4березня 1952:останній бій художника-воїна Ніла Хасевича 1ч

1 частина.

«Я не можу битися зброєю, але б'юся різцем і долотом. Я, каліка, б'юся в той час, коли багато сильних і здорових людей в світі навіть не вірять, що така боротьба взагалі можлива… Я хочу, щоб світ знав, що визвольна боротьба триває, що українці б'ються», — написав художник Ніл Хасевич за рік до свосї загибелі.

Ніл Хасевич народився 24 листопада 1905 року в селі Дюксин Костопільського повіту на Волині в родині псаломщика Антона Івановича Хасевича та його дружини Феодотії Олексіївни. Брати Анатолій та Федір теж стали священиками, тож не дивно, що й Ніл навчався у духовній семінарії. Він мав чудовий голос, а ще й художній хист. Але ж доля ніколи не одаровує повністю — одне дає, а інше забирає… У 1918 році його спіткало лихо: повертаючись із Рівного, на дережнянському залізничному переїзді вони з матір'ю потрапили під потяг — мати загинула, а він втратив ногу. Здавалося б, що чекало на нього, інваліда? Інша людина на його місці втратила б усіляку надію й опустилася на дно. Але не така вдача була у Ніла. Оскільки хлопець міг вирізати з дерева різні поробки, то сам собі змайстрував і протез. І з цього часу міцно стояв на ногах, вперто простуючи до своєї мети.                                                                            А метою спочатку було навчання. Після лікування він навчався в майстерні Василя Леня в Рівному. 1925 року здав екстерном іспит і отримав атестат рівненської гімназії. А з 1925 до 1926 року працював помічником іконописця. Гроші, отримані як компенсацію за нещасний випадок, ідуть на навчання у Варшавській академії прикладних мистецтв. Юнак закінчує графічний факультет, живопису навчався у професорів Мілоша та Мечислава Катарбінських, а графіки — у професора Владислава Скочиляса. У Варшаві того часу працював невеликий гурток українських митців і студентів академії, які заснували товариство «Спокій», куди входили Н. Хасевич, П. Андрусій, В. Васильківський,     С. Дричик, В. Зварич,П.Холодний, В. Гаврилюк та П. Мегик. Зі спогадів останнього про свого земляка: «…невеличкого зросту, бідно вдягнений хлопчина, з палицею в руці, бо замість лівої ноги — дерев'яна, закінчена грубим патиком, примітивна, власної роботи протеза… Пильно вчиться і неймовірно матеріально бідує. З дому від батька не одержує нічого, бо там не менша біда…».

1935 року Ніл отримує диплом про вищу художню освіту з правом вчителювання в середніх школах. З початком Другої світової війни він повертається до свого села. Але ще 1931 року його полотно «Прання» було відзначене премією «Ватикан», а наступного року — портрет гетьмана Івана Мазепи — дипломом Варшавської академії. Роздумуючи про специфіку мистецтва, Ніл Хасевич 24 лютого 1933 року запише: «Малюнок є правдою абсолютною, а мову правди треба вчити скрізь і завжди… Це єдина мова, якою можна висловити все». Для того, щоб вивчити цю мову, Ніл Хасевич від руки, гусячим пером, переписав Пересопницьке Євангеліє.  В процесі роботи досконало вивчив слов'янський шрифт.

Поступово він переходить від олійного живопису до графіки і починає займатися гравюрами, а точніше — дереворитами (дереворізами). На початку 1930-х років Ніл Хасевич виставляється в художніх салонах Львова, Праги, Берліна,  Чикаго,, Лос – Анджелеса.  У 1937 р. здобуває третій грошовий приз на міжнародній виставці гравюр по дереву у Варшаві. За два роки там же виходить з друку художній альбом «Книжкові знаки Ніла Хасевича». Цього ж року в американському місті Філадельфія побачив світ художній альбом «Екслібрис Ніла Хасевича». Водночас художник співпрацює з українськими часописами «Шлях»та «Волинське слово». Митець невтомно шліфував професійну майстерність. Його портрети князя Володимира Великого, екслібрис президента УНР в екзилі Андрія Левицького, серія творів в альманасі «Дереворити» високо оцінені фахівцями. Його порівнюють із Іваном Трушем, Юрієм Нарбутом, Василем Кричевським. Хасевич був успішним митцем і міг спокійно жити з цього. Ніл Хасевич був активним громадським та політичним діячем, членом Волинського Українського Об`єднання. Був делегатом крайового з`їзду ВУО 1935 року в Луцьку..Був особисто знайомий зі Степаном Бандерою та іншими керівниками українського національного руху. Входив до центрального і крайового проводів ОУН, згодом став членом Української Головної Визвольної Ради (УГВР). Але насувалася світова війна, і доля поставила його перед вибором.Одночасно із творчістю він займається громадською і політичною діяльністю: входить до Волинського українського об'єднання, а згодом вступає до ОУН. З квітня 1943 року, коли масово формувалися загони УПА, художник долучився до підпільної роботи. Його було обрано до центрального і крайового проводів ОУН.

4березня 1952:останній бій художника-воїна Ніла Хасевича 2ч

2 частина. Із того часу починається кочове життя. Робота в криївках, постійна зміна місця перебування, постійна небезпека. Його знали за псевдонімами Бей-Зот, Левко, Рибалка, 333, Старий, Джміль. Ніл Антонович був талановитим пропагандистом, керував друкарнею повстанців, працював як художник і редактор, готуючи ілюстрації до сатиричних журналів УПА «Український перець» та «Хрін», оформляв летючки, листівки, підпільні видання, випустив альбом карикатур. Митець розробляв також проекти прапорів, печаток, бланків для повстанців. Протягом 1943—1944 рр. очолював політико-пропагандистську ланку групи УПА «Північ», якою командував Клим Савур (Дмитро Клячківський). Після смерті свого друга і провідника Хасевич ще впродовж семи років лишався на бойовому посту. Доробок воєнної й повоєнної доби — 150 дереворитів, які видано за океаном в альбомах «Волинь у боротьбі» та «Графіка в бункерах УПА» (1950—1952 рр.). У 1941 р. він стає членом Львівської спілки праці українських образотворчих мистецтв та співпрацює з рівненським часописом «Волинь» разом з Уласом Самчуком. В окупованому німцями Львові у 1942-43 рр. проходила виставка українських художників, на якій Ніл Хасевич експонував роботу патріотичної тематики «Спіть, хлопці,спіть».

У червні 1948-го Українська головна визвольна рада запровадила відзнаки підпільникам, які заслужили їх особистою звитягою. Саме Зот створив ескізи Хреста заслуги і Хреста бойової заслуги та медалі «За боротьбу в особливо важких умовах». До речі, згодом самого автора буде відзначено Золотим хрестом заслуги та медаллю і обрано до УГВР від української інтелігенції. Лише одиниці знали про те, ким він є насправді, чим займається і де перебуває на даний час. Від схрону до схрону його перевозили на велосипеді. Та зловісні чорні круки з держбезпеки вже чигали па нього. 1951 року зі столиці СРСР надійшов наказ — «пресечь антисоветскую деятельность» Хасевича, бо гравюри з підпілля потрапили до делегатів Генеральної Асамблеї ООН та іноземних дипломатії), а потім були надруковані у згаданому вище збірнику «Графіка в бункерах УПА». Для розшуку митця було створено міжобласну оперативну групу, яку очолив капітан держбезпеки Борис Стекляр. До неї ввійшли також капітани Маркелов та Кудрицький. На слід Зота чекісти виходили кілька разів. Одного разу у Львові через громадянина М., який переховував у себе особистий архів Ніла Хасевича (заховав їх у скляну банку її зарив у садку), «органи» спробували виманити підпільника й захопити його, та безуспішно. Згодом в одному із захоплених бункерів знайшли зашифровані документи. Коли їх розшифрували, то прочитали: Заготували для Вас 5 кілограмів паперу, вишневе дерево" (з якого робилися друкарські кліше для виготовлення листівок та гравюр). Шифровка вказувала і адресу: бункер на хуторі біля с.Сухівці, що за 12 км від Клевані. Хутір оточили. Криївку було обладнано на селянському дворі. Прихований вхід до підземелля знаходився у клуні під дровами. Сам бункер, порівняно просторий, мав три приміщення. Тут і відбувся останній бій Хасевича і двох бойовиків, які його охороняли, з гебістами. Завдяки книзі Теодора Гладкова «Со щитом и мечом», яка 1988 року побачила світ у львівському видавництві «Каменяр», ми знаємо подробиці смерті художника й воїна.   

«Виходьте! Інакше закидаємо гранатами!» — крикнув Стекляр[1].Відповіддю було мовчання. Отже, переговори не відбулися. Чекіст витягнув із сумки гранату РГД і шепнув командиру відділення… Сержант на півметра підняв важку затичку… Цього вистачило, щоб метнути в лаз гранату. Глухо прогримів під ногами вибух… Почекавши трохи, капітан дав сигнал солдатам підняти затичку і знову вигукнув: «Хто живий — виходьте! Інакше пустимо гранати в хід!» Ніхто не вийшов… Живих у бункері не виявилося. При світлі акумуляторного ліхтаря Стекляр побачив три трупи. В одного відсутня нога — це був Зот. У руці… стискав автомат". На думку гебістів, перед смертю провідник УПА застрелив одного зі своїх охоронців на псевдо Павло, який хотів здатися.

Зі спогадів Дмитра Удода, колишнього вояка УПА: «Це було 1952 року у Клевані, колишньому райцентрі на Рівненщині, до якого входили Бісівські хутори, де в криївці був убитий Ніл. Їх, повстанців, привезли напівголими, звалили на сніг. Посадили в рядок. Його посадили під дубом. Чекісти привозили завжди вбитих для показу людям. Це робилося і на глум, і на пострах населення, щоб деморалізувати його… Коли вже енкаведистам набридало видовищее, вони вивозили трупи в окописька. Десь там і тіло Ніла Хасевича знайшло свій останній притулок». За три дні тіла убитих повстанців зникли.   

4березня 1952:останній бій художника-воїна Ніла Хасевича 3ч

3 частина.

До честі працівників управління СБУ у Волинській області, вони на початку 90-х років передали добірку оригіналів дереворитів Ніла Хасевича, які збереглися в архівах, до обласного краєзнавчого музею в Луцьку. Спасибі й на тому. Про реабілітацію не йдеться — очевидно, Ніл Хасевич і тепер лишається «ворогом народу». Друга світова викосила фактично всіх його близьких родичів: загинули батько і молодший брат Анатолій, старший Федір помер у радянському концтаборі Білобородово під Томськом. У 1947 році загинула кохана жінка, яка була зв'язковою з підпіллям міста Луцька. Залишилися її портрети, намальовані у квітні 1945 року. Ніл Хасевич - один зі справжніх героїв Другої світової війни.Герої є різні. Одні вмирають на фронті, закриваючи собою доти, зупиняють танки, їх ховають із військовими почестями, ставлять їм обеліски, родичі ними пишаються, отримують подяки й інші різноманітні заохочення. Ті з героїв, хто вижив, користуються багатьма благами цивілізації. А скільки героїв вмирає невідомими! Місця їхньої смерті ніде не зафіксовані, вони не поховані за християнським звичаєм, не відспівані, цих людей не ховають на лафеті, їм не салютують… Ніл Хасевич присвятив своє життя Україні, він ніколи не думав про себе, ніколи не просив нічого для себе особисто. УГВР пропонувала йому переправитися на Захід, але він відмовився. Де його могила — невідомо. Реабілітація не відбулася. Єдина «компенсація» — вулиця у Рівному, яка носить його ім'я.

26 грудня 2008 року СБУпередала на постійне зберігання до Меморіальному комплексу «Національний музей історії ВОВ»1941—1945 років» 103 оригінали гравюр Ніла Хасевича та дерев'яне кліше для їх виготовлення, котрі зберігалися у сховищах КДБ.

Фото робіт Ніла Хасевича тут http://photo.i.ua/user/3871267/304437/8766458/

*Борец с расизмом*Валид Арфуш-поставщик проституток для Каддафи

То, что было прекрасно известно киевскому бомонду, нашло свидетельские подтверждения. Жена Сейфа-аль-Ислама, любимого сына диктатора Ливии Муамара Каддафи, утверждает: для оргий Каддафи-младшему его киевские друзья поставляли участниц всеукраинских конкурсов красоты.Которые этот же Сейф и спонсировал.

Хуже того: по заказу арабского уголовника (пребывает в розыске) его украинские подельники даже выкрали ребенка.

Российский «Московский комсомолец» опубликовал интервью с Надеждой (Надией) Каддафи — любимой женой младшего, но самого любимого сына ливийского диктатора Муамара Каддафи. Уроженка крымского Коктебеля поведала о жутких нравах, царивших в семействе Каддафи, в частности — о групповых оргиях ее мужа и его друзей.

На наш взгляд, наиболее интересны в этой исповеди следующие пассажи:

О друзьях Сейфа: «...Так называемая свита, прихлебатели. Помимо того что эти ребята пили, ели, покупали себе женщин за счет моего мужа, так они еще 24 часа в сутки находились в нашем доме. Причем без стеснения разгуливали по комнатам в одних трусах и занимались любовью со своими девицами в моей спальне. Когда утром я спускалась в гостиную, там уже завтракали человек десять... Спорить с этим было бесполезно. Сейф сразу предупредил меня: друзья для него — святое!»

О конкурсах красоты в Украине: «...Сейф не то что не скрывал от меня своих любовниц, он постоянно приводил их в дом. Поначалу я закатывала скандалы, рыдала, а потом поняла, что невозможно ничего изменить. И я смирилась. Только требовала мужа почаще проверяться у врачей. Сейф с друзьями не гнушались групповых оргий, причем все это дело снимали на камеру. Порой доходило до абсурда. Так, два года назад Сейф проспонсировал конкурс красоты на Украине. Я занималась отбором девушек.Часть тех красоток перепрыгнула с подиума прямо в постель моего мужа.»

«...На очередной день рождения Надежды креативный Сейф заказал праздничный ужин в компании двадцати украинских девушек, которых он выкупил на несколько дней. Думал, что жене будет приятно пообщаться с землячками.»

О краже ребенка: «...Однажды мы крепко повздорили с мужем, и я уехала в Крым к маме, — вспоминает Надежда. — В это время в Ливии начался священный для мусульман месяц Рамадан. Сейф буквально обрывал мой телефон. Кричал, что не может без меня. Хотя я отлично понимала, что ему просто необходим был секс! Ведь в это время ему запрещалось не только пить и гулять, но и приводить в дом чужих женщин. Отец бы просто убил сына за это. Я не вернулась. А через неделю мне позвонил брат из Донецка. Он был в панике — его сына украли какие-то люди. Позже мальчика вернули. Выяснилось, что таким образом Сейф решил меня припугнуть. У него огромные связи на Украине.»

Известно, что конкурсы красоты в Украине — бизнес, контролируемый двумя людьми: Валидом Арфушем и Александром Онищенко.

Как уже сообщало издание «Украина криминальная»,лучшими друзьями и партнерами сыновей Каддафи в Украине являлись братья Арфуш — Валид и Омар. Именно сыновьям Муамара Каддафи Валид Арфуш (ныне —вице-президент Национальной телерадиокомпании Украины) регулярно поставлял из Украины «невест» еще на заре становления своего «бизнеса».

Он же являлся одним из организаторов всеукраинских конкурсов красоты.

Справка:

В 1997 году братья Арфуш стали продюсерами конкурса «Мисс Европа» в Киеве. В 1998-2000 гг. представляли интересы модельного агентства «Elite» в Украине, а также организовывали международный конкурс моделей «Elite Model Look». В 2002-м В.Арфуш вместе с братом учредил конкурс красоты «Miss@Net World», финал которого прошел в Ливии. В 2006 году В. Арфуш с братом приобрел права на проведение трех конкурсов красоты «Мисс Европа», первый из которых состоялся в том же году в Киеве. Год спустя братья Арфуш учредили новый конкурс красоты «Мисс экс-СССР» или «Мисс СНГ».

С августа 2009 по февраль 2010 гг. В.Арфуш участвовал в предвыборной кампании кандидата в президенты Виктора Януковича в качестве члена креативного совета кандидата и руководителя отдела зарубежной прессы. Дружит с заместителем главы Администрации Президента Анной Герман. В 2008-м принял христианство$ его крестными стали политик Нестор Шуфрич и певица Ирина Билык.

Так же организацию конкурсов красоты в Украине «курирует» небезызвестный бизнесмен-тусовщик Александр Онищенко. Известный в криминальных кругах Украины еще по своей прежней, отцовской фамилии — «Кадыров». Александра Кадырова, в прошлом — «бригадира» знаменитой украинской ОПГ «Киселя» многие киевляне помнят еще как собирателя рэкетирской дани на Владимирском рынке.

О том, что так называемые «конкурсы красоты» в Украине и России — фактически кастинг борделей для ВИП-персон под вывеской модельных агентств, уже мало для кого секрет. При тотальном разрушении моральных устоев девушки идут на подиумы этих «конкурсов красоты», прекрасно зная свой дальнейший «профессиональный» путь. А граждане пошиба Кадырова и Арфуша делают на «девочках» бизнес, выступая, по сути, высокооплачиваемыми сутенерами. При этом извлекая для себя и высокие побочные дивиденды.

В частности, и Арфуш, и Кадыров-Онищенко — почетные гости на всякого рода мероприятиях с участием даже высших чиновников государства. А дружбу с ними водят министры и народные депутаты. Многие из которых также пользуют девушек из «модельного» бизнеса этих ребят.

После откровений Надежды Каддафи особый смысл приобретает просмотр фотографий конкурсов красоты «Украина Вселенная 2009», «Мисс Украина 2009», «Королева красоты 2009» и т.д. Дебютантки какого из них, как следует из интервью Н.Каддафи, оказались в постели Сейф аль-Ислама и егопохотливых дружков?  

Корупція в системі освіти: газ значно вище світових цін

Низка освітніх установ та органів самоврядування 17-21 лютого уклали угоди на постачання в 2012 році газу по завищеним цінам. Дані про ці закупівлі опубліковано в "Віснику державних закупівель".

ПАТ "Херсонгаз" поставить виконкому Таврійської міськради Херсонської області 161900 м3 газу по 6780 грн. або        $ 847,5 за тисячу кубометрів. Вартість закупівлі склала 1,10 млн грн.

Також "Херсонгаз" поставить коштовний газ кільком освітнім установам.Цюрупинська спеціалізована школа №4 за 586 тис грн. придбала 96000 м3 по 6100 грн. або $ 762,5 за тисячу кубометрів. По цій же ціні газ придбала Новомаячківська загальноосвітня школа Цюрупинської райдержадміністрації на суму 610 тис грн.

Разом з тим "Херсонгаз" продає газ і значно дешевше. Відділ освіти Каланчацької райдержадміністрації за 1,73 млн грн. придбав 364 тис. м3 газу по 4760 грн. або $595 за тисячу кубометрів.

Також високі ціни на газ було зафіксовано в інших регіонах.

Відділ освіти Овруцької райдержадміністрації Житомирської області за 2,67 млн грн. придбало у ПАТ "Житомиргаз" 393 тис м3 газу по 6783 грн. або $ 848 за тисячу кубометрів.

Ржищівський будівельний технікум Київської області за 1,48 млн грн. придбав у ПАТ "Київоблгаз" 250 тис м3 газу по 5923 грн. або  $ 740 за тисячу кубометрів.

Нагадаємо, цього року найдорожчий газ, зафіксований в "Віснику державних закупівель", придбав "Харківський фізико-технічний інститут" у ПАТ "Харківміськгаз" по $856 за тисячу кубометрів.

В державний бюджет на 2012 рік закладено ціну російського газу на рівні $416. 

Закупівлі  газу  освітніми установами проводяться за  кошти  місцевих  та  державного  бюджетів.

Сыграть «в бункер» или Как «сливают» Януковича

Виктор Федорович Янукович решил уединиться. В фактически персональном бункере, типа аналоге администрации президента (АП), построенном и упакованном  за счет налогоплательщиков.

 Как и всевозможные другие дорогостоящие излишества главы государства, эта тема будет долго теперь муссироваться как еще одно свидетельство тотального, извиняюсь, жлобства.  И как еще одно доказательство того,
что самому «гаранту» на вопросы о собственном барском характере абсолютно наплевать. И тут складывается впечатление, что ему на самом деле уже наплевать вообще на все. Вопрос в том, что просто так альтернативные «администрации» не появляются.  Или Виктор Федоровичу действительно просто стало «влом» ездить на работу, или же кто-то старательно внушил ему мысль о том, что для его, прости Господи, рейтинга, будет лучше освободить дороги от передвижения президентских кортежей и перекрытия, и тогда холопы зацелуют от радости бюллетени на
предстоящих выборах...
Легенда поменялась
То есть, что имеется, как любят говорить на енакиевской автобазе, «на выхлопе»? Глава государства решил с какого-то перепугу озаботиться судьбой несчастных водителей, терпеливо ожидающих каждый день момента, когда кортеж со спешащим «решать вопросы» президентом наконец-то пронесется мимо них, и можно будет тоже ехать и «решать вопросы».  Ранееэту проблему пытались решить «вертолетным» способом, и уже угрохали кучу, как говорится, народных денег, на строительство посадочной площадки и на сами вертолеты. Теперь, как в одном известном чекистском анекдоте, «легенда  поменялась», и изнывающих в режиме ожидания водителей решено ублажить альтернативой президентской администрации в Межигорье...
То есть, летать Виктор Федорович теперь не будет, ибо задумался о простом народе. Народу положено, наверное, радоваться. Ну а деньги - пес с ними, с деньгами. И на вертолеты, и на площадку, и на саму собственно, альтернативную администрацию. Главное - народ. Но что-то подсказывает автору этих строк, что эту светлую мысль задуматься о народе таким вот «межигорским» образом кто-то Виктор Федоровичу подсказал... И этот самый «кто-то» лелеет мечту держать «гаранта» подальше от главного офиса АП, и еще более «усугубить» в своих интересах «доступ к телу». Чтоб никто посторонний и нежданный не смог вдруг напроситься типа «на прием» и пытаться вопрос какой «протолкнуть», а то ли чего хуже, рассказать «гаранту» о каких-то проблемах в государстве. Пусть себе спит в домике с пчелами, раз его это успокаивает. А дела как-нибудь и без него решатся, не впервой... А вот круг тех, кто в
«альтернативный офис» приедет межигорский, можно ведь преспокойно фильтровать. Главное ведь- гарант то будет как бы и на работе, и в то же время он будет как бы нигде...
На самом деле Виктор Федорыча, по всей видимости, успешно «сливают», что называется, «в никуда». В истории известны такие примеры. Способ весьма успешный, однако, не «долгоиграющий». То есть, как бы глава
государства есть, и вроде как даже типа работает, с другой - хрен его знает, где он, и чем вообще занимается. Как правило, такие ситуации были возможны в истории в тех случаях, когда были выгодны всем сторонам при их, так сказать» полном непротивлении». То есть, хотелось главе государства отдохнуть, «забить» на все, и тут появлялся кто-то, нежно придерживающий за локоток и приговаривающий, что «не стоит, мол, беспокоиться, страна подождет, а текущие вопросы мы решим - скажите только, куда на подпись документы привезти». Глава государства в этой
ситуации был всемерно счастлив - вот ведь есть рядом честные благородные люди, способные на свои плечи взвалить чуток ответственности за страну. И благодарно удалялся в какую-нибудь резиденцию - к свежему воздуху и постреливанию в куропаток. А тот, кто «взял чуток ответственности», радостно потирал руки, ибо знал, что в ближайшее время возьмет что-то еще, и далеко не чуток...
В свое время Горбачев рассказал, что если бы он не уехал в Форос накануне путча, а остался бы в Кремле, путча не было бы. В той ситуации Форос был для Горбачева как раз такой вот «альтернативной резиденцией».В то время, как в Москве ГКЧП-сты крутили по центральному «ящику» «Лебединое озеро», и с дрожащими руками говорили народу о том, что в стране пора навести порядок, глава этой самой страны сидел в своем «альтернативном офисе», и был слишком далек и от народа, и от порядка в стране... Возможно, что Горбачев был в курсе «операции» по наведению
так называемого «порядка», однако, сам в итоге оказался заложником своего положения... Борис Николаевич Ельцин около года, а то и больше, перед тем, как передать власть в руки Путина, не появлялся фактически в своей
администрации, то бишь, в Кремле. Пресс-секретарь Ельцина Ястржемский выучил наизусть фразу «президент работает с документами дома», и заученно повторял ее журналистам. Страной между тем уже руководили другие люди. И строили друг против друга козни. Владимир Владимирович уже тогда поссорился с Борисом Абрамовичем, однако оба сохраняли хорошую мину при теневой игре. Потом Ельцин нежданно предстал перед глазами «дарагих рассиян» в канун Нового года, пролил слезу и представил фактически нового главу государства - Владимира Путина, с этого момента уже бывшего «и.о.президента». Ельцин попрощался со страной и властью, от которой он был фактически отстранен последние годы.  Отстранен так называемой «Семьей», создавшей все возможности для его спокойной «работы с документами на дому»...
Как правило, вожди, генсеки, президенты и другие «гаранты» скрываются в «альтернативной» резиденции тогда, когда ощущают, что теряют контроль над ситуацией. Они, как говорится, тоже люди, и испытывают желание
«отсидеться» и переложить ответственность на окружение. И, как правило, окружение или же «семья» в данной ситуации с удовольствием принимают ответственность на себя. И потом уже не только ответственность, а и «решение вопросов». Чтобы потом от имени президента (вождя, генсека) «рулить», как выгодно им. При этом в «первом лице», ушедшем в добровольную резервацию, усиленно взращивается ощущение тревоги, опасности, покушений и т п.  В итоге, доводя объекта до частичной или полной неадекватности в вопросах управления ситуацией. Такое было даже с
Гитлером, окружение которого в последние годы наблюдало явную склонность фюрера к затворничеству в бункере и его прогрессирующее неадекватное восприятие действительности... Особенно после покушений.
История имеет свойство повторяться. Способов перехватить власть, устроить переворот или скрывать от общественности Лидера или Вождя, умело показывая его в нужное время и вкладывая в его уста нужные фразы, не так уж и много. Последние годы вокруг Виктора Януковича усиленно муссируется тема тех же покушений - кто-то явно в свое время возжелал, чтобы глава государства окружил себя немыслимым количеством охранников, внедрив в персональную охрану президента гражданина другого государства. Таких «советников» возле нынешнего гаранта Конституции  хватает, и Виктор Федорович явно с удовольствием их слушает, переполняясь ощущением собственной значимости. И, по всей видимости, стремительно теряет контроль над ситуацией. Правда, возможен еще вариант - глава государства сам является «гением политической интриги»,и играет в свою, одному ему ведомую игру, собираясь в конце перехитрить всех... Теоретически сие возможно, а вот практически...
Жизнь удалась
Практически на данный момент времени Виктор Федорович создал своим уходом «в бункер» для своих многочисленных «соратников» кучу новых проблем. Вопрос доступа «к телу» и раньше был проблематичным для многих пытавшихся достучаться к гаранту и получить свои искомые «решения вопросов». Причем  Янукович вопросы, как говорят, действительно «решал».Правда, чисто «енакиевски-межигорским» образом : как правило, в
коридоре в Администрации президента скапливалось определенное количество «ходоков», одни из которых проходили «кастинг» у Левочкина, а другие на Левочкина как-то не особо реагировали, ибо «сто лет с Федорычем на
короткой ноге были». Левочкин злился, однако терпел, а Федорыч запускал каждого, и обещал «решить вопрос», зачастую за один день противореча сам себе и раздавая обещания, которые не выполнялись. Со временем это
ему поднадоело, и Левочкин получил карт-бланш на всеобщий «фэйс -контроль». Левочкина это обрадовало, а вот олигархов злило. Ибо вопросы не решались, а с новым гарантом получалось «решать» даже сложнее, чем с Ющенко. Потому как странно стал себя вести, и вообще стал какой-то неуловимый...
После последних кадровых решений  президента у кое-кого к нему появилось много вопросов. В частности, у тех, чье влияние на процессы «покращення життя вже сьогодні» несоизмеримо уменьшилось. На сегодняшний день к Януковичу имеют вопросы и Иванющенко,  и Фирташ, и Ахметов, и Колесников, ибо не очень довольны усилением позиций Хорошковского, «непонятками» с Клюевым, которого по-своему давно не любят, при этом понимая, что уход Клюева в СНБО - скорее инициатива Клюева, нежели немилость к нему Януковича. Олигархи понимают, что Хорошковский должен будет сотворить так называемое «экономическое чудо», и идет на роль «молодого реформатора», осознавая при этом, что «совершать чудо» вчерашний глава СБУ будет за счет их накопленных трудовым олигархическим потом денежек. То есть, потихоньку «отщипывать» от прикормленных на народном добре олигархических тел, и подкидывать народу в качестве пенсионных и иных подачек.  Ибо скоро выборы, а денег, как говорит Николай Янович Азаров, в стране нету...
А теперь Виктор Федорович будет иметь прекрасную возможность быть одновременно и везде, и нигде. Чувствуется рука то ли Левочкина, то ли российского «гения политтехнологий» Шувалова, то ли сына Александра, то ли еще кого-то, имеющего Опыт. Хорошковский, конечно, в своем СБУ тоже поди набрался всяких хитрых штучек, а может, и сам вечный кардинал Медведчук нашептал... Виктор Федорович тоже, кстати, мужик с опытом, мог бы и сам догадаться. Проснулся, может, ранним межигорским утром, глянул в окошко, вспомнил кислые олигархические морды, вечно просящие чего-то, и воскликнул в сердцах по - азаровски что -то насчет
«дапашливы», и махнул рукой. Не поехал на работу, поворочался с мыслью,что надо бы прямо дома офис сделать, и повернулся на другой бок сны про автобазу досматривать... Скорее всего, кому-то очень надо, чтобы Янукович именно так и думал. И чтобы считал себя самым умным в этой стране, оглядывающим по утрам свои угодья и понимающим, как же здорово «упала масть». Людям, в молодости лишенным всего и прошедшим сложные и так сказать, неоднозначные жизненные университеты, очень хочется так думать - особенно если у них есть, как им кажется, Все... Еще накануне президентских выборов многие «регионалы» в кулуарах делились скептически, что Федорычу в этой жизни ничего не надо, кроме Межигорья и ощущения, что жизнь уже удалась...
Сегодня Янукович, по-сути самоустраняется от контроля над ситуацией, как в стране, так и в ближайшем окружении. Он сделал за последнее время много ошибок, однако хочет от них скрыться в своем бункере. Его явно «ведут» к ситуации, которая может случиться уже в недалеком будущем.  Глава государства, не выезжающий на работу в свою же администрацию и добровольно (или принудительно) заточивший себя в загородной резиденции,теряет естественный контроль над процессами, в этой самой администрации происходящие.
Официальный офис администрации Януковича, конечно же, будет работать. И там будут решаться вопросы. Скорее всего, главой администрации президента. Который будет их решать в угоду тем, с кем работает. И конечно же, с самим президентом вопросы тоже будут обсуждаться. В его альтернативной резиденции. И только через главу администрации Януковича.Теперь простому олигарху попасть к гаранту Конституции будет несоизмеримо сложнее. Еще сложнее будет «решать вопросы». Если не решить их предварительно с господином Левочкиным, который, в общем-то, не очень любит местами олигархов. Может полюбить, но избирательно. Не всех...
Очень тонкая игра ведется сегодня вокруг Виктора Януковича. И его Семьи. Хотя им кажется, что игру ведут они. Они могут однажды сильно удивиться, проснувшись в Межигорье и, включив телевизор, услышать новости из администрации президента в стране о введении какого-нибудь чрезвычайного положения. Такое иногда бывает...
И кому-то очень надо, чтобы доступ «к телу» главного «горца» страны был максимально контролируемым, а сам «горец» ни в чем не нуждался в своем Межигорье. Потом может прийти момент, что от его имени можно будет и
заявления делать,  да так, что гаранта и показывать не надо. Лишь бы бумаги подписывал. А вопросы с олигархами есть кому решать. Потому что сними давно уже пора что-то решать...

Автор: Сергей Кузин, для "Хвилі" 

Жителі Донбасу вже шкодують про свій політичний вибір

29 лютого, 2012    Богдан Буткевич; Київ – Донецьк – Луганськ   Мешканці регіону все більше внутрішньо готові до протестів, хоча визначеності та усвідомленої альтернативи ще немає Більшість луганчан чи донеччан, із якими вдалося поспілкуватися під час подорожі до цього неповторного регіону, не ображаються на, здавалося б, в’їдливу речівку «Спасибо жителям Донбасса за президента…». За два роки свого правління влада встигла дошкулити навіть своєму ядерному електорату, який і сам починає розуміти, що комусь таки треба подякувати за втрачені ілюзії. Склалося враження, що Вікторові Януковичу і Ко вже не пробачать «покращення життя вже сьогодні» тільки тому, що вони тут «свої». Поки що рівень незадоволення на Донеччині не перейшов критичної межі відвертого бунту, але стійка тенденція до цього є очевидною.

ЧУЖІ СЕРЕД СВОЇХ   «Я завжди голосував за Януковича, але він виявився... (далі лунає ненормативна лексика. – Авт.)», – емоційно реагує Андрій Альошкін, екс-шахтар з Антрацита, а тепер різноробочий із Луганська, на запитання про ставлення простих людей на Донбасі до влади, яку вони обрали.

За останні півроку соціально-політичні настрої тут різко змінилися. Якщо 2010-го спостерігався певний оптимізм реваншистського характеру, мовляв, «перемогли нарешті свої», у першій половині 2011-го – збайдужіння до політики як такої, то тепер градус негативу щодо, здавалося б, «своєї» влади починає зашкалювати. Нинішній президент з однопартійцями ризикує опинитися чужим навіть серед своїх. У розмовах не на диктофон люди з керівництва регіону визнають, що у владі зараз велике занепокоєння щодо Сходу – ПР його втрачає.

«Запитую в п’ятикурсниці, що приходить на іспит: «За кого голосуватимеш?» – розповідає Сергій Н., професор Східноукраїнського університету імені В. Даля (на Донбасі більшість усе ж традиційно побоюється відкрито називати речі своїми іменами. – Авт.). – Відповідає:«За комуністів». Перепитую: «Чому?» А вона: «Та дідусь сказав, що так треба». Оце, на жаль, у нас дуже поширено. Старі голосують за звичкою, молоді або взагалі не йдуть на дільниці, або ставляться до цього з цілковитою байдужістю. Але все ж не всі. Дедалі більше громадян починають думати головою. Наприклад, я підтримуватиму демократів, хай там які б вони були, але все ж кращі за так званих наших. Головна проблема для багатьох – брак альтернативи. Хтось, звичайно, за комуністів побіжить віддати голос, але розумні люди розгублені».

Утім, наразі усталена, здавалося б, навічно ідеологема «це сучий син, але це наш сучий син» дала тріщину, навіть враховуючи, що «Донбасс убеждений не меняет». За останні два роки різко знизився рівень життя пересічного мешканця регіону – надто великий розрив між очікуваннями та реальністю, особливо на тлі того, що в когось таки Межигір’я розростаються. «Я цього Януковича ненавиджу, – аж плюється слиною грузин-таксист похилого віку з Донецька. – У 2010 році всіх своїх пасажирів пропагував, щоб за нього голосували. Тепер цим людям буде соромно в обличчя дивитися. Як може бути, щоб тут ціни були вищі, ніж у Києві. Таке враження, що все робиться нашим коштом. Вони нас зовсім за дебілів вважають чи що?» При цьому в головах донбасівців одночасно уживаються два абсолютно різні сприйняття влади нинішньої й влади як такої. З одного боку, ці люди вкрай вороже налаштовані до будь-кого чи того, що її символізує. «Упирі» – характеристика, яку дуже часто можна почути від місцевих мешканців. З іншого – в їхній свідомості поряд із цією вродженою анархічністю степового походження вживається абсолютний конформізм, що іноді набуває вигляду байдужості. Більшість із них зараз на проміжній стадії між байдужістю (людям просто все одно, хто у владі, бо вони її не сприймають) та відкритою ненавистю.

Читайте також:Повсталий Донбас

БУДЕ ЯК БУДЕ   Хоча багато українців ще прекрасно пам’ятають гупання шахтарських касок об київську бруківку на початку 1990-х, виявляється, що реальна кількість пасіонаріїв поміж жителів Донбасу мізерна. Як і людей, що розуміють та готові обстоювати тут свої інтереси. Більшість вважає, що боротися за права, особливо на шахтах чи заводах, – це знищувати свій прибуток. Понад те, не задумуються над таким питанням, просто виживаючи в наявних реаліях і сприймаючи їх як даність. «Коли ти працюєш і мовчиш, то тебе ставлять на нормальну ділянку в забої, – пояснює колишній шахтар, поет Олександр Сигида із села Атаманівка під Луганськом. – Отримуєш навіть тисячу доларів. А як починаєш патякати зайве, то ніхто тебе не виганяє, навіщо. Просто прикріплюють до поганої ділянки, і твоя зарплата, що залежить від видобутку, одразу різко зменшується. От і ризикуй щодня життям за півтори тисячі гривень на місяць і будь волелюбним або мовчи в ганчірку й заробляй нормальні гроші. Кожен вирішує для себе сам. Але люди якось звикли ризикувати життям – це вже ніби само собою зрозуміло». Справді, донбасівці, на диво, фаталістичні. «Хай буде, як буде» – такий слоган найкраще відображає їхнє мислення.

Що дуже дивує, то це те, як шахтарі терплять такі нелюдські умови праці з величезною, як свідчить статистика, кількістю смертей, ризиком (не всі вони отримують по тисячі доларів на місяць). Однак ті, з ким поспілкувався автор цих рядків, одностайні: винні в аваріях не тільки керівники підприємств. «Чоловіче, та повір, таких аварій, як на «Суходольській» (2011 року загинуло 28 осіб. – Авт.), у нас і за совка було дуже багато, – стверджує Олександр Сигида. – Зараз навіть трохи менше стало, просто тоді про це мовчали, хоча вони були не менш страшними. Зверни увагу, коли трапляються найбільші – у серпні. А чому? Тому що до Дня шахтаря знову-таки з радянських часів треба було видати на-гора рекордну кількість вугілля. І ще тоді люди навчилися затикати ганчіркою датчики метану, щоб вони не заважали працювати, адже аварійна система вмикається, тільки-но концентрація газу в повітрі хоч трохи починає перевищувати норму. Тому найчастіше в аваріях винні самі люди таїхнє халатне ставлення до власної безпеки».  Читайте також: Донбаська широта

«90% шахтарів, хоч як різко це прозвучить, – мовчазні раби, – ділиться своєю думкою лідер громадського «Трудового руху «Солідарність» Костянтин Ільченко зі Свердловська Луганської області. – Ось, наприклад, мій колега по профспілковому руху Геннадій Зімін, який через свою боротьбу з місцевою вугільною та наркомафією став інвалідом і втратив усе майно. Але ж він такий чи не один на все місто. Цей натовп ніколи нічого не зрозуміє. Ти їм пояснюєш, що треба обстоювати права, бо це ваші ж гроші,а вони мовчать. Тільки-но бригадир йде з ділянки, починають поплескувати тебе по плечу й казати: «Молодці, ви все добре робите, захищаєте нас». Але коли той повертається – все, ніби з тобою й незнайомі. Відтак що можуть змінити активісти, якщо, наприклад, у нашої профспілки «Спільна дія» по 10–15 людей у колективах ще й не з кожної шахти, а там працюють зазвичай щонайменше 200–300 осіб? Але коли вони прокинуться, мало не здасться нікому. А це незабаром станеться, бо дедалі важче виживати».

Донбаськими містечками відчутно котиться хвиля глухої ненависті,яка проривається назовні поки що за чаркою на кухні або під час традиційних розмов за «тормозком» перед спуском до шахти. А також виявляється у дедалі більшій кількості розбоїв та грабежів стосовно заможних донбасівців: депутатів, бізнесменів, держслужбовців. «Зараз міліція просто не показує реальних даних щодо скоєних злочинів, – стверджує Костянтин Ільченко. – І це дуже погана тактика. Адже більшість тутешнього населення поки що є інертним стадом. Але тільки-но воно зрозуміє, що можна, майже як у 1990-ті, піти до сусіда, в якого лежать котлети в холодильнику, дати йому виделкою в очі й забрати м’ясо собі, почнеться жах. Партія регіонів сама не розуміє, що робить і яких демонів випускає назовні. У ті ж таки 1990-ті в людей ще залишалися певні ілюзії, тому якось перенесли лихоліття та невиплати зарплати по півроку.Зараз немає ні страху, ні совісті – лише бажання хоч якось заробити в умовах цілковито розграбованого виробництва. Варто тільки комусь відкрито почати – і все це спалахне таким кримінальним полум’ям, що його вже нічим не загасити».

Кримінальний підтекст взагалі є дуже знаковим на Донеччині. Річ навіть не у фактично найбільшій тут кількості зон на людину в країні. «Уркаганство» так тісно в’їлося в кожну шпарину, що стало синонімом чогось на кшталт «бути чоловіком», «мужнім». Ще з радянських часів на Донбасі зеків намагаються відправляти до «своїх» зон, за місцем проживання, так би мовити. Насамперед з погляду економії, мовляв, коли родичі близько, то й годувати не треба. Між іншим, у сумнозвісному місті Суходольську дорога до зони має значно кращий вигляд, ніж центральна вулиця.

Читайте також: З плавильного казана імперії

ГРОШІ ПО-ДОНБАСЬКОМУ  У луганських маршрутках за проїзд платять (2,50 грн) не при вході, як у більшості українських міст, а, навпаки, при виході. У цьому проглядає щось рудиментарне радянське. Чи не з’являються тут такі правила з поправкою на місцеву ментальність: можливо, люди сприймають маршрутки як такий собі варіант таксі. Коли ж вчитуєшся у назви вулиць, які, здається, взагалі не змінювалися з часів розпаду СРСР, ця смілива теорія перестає здаватися просто інтелектуальною забавкою. Головна вулиця Совєтська задає відповідний ритм світосприйняття...За офіційною статистикою, мешканець Донбасу заробляє більше, ніж представник інших регіонів, окрім столиці. Зарплати в багатьох людей, які працюють на металургійному комбінаті чи шахті, справді порівняно високі. На державних об’єктах це в середньому 7–8 тис. грн. На «копанках» за місце теж тримаються зубами, адже за день роботи шахтар може отримати 300–500 грн, лебідчик – 150–200 грн. У приватному секторі в Донецьку тіньові зарплати майже київські: $500–1000 на місяць. Але в маленьких містечках – скрута.

«Так повелося ще з радянських часів, – розповідає Олександр Сигида. – Шахтарі свої гроші витрачали на «бухло», а будинки розвалені. Мінливий у нас народ». Типове явище для Донбасу – цілі квартали напівзанедбаних житлових будинків, «мертві» міста й села, де раніше жили працівники тепер закритих чи збанкрутілих шахт і заводів. Картина там апокаліптична.

Багато людей тут сподівалися, що коли прийде «своя» влада, то можна буде заробити. Натомість за останні два роки умови ведення бізнесу в регіоні неймовірно ускладнилися. Автохтони одностайні: «господарі життя» вирішують свої проблеми їхнім коштом, переспрямовуючи фінанси в будь-які інші кишені чи регіони, але не в їхні. «Мій знайомий зібрав гроші й вирішив відкрити приватну шахту, – розповідає будівельник Сашко з Луганської області. – Спочатку всец хотів по-чесному – зробив. Але, прийшовши першого разу платити податки, одразу зрозумів свою помилку. Він розрахував суму, вписав у декларацію, а йому інспектор каже: «Ні, так не піде». І малює втричі більшу, мовляв, або плати «на лапу», або, якщо по-чесному, то втричі більше, як я сказав. Звичайно, він дав хабара, а вже наступного дня закрив підприємство. Певна річ, формально –шахта перетворилася на нелегальну «копанку», та працює й досі. Він собі платить, кому треба, в податковій і райадміністрації, і все ніби гаразд, поки що ніхто його не чіпає, але з кожним місяцем тягнуть усе більше. Думає про закриття»...

З Донецького залізничного вокзалу до центру міста можна потрапити трамваєм або маршруткою. Якщо останньою, то проїздиш повз вилизаний, красивий, сучасний бізнес-центр «Ахметов-сіті», як його називають місцеві. Якщо ж сісти на трамвай, то за 20 хвилин очікує подорож крізь нетрі, з якими можна порівняти хіба бразильські фавели абощо. Ось такий нині увесь Донбас: Межигір’я і бідність. Раніше місцеві мешканці з такими контрастами мирилися. Нині ж це їх не просто дратує – обурює. 

Читайте також: Луганськ завжди знаходився під пресом донецьких

Для кого Україна ?

Брати Капранови, для УП _ Середа, 29 лютого

Дивні люди наші політики – ще не стартували чергові перегони, а вони вже взялися наввипередки відганяти від себе потенційних виборців. Взяти хоч би інцидент "Свободи" з Гайтаною – ну хто їх за язика тягнув? Хіба Гайтана представить українську пісню гірше за торішню співачку з дивним іменем Альоша? Чи вона є меншою українкою, ніж Сердючка? Та й взагалі, чи варто серйозним людям обговорювати Євробачення? 

До речі, у "вищої ліги" вистачило розуму промовчати, бо вони знають, що правильної відповіді у подібних питаннях не існує. А от молодь не втрималася і вляпалася по самі вуха. Віталій Кличко: "Україна для українців" – це не наша ідеологія, і ми її ніколи не сприймемо". Звісно, поєдинок з Чісорою нелегко дався нашому чемпіонові – але ж радники на той ринг, здається, не виходили! Україна – не для українців, це ми вже зрозуміли. А для кого? Для китайців? Щоб не вибили зубів, боксери вставляють собі капу. Яку б таку капу вигадати для політиків, щоб не верзли дурощів? 

Але з іншого боку, расова тема у нас останнім часом старанно педалюється – навіть ролик в телевізорі запустили, де китаєць грає на бандурі, араб на сопілці, а наш Фома підспівує. Толерантність пропагує. Тобто тема все-таки актуальна. А раз так, то політик мусить щось з цього приводу "на гора" видавати.

Нещодавно довелося чути по радіо Ера розмову з організаторами згаданої рекламної кампанії. І що здивувало – серед додзвонювачів не було ЖОДНОГО, хто б їх підтримав: і російськомовні, і україномовні слухачі в один голос твердили, що ввечері по вулицях небезпечно ходити всім, що українців у міліції катують не менше, ніж темношкірих, і взагалі, що все це – банальна спекуляція.

Чесно кажучи, ми дуже сумніваємося, що активні слухачі радіо Ера – виключно ксенофоби чи расисти. А це означає, що пропагандисти толерантності чогось не врахували у своїх зверненнях.Ну гаразд, можливо, слухачі популярної радіостанції, а з ними й усі українці нічого не розуміють. Але останнім часом і Європа на цьому фронті стала поводитися незвично. Зокрема Франція та Німеччина, відкрито заявляють, що політика глобальної мультикультурності провалилася – треба, мовляв, вигадувати щось інше. Отакої. 

До речі, уважний читач може і згадати, що провал європейської національної політики не є такою вже несподіванкою. Його давно вже пророкували дехто з інтелектуалів. Щоправда робили вони це здебільшого тихо, щоб не нарватися на звинувачення у ксенофобії. А причина провалу до смішного проста. Вона захована у слові ТОЛЕРАНТНІСТЬ. Тому що це модне іноземне слово по-нашому означає просто терпець. 

Вперше наочно відчути, що з цим терміном не все гаразд, нам довелося під час представлення програми з підтримки толерантності в Україні посольством королівства Нідерланди. У програмі йшлося передусім про євреїв, голокост і цілком традиційні речі. Все коректно і по-міжнародному офіційно.

Коли раптом слова просить молодик, який рекомендується як представник центру сексуальних меншин. Він бере мікрофон і заявляє, що захищати євреїв і не захищати при цьому сексменшини – це не толерантно. Більше за те – це ганьба на всю Європу. Ну і так далі. Голландці, треба сказати, дещо стушувалися від такої постановки питання і навіть почали виправдовуватися, а у нас зовсім закрутилося в голові.

Зачекайте. Як таке можна ставити на одну дошку? Євреї – один з найдавніших народів світу, їм ми завдячуємо Біблією і врешті самим християнством, яке стало основою всієї європейської культури. А сексменшини – не народ, не національність навіть, а просто люди, зі специфічними інтимними смаками. 

Слово "толерантність" взагалі викликає неймовірну кількість спекуляцій. То Валід Арфуш іде з телестудії через те, що журналіст повідомив, де той народився. Наче народитися у Лівані – це якийсь гріх. А то Ірина Білик, яку освистали за російські пісні, заявляє про прояви расизму. Ну що тут скажеш? Хіба те, що білявки – це не раса. 

Україна – багатонаціональна країна. Нас не треба вчити співіснуванню з іншими народами, а тим більше за гроші іноземних фундацій. Сотні років ми жили пліч-о-пліч з болгарами, кримськими татарами, молдаванами, караїмами, євреями, ви не повірите, але без рекламних роликів.

І сьогодні живемо – а якщо болгарський культурний центр нищать у Одесі, то це роблять зовсім не українці, а місцева влада і бізнес, які в українськості звинуватити аж ніяк не можна. Бо наша влада – ворог усіх людей, незалежно від національної приналежності.

Згадайте, до речі, що коли якийсь там закордонний пісенний конкурс виграла кримська татарка Джамала, ані "Свобода" ані хто інший слова не сказав на цю тему. Не такі ми вже насправді й погані.Чому ж тоді раптом загуло: толерантність, расизм, терпимість? 

Перше, що спадає на думку – це свідома провокація стосовно націоналістичних політиків. Ну, мовляв, давайте, демонструйте свою людожерську сутність! Серйозні люди, звісно, на це не купляться, а от дрібнота...

Друге, що це – реінкарнація старої радянської казочки про "у вас негрів б’ють". Може хтось пам’ятає, як проблемами расизму намагалися затулити безнадійне відставання СРСР від капіталістичного світу. Тепер же, здається, у такий нехитрий спосіб хочуть відсунути на задній план той факт, що б’ють у нас в першу чергу все-таки українців. Згадайте Індила, який зовсім не китаєць, згадайте тисячі, що їх піддають тортурам міліціонери і десятки тисяч, що їх грабують гопники – українців, росіян, молдаван, кримських татар... 

Проблема не в тому, що у нас б’ють виключно мігрантів. Біда в тому, що у нас взагалі б’ють людей, що у нас міліція складається з катів та садистів, що у нас при владі урки, і що прокурори співають "Мурки". 

І тому на тлі усіх цих щоденних звірств пропаганда якогось окремого ставлення до людей з іншим кольором шкіри викликає рівно протилежну реакцію: значить, їх – не можна, а нас – будь ласка? 

Влада захищає російську мову від "неймовірних утисків", спокійно спостерігаючи, як гине караїмська, кримчацька, урумська, і одночасно з телевізора закликаючи любити арабів... Що й дивуватися, що подібна пропаганда тільки викликає ксенофобські прояви і розширює їхню аудиторію. 

Нам здається, "терпимість" – це зовсім не те слово, яке треба застосовувати до чужих культур. Бо з одної сторони воно принижує їх: що ж такого незручного чи поганого є у кольорі шкіри чи мові, що треба переконувати це "терпіти"? А з іншого боку – принижує нас: нехай приїжджі роблять, що хочуть, а ви – терпіть! 

Звісно, питання співіснування різних культур є складними. Але вони зовсім не вимірюються терпцем –а тільки співпрацею. Українці мають досвід такої співпраці не найгірший у світі. Більш за те, ситуація виглядає значно простішою, коли розглядаєш питання співіснування націй в Україні на прикладі конкретних людей. 

Згадайте хоч би Мустафу Найєма, який ніколи не нітився власної національності і знає державну мову краще за прем’єр-міністра. Який працює для України навіть попри погрози з вуст президента. І поставте поруч з ним того ж таки Арфуша, який нітиться країни свого народження і плювати хотів на державну мову попри те, що керує державним інформаційним ресурсом.

Реальним механізмом співіснування людей різних національностей є зовсім не толерантність, а культурний діалог. І сумно, що багато хто з політиків плутає ці поняття. Ну а для культурного діалогу перш за все потрібно, щоб обидві сторони були носіями цієї самої культури. Гопники, бидло і більшість політиків для цього не підходять – і не через колір шкіри. 

Друга особливість культурного діалогу – взаємність. Ти цікавишся нашим і презентуєш своє. Хіба таке викликає агресію? Звичайно, є в Україні персонажі, які вважають власну культуру чимось особливим – вище Лаврської дзвінниці, – а нашу ігнорують або й відверто зневажають. Наприклад, депутатка Олена Бондаренко, яка наполегливо бореться з "поганою" українською музикою в ефірі. Навряд чи це може спонукати до діалогу. Скажемо навіть більше. За будь-якого кольору шкіри такі люди не заслуговують з нашої сторони навіть на терпимість і мають бути видворені прямісінько на батьківщину своєї "високої" культури. 

І третє. Культурний діалог будується на єдиному фундаменті – тобто зрозумілій усім мові та прийнятною для всіх системі цінностей. Просто для того, щоб сторони розуміли одна одну. 

Якщо ми із вами – люди державного мислення, то легко зможемо розповсюдити сказане і на стосунки між корінними національностями нашої країни. Тоді це буде вже не діалог, а полілог. І для нього потрібна наявність власне самих культур, взаємність інтересів і спільний фундамент для спілкування. 

Що такого складного у цій моделі, що політики не можуть розібратися? Вони не розуміють, що таке культура? Цілком можливо. А з іншого боку іноді читаєш міркування олігарха-депутата Фельдмана з приводу міргантів і в голову починають закрадатися підступні думки. Може, це все не просто так? Розкрасти заводи, розкрасти землю можна, та як захиститися від людей, що живуть на ній? Бо в них є голос на виборах,а на крайній випадок – вила. 

От і просуває хтось потрошку такий проект: нехай українці їдуть працювати в Португалію, а на їх місце можна завезти китайців. Китайці невибагливі, дешевші та слухняні – і на виборах не голосують, і за вила не візьмуться. Тому створюються максимально несприятливі умови для роботи українців в Україні і спрощується виїзд. А для прикриття – у телевізорі китаєць з бандурою та араб із сопілкою. Звикайте. 

Україна – для китайців, Португалія – для українців? Те, що не вдалося зробити Голодомором і Сюргюном, забезпечимо під прикриттям толерантності? 

Звісно, усе це фантазії, але фантазії ці виникають не тільки в наших головах. І причина їх виникнення – не міфічна "українська ксенофобія", якої ніколи не було і бути не могло, враховуючи традиційний поліетнічний склад нашого населення, а відсутність відповідей на стратегічні питання, які ставить перед Україною життя.

Владці, зайняті розкраданням народного добра, не мають часу – та й навіть розуміння – аби бодай сформулювати проблеми, від яких залежить майбутнє нації та країни. Як нам бути з міграцією?

Чи має Київ-етнічний перетворитися на Париж чи Москву, а чи все-таки краще триматися шляху Варшави? Як зберегти себе в умовах відкритості кордонів? І врешті-решт як при обмеженості ресурсів та загрозі перенаселення, про які невпинно нагадують науковці, зберегти свою, їй-бо не найгіршу частину планети Земля? Ту саму, яку доручив нам Господь. І одразу виникає питання – а чи повноважна взагалі будь-яка влада вирішувати питання міграційної і культурної політики? І одразу відповідь – навряд чи. І не за Конституцією, а по суті. Не може Янукович відкрити кордон для в’єтнамців, навіть якщо у нього буде 450 голосів у Раді. Єдина легітимна міграційна політика – це схвалена народом – а точніше, усіма корінними народами України. 

Спроби перевищення повноважень у цій сфері завершуються просто і страшно – погромами. Бо національна міграційна політика не диктується продажним Конституційним судом, а народжується як результат щоденної культурної взаємодії різних народів між собою. 

Тому замість прикриватися посиланнями на Європу десятирічної давнини чи Москву теперішню, кожному, хто хоч трошки турбується про майбутнє – власне чи нащадків, щодня і щослова треба формувати навколо себе простір культурного діалогу. 

По-перше, самим не нітитися ні власної раси, ні нації, ні культури. По-друге, не пробачати неповагу до інших, так само, як і до себе. По-третє, відбирати для спілкування тих, хто здатен на взаємність і не витрачати часу на нездатних. 

Ну і останнє. Шукаючи для діалогу спільної культурної основи, варто триматися подалі від стандартів пострадянського інформаційного простору –денаціоналізованого шлунково орієнтованого совка. Бо саме така от "біомаса" є світоглядною основою більшості сучасних політиків. І всі ми аж надто добре бачимо, що з того виходить.

Дончане бунтуют против мэра. Требуют отставки и суда

Митинг против мэра Донецка Александра Лукьянченко прошел у прокуратуры Донецкой области.

Около ста человек требовали возбудить уголовное дело в отношении городского головы и отправить его в отставку. В акции, которая не имела политической символики, выступили представители разных групп населения, недовольные местной политикой.

Люди держали плакаты: "Донецк - могила для малого бизнеса", "Хватит нас убивать и травить глупыми идеями", "Чиновники, займитесь делом, а не террором", "Лукьянченко под суд", "Лактионов и Лукьянченко, прекратите беззаконие против детей школы № 111".

"Несмотря на судебное решение, которым мы отстояли нашу школу, власть не оставляет попыток ее закрыть, - рассказала Gazeta.ua участница митинга Ирина Круглова, родительница двух учеников украинской школы № 111, - Учителя и дети ощущают давление. Мы пришли к выводу, что люди, которые захватили власть в Донецке, кроме зарабатывания денег у себя в рабочих кабинетах ничем не занимаются. Их мало уволить, их надо судить".

К протесту присоединились противники строительства мусоросжигательного завода, которые считают, что чиновники с выгодой для себя продали землю в Пролетарском районе хозяевам "душегубки".

Протестовали жители улицы Федора Зайцева, где вырубили сквер и начали строительство автовокзала. Обманутые вкладчики кредитных союзов заявили, что власть прикрывает организаторов финансовых пирамид. Жители Кировского района Донецка, где собираются построить две многоэтажки, обвинили "отцов города" в покрывательстве рейдеров. Выразили протест и предприниматели сети магазинов на площади Привокзальной. Около ста павильонов, образующих самые дешевые торговые ряды, власть решила снести к Евро-2012.

Также протестовавшие донетчане ругали мэра Александра Лукьянченко за повышение стоимости проезда в общественном транспорте в полтора раза, повышение на 30% тарифов на услуги по вывозу бытовых отходов и повышение в 2 раза оплаты за детские сады.

Митинговавших объединила правозащитная организация "Союз Спасения Донбасса", члены которой заявили о преследованиях. "После каждого митинга в последнее время нашим активистам устраивают многочасовые допросы в прокуратуре", - рассказал один из руководителей "Союза" Дмитрий Верзилов.

Участники приняли резолюцию с требованием: "За все преступления и издевательства над народом возбудить уголовное дело на мэра Донецка Александра Лукьянченко по статьям "Мошенничество и хищение денежных средств в особо крупных размерах".

"Союз Спасения Донбасса" собирается начать сбор подписей за проведение местного референдума о досрочном прекращении полномочий Донецкого городского головы и роспуск горсовета.

Український народний театр у Ризі пропагує українську літературу

Людмила Пилип
Р
ига –
«Наталка Полтавка» Івана Котляревського, «Лісова пісня» Лесі Українки, «За двома зайцями» Михайла Старицького – ось такий репертуар Ризького українського народного театру, створеного в столиці Латвії лише понад рік тому. Творчість акторів-аматорів уже встигла знайти своїх прихильників серед вимогливого латвійського глядача, а професіонали прогнозують їм велике майбутнє. Актори ж наголошують, що душею театру є його режисер – Заслужена вчителька України Марія Семенова.
25 лютого, у день народження Лесі Українки Ризький український народний театр представив у столиці Латвії виставу «Лісова пісня».
 Чарівна поезія Лесі Українки у виконанні акторів не потребувала перекладу, хоча серед глядачів були не лише українці, але й латиші та представники інших національностей.
 
 Творчість славетної української поетеси відома латвійцям. Це засвідчила виставка творів Лесі Українки та матеріалів про неї з фондів Латвійської академічної бібліотеки. З виставкою могли ознайомитися всі, хто прийшов на прем’єру вистави «Лісова пісня».
 
«Були свого часу вистави за творами Лесі України в латиських театрах. Навіть був балет «Лісова пісня». Вони були дуже популярні у Латвії», – зазначила Радіо Свобода керівник Латвійської академічної бібліотеки Вента Коцере.
Молоді подобається гра у театрі
 
Нині в Латвії творчість Лесі Українки та інших українських класиків пропагує Ризький український народний театр. Зараз трупа нараховує 25 акторів, серед яких учні Ризької української середньої школи та місцеві українці. З гастролями театр об’їздив майже всі регіони Латвії.
 
Молода акторка Ольга Мороз виконала роль Мавки у виставі «Лісова пісня» так переконливо, що глядачі часом не приховували сліз.
 
«Перед спектаклем я налаштувалася і, як мені здається, вжилась у цю роль. І зараз, звичайно, у мене стільки емоцій. По-перше, тому що це мій перший виступ. По-друге, тому що все вдалося. Я щаслива», – поділилася Ольга Мороз своєю радістю після прем’єри.
 
Микиту Осипова, який виконав роль Лукаша, можна назвати «старожилом» Ризького українського народного театру, адже він грає в кожній виставі одну з головних ролей.
 
«Мені подобається. Лежить моя душа до цього. Це щось таке неординарне, і тому воно зацікавлює мене», – каже Микита Осипов. Професіонали оцінили роботу акторів і режисера
 
Присутня на прем’єрі «Лісової пісні» народна артистка Латвії Ніна Незнамова похвалила гру акторів-аматорів і надала їм декілька сценічних порад. Вона також відзначила творчі знахідки режисера Марії Семенової.
 
Заслужена вчителька України Марія Семенова каже, що спектакль вдався лише завдяки щирому бажанню й наполегливій роботі.
 
«Працювали багато, по 5-6 годин. Для того, щоб досягти справжності, щоб донести до глядача ліризм поезії Лесі Українки. Над музикою довелося довго думати. Музика у спектаклі пов’язана з Україною, з нашим композитором Мирославом Скориком», – зазначила Радіо Свобода Марія
Семенова. Театр сподівається виступити в Україні
 
Поки що театр живе завдяки самофінансуванню. Марія Семенова власноруч шила костюми для спектаклю. Актор театру, відомий у Латвії художник Георгій Крутий малював декорації. А спонсором виступила керівник Об’єднання українських товариств Латвії Людмила Бєлинцева, також акторка цього театру.
 
11 березня Ризький Український народний театр братиме участь у Фестивалі латвійських театрів. Він також отримав запрошення стати учасником фестивалю «Російська класика-2012».
 
Режисер та актори Ризького українського народного театру сподіваються продемонструвати свою творчість в Україні, взявши участь у театральному фестивалі української класики.
Сторінки:
1
2
3
4
5
6
7
8
40
попередня
наступна