З мережі

У мене є знайомий, якому 45 років. Має звання, хоча ні дня не служив, в руках автомата не тримав. Дуже малий час працював у районній прокуратурі, а там усім давали звання. Звісно, за гроші, фіктивно. У прокуратурі вже давно не працює. Його теперішній фах - бармен у ресторані.

Прийшла повістка. Не уникав, не ухилявся - хоча вперше триматиме в руках зброю хіба що на навчаннях. Ніяку амуніцію не купляв - немає грошей. Повіз із собою змінну білизну, теплий одяг і дві аптечки таблеток від гастриту.

Так-от, учора їх зі Львова повезли автобусом в Десну (Чернігівська область) в навчальний центр. Це - 600 км. Дорога займає 9 годин. Хто взяв із собою канапки - той бодай щось їв, а хто не взяв - терпи. Їхали 9 годин, автобус не опалюється. Бог з ним, приїхали в Десну. Пробули там цілий день. Ніхто не годує. Ні помитися з дороги, ні прилягти, ні відпочити, ні переодягнутися, ні привести себе в порядок. Цілий день людей промаринували в центрі. Аж тут раптом виявилося, що навчальний центр може прийняти лише 19 мобілізованих - а привезли цілий автобус.

І що ви думаєте? Людей посадили в автобус - і знов назад до Львова. Знову 600 км, знову 9 годин. Будуть їхати на Яворівський полігон.

А тепер мораль. Через придурків і недоумків, які не здатні організувати навчання мобілізованих, держава витратила значну суму на бензин (1 200 км). Також втрачено 2 доби - саме стільки чоловіки провели в дорозі туди й назад. Про втому, знервованість, чисто людський фактор я вже мовчу. А головне - чоловіки відверто ржуть з цієї дебільної держави, яку вони пішли захищати. Крутять пальцем біля скроні і вже починають анекдоти складати про нашу доблесну армію, яка возить людей туди-сюди по 1200 кілометрів через якогось ідіота на посаді і при погонах.

Щоб вас добити – на завершення свіжа інформація півгодинної давності. Привезли до Львова, починається відбір мобілізованих. Частину з них будуть відправляти …..в Житомир (це ще 400 кілометрів). Гарний маршрут намічається в наших захисників. Львів – Десна – Львів – Житомир. Разом – півтора тисячі кілометрів. Рівно стільки зі Львова до Москви.

Кенгір

1954. Казахстан. Особливий табір №4 – "Степлаг", в одному з відділень якого поблизу селища Кенгір утримували так званих "антирадянських елементів". Керівництво табору відзначалося особливою жорстокістю – нормою були побої, знущання, розправи, вбивства.

На Великдень 1954 року колону жінок вели з нічної зміни в "зону". Назустріч їм паралельною дорогою йшла на роботу чоловіча. Хлопці привіталися: "Христос воскрес!", дівчата відповіли: "Воістину воскрес!" (більшість із ув'язнених були українцями). Один із конвоїрів полоснув автоматною чергою по чоловічій колоні: 13 в'язнів було вбито відразу, п'ятеро з 33-х поранених померли у лікарні потім. І це був не єдиний випадок безпідставного розстрілу в таборі…

Саме на знак протесту проти цих убивств ув'язнені повстали. Усю адміністрацію було вигнано за межі табору, мури між жіночою та чоловічою зонами розібрано, збудовано барикади й виставлено охорону. 

Завдяки високій самоорганізації повстанці утримували табір протягом сорока днів. Але для придушення протесту було застосовано зброю і танки…

Історію цього повстання Перший Національний покаже у трьохсерійному документальному фільмі "Кенгір. Сорок днів свободи". Перша серія вийде в ефірі у найближчу п'ятницю, 23 січня, о 22:20, друга і третя – у суботу та неділю, 24 і 25 січня, о 22:10.

Про те, як вдалося розшукати очевидців тієї події та створити, по суті, унікальний історичний відеоархів повстання – в інтерв'ю з автором та режисером стрічки Олександром Рябокрисом.

Тема Кенгірського повстання не дуже відома громадськості. Чому Ви вирішили обрати саме її?

Це було найбільше повстання у концтаборі за всі попередні часи. Воно відбулось одразу після смерті Сталіна – на той час ГУЛАГ ще існував. Мене вразила мужність цих людей – тих, хто опинився у таких рабських умовах, кого принижували свавільні тюремні наглядачі. Ці в'язні знайшли у собі силу і мужність повстати проти системи. Мене завжди цікавили такі люди. Окрім того, я багато чув про Кенгірське повстання. У мене є знайомий історик Леся Бондарук, яка ретельно досліджує цю тему, навіть захистила кандидатську дисертацію. Вона чимало мені розповідала про це, надала матеріали, допомогла з адресами учасників повстання. Хоча їх, на жаль, вже не так багато залишилося…

А скількох із них Вам вдалося розшукати?

Героїв мого фільму – 10. Усі вони брали участь у повстанні й розповіли про події з перших вуст. А ще мені вдалося побувати на місці колишнього табору у Казахстані. Там мене познайомили з істориком-казахом, який також досліджував це повстання. Він став одним із експертів фільму й коментує окремі моменти у картині. Там же, у Казахстані, я знайшов ще одного учасника подій. 

Чи особисто для себе Ви з'ясували, проти чого, врешті, протестували в'язні? Що їх змусило піти проти системи?

У 1954 році відбулося декілька неаргументованих розстрілів в'язнів табору. І ніхто за це не був покараний. Тому протестувальники повідомили, що не вийдуть на роботу доти, доки винних не покарають. Загалом повсталі висунули до десятка різних вимог. Вони наполягали на покращенні умов перебування, хотіли відміни номерів, які були написані у людей і на одязі, і на грудях. Ще кенгірські повстанці вимагали не закривати на ніч бараки і скоротити робочий день, бо він був дуже довгим, і це – при нікудишньому харчуванні й відсутності будь-якої оплати за важку працю. Крім того, у таборі було дуже багато дітей 12-14 років, яких заарештовували за допомогу повстанцям і кидали в тюрму без усякого вироку, бо ті були неповнолітніми. А коли їм виповнювалося 18, давали строк і так уже легалізовували їхнє перебування в таборі. Тож повстанці у Кенгірі наполягали ще й на звільненні неповнолітніх. Однією з головних вимог, як я вже казав, було покарання винних у розстрілах і виконавців цих розстрілів. І оскільки керівництво табору не раз обманювало в'язнів, цього разу вони хотіли, щоб приїхав хтось із ЦК КПРС або Політбюро і підтвердив, що висунуті вимоги буде виконано.

Олександре Михайловичу, із того, що Ви дізналися про повстання у степлагу, що вразило найбільше?

Це повстання було досить незвичним. Мене вразила його організованість. У таборі було близько 6 тисяч засуджених чоловіків та жінок. Вони вигнали всю охорону за межі тюрми і вибрали відповідальних людей за усі сфери діяльності табору. 

США відмовилися визнавати ЛНР та ДНР терористами

Офіційний Вашингтон відмовився визнавати ЛНР та ДНР терористичними організаціями, повідомляє ТСН. На думку Держдепу, вони є лише дуже небезпечними озброєними сепаратистами.

Таку заяву озвучила речниця Державного департаменту Марі Гарт.

Вона також повідомила, Сполучені Штати та НАТО не шукають конфронтації з Росією і розглядають її як одного з основних партнерів, у тому числі, й у боротьбі з тероризмом.

Крім того, Гарт наголосила, що її відомство неодноразово закликало і Росію, і сепаратистів виконувати мінські угоди - дотримуватися перемир'я, звільнити заручників, зокрема, Надію Савченко і втриматися від насильства. Однак визнати діяльність сепаратистів тероризмом відмовилася.

Нагадаємо, що раніше США назвали "складними" відносини з РФ.

***

понад усе хочу мати таку приватну бібліотеку!!!

аби ходити по ній, споглядати та милуватися книжками, вдихати аромат паперу, торкатися до нього кінчиками пальців... 
у мене це така особлива прилюдія, кожного разу, перед початком читання...

не люблю давати читати свої книги іншим, бо вони мої (!) і не можуть належати нікому, крім мене! Мені неприємно думати, що хтось їх може мацати своїми немитими руками, кидати на брудний стіл, або залити кавою...

я люблю книжки, а книжки люблять мене... і пишу я їх також з любов'ю..

коли я в оточенні книжок, мені ніхто більше не потрібен, а коли в моєму житті всіх забагато, а книжок замало, то це - криза й "ломка".

Люблю паперові книжки! Хочу їх читати! Писати! Видавати! Популяризувати!

Мабуть, це і є моє призначення! а потім, колись отак, серед книжок, у великій бібліотеці, й вмерти! 
Яка була б прекрасна смерть!!!