Прозові твори

Біда навчить

Був собі горобець. І був би він нічого собі горобчик, та тільки біда, що дурненький він був. Як вилупився з яйця, так з того часу нітрошки не порозумнів. Нічого він не тямив: ані гніздечка звити, ані зерна доброго знайти, – де сяде, там і засне; що на очі навернеться, те і з’їсть. Тільки й того, що завзятий був дуже, – є чого, нема чого, а він вже до бійки береться. Одного разу літав він з своїм товаришем, теж молодим горобчиком, по дворі в одного господаря. Літали вони, гралися, по сміт-ничку громадили та й знайшли три конопляні зернятка. От наш горобчик і каже:

– Мої зернятка! Я знайшов!

А чужий і собі:

– Мої! коли мої! коли мої!

І почали битися. Та так б’ються, та так скубуться, аж догори скачуть, аж пір’я з них летить. Бились, бились, поки потомились; сіли один проти одного, надулись і сидять; та вже й забулись, за що була бійка. Коли згадали: а де ж наші зернята? Зирк, аж зернят вже й нема! По дворі ходить курка за курчатами, квокче та промовляє:

– Дурні бились, а розумні поживились, дурні бились, а розумні поживились!

– Що ти кажеш? – питають горобці.

– Та то я дякую вам, що ви такі дурні. От поки ви здуру бились, то я з моїми курчатками поснідала вашими зернятками! Що-то, сказано, як хто дурний!.. Нікому було вас бити та вчити! Якби вас хто взяв у добру науку, то, може б, з вас і птахи були!..

Чужий горобчик розсердився за таку мову.

– Вчи своїх дурних курчат розуму, а з мене й мого розуму досить! – підскочив, тріпнув крильцем, цвірінькнув та й геть полетів. А наш горобчик зостався і замислився.

«А правда, – думав він, – краще бути розумним. От курка розумна, собі наїлася, а я мушу голодний сидіти».

Подумав, подумав та й почав просити курку:

– Навчіть мене розуму, пані матусю! Ви ж такі розумні!

– Е, ні! – каже курка. – Вибачай, серденько! Маю я й без тебе клопоту доволі, – он своїх діточок чималенько, поки то всіх до ума довести! Шукай собі інших учителів! – та й пішла собі в курник.

Зостався горобчик сам.

«Ну, що робить? Треба кого іншого питати, бо вже я таки не хочу без розуму жити!» – і полетів у гай.

Прилетів у гай, коли бачить, сидить зозуля на калині та все: «Куку! куку!» От він до неї:

– Тіточко, що я вас проситиму! Навчіть мене розуму! У вас же нема своїх дітей; а то курки просив, то вона каже, що в неї й так багато клопоту.

– А я тобі от що скажу, – відповіла зозуля, – як у мене свого клопоту нема, то чужого я й сама не хочу! От не мала б роботи – чужих дітей розуму вчити! Се не моє діло! А от коли хочеш знати, скільки тобі літ жити, то се я можу тобі сказати.

– Аби ти була жива, а за мене не турбуйся! – відрізав горобець і полетів геть.

Полетів він геть аж на болото, а там ходив бузько і жаб ловив. От підлетів горобчик до нього та й каже не-сміло:

– Пане, навчіть мене розуму. Ви ж такі розумні…

– Що, що, що? – заклекотів бузько. – Тікай-но ти, поки живий! Я вашого брата!..

Горобчик мерщій від нього, ледве живий від страху. Бачить він, сидить на ріллі гава і сумує. От він до неї:

– Дядино, чого ви так зажурились?

– Сама не знаю, синочку, сама не знаю!

– Чи не можете, дядиночко, мене розуму навчити?

– Та ні, синочку, я й сама його не маю. А от коли ти вже так хочеш, то полети до сови: вона, кажуть, вельми розумна-розумна, то, може, вона тобі що порадить. А я до того розуму не дуже, бог з ним!..

– Прощавайте, дядино! – сказав горобчик.

– Щасливо!

Полетів горобчик питати, де сова сидить; сказали йому, що вона в сухому дубі в дуплі мешкає. От він туди, – бачить, справді сидить сова в дуплі, тільки спить. Горобчик до неї:

– Пані! чи ви спите? пані! пані!

Сова як кинеться, як затріпоче крилами.

– Га? що? хто? – кричить, витріщаючи очі.

Горобчик і собі трошки злякався, а все-таки хоче свого дійти.

– Та се я, горобець…

– Горобець? Який горобець? Не бачу! Чого притирився? І яка вас лиха година по дневі носить? Осе напасть! і вдень не дадуть заснути!..

І сова знов заснула.

Горобчик не посмів її вдруге будити, сів собі на дубі та й почав ждати ночі. Ждав, ждав, аж йому обридло. Коли се, як стало вже добре темніти, прокинулась сова та як заведе: «Гу-у-у!.. Гу-гу-гу-у-у!..» Горобчик аж отерп зо страху; хотів уже втікати, та якось утримався. Вилізла сова з дупла, глянула на горобчика, а очі в неї світять! Страх, та й годі!..

– Ти тут чого? – спитала.

– Та я, вибачайте, моя пані, ще зранку тут сиджу…

– І чого?

– Та чекаю, поки ви встанете…

– Таж я встала! ну, чого тобі треба? чого стримиш?

– Я хотів би вас просити, – вибачайте ласкаво, – чи не могли б ви мене розуму навчити? Адже ви такі мудрі…

– Не на те я мудра, щоб дурнів розуму навчати! Хто дурнем вродився, той дурнем і згине. Тікай-но ти, а то я голо-о-дна! – гукнула сова та як засвітить очима…

Горобчик миттю як схопиться, полетів світ за очі, десь у гущавину заховавсь та там і проспав аж до самого ранку. Спить горобчик, та так міцно, коли се у нього над головою щось як заскрегоче: «Че-че-че!» Горобчик прокинувся, аж дивиться, сидить на сучку сорока-білобока та так скрегоче, аж очі заплющила.

– З ким ви, панянко, так розмовляєте? – спитав її горобець.

– А тобі що до того? Чи ба, який цікавий! А хоч би й з тобою!

– Та я дуже радий, як зо мною. Я б вас просив, моя панно, щоб ви мене розуму навчили.

– А нащо тобі, мій молодчику, розум? Без розуму легше в світі жити, та таки й веселіше! А ти, голубчику, ліпше красти вчися, от як я, то тоді й розуму не треба. З великого розуму не тяжко й з глузду зсунутись; ти ось поговори зо мною, то я тебе навчу, як і без розуму прожити… – і заскреготала сорока, та що далі, то все хутчіш та все дрібніш…

– А бодай тобі заціпило, скреготухо! – крикнув горобчик. – Ото глушить! цур тобі! – та скоріш від неї геть.

Сів собі горобчик на полі та й думає: «Де я того розуму навчуся? Скільки світу злітав, а щось небагато навчився, хіба вже воно так і зостанеться…» Зажурився він, поглядає сумно по полю, а по полю чорний крук ходить, та так поважно.

«Ну, ще в сього поспитаю; се вже останнє», – подумав горобчик.

– Навчіть мене розуму! – звернувся він просто до крука. – Я вже давно його шукаю, та ніяк не знайду.

– Розум, молодче, по дорозі не валяється, – мовив поважно крук, – не так-то його легко знайти! А я тобі от що скажу: поки біди не знатимеш, то й розуму не матимеш. От тобі моя наука. А тепер іди, мені ніколи.

Полетів горобчик, засмутився. «Що то мені така наука?» – гадає собі; однак більше ні в кого розуму не питав, – обридло вже. Посумував трохи, що мусить без розуму жить, а потім і забув. Почав знов гуляти веселенько. Ні гадки йому.

І не зоглядівся горобчик, як і літечко минуло. Настала осінь з вітрами холодними, з дощами дрібними, а дедалі й сніжок став перепадати. Біда горобчикові, – холод, голод! Вночі, де не сяде, спати не може, так холодний вітер і пронизує; вдень їсти нічого, бо все зібрано в клуні, а якщо й знайде, то за сваркою втеряє. От і почав наш горобчик до розуму приходити, – годі сваритися! Куди горобці летять, і він за ними; що вони знайдуть, то і він поживиться, та все без сварки, без бійки, то горобці його й не женуть від себе, – а перше то й близько не підпускали. Побачив горобчик, як інші пташки в теплих гніздечках сидять, почав він і собі придивлятись, як то гнізда будуються. Почав він пір’ячко до пір’ячка збирати, соломку до соломки складати та гніздечко звивати. Так статкує наш горобчик, так дбає! Дедалі всі горобці почали його поважати; куди зберуться на раду, то й його кличуть, так він вславився між ними своїм розумом. Перезимував він зиму щасливо, а на весну вже став великим та мудрим горобцем; сидів він у гніздечку не сам, а з горобличкою, і четверо яєчок в гніздечку лежало. Як виклюнулись гороб’ята, то горобцеві новий клопіт – годувати діточок, та вкривати, та глядіти, та од хижого птаства боронити, – не до гуляння було! А вже що господарний був горобець, то, було, аж сусіди-горобці дивуються: «Які ви, пане сусідоньку, мудрі! і де ви того розуму навчились?» – питають, було, його. А він, було, тільки голівкою кивне: «Біда навчила!» – каже.

Волинь, 1890 р.

Примітки

Джерело : Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1976 р., т. 7, с. 21 – 25.

Вперше надруковано у журн. «Дзвінок», 1891, № 23, стор. 186 – 187.

Автограф не знайдено.

Датується за першодруком.

Подається за першодруком.

САГА ПРО УКРАЇНСЬКІ ІНСТИТУЦІЇ :)

Прочитайте цю зворушливу історію.

В ній - вся суть менталітету БІЛЬШОСТІ українців.

Українці такі, тому що жили в таких умовах; їх виховували, що саме така стратегія - найкраща для виживання.

...Що таке "пропорційний поділ ресурсу" - українці не розуміють аж до фізіологічного відторгнення.

А те, хто розуміє - валять з України натовпами.

І скоро в Україні залишиться лише критичний відсоток нерозуміючих.

===Отже, «прокрутимо» ще раз сюжет «Аккурат Білдерс Лтд.» саме того періоду, про який говорить автор статті. Але цього разу — з Яциковими акцентами.

"У фірмі працювало чимало українців. Був там і цілий колектив (вісімнадцять душ!) співвласників. Найголовніша, прикметна ознака тогочасної «Аккурат Білдерс Лтд.» — суцільний хаос та анархія, несконцентрованість колективних зусиль та відсутність бачення стратегії і тактики колективного бізнесу.

І то — ще не всі безрадісні супутники фірми. Було й нехлюйське ставлення до своїх обов'язків, загалом не властиве для Нового Світу, але вже звичне у фірмі, оскільки тут працювали українці, що його з собою і привезли.

Скажімо, один із колишніх директорів мав склити вікна. Яцик його прохає: ви повинні виконати цю роботу сьогодні, оскільки завтра вранці за вікнами приїдуть, а той незворушно відповідає: о четвертій його вже чекає з вечерею дружина, він не може спізнитися.

Пішов недбалий скляр додому, а Яцик найняв людей, які до одинадцятої вечора впоралися з роботою.

У фірмі до приходу туди Яцика завелася традиція купувати за половину ціни, але готівкою, красти дошки. Яцик категорично виступив проти цього й заявив: надалі фірма зрікається такої практики. На нього напали спільники: і так кепські справи, а ти хочеш нас зовсім підкосити — це ж стільки грошей за дошки ще треба доплачувати. «Якщо я не можу жити на світі чесно, то взагалі не хотів би жити!» — різко відповів їм. Притихли, змирилися.

Взагалі, оповідає Яцик, тодішнє розуміння українцями бізнесу було, м'яко кажучи, аж надто своєрідним. От, скажімо, один зі спільників вихвалявся:

— Я маю в тім ділі великий досвід! Я в Старім Краю тричі банкрутував!..

Навіщо такий сумний досвід Яцикові? Чим він його збагатить?
— А я не хочу банкрутувати!

Та повернемося до Яцикових стосунків зі спільниками.

Вони не переставали дивувати його своєю націленістю на банкрутство. Тобто цього вони зовсім не хотіли, але все робили для того.

Яцик крутився, як білка в колесі, щоб залатати всі дірки бюджету фірми; і раз, і вдруге звів нарешті кінці з кінцями. Бачачи все те, спільники могли б зробити належні висновки й нарешті дечого навчитися.

Однак того не сталося.

Коли одержали якийсь прибуток, партнери відразу ж висловили бажання розподілити його й забрати, а не вкладати в розвиток підприємства.

Терплячий Яцик намагався популярно пояснити: фірма — особливо ж на цьому етапі — не дійна корова, їй потрібні кошти, щоб по-справжньому стати на ноги. Теоретично погоджувалися, а практично правили своєї.

В отакому перетягуванні каната й минав час. І все ж Яцик дедалі помітніше відвойовував позиції.

Якось після чергового фінансового звіту зустрівся з директором банку. Той уважно до нього придивлявся, а потім сказав:

— Перед вами у фірмі було сім керівників — і жоден з них не міг дати їй ради. А вам пощастило це зробити. Ви — добрий керівник, якщо за такий короткий час опанували ситуацією.

Петро Яцик (з інтерв'ю авторові книги): "У нас, в українців, кожен неодмінно хоче мати саме вирішальний голос. У родині, в громаді, в підприємстві, в державі — скрізь...

Це — вбивче, руйнівне для серйозної справи, для будь-якого соціального організму бажання індивідуума. Воно несе з собою хаос, анархію, руйнацію. Кожен виставляє себе перед іншими за найбільшого авторитета й не має жодної поваги чи бодай довіри до справжніх авторитетів.

Зовсім інше я бачив в італійських, німецьких чи єврейських організаціях. Вони — як добре відрегульовані механізми; вони функціонують, сказати б, доцентрово.

Обравши до свого проводу справді компетентних людей, покладаються на їхній розсуд і сильні виконавською дисципліною. Змінюються покоління, а їхні підприємства діють і діють, примножуючи успішні сторінки своїх біографій. Так прийнято в людей, така в них норма.

А в нас...

Приклад із «Аккурат Білдерс Лтд.», на жаль, може бути хрестоматійним, тому я так докладно зупиняюся на ньому.
Отже, зібралися люди в добрій вірі і з надією поліпшити свій матеріальний рівень. Повторюю, нас було тільки 18. Кожен бачив кожного щоденно при праці.

Все було на видноті, не мали один від одного ніяких секретів. Здається, майже ідеальний варіант: трудіться, примножуйте здобутки, збагачуйтеся... Та семеро керівників переді мною розписалися у власній безпорадності — витратили всі гроші, вкладені в підприємство.

І ось вийшло так, що на чолі фірми опинився я. Якось зумів за рік зрівноважити прибутки і витрати. Уже почав виплачувати компаньйонам серйозні гроші, вже чужі люди визнали моє вміння раціонально провадити підприємство. Свої ж, незважаючи на те, що я почав робити їх багатшими, ніяк не хотіли з тим погодитися. Гроші брали, але вперто, затято стояли на своєму і з найдрібніших приводів зчиняли непотрібні дискусії. В класичних деструктивних традиціях нашої історії.

В мініатюрі повторювалося те, що було з нашим народом у різні періоди його існування. Адже так часто ми і не любили, і не поважали своїх провідників, і не довіряли їм. У нас кожен сам собі — і найбільший мислитель, і тактик, і стратег. Ніхто не хоче погодитися бути бодай другим, а не першим. Усі — перші...

Мої спільники не хотіли визнавати голосу логіки, опертої на калькуляцію. В них усе було на емоціях: «хочу», «не хочу». Коли вони зі мною не погоджувалися, я спершу шукав, у чому помиляюся. Але не знаходив того й чесно їм казав. Це приводило до нових суперечок. Я не раз відчував, що наша ситуація безперспективна. З такою системою стосунків та організацією праці ми не могли претендувати на розростання і здобуття справді високих успіхів...

Наприкінці п'ятдесятих на канадських обріях забовванів сумний привид економічного спаду. Яцикові спільники сполошилися: треба рятуватися! Вирішили негайно вибрати свої гроші. Пояснював їм: нічого страшного відбутися не може, треба лиш розумно підготуватися до складних випробувань, перебути той час з якнайменшими втратами. А після спаду неминуче настане піднесення, і тоді вони знову наздоженуть втрачене.

Ніяких його аргументів спільники і слухати не хотіли. Він сам уже добре розумів: часи невдалого альянсу скінчилися, хоча його розлучення зі спільниками ще не відбулося. І все ж спробував востаннє переконати, апелюючи до тверезого глузду й до прикладів італійських, єврейських, грецьких підприємств. Тільки українських позитивних не міг підібрати.

Тут треба зазначити таку істотну — певно, не знану читачем в Україні — деталь.

У нас вдома усталилася традиція вважати рішення прийнятим у колективному господарстві тоді, коли за нього проголосувала більшість. Кожен має однакове право й однаковий голос. У Канаді ж усе вирішує не кількість людей, тобто рівних поміж себе голосів, а кількість уділів, яка може бути різною поміж компаньйонами.

Найбільше уділів «Аккурат Віддере Лтд.» мали Петро Яцик і Богдан-Мирослав Бігус, який, до речі, послідовно тримався Яцикового боку, хоч і не встрявав у затяжні дискусії на зборах співвласників фірми. Просто Яцик постійно відчував його мовчазну підтримку і знав, що той — єдиний з усіх — за всіх умов залишається з ним.

Вони вдвох цілком законно могли б переголосувати всіх і утвердити своє рішення. Все було б цілком законно; ніхто не мав би ніякого права звинувачувати їх, що вони в чомусь порушили юридичні постулати.

Але їхні компаньйони привезли з собою з України не тільки анархічний дух та небажання повірити в раціональність чиїхось життєвих настанов. Вони привезли з собою ще й вірність кооперативному способу ведення підприємства й такий анахронізм, як колективність прийняття рішень.

Яцик з Бігусом могли наполягти на голосуванні уділами, однак свідомо не стали того робити. Добре знали довгі язики своїх земляків: підуть по світу з наріканнями, що їх безсовісно обдерли. «Хай буде по-вашому, якщо стане питання про розподіл фірми,— сказав Яцик.— Не як у людей, а по-українськи». Вирішив поступитися, аби не мати в майбутньому зайвих моральних клопотів. Не боявся самого знеславлення. Розумів, що обмови будуть не на користь його підприємству.

Розлучення компаньйонів відбувалося так.

— Повертай нам гроші! — категорично зажадали спільники.
Але такої суми грошей у Яцика, звичайно ж, не було, оскільки всі кошти вкладалися в землю й будівельні матеріали.

Він викликав спеціального чиновника, який оцінив усе майно й перерахував згідно з документами, скільки кому з того належить.
Співвласникам фірми ті цифри категорично не сподобалися, і вони заявили:

— Ти підкупив чиновника!

О, якою безмежною може бути підозріливість, коли людям здається, що хтось прагне їх обдурити, зазіхає на їхні гроші. Які непривабливі риси тоді відкриваються в начебто нормальних людях. Вони то вергають громи і блискавки, інкримінують усі можливі на цьому світі гріхи (звичайно ж, тому, хто не з ними), то раптом починають апелювати до совісті, честі й милосердя. Одне слово, в такій ситуації важко занудьгувати від одноманітності...

Яцик терпляче пояснював: я сам бачу цього чиновника вперше. Він не має ніяких симпатій чи антипатій, бо такого тут у бізнесі просто не буває; бізнес — та сфера діяльності, в якій треба забути про будь-які сантименти, тут говорять лише цифри. А вони — такі...

Не хотіли йому вірити, а цифри вперто ігнорували.

Коли все було поділено, обурено загули:
— Щось тобі багато лишається!
— Але ж і вам — не мало! Ви що, хотіли б, аби в мене було незмірно менше?!
— Тобі можна й менше, бо ти — багатий...
— Але ж я і вкладав більше!
— Ми працювали важче.

Отака твердолоба логіка.

Після виснажливої дискусії Яцик вирішив: «Добре, нехай я з вами зараз втрачу, зате матиму спокійне серце, що вам просто язик не повернеться десь мене очорнювати. Я знаю свою силу, вмію заробляти гроші чесною працею, то якось собі все те поверну...»

Загалом же ситуація для нього була по-своєму драматична. Втратити за один вечір 35 000 доларів (тоді це були великі гроші!) психологічно непросто. Одержати менше за свій уділ, а спільникам за їхні сплатити більше — то що після цього робити, квилити? Гордість не дозволить.

Учорашні компаньйони повсюдно похвалялися: який, мовляв, Яцик твердий і знаючий, а ми все ж хитро обвели його докруг пальця! Дехто взагалі вважав, що тепер підприємцеві — кінець, бо він геть знекровився фінансово.

Але енергійний та винахідливий Яцик блискуче спростував ці похмурі пророкування...

Петро Яцик:

"Я їм тоді сказав: час покаже, хто з нас помилявся. І час показав. Через рік я сам заробив п'ятдесят тисяч. А за чотири роки моє підприємство стало в чотири рази більшим і розросталося далі. Вони ж збанкрутували... Отака історія з продовженням вийшла. Отже, втрата за один вечір тридцяти п'яти тисяч — це була одна з найкращих моїх децизій. Я скинув пута зі своїх ніг і вирішив, що більше ніколи їх там не буде. Я викупився з «колгоспу».

Усе те додало мені впевненості в собі. Коли я впевнений, що маю рацію, ніколи не поступлюся юрбі.

Юрба здебільшого ніколи не думає. А якщо й подумає, то не про добро інституції, а про себе.

Раніше я ще, бувало, вагався: «Не може бути, щоб більшість помилялася, а я один був такий розумний...» Все може бути. Звичайно, не за помахом пальця доходив я раціонального рішення. Я думав, виважував на терезах сумнівів та аргументів, ще й ще ревізував себе..."====