Чапаев и Пустота. Про построение мира

17 Декабря 2012 г. 20:34 (ссылка) + в цитатник

— А как ты полагаешь, правда, что всем православным амнистия будет?
— Когда?
— На страшном суде, — сказал Колян тихо и быстро.
— Ты чего, во все это фуфло веришь? — недоверчиво спросил Шурик.
— Не знаю даже, верю или нет, — сказал Колян. — Я раз с мокрухи шел, на душетоска, сомнения всякие — короче, душевная слабость. А там ларек с иконками,книжечки всякие. Ну я одну и купил, "загробная жизнь" называется.Почитал, что после смерти бывает. В натуре, все знакомое. Сразу узнал. Кэпэзэ,суд, амнистия, срок, статья. Помереть — это как из тюрьмы на зону. Отправляютдушу на такую небесную пересылку, мытарства называется. Все как положено, дваконвойных, все дела, снизу карцер, сверху ништяк. А на этой пересылке тебе делашьют — и твои, и чужие, а ты отмазываться должен по каждой статье. Главное —кодекс знать. Но если кум захочет, он тебя все равно в карцер засадит. Потомучто у него кодекс такой, по которому ты прямо с рождения по половине статейпроходишь. Там, например, такая статья есть — за базар ответишь. И не когдабазарил где не надо, а вообще, за любое слово, которое в жизни сказал. Понял?Как на цырлах ни ходи, а посадить тебя всегда есть за что. Была б душа, амытарства найдутся. Но кум тебе срок скостить может, особенно если последнимговном себя назовешь. Он это любит. А еще любит, чтоб боялись его. Боялись иговном себя чувствовали. А у него — сияние габаритное, крылья веером, охрана —все дела. Сверху так посмотрит — ну что, говно? Все понял? Я почитал ивспоминаю: давно, еще когда я на штангиста учился и перестройка была, что-топохожее в "Огоньке" печатали. И вспомнил, а как вспомнил, так вспотелдаже. Человек, значит, при Сталине жил, как теперь после смерти!
— Не въехал, — сказал Шурик.
— Смотри, при Сталине после смерти атеизм был, а теперь опять религия. А по нейпосле смерти все как при Сталине. Ты прикинь, как тогда было. Все знают, что поночам в Кремле окошко горит, а за ним — Он. И он тебя любит как родного, а тыего и боишься до усеру, и тоже как бы любить должен всем сердцем. Как врелигии. Я про Сталина почему вспомнил — стал думать, как так можно — боятьсядо усеру и одновременно любить всем сердцем.
— А если ты не боишься? — спросил Шурик.
— Значит, страха Божия не имеешь. А за это — карцер.
— Какой карцер?
— Там про это немного написано. Главное, тьма там и скрежет зубовный. Я какпрочел, полчаса потом думал, какие у души зубы. Чуть крыша не съехала. Потомдальше стал читать. Так понял, что если говном вовремя назовешься, даже неназовешься, а в натуре поймешь, что всегда говном был полным, тебе амнистиявыйдет — в рай пустят, к нему. Главный кайф у них, как я понял, на кума всевремя смотреть, как он на трибуне парад принимает. И ничего им больше не надо,потому что там или это, или зубами у параши скрипеть, и все. И главное, сука,главное в этом деле то, что другого и быть ничего не может — или на верхниенары, или в карцер. Короче, всю систему просек. Только не въехал, кто такпридумал круто? Володин, ты как думаешь?

Переможених не судять


Генерал Аугусто Піночет

Існував уряд Альєнде, що порушив конституцію, перевернуввсі уявлення про власність, порядок і закон. Військові повернули порядок,убивши всього 3 тис. чоловік - мізерно мале число, якщо врахувати, що бойовиківоднієї только MIR в країні було 10 тис. чоловік - не рахуючи комуністів,марксистів, активістів federacion campesina і т.п.

Нещодавно Олексій Венедиктов попросив мене написати для «Дилетанта» короткийнарис про генерала Піночета, і я як людина свідома взялася студіювати джерела.У тому числі - доповіді комісії Реттига, що була створена в 1991-му і яказаймалася підрахунком людей, убитих за Піночета за політичними мотивами(запам’ятайте, будь ласка, формулювання). Комісія нарахувала 2279 чоловік.

Наступна комісія, комісія Валеха, збиралася двічі, в 2004 і 2010 роках, іврешті решт кількість убитих збільшилолся до 3200.

Я гадала, що комісія Реттига дасть мені чіткі і ясні біографії осіб, убитихрежимом. Типу: «Пабло був бідним селянином без землі. Після приходу до владиАльєнде він став активістом confederacioncampesina, брав участь уекспропріаціях і після 11 вересня був убитий без суду і слідства». Або: «Мігельбув простий обиватель. Після 11 вересня злісний сусід написав на нього донос, іМігеля вбили помилково». Аби я самостійно могла відповісти на питання: якакількість убитих з 2279 були легітимними цілями, а яка - безневинними жертвами.

Замість цього я, на мій подив, зіткнулася з наскрізь демагогічним документом,прийоми і методи якого тоді, ймовірно, були ще в новинку, але згодом сталитиповими прийомами правозахисної та міжнародної бюрократії. У якомусь сенсіможна сказати, що доповідь комісії Реттига - це зразок для всіх пізнішихбюрократичних шедеврів такого роду. У цьому сенсі він і становить величезнийінтерес.

«Нас не цікавить історія питання»

Перше положення доповіді, яке мене здивувало, звучало так: «Ми не будемоописувати те, що відбувалося до 11 вересня (дати перевороту), тому що, як битам не було, те, що відбувалося до 11 вересня, не виправдовує того, що сталосяз цими людьми після».

Стривайте, але це як? До 11 вересня 1973 року в Чилі відбувалася класичнасоціалістична революція. 18-й рік. З усіма його Швондерами і Шаріковими.

У країні відбувалася націоналізація - причому не тільки зверху, але і знизу.Збройні загони робітників займали підприємства, всього було націоналізованоблизько 500 підприємств. У країні відбувалися tomas - озброєний переділ землі.Уряд оголосив, що не буде йому перешкоджати. Воно й не перешкоджало, особливоякщо врахувати, що головний ідеолог подібних переділів, глава різноманітнихConfederacion campesina Кальдерон, був у цьому уряді міністром сільськогогосподарства. Кальдерон був найближчим прихильником MIR.

Прокубінська MIR, формально не входила в Народний союз Сальвадора Альєнде, такяк в принципі вважала, що перехід до соціалізму повинен бути насильницьким,однак користувалася режимом найбільшого сприяння. Організація отримуваладопомогу з Куби і сама, у свою чергу, тренувала бойовиків з Аргентини, Уругваюта інших країн. Одним з лідерів MIR був племінник Альєнде.

Не тільки MIR отримувала зброю з Куби. Щотижня в Сантьяго приземлялися двакубинських рейси, які в дипломатичних валізах привозили зброю. В одну валізувлазило три «калаша». Бували партії і побільше. У березні 1972-го ставсяскандал - митники захотіли перевірити 11 величезних ящиків, які прибули рейсомз Гавани. Супроводжуючий вантаж член уряду Едуардо Паредес (він керувавкримінальними розслідуваннями) заявив, що це його особиста поклажа. Всьоготаким чином в Чилі завезли 4000 «калашів».

Бойові революційні загони в Чилі не вичерпувалися робітниками, селянами ібойовиками MIR. Після того, як Альєнде підняв на 40% зарплати і заморозив ціни,з магазинів зникли продукти. Тоді були створені «комітети з контролю за цінами»(Juntasde Abastecimientoy Controlde Precios), які розподіляли талони,зрозуміло, серед активістів режиму. Крамарі, водії, юристи, банкіри почалиоголошувати всенародні страйки.

У відповідь cordonesindustrieles (щось на зразок реввоєнсоветів, озброєнихорганізацій самоврядування в барачних передмістях Сантьяго) заявили, що готовівзяти на себе і лавки, і транспорт. MIR, cordones industrieles, комітети зацінами, переділ землі, націоналізація заводів з передачею землі і заводів вуправління активістам - все це за два роки створило правлячий клас революційноїсволоти, шарикових і швондерів, а також ідеалістів-Зорро, і мені, звичайно,цікаво знати: як поводилися ці шарікови-швондери-Зорро до 11 вересня і скількиз них було вбито після?

Замість цього мені заявляють: а нас не цікавить те, що відбувалося до 11вересня.

Це як? Додому до Латиніної забрався грабіжник, вона його вбила. Ми будемосудити Латиніну за вбивство, а що відбувалося до вбивства, нас не цікавить. Цене називається справедливість. Це називається Басманний суд.

Цей прийом є для захисників прав людини стандартним.

Бойовики, вбиті в порушення їхніх прав

Хто, як ви думаєте, увійшов до списку убитих за політичними мотивами заПіночета?

Відповідь: в цей список увійшли бойовики, в тому числі убиті в перестрілці, і цивільніжертви цих перестрілок (killed in gun battles, either as participants on one ofthe two sides or because the bullets by chance happened to hit them).

Стривайте! Візьмемо, приміром, MIR. Мова йде про збройної організації в 10 тис.чоловік, які навіть в умовах президента-марксиста, який переміг на виборах,сповідували доктрину насильницького переходу до соціалізму.

MIR за Піночета понесла колосальної шкоди. До 1975 року з 52 членів ЦК 9 буливбиті, 24 під арештом, а ще четверо виступили по телебаченню із закликомскласти зброю. Кілька сотень членів MIR втекли на Кубу, пройшли там підготовкуі висадилися в Андах, в Нельтуме, зі зброєю в руках. Піночет скинув в Нельтумепарашутний десант і розгромив бойовиків. MIR перейшла до терактів - влаштувала замахна Піночета, а для отримання грошей грабувала банки. Всього за Піночета буловбито як мінімум 663 бойовика MIR.

І ось комісія заявляє мені, що ці люди «вбиті в порушення їхніх прав людини».Ну прямо, як бідний бен Ладен, якому криваві американці навіть не запропонувализдатися.

Мало того: комісія а) стверджує, що MIR мала право зі зброєю в руках чинитиопір владі, якщо вона несправедлива (питання: тоді ж і ті, хто повстав протиАльєнде, який порушив усі норми конституції, мали таке ж право?), і б) практичнозавжди відкидає офіційну версію загибелі бойовиків в перестрілці і на підставіненазваних джерел укладає, що вони були вбиті, не чинячи опору.

Поліцейські, убиті терористами

Але це ще не все! Тому що жертв все одно, як не крути, мало. Виходить, щокривавий Піночет вбив менше людей, ніж ті 3 тис. білих фермерів і членів їхсімей, які були вбиті в ПАР після кінця апартеїду.
І тоді комісія робить дивовижний фінт. Спочатку вона довго міркує, щовзагалі-багато хто вважає, що «політичні жертви» - це тільки жертви держави.Тобто скільки б не вбивав терорист, його жертви «політичними жертвами» не є іїм захист прав людини не потрібен. Але ми, пише комісія, дотримуємося іншоїпозиції. Тому ми включаємо в список політичних жертв, убитих при режимі Піночета,- солдат і поліцейських, убитих бойовиками.

Ви знали, що в список мирних жертв кривавого режиму входять поліцейські, убитітерористами?

Правозахисна бюрократія

За родом діяльності мені постійно доводиться читати різні звіти і урядовідокументи. Так от, коли я читаю звіти американських комісій або судові рішенняанглійських суддів, мене вражає точність і об’єктивність викладу. У світі немаєкращої роботи по Вежам-близнюкам, ніж відповідний звіт Комісії з 9/11.

І навпаки, коли я читаю документи міжнародної бюрократії і гуманітарнихорганізацій, я постійно стикаюся з одним і тим же набором прийомів брехні: «насне цікавить історія питання», «назви бойовиків безневинними жертвами» і «включилюдей, убитих одного боку, в список убитих іншою стороною».

Є ще й четвертий прийом, найпоширеніший. Він дуже простий: в основному текстіговори одне, в резюме - інше. Так влаштовані, наприклад, доповіді IPCC,International Panelon Climate Change, стовпи вчення про глобальне потепління -єдиною науковою теорією, створеною та розробленої безпосередньо міжнародноїбюрократією. Одне з основних положень вчення глобального потепління - теза прозростання з потеплінням числа природних катастроф. У цієї тези є один маленькийнедолік - він не підтверджується фактами і статистикою.

Тому у IPCC в основному тексті звіту написано, що «збільшення числа катастрофне спостерігається». А в resume for policy makers написано, що збільшеннякатастроф у майбутньому «ймовірно». Якщо хто-небудь надумає докоряти IPCCреальної статистикою, виправдання наявності: ну ми ж написали в доповіді, щозбільшення катастроф немає! А якщо у когось склалося таке враження, що вони є,ми ж не винні, що він неуважно читав.

Точно так само і комісія Реттига: вони ж написали, що рахували число загиблихза політичними мотивами і включили в нього поліцейських, загиблих від рукбойовиків. А якщо хтось прийняв цю цифру за кількість мирних жертв кривавогорежиму, вони ж не винні, що хтось неуважно читав.

У цього прийому, «в основному тексті пиши одне, в резюме - інше», є щедоповнення, яке формулюється так: а поза текстом - бреши.

До прикладу, з основного тексту IPCC ми дізнаємося, що «збільшення катастроф неспостерігається», з резюме - що воно «ймовірно в майбутньому», а з інтерв’южурналістам глави IPCC Раджендра Пачаурі, що «це вже відбувається - повені,урагани!».

Те ж саме і з Піночетом. Незважаючи на те, що в доповіді комісій Реттига іВалеха міститься вичерпний перелік вбитих, в Мережі постійно з’являютьсястрашилки, які звучать приблизно так: «за час диктатури загинуло 2829працівників ЗМІ», «журналіст-антикомуніст Роберто Гальо був убитий, колизахищав вагітну жінку, коли її били солдати». Співробітницю жіночих журналівКамелію Солер вбили, коли вона доводила, що французька книга «Кубізм», вилученаз її бібліотеки, не має відношення до революційної Куби».

Зайве говорити, що ніякого Роберто Гальо або Камелії Солер в доповіді комісіїРеттиг просто немає.

Об’єктивні опису завжди глибоко всередині

Головний рецепт виготовлення подібних доповідей дуже простий: треба створитизаплутаний, нескладний і повний несуттєвих подробиць текст, який неможливоздолати до кінця. Якщо постанови англійських суддів або звіти сенатськихкомісій США - це взірець розумної стислості і логічності, то з доповідямиміжнародної бюрократії справа йде рівно навпаки: продертися крізь нихнеможливо. При цьому десь в бездонному тілі доповіді, як правило, розсипанобезліч правильних фраз, якими при нагоді автори доповіді, будучи викриті внеоб’єктивності, завжди зможуть прикритися: так ось, ми ж це сказали! На 1197-йсторінці в 15-м примітці.

Ніяк не можна сказати, щоб комісія Реттига зовсім не описувала обстановки, щосклалася в результаті діяльності уряду Альєнде. Зокрема, комісія пише:

«Існували повторювані порушення прав власника у вигляді захоплень сільської,міської та промислової власності. У більшості випадку власники не отримувалидопомоги в поверненні власності, а загарбники не були покарані ... Звичайноюстала ситуація, при якій приватні збройні сили громадян займали місце силгромадського порядку і робили це безкарно. Ці події часто приводили докровопролиття, що стосується обидвох сторін, до вбивств, поранень, самогубств,а також викрадень і насильства ... всі ті, хто піддавався пануючому хаосу інасильству, пояснювали це тим, що уряд не захищає їхніх прав».

Не можна також сказати, щоб комісія не відзначила крайньої ефективності івибірковості DINA (секретної поліції, полюючи за лівими за Піночета). «ДІНАпродемонструвала, - свідчить текст комісії Реттига, - що вона може завдаватиточкових і одночасно руйнівних ударів. Точкових - в тому сенсі, що вонаобмежувала свою активність знищенням тих, кого вважала вкрай лівими, особливочленів MIR та пов’язаних з нею груп та осіб».

Власне, цими двома цитатами цілком об’єктивно описується все, що відбулося заПіночета.

Існував уряд Альєнде, що порушив конституцію, перевернув всі уявлення провласність, порядок і закон. Військові повернули порядок, убивши всього 3 тис.чоловік - мізерно мале число, якщо врахувати, що бойовиків однієї только MIR вкраїні було 10 тис. чоловік - не рахуючи комуністів, марксистів, активістівfederacion campesina, «індустріальних поясів», «комітетів за цінами» та інших.Вже одне це мале число вбитих свідчить про те, що удари були безумовноточковими. На відміну від ударів лівих, які, як ми добре знаємо з історії,вважали своєю легітимною жертвою будь-якого представника ворожого стану.

Однак, ці дві цитати поховані глибоко в надрах тексту, присвяченого мирнимжертвам кривавого режиму.

Істина і справедливість

Комісія Реттига сама характеризує себе як «об’єктивну». «Ніхто не можезвинуватити нас у тому, що ми були упереджені на користь однієї зі сторін», -йдеться в доповіді.

При цьому Об’єктивна Комісія називає режим Альєнде, «трагічно перерванимсоціалістичним експериментом».

Ще одна примітна цитата: «На початку військового режиму організації з захиступрав людини, що зароджувалися в Чилі, майже не усвідомлювали масштабів, до якихвиріс міжнародний рух з прав людини. Але незабаром вони детально ознайомились зміжнародним правозахисним рухом».

Інакше кажучи, поки ці милі люди, які при повному потуранні уряду вибивалиприкладами мізки власникам, брали участь в «трагічно перерване соціалістичномуексперименті», на права людини вони клали. Коли ж вони отримали здачі, тошвидко згадали про міжнародний стан «корисних ідіотів».

Піночет пролив немало крові. У числі убитих виявився не тільки міністр Кальдерон,який покровительствував насильницькому переділу землі (його катували, а потімзбрехали, що він вчинив самогубство). І не тільки міністр Паредес, любительтягати «калашнікови» в особистому багажі (убитий незабаром після 11 вересня,нібито зі зброєю в руках, але, найвірогідніше, узятий в полон і розстріляний).Але й, скажімо, генерал Пратс, який ні з якого боку комуністом не був, а бувпідірваний в Аргентині з власною дружиною, тому що потенційно міг скластиконкуренцію Піночету.

Але я хочу мати два списки: список «червоного терору» і список «білого терору»,і в списку жертв Піночета я хочу точно бачити, хто був легітимною метою, а когорозстріляли помилково або по злобі. Замість цього про «червоний терор» менінічого не кажуть, а в список безвинних жертв кривавого режиму заносятьозброєних бойовиків, які вдерлися на територію Чилі, і навіть убитих нимисолдатів і поліцейських.

Люди, які самі себе оголошують втіленням Істини, Примирення і Об’єктивності,позбавили мене можливості оцінювати що б то не було, інакше ніж побічно: чизнаєте ви, наприклад, що військові трибунали за Піночета виносили величезнукількість виправдальних або м’яких вироків? (Місто Аріка: 57 підсудних, 11виправдані, решта засуджені до ув’язнення або вигнання. Пісагуа: 147 підсудних,6 смертних вироків, інші довічні. Калама: 34 підсудних, 5 виправдано, рештаотримали в’язницю або вигнання.) Порівняйте з нашими «трійками» і врахуйте, щобільшість підсудних не були безневинними овечками.

Щит для лівих

На прикладі комісії Реттига дуже добре видно, що головний - і помилковий -постулат руху за права людини дуже простий. Йде війна, сторони стріляють один водного, і тут виникають ліві правозахисні організації і починають кричатиоднієї із сторін: чому ви вбиваєте без суду?

Що ж. Відповідь така, що на війні завжди вбивають без суду.

Ми не судимо ворожого солдата і, коли ми стріляємо в нього, ми робимо це нетому, що він уже вбив 10 наших. Ми стріляємо в нього тому, що він стріляє внас. Якщо він ще нікого не вбив, тим краще. Тому і стріляємо - щоб не вбив.

У XX столітті утворилися терористичні групи, які оголосили війну суспільству(комуністи, терористи, ісламісти) і привласнили собі право на невибірковенасильство щодо своїх супротивників.

Захисники прав людини при появі такої групи а) незмінно закривають очі наневибіркове насильство, яке нею коїться, б) заявляють, що їх «не цікавитьісторія питання», в) визнають знищення таких груп державою «порушенням правлюдини». Виходить, що одна сторона має право вбивати, причому невибірково, аінша - не має права вбивати, причому навіть точково. Замість захисту правлюдини виходить захист прав терориста.

Рух за права людини виник як щит для лівих. У нього була конкретна мета -захистити лівих - комуністів, анархістів, соціалістів - від всіх різновидівбуржуазної держави за допомогою різних ідеологічних конструктів.

Не можна, наприклад, не звернути уваги на те, що діяльність правого Піночетапризвела до виникнення не тільки більшого числа правозахисних комісій, ніждіяльність лівих Мао або Пол Пота. Але й, що вже зовсім дивно, Піночетарозслідують більше, ніж Бокассу, Аміна або Дювальє, хоча Піночет вбив меншелюдей, ніж Бокасса з’їв.

Тому я схильна думати, що головний злочин Піночета в очах лівих правозахисниківполягає не в тому, що він убив 3 тис. чоловік, а в тому, що він, убивши всьоготри тисячі комуністів, побудував ринкове суспільство, в той час як комуністи вРосії вбили кілька десятків мільйонів і побудували хлів.

З плином часу дискурс мутував. Його взяли на озброєння будь-які терористи, а нетільки ліві. Його взяли на озброєння диктатури. Його взяли на озброєнняміжнародні бюрократичні організації.

Я не сумніваюся, що серед правозахисників багато порядних і совісних людей,точно так само, як їх було багато серед соціалістів. Я не сумніваюся, що і відправозахисного руху є якась користь. Але в цілому я вважаю, що правозахиснийрух, як і спроби побудови комунізму, завдали світу величезної шкоди.

У всіх тих випадках, коли правозахисний рух викриває справжню несправедливість,ця несправедливість може бути доведена без усяких «прав людини». Для того щобзасудити вбивць Магнітського, не потрібні «права людини». Потрібно простовказати, що люди, які вкрали 250 млн. доларів (а загалом в цілому - кількамільярдів) з російської казни, спробували звинуватити в цьому злочині людину,який викрив їх, і заморили його у в’язниці. Це не називається «порушення правлюдини». Це називається «крадіжка», «кривосуддя» і «вбивство».

У тих же випадках, коли єдине, що можна пред’явити державі, це саме «порушенняправ людини» і більше нічого, незмінно виявляється, що «порушені» права бенЛадена, членів ХАМАС, терористів FARC або милих славних людей, щонаціоналізували заводи і ділили землі.

Рух за права людини заперечує за державою право на захист, при цьому визнаючиза терористом право на напад. «Переможців не судять», - сказала колись КатеринаII. Завдяки правозахисному дискурсу головним гаслом нашого часу став інший:«Переможених не судять».

Переклад з російської - Олена Каганець / «НароднийОглядач»

 

Народні прикмети

Фото - igormelika.com.ua
Фото - igormelika.com.ua
Грудень без снігу – літо без хліба.Грудень холодний і зі снігом – буде врожай на хліб.Сухий грудень – літо буде теплим.
• Якщо зима не настала в грудні і січні, то вона не настане до 10 лютого
• Снігурі прилетіли в грудні - зима буде суворою. Хлібородність - перед суворою зимою.
• Зима морозяна, з великим снігом віщує гарний врожай хліба.
• Від заморозку до зими - місяць.
• На полях сніг хвилястий - будуть хліба рясні.
• Зима не настала, доки не встановиться санна дорога.
• Дощова зима - ознака неврожайного року.
• Взимку надходять хмари з півночі -потепліє.
• Зима малосніжна - літо посушливе.
• Взимку сухо й холодно - влітку сухо й жарко.
• Якщо взимку вітер подув з півночі -буде дуже холодно, зі сходу - на мороз.
• Багато снігу намете - багато хліба прибуде.
• Сніг на полях - зерно в засіках.
• Зима по коліна - бути врожаєві.
• Якщо взимку сніг лягає рівно - літо передбачається сухе; якщо гребенями, то вологе.
• Зима снігова - літо дощове, взимку хуртовина і влітку негода.
• Зима багата на сніги й ожеледицю -на гарний врожай.
• Якщо грудень сухий, то буде довга суха весна і сухе літо.
• Як у грудні сніг заляже, то у серпні жито виляже.
• Сніг на полі лежить пагорбами, хвилями - на врожай жита.
• Якщо на початку зими йде сильний сніг, то на початку літа падатиме сильний дощ.
• Паморозь - провісниця снігопаду.
• Якщо спекотним був липень, то грудень буде морозяним.
• Перший сніг щільний і мокрий - на вологе літо, сухий і легкий - на сухе.
• Якщо снігопад припиниться після полудня або ввечері без прояснення неба - на завтра знову чекай снігу.
• Чистий блакитний колір неба взимку -ознака стійкої ясної погоди.
• Пізно ввечері голосно співає хатній цвіркун - завтра буде тихий, безвітряний день і мороз послабшає.
• Узимку кінь лягає на землю - перед снігопадом, а перевертається через спину - на відлигу.
• Синиці починають зранку пищати - вночі буде мороз, а ховаються під дах - на хуртовину.
• Кіт шкрябає підлогу - на вітер і завірюху, дере стіну - на негоду, лежить черевцем догори - на відлигу, згорнувся в клубочок і вткнувся писком в лапки - на мороз.
• Галки збираються великими зграями і сильно кричать - на ясну погоду і мороз.
• Граки в’ються високо зграями і стрілою спускаються на землю - буде снігопад; кружляють над гніздами - то сядуть, то знову злетять - перед зміною погоди.
• Миші вилазять з-під лісової підстилки і бігають по снігу - на відлигу.
• Горобці ховаються у затишок - під дах чи залазять у купи хмизу - на мороз і заметіль.
• Снігур під вікном сповіщає про себе -на відлигу.
• Яскраві зірки взимку - на мороз.
• Починають плакати вікна - знизиться тиск і потеплішає.
• Віконниці або журавель взимку скриплять - буде відлига.
• Дим без вітру стелеться по землі - випаде сніг або потеплішає.
• Коли ліс узимку почорнів, слід чекати відлиги чи бурі.
• Туманне коло навколо сонця - на хуртовину, якщо стовпи біля нього - чекай морозяної погоди.
• Кільця навколо місяця віщують: взимку - хуртовину, а влітку негоду; кільця навколо сонця і стовпи біля нього та біля місяця - провісники вітру будь-якої пори року.
• Якщо навколо місяця буде коло, то кажуть, що буде великий вітер (якщо влітку), а якщо взимку, то велика завірюха.
• Як бувають круги (кільця) навколо місяця, то це ознака скорої зміни погоди: на дощ, тривалу сльоту чи завірюху.
• Якщо взимку ранкова зоря швидко гасне - на холодну погоду, а коли вечірня раптово згорає - на відлигу.
• Збіглися хмари в одну купу - чекай негоди.
• Сова кричить - холод накликає.
• Повітря над лісом посиніло - на тепло.
• Якщо мовчать кімнатні птахи - перед метелицею.
• Ґави сідають купами - буде віхола.
• Якщо ворони летять до села, то буде холодно, а коли з села, то тепло.
• Якщо ворони колотяться - крутяться в небі, то це на заметіль, а як сидять на гілячках і пришкулили голови, то це на мороз.
• Якщо ворони вранці сидять на верхівках дерев й каркають - бути метелиці й морозу, вмостились на середньому й нижньому гіллі - чекай вітру, на землі - потепліє, влаштували «ігри» в небі, перекидаються через голову, різко шугають донизу і знову вгору - за два-три дні буде хуртовина.
• Тетеруки й куріпки здіймаються з дерев і відлітають з відкритих місць у глиб лісу - незабаром почнеться буран.
• Якщо куріпки виводяться восени біля людських жител, то це віщує дуже холодну зиму .
• Іній на деревах - до морозу, туман -буде відлига.
• Багато інею на деревах - буде багато меду.
• Хмари йдуть проти вітру - на сніг.
• Миготять зірки в небі - на сніг.
• Грудень холодний, сніжний та з вітрами - на врожай.
• У хмарну погоду сніг чи дощ ідуть з перервами і бувають досить сильні - на завірюху.
• Якщо взимку стояла холодна погода, а на вербі розпустилися бруньки і вилізли «котики», то через тиждень буде тепло.
• Снігур співає (частіше скрипить) - на сніг та заметіль.
• Синиці вранці пищать й до будинку туляться - чекай похолодання, вночі морозу.
• Синиця одноманітно посвистує так, неначе хтось пилку гострить, - чекай морозу.
• Коли кури сідають на сідало чи на гілляках по вище, не так, як щоденно, то це прикмета, що буде холод, мороз.
• Як кури раніше, ніж щодня (звичайно), сідають на сідало, то це на мороз.
• Як часом свиня (зубами) носить з подвір’я в хлів на барліг солому (сміття, мерву, бадилля), то це точна прикмета, що скоро буде холод чи дощ, чи затяжна холодна сльота, похолодання.
• Свиня носить солому і листя у своє лігво - незабаром погода зміниться на гіршу: буде буря або злива.
• Перед хуртовиною свиня лягає мордою до вітру.
• Свиня, хоч і сита, а ходить по оборі, кувікає - на зміну погоди.
• Якщо гуска чи качка стоять на одній нозі - прикмета негоди.
• Коли ото на снігу зимою гуска піднімає ногу і стоїть на одній, то слід чекати похолодання чи морозу.
• Півні при заході сонця настирливо кричать - на відлигу.
• Півень волочить хвоста по землі - на снігопад.
• Гусак на одній лапі стоїть - вдягайся якнайтепліше, буде похолодання.
• Заєць більше не приходить до саду - холодна зима вже позаду.
• Зранку в снігу немає заячого сліду - буде віхола до обіду.
• Зайці підходять ближче до житла - буде мороз.
• Якщо вночі зайці наробили на снігу багато слідів, удень погода буде гарна, не наробили -сталої доброї погоди ще не передбачається.
• Заєць обирає лігво вище, ніж звичайно, - наближається негода.
• Якщо в бурю, хуртовину зайці не виходять із своїх схованок, то негода ще триватиме.
• Навесні довго не линяють зайці - холод ще триватиме.

Про "БЕРКУТ"



Примітка: На замовлення ЗМІ можу виконати оригінал цієї карикатури. Пропонуйте.

Про убивцю С. Бандери – Б.Сташинського

Роман Сергія Германа, названий ніжним жіночим іменем «Інґе», який щойно випустило видавництво «Ярославів Вал», — повний флакон інтриг — від інтимних до… історичних, адже йдеться не просто про кохання в іще тоді не розділеному стіною, але поділеному на сектори Берліні, а про кохання й долю саме убивці Степана Бандери – Богдана Сташинського й німецької дівчини, яка стала йому дружиною. Тож інтимне з його своєрідною логікою вчинків — лиш частка історичного тла. Найбільший парадокс полягає в тому, що цілком приватна любов може, виявляється, змінити хід історії.



Роман починається, так би мовити, з кінця — із зали суду, де на якийсь час з’являються свої головні герої — суддя Яґуш і адвокат Гельмут Зайдель. Перший виносить вирок убивці — всього вісім років тюрми із урахуванням часу слідства, а другий – іще більший герой-тріумфатор, завдяки його блискучій адвокатській промові виліпився такий гуманний результат: «захист дав цьому переконливі докази, слід визнати підсудного не вбивцею, хоча це він здійснив акти вбивств, а лише інструментом, помічником тих, хто є реальними замовниками обох злочинів і хто наразі перебуває далеко від палацу судочинства в Карлсруге».

Після вироку адвокат Гельмут Зайдель почув у кав’ярні від поважного колеги: «Як на мене, прихильність суду до вашого підзахисного була спричинена і тим великим позитивним враженням, який принесли його свідчення. Завдяки йому вільний світ довідався про методи, якими послуговується Кремль. Його зізнання дають Заходу потужні козирі у протистоянні з росіянами. У часи «холодної війни» це набагато важливіше, аніж демонструвати військову перевагу».

У відповідь звучать не менш інтригуючі слова адвоката Зайдля: «Мій підзахисний з власної волі ніколи не зважився б піти проти КДБ. Але одного дня він закохався, а дівчина виявилася з характером».

Обидва правники сходяться на тому, що навіть кримінальний кодекс ФРН, цілком придатний для оцінки карних вчинків, має певні недоліки, бо не враховує злочини, організовані державою — адже „це два зовсім різні типи злочинів”.

А читач не підозрює, що десь у той же час, в іншому кутку Європи, в московському Кремлі, шеф КДБ Шелєпін отримує черговий втик-наганяй від Микити Хрущова з того ж самого приводу: бо „молодчики” із совєтської розвідки зазнали найбільшої поразки на західному напрямку — як не пасли, але упустили свого „кадра” Сташинського, дали йому можливість втекти разом із жінкою-німкенею в Західний Берлін, добровільно здатися американцям, внаслідок чого й відбувся потім суд – мабуть, не тільки й не стільки над ним, скільки над радянською владою з повним розвінчанням найпідступніших і найкривавіших методів есесерівської розвідки й системи в цілому.

Але наступну сотню сторінок читач перейматиметься зовсім іншим: дуже приватно-інтимною історією життя і кохання звичайної німецької дівчинки Інґе – вчорашньої випускниці школи, перукарки, яка живе з батьками у Східному Берліні, а працює в одному з приватних салонів Берліна Західного. Цікава деталь: Берлін 50-х років минулого століття являв собою місто, поділене на чотири сектори, найбільшим із яких був радянський – до нього входило аж вісім районів, починаючи з центру і закінчуючи Кьопеніком, і кордон між східною і західною зонами був фактично умовним. Тож іще до знайомства з майбутнім обранцем її намагалися вербувати як східнонімецька Штазі, так і американська розвідка. Щоправда – безуспішно. А от закохалася вона в поляка Йозефа (Йоші, як вона його називає), довго не знаючи (як і читач), що насправді він не варшавський перекладач, а українець Богдан Сташинський.

Вже в перший рік знайомства й кохання якимись жіночими фібрами Інґе відчуває-передбачає, що на їхню долю випадуть важкі випробування. І коли їх обох викликають до Москви, Богдан зізнається коханій, хто він насправді, розповідає, що саме він ліквідував Лева Ребета і Степана Бандеру, пояснивши, що ті були керівниками націоналістичної організації. Інґе шокована. Але вона – не раз під впливом проповіді священика в кірсі розмірковуючи про всепрощення Ісуса, який пробачив навіть блудницю, – пізніше запитає сама себе: «А якби він розповів тобі усю правду того першого вечора, коли ви познайомилися на танцях, ти відсахнулася б від нього?» І у відповідь я почула своє «ні»…».

Віра і любов Інґе роблять її сильнішою від коханого – красивого агента-шпигуна. Завдяки їй вони навіть зриваються на якийсь час з московсько-гебістського гачка та їдуть без дозволу КДБ в рідне село Богдана на Львівщину, де живуть його батьки і сестри і де його ненавидять, мабуть, усі, починаючи з найрідніших. Адже свого часу він вимушено здав органам упівську криївку, рятуючи таким чином неповнолітню сестру – зв’язкову УПА, та й усю родину від розстрілу чи Сибіру. Інґе усвідомлює великі гріхи Богдана, але готова спокутувати їх разом із ним, чого б це не коштувало, бо КОХАЄ по-справжньому. Навіть родина Богдана через приязне ставлення до Інґе теплішає до нього. Зрозумівши, що для совєтських органів мають значення лише державні інтереси, а людина – це ніщо, Інґе з німецькою педантичністю і твердістю переконує нареченого, що єдиний вихід для них – втекти на Захід, віддатися там на суд земний і Божий. „Я багато думала і думаю про те, – пояснює вона Богданові, – яка доля очікує нас після втечі. Напевно, будуть труднощі. Але я більше боюся не західноберлінської поліції, а того, що нас переслідуватимуть... оці твої... Як їх тепер називати?” А він, дозріваючи до її ідеї, своєрідно її заспокоює: „Якщо я розповім усе, що знаю, вони запроторять мене у таку камеру, куди КДБ ледве чи дістанеться”.

Обоє вони заслужили на таке специфічне щастя – попри все дістатися до Західного Берліна, де перед ними відкриється рятівницею... тюремна камера. Як би там не було, та читач у 99-ти випадках із ста, напевне, буде на боці цієї, звичайної – на перший погляд – німецької жінки, яка готова боротися із всемогутнім КДБ.

Серед важливих особливостей авторського стилю — стриманість і неупередженість по відношенню до своїх героїв, сказати б, — ненав’язування власних симпатій. Читач зі стажем, безумовно, легко пригадає класичний роман радянської доби на розвідницько-шпигунську тему «І один у полі воїн» Юрія Дольд-Михайлика. Там, звичайно, одразу видно, на чиєму боці автор, кому з героїв симпатизує. Як видно одразу й те, хто переможе, адже в голові письменника – ідеологія, а все і всі — кращі чи гірші, – але гвинтики в механізмі цієї радянської машини.

У романі ж «Інґе» все зовсім по-іншому, починаючи зі ставлення автора до героїв. Мабуть, найточніше тут підійде термін видатного російського літературознавця Михайла Бахтіна «остранение», який він народив, детально розбираючи поетику Федора Достоєвського. Дійсно, якщо француз Флобер міг сказати: «Мадам Боварі — це я», то Достоєвський, кажучи про будь-якого зі своїх героїв, не те що не поставив би знак такої рівності, а й не назвав би бодай когось (усіх братів Карамазових, князя Мишкіна чи будь-кого іншого) навіть своїм далеким родичем. Усі його персонажі рівновіддалені від автора, ніхто не є його ідейним рупором, кожен має свій голос (внаслідок саме авторського «остранения», що є чимось більшим за «відсторонення»), і все це породжує знамениту «поліфонію Достоєвського», якщо скористатись іще більш узагальнюючим терміном Бахтіна.

Цілком схоже відсторонення від героїв спостерігаємо й у автора «Інґе», що і є, можливо, найдорогоціннішим набутком творчої манери прозаїка. Тут не знайдеш якихось вбивчих епітетів-характеристик по відношенню до будь-кого з радянського шпигунського відомства — починаючи від спадкоємця Берії Шелєпіна і закінчуючи самим Богданом Сташинським. Як не побачиш в тексті й авторських симпатій-співчуттів до останнього. Є лише спроба скрупульозно, толерантно й відсторонено вдивитися в той час і події тих буремних літ (від моменту ліквідації Бандери у 1959-му до суду через якихось два роки), коли Європа раптом отримала ще один новий кордон у вигляді „вирощеної” за ніч Берлінської стіни.

Хіба що ставлення автора до головної героїні Інґе не можна назвати абсолютно нейтральним, відстороненим на всі сто, і то воно, це ставлення, відчувається, скоріше, в підтексті і пов’язане, напевне, з тим, що Інґе – жінка.

Коли історія подається без прикрас, то це краще для самої історії в кінцевому результаті – і для її учасників, і для нащадків. А те, що вона бачиться не з висоти поглядів керівників держав, переможних маршалів чи їхніх критиків-суддів, а викристалізовується у вчинках і чуттях простої німецької дівчини Інґе, яка спочатку зналася хіба що на зачісках і джазі, та виросла зі своєю любов’ю – так і хочеться сказати – в могутню жінку, – то це лише додає достовірності та щирості у сприйнятті роману.

Іще одна важлива деталь: «Інґе», як мало який із сучасних романів, зближує-єднає собою європейський контекст із українським. Будемо відверті, практично жоден із теперішніх наших авторів – хай і лауреатів високих премій – не спромігся зробити чогось подібного до того, що зробив Маркес із, здавалося б, заштатної наркокартельної Колумбії чи досяг своїми романами Кундера із невеличкої Чехії. Бо наші, як правило, лише для суто „внутрішнього вжитку”. А в „Інґе” отой більш масштабний євроконтекст відчутний, і не лише завдяки тому, що центром подій є Берлін – з його численними штрасе, з цілими спецкварталами шпигунських підрозділів Штазі й КДБ, з його розподілом на сектори, яке здійснили вчорашні союзники-переможці Другої світової. Це євроєдання відбувається, не в останню чергу завдяки європейській манері письма Сергія Германа та системі його естетичних поглядів – манері відстороненій, нейтральній, з демократичними устремліннями в підтексті, навіть у підкірці або, якщо хочете, – у вивищенні прав людини, зокрема і права на любов. Інґе перед початком процесу, звертаючись до уявного судді зовсім не для того, аби виправдати чоловіка, говорить: „Я лише хочу, щоб ви замислилися над тим, яку високу ціну ми заплатили за своє кохання. Божою волею наші долі нагадують дві лінії – покручені, покривлені, але нероздільні”.

Автор встояв перед очевидною спокусою цитування історичних документів – жодного свідчення Сталіна – Берії або ж Хрущова – Шелєпіна, чи американської та німецької спецслужб він не наводить, хоча моє чуття й відчуття контексту підказує, що він те досконало вивчив. Зате прозаїк не міг встояти від різкого, скажу так, підвищення температури роману в фіналі. Навіть філологічно підготовлений та знайомий з історією читач відчує неймовірну напругу фіналу і щось подібне до катарсису. Відшукана передбачливою Інґе меддовідка про те, що їй на восьмому місяці вагітності через ускладнення забороняється подорож у літаку від батьківського помешкання до Московського пологового будинку, змушує навіть КДБ погодитися, щоб героїня народжувала в Берліні – під наглядом пильних очей, звичайно. Але несподівано народжений син-первісток через тиждень помирає, що цілком влаштовує радянське керівництво, бо розв’язує руки берлінським резидентам: після похорону дитини їм лише залишиться відвезти ненадійну пару до Москви. Ховатимуть завтра, а сьогодні?.. Сьогодні останній шанс, бо навіть шпіки-гебісти ослабили стеження, кілька машин від’їхало від їхнього берлінського дому, адже батьки померлого синочка в траурі і готуються до поховання рідної кровинки. Інґе просить у Бога простити їй іще один злочин: не бути на похоронах, якщо таке вдасться. Коли подружжя непомітно все-таки вибирається на Берлінський вокзал, то ще не знає всієї причини, не розуміє, чому скрізь так багато радянських солдатів і підозрілих „штатских”. Та попри все їм вдається – таке їхнє щастя – проникнути в Західний Берлін за якусь годину до... початку зведення Берлінської стіни! В таке везіння від неймовірної напруги моменту важко повірити навіть читачеві, що вже забув про першосторінкові адвокатські натяки на хід і результат суду, який не міг би відбутися, якби героям не вдалася таки втеча.

Більшість із нас пам’ятає з дитинства, як на запитання „про що кіно” або „про що книга” найчастіше чули відповіді: „про війну”, „про любов” або „про шпіонів”. Так от, в данному випадку я б відповідав: про Любов! Звичайно, мені, як і багатьом із читачів, було б, мабуть, комфортніше, якби ролі виглядали по-іншому: щоб Інґе була українкою, а Богдан, скажімо, німцем. Але сталося, як сталося, до того ж, вони все одно нероздільні – в любові та спокуті, й боротьбі проти КДБ, врешті-решт... „Тепер вона, так само, як і він, не має ані імені, ані прізвища. Не має дитини, Батьківщини, не має батьків. І брата... Дівчина Інґе з Дальґофа припинила існувати. Залишилася жінка, що любить убивцю”.

Це лише друга книга автора, але є підозра, яка переходить у впевненість, що вже цей роман ставить його в ряд найсерйозніших і наймодерніших прозаїків нашої сучасної літератури.

Станіслав БОНДАРЕНКО