Не авторське. (Подарунок від Романа)

Багато доріг... І кожна кудись веде... На рівні підсвідомості розумієш, що не все в житті відбувається саме так, як хотілося б, а інколи навіть так, як зовсім не хочеться....
Так... Він любив її-вона нагадувала йому останній подих подих того дня...
Так, його манила її неосяжність, адже через неї можна встигнути стільки всього відчути!
Так, вона зовсім непомітно переплітала ниточки "вчора" і "сьогодні"...
А що буде завтра!?
Все пролетіло швидко, надто швидко!... Майже за зразком світла від машиних фар...
Йому не вистачало кисню-тоготеплого спогаду...
Він навіть відчував її пристуність- весь простір навколо був наповнений чимось "тепло-солодким", і тому все його дихання виражало єдину ностальгію...
Ось він - останій відтінок прожитого літа!... І він шукав його між листочками, які нагадували просто осіннє море...
І тепло-тепло!... Море радості, щастя і ще чогось такого, що притягувало його туди... він не знав..Але хіба можна пояснити все, що ми робимо в житті? Ні!!!
Вони дорослішали, а мости залишались незмінною константою, які зєднюють безліч доріг..."завжди"...
Між ними блукало щастя, а він шукав його у теплих листочках...хай навіть осенні....
І втішила єдина думка:все на краще! Фортуна сліпа...
Він знав, напевне що більше не побачить її, тільки спогад може бути його очима у світ.
Він блукав мостами, але не знаходив дороги...
І лише відчував, що йде туди, де серце мріє бути, бо він дивився її очима! Крізь фіолетове скло...
Багато дороріг ... і кожна з них кудись веде....А він шукав її, в своєму останьому спогаді...