Ось на тому й ущухла злива,
Розійшлися з під’їзду всі.
Ти брела по струмках, щаслива
В загадковій своїй красі.

Били блискавки ще тривогу,
Розтинаючи небосхил, –
І веселка тобі під ноги
Опустилась, чудна, без сил.

Довго вітер уперто віяв,
Але чомусь і він тепер,
зазирнувши тобі під вії
У волоссі твоєму вмер.

Через вулиці нахололі
Повз очей зачарований хміль
Йшла ти в сонячнім ореолі
Невідомо куди й звідкіль.

Йшла, та й годі. Може, з роботи,
В магазини чи на базар.
Дріботіли маленькі боти
Об розчулений тротуар.

Не дивилася ні на кого,
Йшла й не чула, напевне, ніг.
Але щастя твоє ще довго
Голубіло з очей у всіх.

Я і в думці обняти тебе не посмію,
А не те, щоб рукою торкнутися смів.
Я люблю тебе просто - отак без надії,
Без тужливих зітхань і без клятвенних слів.

Навіть в снах я боюсь доторкнутись до тебе,
Захмеліть, одуріти від твого тепла.
Я кохаю тебе. Мені більше не треба,
Адже й так ти мені стільки щастя дала.

                                     В.Симоненко

Аж до ХІХ ст. москвини не мали граматики своєї мови.
М. Трубєцькой

Балачки про рівновартність московської літератури з європейською є лише пихатою маячнею.
В. Бєлінський

Запозичивши дещо з китайської культури, татари перебрали також і толерантність китайського релігійного світогляду. Татари тоді щойно перейшли з поганства на магометанство, але його запеклість (фанатизм) ще не опанувала татарську душу. Старий, ще не забутий поганський світогляд велів їм боятися помсти чужих богів. І татарська влада взяла християнську церкву в Московщині під свою охорону. Монастирі та церкви разом з людьми, що до них належали, ніякої данини не платили. За кривди священикам або ченцям татарська влада карала. Вона не перешкоджала навертати на християнство навіть і татар. Серед татарської аристократії в Сараї було чимало християн. В татарському війську служило багато москвинів-християн. У свою чергу московські єпископи наказували своїм священикам молитися за хана Золотої Орди. Така пільга (привілей) церкви дала їй силу врятувати тодішню українську мову не лише в Церкві, а й у державному урядуванні. Тоді в Московщині єпископами, священиками, ченцями були українці, що їх прислав з Києва митрополит і якому вони підлягали. Самозрозуміло, вони готували священиків з місцевих людей та вчили дітей місцевої провідної верстви мовою староукраїнською. Але та провідна верства була дуже тоненька, а в ній ще тоншою була плівочка нащадків колишніх українських цивілізаторів з Києва. Переважна ж більшість уже була угро-фінно-татарською. Держава зростала і владно вимагала і розвою культури, якщо не освічених, то бодай письменних урядовців, дипломатів. Культурний розвиток неможливий без виробленої власної мови. Відокремлені від усього культурного світу угро-фінни не могли розвинути у своєму пралісі мову, вищу за життя того пралісу. Татарська мова була значно багатшою за угро-фінську, але й вона в Московщині занепадала. „Нарешті московські правителі зрозуміли, що для „книжного дела" треба мати справжніх учених. Своїх не було, отже почали закликати їх з Києва. Так у ХVI–XVII століттях освіта й література Києва цілковито опанували московську"21. „Українці обсадили в Московщині всі керівні посади. Вони – митрополити, єпископи, вихователі царських дітей, учителі шкіл (що їх вони ж заснували), міністри, науковці, вищі державні урядовці. Все підпадало їхнім впливам та реформам. Вони виправляли церковні книжки, реформували церковні та державні установи, писали книжки, укладали граматику та правопис, складали програми навчання, навіть накидали нам свою вимову" (К. Безсонов). „Від остаточного потатарщення московської мови врятували сильні впливи Києва. Аж до М. Ломоносова (1711–1765) всі москвини вчилися з української граматики Мелетія Смотрицького" (М. Трубєцькой). „Аж до XVIII ст. Московщина жила чужим літературним добром: Києва, Львова, Вільна. Власних же московських письменників майже не було. Київ зробив величезну послугу Московщині, ознайомивши її з культурним надбанням Європи. Граматика М. Смотрицького дуже вплинула на московську мову XVII ст. Спроба М. Ломоносова її змінити не вдалася"22. Так у XV–XVII і почасти XVIII ст. розпочалася і тривала українізація московської мови.

Ніщо не може рости без ґрунту. Він бо дає поживу всьому, що на ньому росте. І національна мова та література може зростати лише тоді, коли має корені в рідному, а не чужому ґрунті. Латинська мова була власним витвором європейців, була споріднена з їхніми народними мовами. Тому латина могла запліднити їх і тим започаткувати розвиток національних літератур європейських народів. Щиро слов'янська, українська мова була цілковито чужою московській народній (фінно-татарській). Так українська мова в Московщині опинилася без ґрунту і не могла запліднити московську народну, як це зробила латинська в Західній Європі. Але багатюща, сильна старо-українська мова, що нею писали вже в ХІ і дальших століттях науково-філософські твори, змогла запанувати в церкві, школі, літературі й уряді Московщини. Іншими словами, обернулася на мову державну для всієї імперії, мову провідної верстви. А від цього – лише один крок до гегемонії українців в імперії, два кроки до перенесення імперської столиці до Києва, три кроки до повернення Московщини до старого стану з ХІ ст.– колонії. Рятуючись від такої можливості, москвини радше інстинктивно, ніж свідомо, стали на протилежний шлях, що підривав, віддалював московську мову від української. А що самим зробити те було несила, то закликали собі на допомогу німців.

Розбудовуючи військову потужність Московщини, Петро І запрошував сотнями німецьких фахівців на державну службу. По загарбанні Прибалтики балтійські німці самі посунули туди хмарами. І в XVIII–XIX cт. (та значно й пізніше) все культурне і політичне життя Московщини опинилося в німецьких руках. Чистокровними німцями були Катерина ІІ, Петро ІІ, міністри К. Мініх, А. Остерман, А. Бірон, С. Вітте, В. Плеве, П. Струве, О. Бенкендорф, Л. Дубельт, Е. Нольде, Нессельроде, Таубе, Фредерікс, Штюрмер, Саблер, Корф та інші, професори Б. Брант, М. Вольф, Б. Кафенгауз, О. Рігельман та сотні, коли не тисячі інших. Вони реорганізували московське військо, флот, державну адміністрацію, грошове господарство, розбудували промисловість, керували дипломатією і т. п. Проф. В. Даль уклав словник московської мови. Проф. А. Гільфердінг зібрав московські етнографічні матеріали. Брокгауз та Ефрон видали московську енциклопедію. Проф. Г. Баєр вигадав московську теорію варязького походження Руси.

Як українська, так і німецька мова не мала нічого спільного з московською азійською народною мовою. Як українські цивілізатори, так і німецькі не знайшли в московській народній мові основи, матеріалу, щоб з них творити московську літературну мову. Отже, німці змушені були робити те, що перед ними робили українці. Тобто запроваджувати до московської мови німецькі слова, як раніше запроваджувалися українські. А що німці вважали себе вищою за москвинів расою і з погордою дивилися на все московське, то вони навіть не надавали московської форми запозиченим словам. Наприклад, залишили зайвий у московській мові німецький суфікс „ир" (комментировать). Кожна мова позичає слова з інших, але розвинені мови запозичують лише нові наукові та вузькотехнічні слова. А бідна московська мусила позичати звичайні, щоденні, що їх кожний більш-менш культурний народ має свої власні. Московська взяла в німецької, наприклад: абрикос (жерделя), бархат (оксамит), брандмейстер (пожежник), брюки (штани), брухт (покидьки), бунт (повстання), бурт (купа), вакса (мастило), вал (окіп), ванна (купіль), вахта (варта), гауптвахта (вартівня), горн (ріжок), гастроль (виступ), глетчер (льодовик), глазурь (полива), камердинер (покойовий), кант (облямівка), краги (холявки), кран (затичка), лозунг (гасло), лакей (прислужник), маклер (посередник), мундштук (цибух), орден (відзнака), офицер (старшина), обер-, унтер-офицер (над-, підстаршина), пакгауз (комора), парта (лавка), патронтаж (ладунка), пилигрим (прочанин), пушка (гармата), ранец (наплечник), траур (жалоба), фальшивый (підроблений), флюс (пухлина), флаг (прапор), флагшток (щогла), фон (тло), форпост (передова варта), фрахт (перевізне), футляр (коробка), шанцы (окопи), шахта (копальня), швейцар (двірник), шельма (крутій), шина (обруч), шкатулка (коробочка), штемпель (тавро), штиблеты (черевики), штука (одиниця), штурм (наступ), штурман (стерновий), шулер (шахрай) і десятки тисяч подібних.

За часів війни з Наполеоном москвини загналися були аж до Франції. Культурний блиск Парижа так приголомшив їх, що вони відчули свою неповноцінність, яка зродила в них страх перед силою Європи. Щоб якось приглушити той страх, москвини кинулися надолужувати свою відсталість: вивчати французьку мову та мавпувати французькі звичаї. Тоді в Московщині залишилося багато полонених французів. Їх москвини наймали вихователями своїх дітей. Ті французи заклали т. зв. пансіони, де навчали московську молодь французької мови та французьких „изящных манер". Московські школи світили порожнечею, а французькі пансіони були переповнені, хоч платня за навчання в них була дуже висока23. Годі й казати, що те мавпування було лише поверховим. „На людях у французькому фраці, а вдома таргани і блощиці в ласці",– глузували українці з тих офранцужених москвинів. Проте ця мода залишила в московській мові десятки тисяч французьких слів, і знову-таки звичайного, щоденного вжитку: азарт (запал), аккомпанемент (супровід), амплуа (роль), ангажемент (запрошення), анонс (оповістка), антракт (перерва), аплодисменты (оплески), апломб (самовпевненість), армія (військо), артиллерист (гармаш), артист (митець), ассортимент (набір), атака (напад), афиша (оголошення), балюстрада (поруччя), баланс (рівновага), бандаж (перев'язь), барьер (перепона), бассейн (сточище, водойма), бивуак (табір), блондин (русявий), бокал (келих), бонна (нянька), бордюр (окрайка), ботфорты (чоботи), брошюра (книжечка), брюнет (смаглявий), бульйон (юшка), бутылка (пляшка), бюджет (кошторис), бюст (погруддя), визит (відвідини), вуаль (серпанок), галиматья (нісенітниця), гарантия (запорука), гардина (завіса), гарнизон (залога), гувернантка (вихователька), девиз (гасло), декаданс (занепад), департамент (відділ), деталь (подробиця, частина), диссонанс (розлад), эксплуататор (визискувач), экспорт (вивіз), элегантный (чепурний), этажерка (полиця), этикетка (наліпка), жетон (значок), интерес (зацікавлення), интимный (близький), кавалерия (кіннота), канделябр (світильник), каприз (примха, вередування), карьер (каменище), квартира (помешкання), квитанция (посвідка), колонист (поселенець), команда (наказ), коммерсант (торговець), компания (товариство), комплот (змова), компот (узвар), компрометация (знеславлення), коммуникат (повідомлення), констатировать (стверджувати), контур (обрис), конфеты (цукерки), костюм (убрання), кошмар (жах), кулинар (кухар), кулисы (лаштунки), курьер (посланець), магазин (крамниця, склад), манеры (поведінка), манкировать (ухилятися), манто (накидка), марш (похід), маршрут (розклад подорожі), медаль (відзнака), мемуары (спогади), модистка (швачка), мотив (спонука), оранжерея (теплиця), ордер (наказ), пансион (бурса), портмоне (гаманець), пейзаж (краєвид), персона (особа), пьедестал (підніжжя), поза (постава), престиж (повага), приз (нагорода), район (округа), рапорт (звіт), режим (лад), резонанс (луна), результат (наслідок), реноме (слава, розголос), репрезентабельный (показний), репрессия (утиск), ресторан (харчевня), ресурсы (засоби, запас), секрет (таємниця), серьезный (поважний), сигнал (знак), спектакль (вистава), стаж (досвід), табуретка (стілець), тираж (наклад), трактир (корчма), фаворитка (улюблениця), фамильярность (панібратство), фетр (повсть), флірт (залицяння), флакон (пляшечка), флаг (крило), фонд (запас), формат (розмір), шалопай (гульвіса), шеф (начальник), шофер (водій) і т. п.24.

Так творилися в Московщині дві мови: мова простолюду – народна, і мова інтелігенції – літературна. Обидві існували відокремлено одна від одної аж до О. Пушкіна. Московський поет-народник М. Нєкрасов написав сатиру „Разговор барина с мужиком". В ній ані мужик „барина" (інтелігента), ані „барин" мужика не розуміли, хоч обидва говорили „на русском языке". І причина не в темноті „мужика", бо ж розмовляли про „мужицькі" справи.

П. Штепа "Московство"

Московский народ,
Игом рабства клейменный,
Безбожной лжи тлетворной,
И лени мертвой и позорной,
И всякой мерзости полный.
А. Хомяков

Московщина – це потвора, що нею навіть пекло гидилося і виригнуло на землю.
В. Розанов

Якщо б Московщина крізь землю провалилася б, то у світі нічогісінько б не захиталося.
І. Тургєнєв

Московія:
Має „дати світові нові ідеали людства, нову культуру" (К. Лєонтьєв).
Має „дати світові нову релігію" (О. Хомяков).
Має „рятувати світ від хаосу" (П. Чаадаєв).
Має „визволити робітництво всього світу від визиску, лиха, злиднів, нещасть" (В. Ленін).
Має „керувати поступом нової культури нового суспільства" (М. Бухарін).
„Москва-ІІІ Рим, а четвертому не бывать" (Філофей).
„Москва всему свету голова" (Аввакум).
„Москва – столиця світового пролетаріату" (С. Єсєнін).
„Геній московського народу оберне вічні льодовики на тропічні сади з пальм та квітів, заселить Місяць" (М. Хрущов).

І все це зробить народ, який водночас „не дав світові нічогісінько, жодної ідеї до скарбниці людських ідей, нічого не зробив задля добра людства; нічим не допоміг поступові людства" (П. Чаадаєв).
„Народ дикунів та виродків людських" (О. Герцен).
„Не народ, а пекельна потвора" (В. Розанов).
„Народ, який блукає по Європі і шукає, що можна зруйнувати, знищити лише заради розваги" (Ф. Достоєвський).
„Народ, який, якби й провалився скрізь землю, то нічогісінько у світі, ні найменшого цвяшка не захиталося б" (І. Тургенєв).
Народ, що „Игом рабства клейменный, безбожной лести, лжи тлетворной и лени мертвой и позорной, и всякой мерзости полный" (О. Хомяков).
Народ „байдужий до найменшого обов'язку, до найменшої справедливості, до найменшої правди, народ, що цілковито не визнає звичайнісінької людської гідності, що цілковито не визнає ні вільної людини, ні вільної думки" (О. Пушкін).
„Народ волоцюг і злодіїв" (С. Рождественський).
„Сатанинський народ" (З. Гіппіус).
„Найбездарніший народ, без натяку на творчість" (Г. Успенський).
„Не народ, а худоба, хам, дика орда душегубів, злодіїв" (М. Булгаков).
Народ, що „ненавидить волю, обожнює рабство, любить ланцюги на своїх руках і ногах, любить своїх кривавих деспотів, не відчуває ніякої краси, брудний фізично і морально, століттями живе у темряві, „мракобесии" і пальцем не поворухнув до чогось людського, але готовий повсякчас поневолювати, гнобити всіх і все, весь світ. Це не народ, а історичне прокляття людства" (В. Шмельов).

Народ, що „досі не показав, що він може жити по-людськи, отже, не має права жити серед цивілізованих народів" (С. Волконський).

ЦЕ НЕ Я ВИДУМАВ, ТІЛЬКИ ЦИТАТИ!!!

Перебравши 1917 року ввесь політичний спадок монархічної Московщини, „демократична" успадкувала її ненависть до Тараса Шевченка. Москвини в 1917 р. палили „Кобзаря", портрети Т. Шевченка. Україна відповідала війною. Таку мову москвин розуміє. Московщина вдалася до старого, традиційного способу боротьби: проголосила найзапеклішого ворога всього московського Великого Тараса приятелем Московщини. Навіть пам'ятник йому поставила. Традиційне московське шахрайство, підробка історичних документів виявилися в перекладах творів Т. Шевченка на московську мову. Читаємо: „Как Батурин славный рать царева подпалила" („Як Батурин славний Москва запалила"); „А в твоей земле царевой есть ли чем питаться?" („А в твоїй Московщині є чим поживитися?"); „Сечь немчурою обросла. Русские царевы слуги тоже греть умеют руки" („Січ жидовою обросла. Та й москаль добре вміє гріти руки"). „Крепкой бранью осыпает" („По-московськи лає"); „Царских слуг объяла зависть, все поразоряли" („Москалики що заздріли, то все очухрали"); „За что же мы панов рубали? И острой пикой боронили татарам ребра?" („За що ж боролись ми з ляхами? За що скородили списами московські ребра?"); „Как Сеч разоряли, по церквам оклады-ризы, свечи забирали" („Як Січ руйнували, як москалі срібло, злато й свічі забрали з Покрови"); „Шляхта была и все взяла, кровь повипивала. А царица даже воздух в цепи заковала" („Ляхи були – усе взяли, кров повипивали. А москалі і світ Божий в путо закували"); „О Богдан мой, сын мой милый! Горе мне с тобою. Что ты сделал, неразумный, с матерью родною" („Ой, Богдане, нерозумний сину! Подивись тепер на матір, на свою Вкраїну"); „Расписке поверил чиновничьей" („На квиток повірив москалеві"). „Может выжжена Украйна, может Днепр спустили в синее море" („Може Москва випалила, і Дніпро спустила в сине море"); „А меж ними землячки кое-где мелькают. По-господски так и чешут" („А між ними і землячки де-де проглядають. По-московськи так і ріжуть"); „Сыновья родные ... под царевой беленою ... заглохшие" („Твої діти молодії ... московською блекотою ... заглушені"). „Когда начальство раскопает и славний обкрадет подвал" („Як все москаль позабирає, як розкопа великий льох")456.

За часів Т. Шевченка крадену назву „русский", „Россия" визнала Європа, та й самі українці. Великий Тарас не визнав і постійно вживав лише „москаль", „московський", „Московщина", не визнавав Московщині права на будь-який спадок Руської держави ІХ–ХІІІ ст. з столицею Києвом і тим протестував проти загарбання України. Один з визначних українців ХІХ ст. зізнавався по програній боротьбі за самостійність України 1917–1922 рр: „Ми ніяк не могли зрозуміти: на що натякає Т. Шевченко, кажучи: „Присплять лукаві і в огні її (Україну), окраденую, збудять". Хто, як, чому має присипляти, обкрадати? В якому вогні? Хто збудить? Цього ми не розуміли, і не було кого запитати". Теперішні національно свідомі українці після нової поразки зізнаватимуться теж, що вони не могли зрозуміти ні політичної ваги різниці „росіянин-москвин, Росія-Московщина", ні кривавих наслідків плутанини цих понять у боротьбі України за свою державну незалежність.

Мало є народів у світі, які пов'язані з природою духовно так близько, як народ український – від матеріальних виявів (вишивки, квіти навколо хати і в хаті тощо) до духовних (мораль, пісні, релігія). У світі музичні знавці підкреслюють величезну силу творчого генія українського народу, що виявляється в українській пісні і мові, що засвідчують надзвичайно високі етичні ідеали українського народу, глибоке мистецтво звуку й слова. Німецький перекладач українських народних пісень писав: „Створити такі всебічно досконалі пісні міг лише народ надзвичайно високої культури"725. Інший перекладач пише: „Я перекладаю українські пісні вже багато років, проте, коли бачу новий збірник їх, то вони знову надихають мою душу. Українська народна пісня перевершує пісні інших народів своїм поетичним, етичним багатством і глибиною почуття. На українському культурно багатющому ґрунті виростає й українська література. Той ґрунт дає їй власні соки і такі живлющі, що створилася така багата, така самобутня, самостійна література, якою московська ніколи не була і не є досі... українські народні пісні показують: яка то величезна поетична сила є в українській народній душі. Українська література також має ту силу, що вона корениться в українській народній пісні, стоїть на ній, зберігаючи її силу та глибину і додаючи ще чари великої особистості"726.

Це українське багатство стало джерелом культурних, музичних скарбів людства. Німецькі композитори світової слави Бах, Вебер, Шуберт, Ліст, Моцарт, Бетховен використовували мелодії українських пісень у своїх творах. Бетховен приятелював у Відні із знавцем української народної пісні графом О. Розумовським і від нього записав чимало українських пісень. Знавець польської поезії ставить українську пісню вище за польську, бо, каже він, в українській пісні нема нещирості, штучності, що їх досить часто чути в піснях польських727. І хоча поляки – великі шовіністи, навіть і вони визнають цей факт728. Польський літературознавець М. Якубець пише: „Українські народні пісні правили за зразки деяким польським поетам XVIII ст." Польський критик М. Грабовські казав, що українська пісня – це одне з найбагатших джерел поезії всього світу. Адам Міцкевич, викладаючи в паризькому університеті слов'янську літературу, говорив, що Україна є невичерпним джерелом ліричної поезії, і українські пісні поширюються по всій слов'янщині. Німецький літературознавець і поет ставить українську пісенну поезію на найвищу не лише серед слов'ян, а й у світі729. Чеський мовознавець Ян Благослав писав ще в XVI ст. у своїй граматиці чеської мови, що українська мова є надзвичайно багатюща, милозвучна, гнучка. Німецький критик сто років тому стверджував: „Українська мова має гармонійність і м'якість найвищу серед слов'янських мов і тому з них усіх найліпше надається до співу й музики. Українська народна поезія – найбагатша в Європі, вона має величезні, невичерпні скарби; має найвищий поетичний розмах та яскравість вислову; має в собі щось дуже високе, чому немає назви в людській мові"730. Німець А. Мавриціус переклав і видав 1841 року збірку українських пісень731. Француз А. Рембо дуже захоплювався українською піснею і поширював її у Франції в ХІХ ст. в перекладі на французьку мову.

Українська пісня „Їхав козак за Дунай" під назвою „L'adieu des fiances" (Прощання з нареченою) поширена у Франції і війшла до збірки французьких народних пісень. Цю пісню залюбки співають німецькою мовою (змінивши деякі слова) німецькі селяни і військо. Звичайно, не знаючи її походження, мають за німецьку пісню. У Франції та в Німеччині співають також „Ой не ходи, Грицю", „Реве та стогне Дніпр широкий" та інші. Датський міністр освіти Ю. Бомгольт відвідав 1956 року Київ і повідомляв, що в Данії співають чимало українських пісень датською мовою, не знаючи, що вони українські. В Данії є хор, що складається з самих датчан і співає українських пісень по всій Європі.

Державна капела диригента Олександра Кошиця в 1920 р. співала в Німеччині, Швейцарії, Чехії, Франції, Голландії, Бельгії, Англії, США, Канаді лише українські народні пісні, але там не вірили, що то народні, а не створені великими композиторами. Поїздка капели стала тріумфом української культури. Музичні критики, а серед них і політично неприхильні до України, змагалися в похвальних словах732. „Багатющу українську пісню зродила багатюща на героїв та на події історія України. Тому українські пісні є нерозривною частиною всього життя українців. Українська пісня живе в народі і з народом. І український народ живе своєю піснею. Українська пісня народилася в боях за волю, і тим-то в українській пісні так багато великих, високих поривань до волі"733. „Всю незрівнянну, магічну красу української пісні міг створити лише великий, дуже старої і глибокої культури народ і то довгими століттями. В тому і є непереможна, всевладна сила, божественна музичність української пісні і мови. Оскільки українська пісня і мова є витвором дуже давнього і дуже культурного народу, в них звучить велич високих ідей і тисячолітня глибина людського почуття. А це не може не захопити навіть і неукраїнську душу"734.

Чеський композитор В. Балтазар переконаний: „Господь охоронив Україну від облудної новітньої музики. Вислухати новітню європейську музику, а після неї українську народну пісню – це однаково, що вийти з затруєної пахощами міської світлиці на свіже, чисте лісове повітря. Композитори всього світу можуть знайти багатющі музичні перлини в українській народній пісні. Українські народні пісні – це невичерпна криниця музичних перлин, що їх вистачить композиторам усього світу"735. Недарма москвини не раз подавали європейцям українські пісні під назвою „русский".

Чехи є москволюбами і тому не люблять українців за протистояння Московщині. Проте чеський науковець науково-безсторонньо писав, що український фольклор, а надто пісні, вражають своєю моральною чистотою, високим ідеалізмом, глибиною думки, духовною красою, що створити їх міг лише народ дуже високої, старої культури, глибокого християнського світогляду736. Навіть україножер М. Горький зізнавався: „Я перейшов пішки всю нашу землю від чорноморського степу до біломорської північної тундри, отже знаю її добре... Душа українця росте і купається в яскравих, гарячих променях південного сонця, а москвин все своє життя живе в сутінках та холоді північних лісів. Отже, природно, душа москвина є не лише іншою за українську, а й цілковито протилежною. Українська багатюща природа, ласкаве, погідне небо, яскраве гаряче сонце, сповнений піснями степ, тепле, прекрасне море – надали українській душі більше струн, більше барв, більше інших душевних багатств, ніж бідна, сумна, гола природа Московщини дала душі москвина. Отже, природно, що багатюща українська душа створила багатющу українську культуру, переповнену красою, світлом, теплом, радістю, вільнолюбністю, згармонізованою різноманітністю. Велика українська душа дала високий злет творчій думці та широчину погляду на всесвіт. Безперечно, культура українського народу значно перевищує культуру московського народу. Москвин і українець, маючи цілковито інакші (навіть протилежні) психіки, цілковито інші світогляди, природно, не можуть мати однакового громадського ладу. Це доведуть вам науково: народознавець, мовознавець, культурознавець, психолог, господарник, політик і дослідник релігії"737. Так вихваляв він українців лише тоді, коли 1917–1919 рр. Українська Самостійна Держава мала на московсько-українському кордоні гармати, спрямовані на Московщину, а безсила, голодна-холодна Московщина благала Україну продати пшениці та вугілля. А коли Московщина загарбала Україну, грабувала її і розстрілювала українців, тоді М. Горький заспівав інакшої.

Інший москвин дивиться ширше і глибше: „Є дві Русі. Перша – Київська має свої коріння у світовій, а щонайменше в європейській культурі. Ідеї добра, честі, свободи, справедливості розуміла ця Русь так, як розумів їх увесь західний світ. А є ще друга Русь – Московська. Це – Русь Тайги, монгольська, дика, звіряча. Ця Русь зробила своїм національним ідеалом криваву деспотію і дику запеклість. Ця московська Русь з давніх давен була, є і буде цілковитим запереченням всього європейського і запеклим ворогом Європи"647.

Яка ж з них будувала московську імперію? Вся історія Московщини – це суцільне закликання „варягів". Сплячу будівничу силу московського народу збуджувала і запліднювала завжди сила, що прийшла з-поза Московщини. Основні початки державної дисципліни і соціальної ієрархії та субординації і разом з тим творчі імпульси ми, москвини, завжди одержували ззовні. Без тих – чужих московській духовності – сил Московщина ніколи не виросла би на імперію. І вся московська історія – це боротьба тих чужих творчих первнів: ідей, установ, культури з московськими національними, руйнівними, дикими первнями. Почалася та боротьба варязькими впливами і продовжувалася київсько-візантійськими, а від XVIII ст. ще й німецькими та французькими"648.

Чи не першим про це саме сказав П. Чаадаєв: „Де наші московські мудреці, мислителі? В усьому світі лише ми, москвини, не дали культурному світові нічогісінько вартісного, нічого доброго його не навчили. Ми, москвини, не дали жодної творчої ідеї до скарбниці світової культури, нічим не допомогли поступові людської культури. Жодна понад середню вартість ідея не зродилася у нас у Московщині, в московській голові. Щогірше – все, що ми одержували від культурного світу, ми спотворювали, переймали лише зовнішні форми, відкидаючи, або спотворюючи до невпізнання сам зміст"649.

Голос ще одного авторитета, запеклого московського націоналіста: „Коли європейці питають нас, москвинів: які духовні, культурні вартості дали ми, москвини, світовій культурі, яким добром обдарували ми, москвини, людство, то ми або мовчимо, або виголошуємо порожню, без жодного доказу балаканину"650. Подібне говорили і Ф. Достоєвський, О. Герцен, Д. Мережковський, О. Салтиков. Хоч вони не були чистокровними москвинами, зате щирими московськими патріотами. „Ми, москвини, споїли киргизів, черемисів, бурятів та інших, пограбували Вірменію та Грузію, заборонили навіть Богослужбу грузинською мовою, ожебрачили багатющу Україну. Європі ж ми дали анархістів: П. Кропоткіна, М. Бакуніна, апостолів руїни і катівства С. Нєчаєва, В. Леніна і т. п. моральний бруд"651.

„А зізнаймося щиро: 1) ми, москвини, є народ небезпечний, бо маючи азійську кров, ми жорстокі від природи; 2) виховані на великих обширах і надзвичайно витривалі, ми, москвини, є кочовиками, загарбниками і галапасами на тілі наших сусідів; 3) ми, москвини – є пихаті, заздрі, хитрі, напівцивілізовані, але зарозумілі, хворі на манію своєї нібито вищості. Ми, москвини, всіх ненавидимо і нічого не шануємо. В історії вічним нагадуванням цього залишиться наша рідна ЧЕКА"652.

В. Ленін писав перед 1917 роком: „Такої дикої, такої темної країни, як наша Московщина, вже давно немає в Європі"653. Варварами були не лише мужики, а й аристократи та й славні письменники, як, наприклад, Л. Толстой. Заперечуючи вартість науки, Л. Толстой мавпував азбуку лише найпримітивніших течій філософії раціоналістичного еволюціонізму: від квітучої складності, через спрощений нуль до трупного гниття. Все вчення Л. Толстого і є властиво той нуль, що через нього має пройти вся культура, щоб розпастися на від'ємну народницьку спрощеність і складний соціалістичний хаос. Л. Толстому завошивіла людина миліша за фізично чисту. Він казав, що навіть християнство мусить бути духовно завошивіле. Так трактують його самі москвини, зокрема П. Сазанович.

Московський народознавець І. Родінов поназбирував (до 1917 р.) по московських селах багато фактів звірячого дикунства, жорстокості, аморальності, безбожництва, що московські критики його книжки654 оголосили його божевільним, а уряд посадив до божевільні. Інший пише: „Якщо би ми оцінювали моральні ідеали нашого народу за піснями, що їх він створив, то ... жах! Прочитайте велику збірку „Великорусских народных песен"655. Це стосується не лише фольклору. Московський письменник Бальмонт пише: „Ф. Достоєвський пише нібито романи. Ні, це не романи, а жахливий, пророчий, чаклунський літопис. І сам Ф. Достоєвський називає свій роман „Бєси" майже історичним нарисом. Вустами героя того роману – Верховенського-батька Ф. Достоєвський визнав, що ті „бєси", тобто моральна гнилизна, моральний бруд накопичувалися в Московщині століттями". Інший дослідник підтверджує: „Ф. Достоєвський оповідає, що заможний московський селянин убив ножем у спину свого приятеля, щоб забрати в нього годинника. А вбиваючи, молився: „Благослови Боже і прости". Інші змагалися з Богом тим, що прилаштовували причастя в рушницю і вистрілювали ним. І Ф. Достоєвський підкреслює, що подібні дії були не випадковими, не окремими лише вибриками божевільних. Він говорить, що ці дії досконало віддзеркалюють духовність усієї московської нації"656.

Походження, вдача, світогляд, родинні, громадські, державні ідеали та лад українського і московського народів є не лише протиставні, але й непримиренно ВОРОЖІ, бо взаємно себе заперечують. Як не може бути компромісу між Божеським і диявольським, між вогнем і водою, так між українським та московським народами. Це довела історія обох народів. Від Переяслава й по сьогодні Московщина московщить Україну всією величезною силою своєї імперської машини. Переконавшись, що ні „кнутом", ні „пряником" не змосковщити, ВСЕ московське суспільство (насамперед освічене) кинулося доводити малоросам „братерство велико-мало-бєло-русів". А ті „брати" воювали між собою 1148, 1155, 1169, 1240, 1514, 1618, 1659, 1660, 1676, 1709, 1712, 1775, 1855, 1905–1907, 1917–1922, 1941–1955 рр., не кажучи про щоденну запеклу боротьбу-війну від Переяслава й досьогодні. Слід визнати, що й московська і українська інтелігенція щиро повірила у те „братерство". Обидва народи не повірили тій вигаданій теорії, бо щоденне життя доводило її облудність. Кожний вияв боротьби українського народу за державну незалежність москвини виставляють як бунт окремих осіб чи малих груп „мазепинцев, петлюровцев, бандеровцев, сепаратистов", але не українців. Мовляв, ці групи зрадили не лише Московщину, а й свій власний український народ, бо продалися ворогові обидвох народів: московського і українського. Мазепинці – Швеції, петлюрівці – Франції, Англії, бандерівці – Німеччині. Можна зауважити, що москвини справді вірять, що продалися.

Та вибух 1917 р. української національної стихії, одностайні ухвали селянських з'їздів (кожний з кількох тисяч делегатів), що вимагали негайно виганяти з України москвинів і проголосити державну незалежність України, і нарешті кількарічна (1917–1923) кривава збройна війна українського селянства з московськими зайдами довели аж надто наочно, що отих „сепаратистов" було 35 мільйонів. Москвини змушені „доводити", що своїм національним відродженням Україна завдячує ... Московщині, що українську державу (УРСР) українці могли створити лише тому, що їм допомогла її творити ... Московщина і т. п. На цю тему видали тисячі книжок разом з „науковими" історіями України. „Ловкость рук и никакого мошенничества". Так і поразку великого гетьмана та мазепинців „пояснюють" московські історики (а за ними й наші підголоски) тим, що мовляв, український народ не підтримав І. Мазепу, бо він гнобив народ і сприяв шляхетському гнобленню.
Наші „мудрі по шкоді" демократи (що програли 1917 р. боротьбу з Московщиною) закидають Б. Хмельницькому та І. Мазепі (людям XVII ст.) брак демократизму (в XVII ст. не було демократії в усьому цивілізованому світі, Європа почала доростати до неї щойно у ХІХ ст.). Ніхто з українських науковців не дослідив ще заходів Б. Хмельницького та І. Мазепи щодо поліпшення добробуту народу, захисту його від шляхетської сваволі. Обидва були великими державними мужами і розуміли вагу кожного стану у державному житті. Не може бути сумніву, що вони обидва дбали про всю націю, про всі стани, отже, і про селянський та ремісничий. Той же І. Мазепа видав 1691 р. універсал, яким затверджував права козаків та селян на землі, що їх вони одержали за Б. Хмельницького, і забороняв старшині силувати селян та козаків до праці. Наказував полковникам повідомляти його про всілякі утиски селян, міщан і козаків.

У третє сходження Віктора Януковича на прем’єрський престол мало хто вірить. Ще менше тих, хто вірить, що Янукович, а не Тимошенко, вийде в другий тур наступних президентських виборів. Є ще одна категорія «ворогів Федоровича» – та, яка навіть думки не допускає, що лідер Партії регіонів є кандидатом на наступних президентських виборах, на якого зроблять серйозну ставку.

http://www.glavred.info/archive/2008/01/21/103035-3.html

Щоденник євроатлантиста. Росія звітує про НАТО
Альона Гетьманчук, «Главред»

За що можна любити нинішню російську владу – так це за її відвертість. То Владімір Владімірович щиро розповість, як Росія (теоретично звісно ж!) буде реагувати на членство України в НАТО своїми ракетами, то російський МЗС видає звіти про свою діяльність за минулий рік, де публічно розповідає, як він «вибудовував на прагматичній основі» відносини з Україною та активно взаємодіяв з НАТО.
Так, в огляді російського Міністерства закордонних справ під назвою «Внешнеполитическая и дипломатическая деятельность Российской Федерации в 2007 году», з яким кожен бажаючий може ознайомитись на сайті російського зовнішньополітичного відомства , є два цікаві для України в контексті її євроатлантичних прагнень моменти. По-перше, у ньому російське міністерство закордонних справ (зауважте, не Інститут Затуліна чи Фонд Глєба Павловського) визнає, що в минулому році «Россия предпринимала политико-дипломатические шаги, направленные против реализации планов вступления Украины в НАТО, вытеснения русского языка из образовательной сферы Украины, реабилитации официальными кругами Украины националистических формирований, попыток политизации украинской стороной нашей общей истории». Навіть пояснюється для чого це робилось – «с целью сохранения всеобъемлющего характера (мається на увазі відносин між Україною та Росією –Авт.) и создания предпосылок для укрепления российского вектора во внутренней и внешней политике Украины»

http://glavred.info/archive/2008/03/19/162918-0.html