Дивні ми люди – українці. (закінчення)

А. Кащенко про І.Сірка: «Чи зміг би простий чоловік з такою невеликою купкою товариства самостійно, без чужої допомоги відбитись від далеко більшого і краще озброєного війська турецького і татарського, і більше 30 тисяч яничарів, мов баранів, вирізати між січовими курінями? А хто ж, як не характерник, зміг би вскочити з купкою товариства у самий Крим, кубло великої орди, поруйнувати його городи, вирятувати невільників, що зігнані туди з усіх земель, і взяти велику здобич?» Щось не в’яжеться усе це з дурнею Грушевського і ко. (А як знову ж таки не подивуватися з Грушевського, який пише про з’яву слова «козак» десь в 15 ст.н.е. (причому з чужинської мови), коли ж він сам цитував у першому томі своєї «Історії…» тисячолітню билину про козака Іллю Муромця (насправді то Ілля Моровець, з города Морова, що в Чернігівському князівстві) і навів згадку грецького історика Скілака про Козачу бухту під Херсонесом???).

Для чіткішого уявлення про можливу історію козацтва, спробуймо розглянути три аспекти: 1. козацька зовнішність, одяг, зброя, тощо. 2. Саме слово «козак» і 3. Козацьке характерництво.

1. Типову козацьку зачіску з оселедцем і вусами можемо побачити на рельєфі у гробниці єгипетського фараона Хорембеха (14 ст. до н.е.), де вона належить полоненому мітанійському арію.

Вся Україна всіяна так званими сколотськими мамаями – кам’яними статуями, голови яких вирізняються чіткими козацькими рисами: все той же оселедець і вуса.

Шведський історик Йоган Гербіній у описі давнього світу згадує борисфенітів-косоносців (жителів басейну Борисфена-Дніпра).

Невідомий перський автор 9-го століття н.е. у праці «Книга кордонів світу» описує русів: «народ русів войовничий. Вони воюють зі всіма невірними і завжди виходять переможцями…серед них є група з моровват (лицарів). Вони шиють шаровари приблизно з 100 гязів тканини, які надягають і обертають вище коліна…вони шиють шапки з шерсті з хвостом (шликом)». Цілковитий опис козака в шароварах і у шапці з шликом.

Загалом сліди поширення оселедця у світі помітні по мірі розселень арійських племен з Наддніпрянщини. Оселедець з’являється навіть у Китаї (шляхом перенесення бойових мистецтв аріями спершу до Ірану (саки), потім до Індії, звідки мудрець Боддхітхарма переніс їх до Китаю). Причому варто зауважити, що оселедець просто так не можна було собі вистригти. Тільки після посвяти у козаки (після першого бою, першого морського походу та складних іспитів) дозволялося воїнові голити голову, залишаючи оселедець. (Таке волоцюги придумали?!)

2. Проблема витоків козацьких традицій науковцями досі остаточно не вирішена. Одна з причин - наявність інших назв для вільного воїнства східних слов'ян: кияни, козари, уходники, бродники, черкаси та ін.

Саме слово „козак” означає кшатрій-воїн. Є варна кшатріїв, і Кіш – військо кшатріїв, отаман кошовий – батько кшатріїв, кошак – воїн, який у Коші (давнє чергування «ш – с» – кошак – косак, і більш пізнє чергування «с – з» – косак – козак).

Арійське підгрунтя вбачають в понятті козак також С. І. Наливайко і В. О. Кобилюх. Перший відштовхується від імені «Ґосак», двічі викарбуваного у 220 і 225 рр. роках на мармурових плитах Тамані. Другий дослідник виводить слово козак з санскритського «княжий захисник». Таким, за легендами, був історичний прототип Козака Мамая - джури при Вітовті, Великому князі Литовському (1392-1430).

Отож, цілком логічними видається такі версії походження слова «козак»: 1. від «коси» - ознаки воїнства (згадайте князя Святослава з оселедцем): «косак» – «козак» 2. від «Кіш» - «кошовий» - «кошак» - «косак» - «козак» 3. Від санскритського (давньоукраїнського) «кхун» (гун) – князь, цар та «сак’я» - захисник, друг, що разом дає «захисник князя»: «кхунсак’я» - «кунсак» - «косак» - «козак». І цілком однозначним є запозичення з давньоукраїнської мови у мови тюркські (з певною зміною значення), а не навпаки!

3. Характерники! Можливо, саме в характерництві і криється вся таємниця козаків. Отож: у Ведах говориться, що серед касти (варни) кшатріїв існують загони, основу яких складають махаратхи – могутні воїни, здатні поодинці боротися проти тисяч. Оскільки префікс «ма-» в санскриті означає «великий», то «харатхи» цілком імовірно і є тими, кого на Січі називали характерниками (магічні воїни, які володіють надзвичайним бойовим мистецтвом).

Відомо, що як волхви, так і характерники-козаки могли розганяти хмари, викликати громовиці, страх у ворогів, перетворюватися у вовкулак, вміли замовляти стріли, шаблі, кулі так, що вони не завдавали їм шкоди, ходили по воді, а також годинами перебували під водою, дихаючи крізь очеретину. Про це розповідають нам козацькі легенди


Переосмислюючи здібності характерників через призму сучасного світогляду, можна твердо казати, що козакам була відома магія, телекінез, левітація, телепатія, гіпноз, сугестія - те, що досліджують сучасні інститути парапсихології.

Імовірно, що свій початок козаки-характерники ведуть від давньоукраїнських волхвів (віщунів, чародіїв). В. Шевчук пише про волхвів таке: «Вони, вважалося, знали таємну силу речей, явищ і володіли своєю, виробленою в століттях, наукою і прийомами, з допомогою яких цю віру вселяли в маси. Вони займалися пророцтвом, тобто віщували про майбутнє, через що і називали їх віщунами».

А от Володимир та наступні князі обрали за державну ідеологію чужоземне християнство і вчинили злочин зрадництва предківської Віри. Сотні років тотально горіла вогнем та спливала кров`ю Київська держава від міжусобних війн, що виникли в результаті насадження християнства. Від схристиянізованих князів потекла десятина у Візантію. Сучасник тих подій арабський письменник Аль - Мавразі писав "...Коли руси були навернуті до християнства, нова релігія притупила їхні мечі й зачинила їм двері звичайного військового заняття, перейшли вони до важкого життя й бідності бо скоротилися у них засоби до існування."

На думку В. Пилата: «Після хрещення Русі, переслідувані князями та греками волхви, жерці і воїни-охоронці храмів об’єднувалися у таємні громади і у віддалених від великих міст місцях почали створювати Січі. На островах Дніпра, побережжях Бугу і Дністра, в Карпатах і лісах України (Русі) волхви заснували школи бойового гартування і вишколу, в яких шлях воїна до вершин досконалості опирався на рідну віру, одвічні звичаї та обряди». Це була частина суспільства, що, не згодилась зі зміною Православ'я (від «славити Праву») на християнську релігію. Багато цих людей відійшло з земель, які були під впливом християнських князів, на території, які належали священній варті, що охороняла святі могили пращурів - кургани на землях Запорожжя. Ця варта відома ще за описами Геродота.

На Запорозьких землях на момент першої «офіційної» згадки не було церков. На них продовжувала існувати суспільна формація, яка жила за давнім Звичаєм. Січ була столицею Земель Війська (Коша) Запорозького, тож яке віросповідання є в країні, де у столиці немає ні церков, ні мечетей, про синагоги і мови немає? Відповідь постає сама собою. На Землях Війська (Коша) Запорозького до другої половини ХVІІ ст. ще потужно панувала культура і Віра руська, прадідівська.

А перша задка про церкву в запорожців відноситься до 1648р. Вона була пересувною між Кодаком та Микитинською Січчю і являла собою обтягнуту полотном ширму на возі. Перша стаціонарна церква була побудована на четвертій Чортомлицькій Січі у 1659р. Тобто від першої письмової згадки 1492р. до 1659р. – 167 років, козаки не мали стаціонарної церкви. Та й у війну проти Польщі почали козаки як війну проти католицького християнства, однак після війни були змушені визнати те, що в загальній масі народ сприйняв таки християнство, щоправда не католицьке і зберіг практично всі обряди та символіку. Тоді і почали зводити козаки церкви у найвитонченішому стилі козацького барокко. (але це, козацьке християнство, було швидше тим, яке приніс Андрій Первозванний та розвинув антський князь-волхв Бож (Бус) Білояр, а не те сполітизоване і скалічене, що насадила Візантія через Володимира).

Доказом того, що багато хто з характерників не був християнином взагалі, було те, що «їх ніколи не ховали попи, а ховали їх запорожці по-своєму». Навіть декотрим, як розповідають легенди, забивали в груди кілок, щоб вони по смерті не вставали, а тоді засипали землею (причому осиновий кілок – не ознака чогось поганого. Це символ вічного дерева життя, що перемагає смерть. Осика швидко виростала на могилі характерника). Однак найпоширенішим похованням характерників було поховання лицем донизу. Цей звичай склався ще зі «скіфських» часів.

Також недаремно Запорозька Січ так пов’язана з островом Хортиця. Ще в першій половині Х ст. візантійський імператор Костянтин Багрянородний розповідав, що руси мають пристань на острові Святого Георгія (Хортиці), де біля велетенського дуба покладають свої жертви.

Про характерників і при житті, і після життя ходили найрізноманітніші легенди, їхні надлюдські здібності вражали навіть бувалих козаків. Простий люд називав їх чаклунами, а попи твердили, що в них вселився біс. Характерники на Січі складали козацьку старшину. Були хранителями культури, робили посвяти у козаки. Зберігали давні волхівські традиції.

Цікавими в цьому руслі будуть і давні перекази та заповіти. Зокрема "Супойський переказ" про походження світу, України й козацтва: «Колись в сиву давнину породив батько Коло з матір'ю Даж-землею під час нічної грози люд вкраїнський, та й дав їм землю з півночі на південь од моря до моря та з заходу на схід од Дунаю до Дону. Та й заповів їм не ходити за ту землю та не оддавати та дав брата свого Місяця на сторожу козацтву тому характерному, щоб берегли землю ту денно і ношно. А щоб вправні були та згуртовані, то докинув вісім променів своїх козацьких на небо, щоб у скруту поглядали на Воза того; знали (б), в чім сила їхня козацька».

Характерницькі заповіти засвідчують побратимство кров'ю (мазепство мазкою). «Мазепство: один на один, на шаблю - руку, на пояс – друг(у), надріз та змішують мазку; на світанні на Святій могилі біля матері чи род(и)теля, повертаючись на вісім сторін та приказуючи: «Свідок Бог наш батько та степ гайний». Після кроплять в келих з вином та одноразово випивають. Коли просто братчик, то випиває сам суперед товариства. «Не бийтесь поміж собою. До тих пір, доки молодь з молоком матері та від старшини буде всотувати несприйняття зверхности над собою і в собі, в роду, до тих пір Рій родів Скупи Вкраїнської буде в змозі мазкою братчиковою захистити землі свої на користь свою…» (заповіт Роджипіття). Подібний звичай описано Геродотом (IV, 70) принагідно до скіфів (скупів) V ст. до н. е.

Висновків з наведених коротких матеріалів може бути 2:

1. Козацтво однозначно являло собою цілісний військовий орден, який мав високі моральні, ідеологічні та філософські мотиви для існування;

2. Історія українського козацтва однозначно древніша від «офіційної» і цілком вірогідно може сягати тисяч і тисяч років.

Шануймося, українці, бо маємо велику історію. Історію, яка тисячі років плекала найцінніші духовні істини світу, що їх берегли і захищали українські хранителі-козаки!