Микола Лизогуб, і гімназистів Павла Кольченка, Мисана. Решта загиблих були поховані на самому полі бою місцевими селянами, і їх до Києва уже не привозили.

Бій українських бійців під Крутами часто порівнюють з боєм грецьких вояків під Фермопілами. Подібність справді є – обидва загони пішли майже на вірну смерть проти багатократно сильнішого супротивника. 480 року до н. е. спартанський цар Леонід добровільно визвався із загоном з 300 спартанців захищати Фермопільський прохід, поки решта 6 000 греків рятувалися від варварських військ. Під час героїчної оборони проти персів загинув і сам спартанський цар, і весь його загін, та ще воїни з сусіднього міста Феспій, які сказали, що їм соромно бути гіршими від спартанців та ховатися за чужі спини.

Однак, між обома ситуаціями є принципова відмінність. Від вчинку спартанців подвиг українців відрізняється насамперед тим, що до складу загону спартанців увійшли виключно особисті охоронці царя Леоніда – загартовані в численних сутичках «кращі з кращих» бійців найбільш войовничого царства Греції, та й то лише зрілі воїни – ті, що вже мали синів.

В трагічному українському випадку непідготовлені студенти віддавали задля своєї країни все, що мали. У той час, ті, хто зобов‘язаний був боронити країну, насамперед політики, маючи значно більше можливостей, ніж прості студенти, не виконали свій прямий обов‘язок перед країною.

Політики Української Центральної Ради в 1917 році, діючи за соціалістичними гаслами, популярними на той час, перешкоджали спробам тверезих політиків, зокрема Симона Петлюри і Павла Скоропадського, створити українську армію. Крім того, в Центральній Раді за оборону відповідали люди, які були тісно пов‘язані з Москвою, за деякими даними, агентурно (Порш та інші).

Через це всі спроби організації та самоорганізації Українського війська гасилися згори. Було свідомо припинено бурхливе зростання Вільного козацтва, яке об‘єднувало десятки тисяч боєздатних козаків в регіонах. Козакам зверху наказувалося не виявляти ніякої ініціативи. Також було наказано розформуватися цілій низці українізованих частин російської армії, які виявляли готовність воювати з російськими військами – чи то білими, чи то червоними. Усім їм наказали розійтися по домівках. Фактично, це була зрада.

Між тим, Голова Центральної Ради Михайло Грушевський був людиною науки, геніальним істориком, проте далеким від реальної політики. Чи не найголовнішою вадою національної безпеки стало те, що в Україні не було організовано внутрішньої безпеки та протидії більшовицькій пропаганді, яка роз‘їдала військові частини, що залишилися. У самому Києві діяли багато агентів і провокаторів, які готували путч.

Тому коли російське радянське військо під командуванням Михайла Муравйова (кількістю близько 30 тисяч) рушило в Україну, їм реально не було кого протиставити. Центральна Рада поспіхом почала шукати вірні частини, зв‘язок не працював, а тому швидко викликати з регіонів й організувати розпущені війська не було ніякої змоги. Влада мала під рукою кількісно дуже невеликі сили.

Варто відзначити, що вже через рік і через два після Крут, під час грандіозних антибільшовицьких повстань в Україні, пересічне українське село виставляло більше бійців за Україну, ніж їх було під Крутами в січні 1918 року.

Навіть не було проголошено мобілізації – лише зроблено заклик до патріотів, та й то тільки в Києві, а не в околицях, які могли дати тисячі бійців. За кілька тижнів після бою під Крутами Михайло Грушевський писав: «Недаремно пролилася кров тисяч українських інтелігентів та молоді, коли вона принесла духовне визволення від найтяжчого і найшкідливішого московського ярма: добровільно прийнятого духовного закріпачення!»

Однак такого закріпачення вже не було в тих бійців, які загинули під Крутами. Воно лишалося тільки в безглуздих і безвідповідальних політиків, які виявилися нездатними мобілізувати свій народ і перемогти в тих умовах, коли поразка означала смерть.

Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
30
предыдущая
следующая