Ну, що я казав? Ці, пля, дємакрати погано розуміють сенс покращення життя вже сьогодні, яким так переймається наш Гарант. Навіть більше – вони брешуть. «Брешуть без совісті, перекручують факти, за накрадені гроші винаймають наймитів в Європі, США та в середині країни... та дезорієнтують весь світ та українське суспільство»(с). Цю фразу Двічі Несудимого можна одразу ж у меморіз.

Наскільки я розумію, мовою, близькою і зрозумілою Януковичу, ці гади наковталися блатної пилі, або ж загубили список, кого боятися. А наймитом, винайнятим за гроші, він, очевидно, вважає президента європарламенту Єжи Бузека, який днями прямо назвав українське правосуддя «вибірковим». Іншими подібними наймитами є «Репортери без кордонів», які вважають, що зі свободою слова в Україні справи гірше, ніж навіть у Іраку.

Фактично, Янукович звинуватив Бузека і «репортерів» (а також усіх інших, хто висловлювався про стан справ в Україні у подібному ключі) у корупції. За такі пред’яви у тих місцях, де Янукови не досидів, морди б’ють. А у цивілізованих країнах подають до суду. Щоправда, Україна – країна не цивілізована, раз на чолі її може перебувати такий, прости господи, вдарений яйцем Гарант. Тож судитися сенсу немає ніякого. І навіть дати пару разів у пику, як це роблять на зоні, не вийде. Бо на зоні пахана не б’ють .

Залишається сподіватися, що європейці та американці виявляться досить толерантними, щоб зрозуміти: це нарване бидло у страусячих кедах має мало спільного із власне українським народом. Інакше Україні загрожує доля ізольованої від усього світу Білорусі. Лукашенко, пам’ятаю, теж усіх скопом дємакратів куями обкладав, вважаючи, що дружба з Росією замінить усе. І не випадково Янукович так трепетно ставиться до Бацьки. Він для нього – приклад для наслідування, герой і реальний чувак. Разом з Путіним.

Щоправда, в останні роки Білорусь і Росія перетворилися у настільки затятих друзів, що і ворогів не потрібно. І тепер Бацька сам крутиться, як гівно в ополонці, у пошуках партнерів та друзів на противагу Росії. Але фіг там. Кремль настільки щільно обплів Білорусь своїми мацаками, що тепер крутись, не крутись – а буде так, як Путін скаже.

Але Бацька, попри все, ухитрився вирішити дві найголовніші проблеми усіх пострадянських країн – побудувати дороги і знищити корупцію. Принаймні, так кажуть усі мої знайомі білоруси. І нехай корупція усього лише перетворилася на пам’ятні по «совку» блати, а дороги будувалися все ж за бюджетні кошти – у Росії, наприклад, керована залізною рукою ліліПутіна влада не спромоглася навіть підступитися до цих проблем. Точніше, не дуже й намагалася.

А що може запропонувати українцям Янукович в обмін на урізання прав людини та громадянських свобод? Та нічого. Він, як і Путін, цікавиться лише викачуванням з цієї країни усіх можливих ресурсів. І якщо Бацька, користуючись (ніде правди діти) шаленою підтримкою, може собі дозволити круто розвернутися сракою до вчорашніх друзів – Янукович собі цього не зможе дозволити ніколи. Отож якщо завдяки його зусиллям Україна потрапить у міжнародну ізоляцію, а звідти у лабети дружньої Росії – нам уже звідти не вирватися.

Володимир Йадороб

В чем действительно не откажешь, Партии Регионов, так это в учете и расстановке своих кадров, которые, как известно, решают все. Януковича можно считать кем угодно, но дело он свое знает. Все роли у него расписаны. В этом плане показательным примером может служить расстановка \"бело-голубой\" рати в Верховной Раде. Даже двери стульями подпирают не случайные люди. Я уже не говорю о тех, кто умеет бить по сусалам. Тедеев – спортсмен, борец, чемпион. Вместе с отважным и подлым Лукьяновым, они курируют эти дела, организовывают стычки, набирают баллы. Чечетова – не переслушаешь, когда заходит речь о солнцеликом Януковиче. У Ефремова, - наконец-то начала получаться роль парламентского глашатая. Долгое время призрак пристреленного на охоте Кушнарева мешал ему в этой рутинной работе. Колесников – напрягает мозги (Кому же еще?). У Левочкина свой, отличный объем работы. Обросший наконец-то слоновьей кожей политика Табачник, занят уничтожением всего украинского в сфере образования. Герман (Тереза), - служит, как бы, мягкой прокладкой, которая вымачивает «природные» выделения оппозиции. Даже Богославской – с мозгами канарейки, - и той нашли достойную роль: зажигает на разных ток-шоу, вместо вывалившегося из этой обоймы инфантильного Шуфрича…

Ну, ладно…это вроде проехали. Можно еще добавить к сказанному, что все, мол, члены команды Януковича нашли, чем заняться. Каждый видный сверчок нашел свой шесток! Вся эта камарилья подбиралась на местах, только утверждалась в Москве, на Лубянке. Упор на местные кадры был соблюден, что дает этой власти политическую устойчивость. Подобное «хуторянство» всегда было в особой цене. Здесь не любят приезжих, хоть и вынуждены были терпеть некоторых Кагановичей. Те лишали их возможности выслужиться перед Москвой! Москва в этом вопросе всегда шла \"навстречу пожаланиям трудящихся\". В данном случае, лишь тех, кто действительно был просто необходим, кого нужно было задействовать в сфере координации, только те спешно переводились из самой Рашки. Тот же «поднимавший кипишь» во время войны в Грузии Коновалюк, - очевидно, из ГРУ, - или: Соломатин, - курирующий вопросы поставок вооружений на мировые рынки, где особенно сильны позиции России, и нужна кооперация в этом вопросе с надежным партнером…

Я не скажу, что по КПД нынешняя власть сильно будет отличаться от предыдущей, «оранжевой» - как те себя привыкли называть. Не все тогда были белые и пушистые. Теперь многих из них ловят и сажают, уже нет сомнения, что: серьезно и надолго. Хочется только снова спросить: «А судьи кто?». Ответ напрашивается сам по себе. Да все те же, что и в «оранжевые» годы судили! Правда, делали они тогда эту рутинную работу без должного рвения. Они призваны были в тот период «безвластья» контролировать сам процесс «глубокой консервирования ситуации», чтоб ее быстро можно было развернуть в прежнее русло. Помнит бюрократия блаженные времена Кучмы. Помнит и невольно воспроизводит их, по кусочкам. Все эти «реформы», - с позволения сказать, - это процесс превращения украинцев в русифицированное быдло. За окнами его хаты с краю началось сумеречное, вязкое время безгосударственного прозябания.

…Основная энергия маленького украинца веками уходила на то, чтоб завести себе хозяйство: с курочками и обязательным кабанчиком «до Риздва». Только процентов 5 населения потенциально готовы в любую минуту выйти с социальным протестом. Все остальные - согласны терпеть любой произвол власти. Им неважно, кто у них хозяин-барин. Они должны подчиняться без суда и следствия. Они с молоком матери всосали: всё кругом покупается и продается; кто богаче, тот сильнее, с тем и правда. Это столбы на которых зиждется весь его мир, все параметры его сознания. Этот феодализм, правда, несет в себе побочную деградацию общества. Работать умеют плохо; только из под палки. Свою жизненную устойчивость, так необходимую маленькому нашему герою, он научился добывать иными способами. Он «стучит» начальству; готов выполнять все его прихоти. Ибо он знает – так уж сложилось на его хуторе, - что только это дает ему возможность построить свою хату с краю, породить себе подобного раба, да насадить «садок вышневый коло хаты».

…Я снова возвращаюсь своими воспоминаниями в свое село. Я, так сказать, потомственная жертва подобного произвола. Мой отец был таким. На беспомощного 60-70 летнего старика, постоянно нападал некто Н,. Ему поручали брать на это дело любых подельников, - обычно трех, - после чего били старика. Первый раз отец попал даже в больницу. Менты, поняв откуда ветер дует, не мешались в эти дела. Поскольку Н., действовал по указке местного сексота, все ему сходило это с рук. После каждого нападения, сексот находил стукачу выгодную работу– в первом случае он поставил явного бездельника «комбайнером», с возможностью воровать и раздавать зерно прямо с бункера комбайна, - (урожайность в колхозе была на уровне 3-5 центнеров с гектара), - даже по тем убогим временам это было очень низко. Это никого не волновало, как и всю голодную, убитую колхозами страну. (В 70-е годы зерно можно было еще закупать на мировых рынках). Пока в Америке свою главную роль настоящего президента не сыграл актер Рональд Рейган. После чего, как известно с новейшей истории, «империя зла», как он называл СССР, исчезла с политической карты мира. Коммунисты превратились в маргиналов. Остались только последыши: сексоты, стукачи! И вот уже сын гебераста, организовывает в селе мне такую же карусель. Но толи времена стали иные совсем, толи я оказался сильнее отца. Я еще и Н., поколотил. И так, легко, отбился от негодяев. Хотя на меня расстреляли много патронов. Стреляли в основном по крыше хаты. Один раз я целую горсть настрелянной дроби передавал следователю прокуратуры Л,. Как выяснилось: «нечего от меня он ничего не получали»; на порубанные двери « не обращал внимания», следователь К,. А когда бандиты с боями врывались в хату, на это уже отписками отвечали сами чиновники, мол, остался жить, считай, что «тебе сильно повезло» раз так задумал сексот. Стукача, которого задействовали в моем деле, не оставили без должной награды. Это продолжалось уже при оранжевой власти. Поэтому я не делаю различия между этими властями. Вчера они были «оранжевыми», сегодня они стали «бело-голубыми», завтра объявят себя \"серо-буро-малиновыми\". Суть их останется на века, та же: \"хуторянская\", - особенная, украинская.

Все возвращается на круги своя! Пришедшие к власти ретрограды уважают старые традиции. Я даже не сильно удивлюсь, когда они предпримут попытку воссоздать СССР. Это в их природе: лизать чужую задницу. Цвет, при этом, не имеет настоящего значения. Главное, чтоб на ней красовался штамп: \" Утвержденная в Москве\".

Очевидно, почувши вчорашні розповіді Азарова про те, що в Україні за минулий рік середня зарплатня виросла аж на 400 гривень, Дніпропетровська міськрада теж взялася покращувати своє життя вже сьогодні. І підняла собі зарплатню одразу ж на 50%. Очевидно, це моє знаменувати собою відчутний прогрес у боротьбі з фінансовою кризою та впевнений поступ проголошеної нашою владою адміністративної реформи. Ну і правильно: тяжка праця народних обранців має оплачуватися коштами платників податків. А вони, якщо вірити Азарову, минулого року забагатіли. Так що, як казав один, ділитися треба.

Правда, цих людішок зрозуміти важко. Ну покращують тобі життя – так сиди собі мовчечки і сопи в дві дірочки. Поки ще живий. Але нє! Лізуть і лізуть, все чогось хочуть. І ніяк не повиздихають. Приперлося ото сьогодні до харківського губернатора Добкіна якесь старе луб’я і чекає, що його приймуть. Мовляв, приймальний день, три місяці чекав. Ну і що, що чекав? Треба ж розуміти, що губернатор – людина страшенно заклопотана. Тут ще стільки парків у Харкові досі не вирубано, що стільки антикварних лавочок не поставлено. І шо – ото все кинути і бігти приймати якогось там ветерана-інваліда? Правильно йому хлопці у приймальні сказали: «Щоб ви, ...ляді, швидше здохли!».

Як в анекдоті:

- Лікарю, може, мене в реанімацію?
- Не займайтесь самолікуванням. Я сказав «у морг» - значить, у морг.

І потім нехай хто тільки скаже, що у нас зі свободою слова проблеми. Які ж проблеми, коли навіть у облдержадміністрації кого куди схочуть – туди і посилають? Це тільки різні демократичні при дурні типу «Репортерів без кордонів» можуть вважати, що Україна за рівнем свободи слова відстає навіть від Іраку. А нам тут краще видно.

Оно Янукович поїхав до Польщі, щоб розказати тупим і неосвіченим полякам, як у нас все справедливо і харашо у Межигір’ї. Мовляв, для правосуддя не має ніякого значення, якого кольору прапор. Головне, щоб вчасно відстьогував. Бо інакше якщо головний пахан сказав «сідєть»! – так і муситиме сидіти.

Да, правосуддя у нас хоч і криве, зате строге. Цим демократам не зрозуміти. Але що з тих лохів візьмеш, як вони, бува, дорвуться до влади – не крадуть. Тьху, не покращують життя. На роботу ходять пішки. Або, блін, як дебіли – на велосипедах їздять, чи на «шкодах». І без охорони. Ну не ідіоти?

Нє, ну правда. Європейці – вони ж як діти. Їм усе треба розжовувати і пояснювати. Тицяти мордою у факти. Ще краще об стіл, але там таких вишуканих пацанських манер можуть не зрозуміти. Там чогось звикли більше вірити ЗМІ, аніж паханам. І як ти їм поясниш, що не все зразу – прийде час, і ЗМІ будуть писати виключно під копірку, видану їм Ганьою Герман. Просто ще руки не дійшли: першим ділом треба життя покращити, і то вже сьогодні.

Бо завтра може бути як у Єгипті.

Володимир Йадороб

Ми є свідками послідовних кроків, спрямованих на подальше розширення побутування російської мови в ключовій сфері... Табачник потрібен Москві для утвердження “російського світу”...

Ганна Герман

Учора заступниця глави АП Ганна Герман знову сказала кілька недобрих слів на адресу міністра освіти Дмитра Табачника. Вона зажадала винести на всенародне обговорення концепцію освітніх реформ, підготовлену під чуйним керівництвом цього пана.

Зазначивши, що в них з міністром «дискусія» і «різні підходи» до реформування освіти, Ганна Миколаївна навела ті самі претензії, які озвучує опозиція і бунтівні студенти вишів, до «концепції імені Табачника». Підвищення плати за навчання щороку. Обмеження студентського самоврядування. Заниження статусу та рейтингів провідних українських вишів...

Герман назвала й альтернативу цим драконівським пропозиціям – законопроект представника президента в парламенті Юрія Мірошниченка, який нібито концептуально відрізняється від того, що пропонує Табачник.

Щодо «дискусії» з міністром, Ганна Миколаївна явно надто м’яко висловилась. Те, що відбувається між двома високопосадовцями, більше нагадує запеклу дуель. Не на життя, а на кадрову смерть. Згадаймо, 28 січня в телеефірі в Савика Шустера Герман заявила, що готова відмовитися від своєї високої посади, повернутися на «вільні журналістські хліби» чи навіть стати безробітною, аби лишень міністром освіти був хтось інший. Не Табачник.

Віктор Янукович та Дмитро Табачник

Більше того, Ганна Миколаївна дозволила собі згадати священне ім’я й запевнити всіх, що президент Віктор Янукович ніколи не підтримає концепції реформ у галузі освіти від Табачника. «На кожного Табачника є в Україні президент», - сказала вона.

Наступного ж дня досвідчений інтриган Табачник дав не менш різкий «відлуп» пані Герман, також пославшись на «лідера», навіть на двох: «Є дуже простий світовий досвід: якщо чиновник не згоден з кадровою політикою президента чи прем`єр-міністра, у нього для того, щоб тримати обличчя, є дуже простий вихід – подати у відставку».

До речі, коли в березні минулого року Герман сказала, що добровільна відставка Дмитра Табачника з посади міністра освіти після його антиукраїнських висловлювань пішла б на користь команді Віктора Януковича, а ще раніше, – що вона багато зробила для того, аби Табачник не обійняв посаду віце-прем`єра з гуманітарних питань, той промовчав.

Тепер не мовчить. І це погана ознака для Ганни Герман. Кадрова «чуйка» в цього чиновника завжди була загострена.

Почнімо з того, що відкритих конфліктів у своїй команді Янукович не терпить. Навіть коли нині під килимом зчепилися за астрономічні суми, пов’язані з митом на імпортні нафтопродукти, міністр ПЕК та перший віце-прем’єр, - зовні цього видно не було, на людях вони посміхалися і обнімалися. І таких прикладів можна навести чимало. Не прийнято в ПР виносити сміття з хати.

Тому існує висока ймовірність кадрових висновків з цього конфлікту, який набув публічного характеру.

Дмитро Табачник

Чи загрожує щось Табачникові? Навряд. Він перебуває під очевидним кремлівським і московсько-православним «дахом», щосили встановлюючи в Україні «російський світ», про який так любить балакати патріарх Кирило. Ми є свідками послідовних кроків, спрямованих на подальше розширення побутування російської мови в ключовій сфері спілкування – освітній.

Це і запровадження російської мови у вступному тестуванні з призначенням на посаду керівника центру цього самого тестування лихо-не-професорки, яка взагалі не розмовляє українською і роками бореться проти державної мови. (Почитав би хтось її докторську, захищену в Москві й присвячену «лексиці та структурі мовлення драматургії» - роздута дипломна робота студента-трієчника). І виділення російської літератури в окремий предмет. І термінове переписування підручників з історії України (без усяких там УНР, Злук і Крутів, зате з «непорушною дружбою двох братніх народів»). І багато іншого, що здійснюється «на місцях», без зайвої реклами, так би мовити, «у робочому порядку».

Навіщо ж Януковичу псувати відносини з російськими патронами Табачника? Табачник потрібен для «російського світу». Незалежно від того, чи подобається самому президентові та сервільна проросійська політика, яку той пан проводить із властивими йому енергією та цинізмом.

Не дивно, що пані Ганна Стеців-Герман, як і більшість нормальних українців, на дух не сприймає Табачника, який виживає з України все українське і який визнає лише «єдино канонічну» церкву – Московський патріархат.

Але її біда в тому, що вона є одиначкою, «білою вороною» у Партії регіонів. Вона практично не має там підтримки. Раніше таких «ворон», які спілкувалися українською, голосували за визнання Голодомору геноцидом українського народу, було дві. Але Тарас Чорновіл уже давно поза цією командою.

У Ганни Герман, отже, є всі шанси повернутися «на вільні журналістські хліби». Незважаючи на відданість «великому, як Африка», «лідеру». І на готовність грудьми захищати його на некомфортних і тяжких ефірах у Шустера. Прикро, що Табачник при цьому, принаймні поки що, залишиться на посаді. Незважаючи на широкий громадський протест, студентські маніфестації і вкрай негативну пресу.

Микола Писарчук

Здається, Микола Янович Дапашліви живе у якомусь своєму, казковому і чудернацькому світі, невідомому звичайним людям. У цьому світі всі говорять дивною мішанкою з мовних дебілізмів, вважаючи її державною українською мовою. У цьому світі за людьми полюють хижі кровосiсі, від яких не те що люди – Фрьойд би плакав. А ще в цьому світі за минулий рік середня зарплатня виросла одразу на 400 гривень, а у «працюючих людей» - аж на 5 тисяч. Що б це могло означати – особисто мені важко сказати. Але я ж попереджав, що світ Азарова – химерний і загадковий.

У такому ж химерному світі живе колишній президент України Віктор Ющенко. У цьому світі усі ходять у вишиванках на прощу до Безрадичів, дякуючи його ясновельможності за можливість жити на цім світі і за осіяння народу великою мудрістю. А він проповідує їм з третього поверху свого скромного куреня наближення епохи братолюбства і братерства. А гроші на це щастя дають хлопці з Партії регіонів. У цьому світі йому не тикають дулі на мітингах і не обзивають паскудою на порозі Генпрокуратури, і не тільки тому, що його ніхто на допити не тягає, а просто тому, що Месію всі люблять і поважають.

Свій чарівний світ у голови Української народної партії Юрія Костенка. Щоправда, він не настільки ідеальний, як у Азарова чи Ющенка, але допустимі недоліки потрібні лише для того, аби підкреслити незламність та принциповість полум’яного борця Костенка. У цьому світі виборець не помічає Юриної підтримки антиконституційного перевороту у парламенті, і це дозволяє Юрі вже на другий день писати суворі безжальні блоги про започатковані комуністами технології закупівлі голосів. У цьому світі Юра може закликати телеглядачів купувати українське, а сам ходити у «Бріоні» або хоча б у «Вороніну».

А зате Януковичу у його світі зовсім не комфортно. Усілякі казли мєшають жить і увесь час полюють на мужнього і чесного пацана, намагаючись то вцілити в нього шарикопідшипниковим яйцем, то підкинути дохлу блядь на обійстя, то просто стромляють палки в… Скажімо, в колеса. У цьому світі майже чверть століття диктатури – це стабільність. А спецслужби підставляють диктаторів, розганяючи мітинги опозиції. Жінки роздягаються з першими каштанами спеціально для інвестиційної привабливості країні, хоч їхнє місце і на кухні. У цьому світі страусячі штиблети і воровані державні резиденції можна відмолити у церквах, головне щоб тих церков було побільше, свічки в них якнайтовщі, а тебе на іконах малювали біля божого престолу в сонмі янголів.

І усі ці цинічні ублюдки зі своїх захмарних світів не бачать ані безпросвітності, ані убогості нашого з вами світу. Цей світ погано впливає на їхнє травлення, тому вони воліють до нього не навідуватися, принаймні, до наступних виборів.

І тому вони нічого не бояться. Вони – наркомани, які за своїми героїновими міражами не помічають засраної квартири і прогресуючої гангрени.

Але усі наркомани врешті або повертаються до реальності, або закінчують своє життя на дурці чи в могилі. І якщо вони таки повернуться до нашого світу – тут на них чекатимемо ми. А якщо ні… Що ж, особисто мене такий варіант теж цілком влаштує.

Володимир Йадороб

Цей угар ми вирішили на українську не перекладати. Россияне продолжают вылетать на курорты Египта, несмотря на строгие предостережения отказаться от поездок в эту революционно настроенную страну. 1 февраля, по данным Росавиации, было выполнено около 20 чартерных и шести регулярных рейсов, на которых вылетело по 10-15 человек. Еще шесть самолетов отправились в Египет утром 2 февраля из "Домодедово".

Ни МИД, ни Ростуризм не могут запретить людям, получившим на руки билеты, сесть в самолет, объяснил "Ведомостям" пресс-секретарь Ростуризма Олег Мосеев. Однако 1 февраля ассоциация туроператоров России отправила письмо в Минспорттуризма и Минтранс с просьбой закрыть регистрацию на рейсы в Египет. Обращение должны рассмотреть в среду.

В среду продажи билетов на рейсы в Хургаду и Шарм-эш-Шейх по рекомендации МИДа прекратил "Аэрофлот". С 6 февраля авиакомпания временно приостанавливает полеты в эти города, передает ИТАР-ТАСС. Возврат билетов или изменение даты вылета осуществляется без штрафных санкций. При этом "Аэрофлот" продолжает выполнять регулярные рейсы по маршрутам Москва - Каир и Москва - Луанда с посадкой в Хургаде.

Однако отчаянных русских туристов пока ничто не останавливает. "Присоединяйтесь, народ, дадим копоти тутанхамонам!" - призвала в блоге русская дама перед отлетом в Хургаду, пишет "Московский комсомолец". Не отличаются от нее и то большинство россиян, которые уже находятся в Египте и не торопятся уезжать. Про них очевидцы рассказывают: "С воплями "Пшлинах все отсюда, у нас экскурсия, деньги плочены!" - русские прорывались в горящий исторический музей".

"Ростуризм" в категорической форме рекомендовал во вторник российским туристам не выезжать в Египет, однако ни они, ни авиакомпании, ни туроператоры не могут запретить людям лететь, если они этого хотят, сказал "Интерфаксу" представитель одной из авиакомпаний. "Мы не можем запретить регистрацию на рейсы, а люди приходят и говорят, что им срочно нужно вылететь в Египет", - поведал он.

Вместе с тем в авиакомпаниях говорят, что в основном в Египет сейчас летят не туристы, а люди, имеющие недвижимость на его курортах или ведущие там бизнес. Согласно информационному табло "Домодедово", только до 9:00 среды из этого аэропорта вылетело пять рейсов в Египет - три в Хургаду и два - в Шарм-эш-Шейх. Традиционно из России в более дешевую Хургаду вылетает примерно две трети россиян, а в Шарм-эш-Шейх - не более одной трети.

Россияне, возвращающиеся из Египта не досрочно, а по окончании сроков тура, - все сплошь довольные и полупьяные, на затравленных "жертв революции" они похожи мало, пишет "Комсомольская правда". "Мы не из боязливых, - смеется один из них. - Вот немцы, итальянцы только услыхали о революции - резко схлынули из гостиниц. Но русские остались".

Впечатление такое, что только русские на египетских курортах и остались, продолжает издание. В отелях, магазинах и на улицах - везде русские лица. По данным Ростуризма, на морских курортах страны сейчас находятся около 75 тысяч россиян, в том числе не менее 45 тысяч туристов. При этом из полутора тысяч только 3% сказали, что хотят прервать отпуск.

Некоторые были напуганы, столкнувшись с толпой египтян, другие побоялись оставаться из-за своих детей. Одна из туристок рассказала КП, что в отеле ни гид, не руководство не говорили о том, что творится в Каире. Даже тех людей, которые купили экскурсии, не предупреждали о беспорядках. По единственному русскоязычному каналу транслировались только развлекательные передачи. "Мы жили в полном неведении!", - восклицает она.

28 января волнения распространились и на Хургаду. С утра начался митинг, позже переросший в погром магазинов. "Я в этот момент была в лавочке. Когда вышла - очутилась перед толпой в несколько тысяч мужчин с монтировками в руках. Помню только лихорадочный блеск в глазах и противный звук стука железа о камни. И вдруг толпа разом кинулась в мою сторону", - вспоминает журналистка "Комсомолки", попавшая туда в дни беспорядков.

"Сквозь туман помню только, что кто-то утянул меня в полуразрушенную автобусную остановку, - продолжает она. - Меня спас какой-то египтянин. Не потому что был такой добрый - а потому что прятал здесь же свою жену. А я привлекала внимание, застыв как столб. Спаслись чудом - озверевшая толпа промчалась мимо - по направлению к магазинам".

В более престижном Шарм-эш-Шейхе, где отели подороже, туристическая жизнь пока кипит по-прежнему: и рестораны, и дискотеки, и магазины под присмотром армии и полиции.

В Каире между тем по-прежнему остаются 200 российских студентов, которые не могут выехать. В общежитии сначала находилось около 100 семей из Башкирии, Татарстана, Челябинской и Оренбургской областей - те, кого на учебу в Египет отправило Духовное управление мусульман России. Речь идет сразу о двух университетах - Каирском государственном и Международном исламском, где обучают исламских священнослужителей и преподавателей религии.

В среду в Каире и Александрии вспыхнули столкновения между сторонниками и противниками президента страны Хосни Мубарака. Группы радикально настроенной молодежи сначала выкрикивали оскорбительные лозунги, а затем сошлись в рукопашной. По словам очевидцев, на которые ссылается телеканал "Вести", в районе волнений также слышны выстрелы, к месту направляются танки.

Поводом для потасовок стало экстренное обращение президента к нации. 82-летний политик, находящийся у власти почти 30 лет, заявил, что не будет участвовать в сентябрьских выборах, но до тех пор свой пост покидать не намерен.

Центральную площадь Каира Тахрир уже несколько дней подряд не покидают демонстранты. Выступление Мубарака вызывало накануне вечером крайне резкую реакцию протестующих, передает BBC. Они требуют, чтобы президент ушел в отставку до пятницы, когда протестующие намерены провести демонстрацию у президентского дворца.

Вначале демонстрации сопровождались ожесточенными стычками демонстрантов с полицией, в результате которых, погибли до 300 человек, более 4 тысяч были ранены. Затем полиция прекратила попытки разогнать демонстрации, и на улицы египетских городов вошли солдаты и армейская бронетехника. В начале этой недели руководители египетской армии - одного из самых уважаемых государственных институтов страны - заявили, что не будут препятствовать проведению мирных демонстраций.

«Дивіться, знов гарненька державна зрада», - казав колись один із героїв Гашека. Щоправда, був би він українцем – нині йому б довелося казати цю фраза аж занадто часто, з огляду на специфіку ставлення української влади до закону та інтересів народу України.

Верховна Рада сьогодні вкотре розписалася у своїй не легітимності, вкотре переступивши через Конституцію. Причому лідер фракції партії регіонів Єфремов визнав, що не бачить нічого поганого у тому, щоб порушувати закон. Однак йому навряд чи спадає на думку, що влада, яка порушує закон, сама ставить себе поза законом, тобто є нелегітимною. Це дасть підстави у майбутньому просто скасувати усе, що вони тут наприймали за час свого перебування при владі. А самих їх – посадити.

Але якщо Партія регіонів, по суті, замовляє музику на цьому цинічному празніку жизні, то генеральним спонсором чергового витирання ніг об Конституцію є наша, прости господи, опозиція.

Чергова порція морально-етичних пі...расів, які потрапили до Верховної Ради волею любителів обирати між сортами лайна, сьогодні показала своє справжнє обличчя. Отож – зустрічайте.

БЮТ знову скоротився на кілька парламентських багнетів, вигнавши зі своїх лав тих, хто проголосував в унісон з коаліційною більшістю. Але ви лишень придивіться про кого йде мова!

По-перше, Іван Куровський. Це саме той таваріщ, який намагався побудувати висотку на території Жовтневої лікарні. А влітку 2009 року саме він освоював гроші, виділені урядом Тимошенко на закупівлю недобудованого житла з подальшою роздачою «мєнтам і прочім гадам», як казав на одному з концертів незабутній Кінчев. Бо Куровський якраз у райцентрі Чернігівської області набудував будинків, а продати не міг – при ціні квадрантного метра 2,5-4,2 тисячі гривень його чогось ніхто не купував. Мабуть, тому, що середня зарплатня по області була тоді 1406 грн.

По-друге, Павло Мовчан. Відомий «просвітянин», який розвалив усе, до чого мав стосунок. І цей, прости господи, патріот, весь теперішній статок якого нажитий на крові дисидентів та загиблих патріотів, замість повіситися на осиці, голосує в унісон з «синюками» та «коммі».

Також у цьому списку – тато «тендерної мафії» Антоша Яценко. Який вже, в принципі, давно голосує за компанію з коаліцією. Однак продовжував залишатися у БЮТі. Дивовижно, чи не так? Секрет в тому, що Яценко – надзвичайно впливовий кадр, у якого на зарплатні сидить купа різного люду – від клерків до суддів та міністрів. Такі завжди потрібні будь-які партії. Звісно, якщо вона не має жодного стосунку до ідеологічної платформи, керуючись виключно вигодою.

Від колишнього НУНСу у цих танцях на кістках Конституції взяли участь одразу 41 депутат. І тут теж – цілий розсадник дємакратів і борців. Ну, нехай вже відомий пі...рас Каськів давно продався Януковичу в обмін на право освоювати інноваційні кошти. Але любитель усього українського Костенко відверто порадував, розкривши своє справжнє обличчя.

Принциповий борець Гєна Москаль, як виявилося, у питаннях продовження свого перебування біля корита стає достатньо ліберальним, щоб дути в одну дудку з бандитами, яких так героїчно таврує у повсякденному житті. І це в той час, як його шефа катують у Генпрокуратурі.

Ще один «самооборонець» Куликов міг би заслужити у цьому огляді більше слів, якби про нього їх не було написано раніше, причому ціла епопея.

Ну, а що вже там казати про таких відомих пі...расів, як Жванія, Мартиненко або вбивця Омельченко…

Воно таки правда: не того ляшка назвали гондурасом.

Володимир Йадороб

Історія вчить нас. Якщо не вчить, то вона повторюється. Іноді для того, аби навчання дало результати, потрібні сотні років. Майже століття тому, 22 (24) січня 1918 року – черговим Універсалом пролунала блюзнірська заява політичних кар’єристів з Центральної Ради про те, що відтепер Українська Народна Республіка стає «самостійною, ні від кого не залежною, вільною суверенною державою українського народу». Ця заява ознаменувала собою кінець цієї самої «держави українського народу», якій так і не судилося з’явитися на світ завдяки зусиллям тих, хто в січні 1918 року оголосив її самостійність. Парадокс – національно свідома інтелігенція, творча та наукова еліта; люди, які знали про історію свого народу стільки, що не вистачало томів, аби все це викласти; люди, котрі так вболівали за свій народ, що не могли читати історію його пригноблення без брому; люди, що так багато говорили про те, якою має бути Україна – ці люди зробили все, аби занедбати історичний шанс свого народу. Як таке могло статися? Кому ж, як не їм, було вести своїх братів-українців до омріяної мети? Діячі Центральної Ради вірили в усе що завгодно, тільки не в українців. Україна мала існувати або така, якою її бачать вони – або ж взагалі не мала існувати. Вони не збиралися брати не себе тягар розбудови державних інституцій, як і компрометувати своє «соціалістичне» ім’я співпрацею з «класово ворожими елементами» – нехай вони хоч тричі будуть проукраїнськими. Вони не хотіли бруднити себе в крові збройної боротьби – та й взагалі, вони нічого не збиралися робити. Крім одного – пильно стежити, щоб, не дай Боже, ніхто не посунув їх з місця «будівничих» України. От з цим вони уміли впоратись на відмінно, поливаючи брудом інших і паскудячи будь які ініціативи, що йшли не від них. Демагогія, популізм та політичні інтриги – це все, на що вони виявилися здатні. Знайома картина, чи не так? «Справа Винниченка» живе й процвітає. До влади знову приходять політичні кар’єристи, які зводять нанівець весь революційний запал народу. Знову пустопорожні балачки, звинувачення і міжпартійна гризня, знову «красиві жести» наприкінці правління. Правда, жести дрібненькі, але ж і калібр «можновладців» меншає. І знову ті, хто на словах так кохався в українській Україні, ділами своїми без всякої боротьби віддають Україну її найбільшим ворогам. Але «винниченківщина» міцно засіла не тільки серед українських політиків. Ви подивіться на нашу «творчу інтелігенцію» - як не «відділити цю Східну Україну нафіг», так «треба просто перечекати, сидячи на березі, поки все це пропливе повз». Ну, добре, люди займають ненасильницьку позицію, це їхній вибір. Але чомусь вони вважають свої «методи» єдино вірними. Мабуть, ореол «справжньої українськості» дуже сильно тисне людям на голову, і спричиняє таке гостре заперечення іншої точки зору. «Це нижче плінтуса», «це шкодить справі», «такі методи не гідні українців» - приблизно так висловлюються вони по форумах та блогах про будь яку спробу висловити більш жорстку чи радикальну позицію. Не дуже, правда, зрозуміло, яка «справа» мається на увазі. Збиратися на конференції інтелектуалів і розповідати одне одному, як насправді треба розбудовувати країну?

І стоїть в Києві пам’ятник «першому президенту» Грушевському біля Будинку Вчителя, як надгробок українській державності. І буде він там стояти, мабуть, ще довго.

                                                                                                                Травильник

Як доказали ще старі події з яйцем, кинутим у Віктора Федоровича в Івано-Франківську, цей чоловік не відрізняється особливою міццю нервової системи. Тарас Чорновіл, який довгий час був близькою до Вікора Януковича людиною, нині в багатьох інтерв’ю характеризує лідера Партії Регіонів, як людину крайньо параноїдальну Звичайно, Тарас В’ячеславович - це ще той «дід панас» українського політичного життя, однак ніяких більш достеменних даних про внутрішнє життя державної еліти ми просто не маємо.

Малюнок Stan спеціально для ТЕКСТІВ

Загалом, багато вчинків Віктора Федоровича стануть нам краще зрозумілими, якщо ми припустимо, що ним рухає не логіка, а страх і його вчинки продиктовані не стільки будівництвом адміністративної вертикалі, скільки превентивними заходами безпеки, які мають уберегти главу держави від його нічних кошмарів - явних чи уявних. Думаю, за зовнішніми ознаками на сьогодні можна схематизувати кілька страхів, які на сьогодні є визначальними в поведінці Віктора Федоровича.

Страх замаху

Цей страх характеризується посиленням охоронних заходів навколо Президента. Неважко помітити, що заходи безпеки стають буквально з кожним місяцем все більш і більш серйозними, особливо ж параноїдальних рис вони набули після придбання Президентом ґвинтокрила, коли Хорошковський на повному серйозі пообіцяв забезпечити йому охорону від ракетної атаки з землі.

Страх перед замахом помічають і сподвижники Віктора Федоровича, в міру сил підігріваючи переляк свого боса. Характерним прикладом такого нагнітання істерії можна вважати заяви прикарпатського губернатора Вишиванюка, який на серйозі запевняв, що кілька «тризубівців» збиралися збивати літак Президента снайперськими гвинтівками.

Якщо врахувати, що (за словами того ж Вишиванка) після «поїмки злочинців» президентський літак не ризикнув навіть напряму повертатися до Києва, а зробив гак через Львів, свідчить про те, наскільки легко можна маніпулювати Віктором Януковичем, час від часу лякаючи його усілякими «терористами», або ж «фахівцем з напалму» Оленою Білозерською.

Загалом, джерело тваринного страху за своє життя без сумніву треба шукати у неоднозначному минулому чинного Президента України. Згадаймо, що багато його знайомих в буремні дев’яності роки ішли з життя насильницьким способом, причому навіть майно їх не залишилось у спадок нащадкам - все підгребли більш успішні підприємці, багато з яких і сьогодні оточують Віктора Федоровича.

І без сумніву він не може відкинути можливість, що хтось із них може подібним лихим чином обійтися і з президентською персоною. Однак пошуки (і знахідки) терористів серед несистемної націоналістичної опозиції швидше за все з часом викличуть у Президента крайньо викривлене уявлення про оточуючу дійсність і нездатність оцінювати реальні загрози власній безпеці. Хоча затриманим «тризубівцям» навряд чи стане від цього легше.

Страх Тимошенко

В путінській моделі країни, яку максимально хоче скопіювати нова українська влада нема того місця, яке займає Тимошенко - хоч уже й не такий яскравий, але персоніфікований лідер опозиції номер один.

В Росії опозиція не має харизматичних лідерів - Ходорковський чи Нємцов суспільством сприймаються такими ж маргіналами, як Новодворська чи Лімонов. В особі Тимошенко влада бачить людину, яка реально готова хоч завтра зайняти президентську посаду. Чи виправдані такі побоювання, чи ні - але ми знаємо, які великі очі у переляку, як і бачимо, наскільки великі ресурси кинуті на нейтралізацію Юлії Володимирівни.

До речі, я вважаю, що й абсурдні і негарні картини українського політичного життя, зокрема, бійка за трибуну парламенту 16 грудня були спровоковані подвійним страхом: страхом Януковича перед якимись таємними планами екс-прем’єра, помноженої на той страх, який відчувають «регіональні» депутати перед самим Януковичем.

Персоніфікований страх не є чимось дивним, згадаймо бодай те місце, яке займав Лев Троцький в сталінській ієрархії «ворогів народу». Причому у мене немає сумніву в тому, що Сталін з часом цілком увірував у той образ генія зла, який він створив своєму політичному опоненту. Можна припустити, що якимось чином нейтралізувавши Тимошенко, Президент кинеться шукати «агентів БЮТ» у власних лавах і, звичайно, знайде.

Страх Майдану

Підприємці, яких тягають на допити за «пошкоджену плитку», можуть бути задоволенні своєю акцією - їм вдалося показати, що навіть прийшовши до влади, Янукович панічно боїться людей на вулицях столиці, і 2004-й рік йому цей переляк закарбував назавжди.

Те, що Президент прийшов до табору протестуючих в інших умовах сприймалося б як належне (згадаймо, що й Кравчук надавав трибуну Олесю Донію часів студентського голодування), але у випадку з Януковичем свідчить про його великий переляк перед стихійними виступами на Майдані. Адже до цього часу будь-який компроміс з протестуючими сприймався Віктором Федоровичем, як ознака власної слабості, а прямі переговори, як беззастережна капітуляція.

Те, що підприємці довели його до такого стану, довело ту банальну істину, що коли щось і може подіяти на Віктора Федоровича, то це тільки люди на вулиці, особливо, якщо вони реально готові іти до кінця з вимогою його відставки.

«Кровопролиття», анонсоване Могильовом на 22 січня, заяви про «гарматне м'ясо» - все це показує, що страх перед бунтом власного народу досить великий. До проявів «майданофобії» можна віднести також і дивні пертурбації влади самого Майдану Незалежності в переддень 22 січня: його блокування, розблокування, організації там концерту з проплаченими глядачами.

Цікаво, що при цьому подальші економічні обмеження, до яких вдається уряд, ніяким чином не загальмувалися після підприємницького майдану, тобто Президент не пов’язує напряму загальне погіршенням життя із спалахом мітингової активності. Набагато легше пояснити ці мітинги, ну, наприклад, провокацією ззовні.

Туніська фобія

Якщо страх Майдану - це страх перед «революцією знизу», то «туніський синдром» можна трактувати як страх перед «революцією ззовні», а ширше перед Заходом, який присилає сюди наколоті апельсини, книги Джима Шарпа і «кольорові революції».

Він відрізняється від страху перед неорганізованими мітингами конспірологічними коренями. Тим більше, що Віктор Федорович у нас людина забобонна, він постійно питається порад чи то у патріархів, чи то у афонських старців, а злі язики кажуть, що і у ворожбитів з астрологами.

Тим більше, що станеш тут параноїком, коли в день інаугурації в місті падають пам’ятники, а біля могили невідомого солдату на тебе кидаються вінки. В цьому плані арешт німецького експерта Ланге, чи виклики на допит керівників організацій, що отримували гранти у фонді «Відродження» є з точки зору влади цілком адекватною відповіддю на події в Киргизії чи в Тунісі.

Заява, зроблена в Даосі Януковичем з приводу Тунісу, яка зводиться до того, що «23 роки в цій країні була стабільність», яка буцімто потім була зруйнована попри бажання народу, дає підстави припустити, що ситуацію в Україні він бачить приблизно так само: президент, який втілює бажання народу щодо «стабільності» і закордонні центри, які хочуть цій «стабільності» завадити.

Очевидно, це дуже зручний також і спосіб самозаспокоєння, бо інакше доводиться визнати, що обурення серед народу своїми діями викликає саме Президент, але таке пояснення просто не приймає свідомість.

Страх перед Росією

Страх Віктора Федоровича перед Росією двоякий, як дві різновекторні голови на російському гербі. З одного боку, це вкорінений жах провінційного чиновника (в нашому випадку директора автобази перед Кремлем. Це інстинктивні поведінкові алгоритми (в етології вони називаються «апетенцією»), які діють навіть коли відсутня якась логічна їх мета.

Так оса буде замуровувати порожнє гніздо, з якого дослідники витягли і личинку, і припаси, а старий бюрократ буде навіть в незалежній Україні зберігати партійний квиток і чекати наказу із Москви. Його не можуть вибити навіть двадцять років незалежості.

Кажуть, на самітах СНД нинішній володар всього Таджикистану Емомалі Рахмон тушувався і намагався уникнути зустрічей з президентом Молдови Педру Лучинські, - таким сильним був страх, вкорінений у колишньому кулябському агроному Емомалі Рахманову після «голово мийок», які йому влаштовував колишній секретар ЦК Компартії Таджикської РСР Петро Лучинський.

Малюнок Stan спеціально для ТЕКСТІВ

Москва не може бути неправою, і тому оцінку своїй діяльності Віктор Федорович черпає у схваленні або засудженні своїх дій з боку Москви. Без такої підтримки він буде відчувати себе абсолютно безпорадним, оскільки радянська система вбила в ньому і його поколінню вміння самостійно робити вчинки і приймати рішення.

З іншого боку існує страх, що Москва якимось чином може «кинути», тим більше, що Путін з Медвєдєвим дають для такого прогнозу багато підстав.

Це страх підвищення ціни на газ, страх «Південного потоку», страх того, що Росія знайде собі якогось іншого ставленика в Україні. Врешті решт, в Росії за неоднозначних обставин розбився польський президент. Страх повторення чогось подібного з самим Віктором Федоровичем трохи компенсує переляк перед можливим гнівом Москви і примушує Віктора Януковича триматися трохи на віддалі від двох невисоких чолов’яг з Кремля.

Єдине ж, що єднає перераховані нами президентські фобії, це те, що боротьба з ними є максимально неконструктивною. Джерело цих загроз, які постійно бачить для своєї влади та для себе особисто Президент, знаходиться в ньому самому. Ідучи шляхом демократизації країни і провадячи суспільний діалог, можна якщо не примусити народ любити себе, то принаймні не заганяти його у безвихідь, де без сумніву будуть зріти зерна бунту.

Переоцінюючи міфічні загрози, Віктор Янукович створює до того ж реальні проблеми на свою голову - він потроху стає заручником людей, які підживлюють згадані фобії, втрачаючи самостійність у прийнятті рішень і адекватність в оцінці поточної ситуації. А це точно не віщує для нього нічого хорошого.

Микола Поліщук

…У Крутах було людно, навіть попри мороз та нещадний вітер. Довгі ряди автобусів та автомобілів, вишикувані на полі по інший бік від пам’ятника полеглим героям, охороняла незвично чемна міліція. І навіть допомагала правильно припаркуватися тим, хто прибуває. Їх переважно централізовано звозили різні політичні сили.

Люди виходили з автобусів, шикувалися у колони, керівники груп роздавали прапори – і всі рушали до залізничного переїзду. Мимо проносилися електрички, машиністи сигналили колонам, пасажири махали руками, їм махали у відповідь. Молоді дівчата роздавали листівки, де величезними буквами було написано дослівно «Герої Крути». «Пля, за шо не візьмуцця – все через сраку», - сміялися люди.

Найбільше було прапорів «Свободи», керівники якої вочевидь потурбувалися, щоб на кожного з привезених прихильників було щонайменше по одному прапору. Поряд мелькали прапори «Української народної партії» Костенка, «За Україну» Кириленка, а також де-не-де – помаранчеві реліквії часів Майдану, з гербом у вигляді підкови, знаку оклику та написом «Так!».

Однак ніде не було видно прапорів «Батьківщини» чи «Фронту змін». Схоже, Юля і Арсеній дружно вирішили не світитися у такій відверто антиросійській компанії. Російські друзі можуть неправильно зрозуміти. Та й все-таки одна справа святкувати День Злуки у центрі Києва і у присутності десятка тисяч прихильників, а зовсім інша – чорт-зна де у чистім полі і в лютий мороз. Тут і телевізійна «картинка» буде явно не така ефектна, і контингент занадто правий – існує небезпека, що і ту яку-не-яку картинку хтось таки зіпсує, як ото нещодавно Ющенків похід до прокуратури.

Але і без їхніх стягів кількість прапорів на кожного присутнього зашкалювала. Причому настільки, що тим, хто не спромігся втрапити у перші ряди, через цю стіну з полотнищ та телескопічних держалн розгледіти виступаючих було геть неможливо.

Натомість Яник хоч сам особисто і не ризикнув приїхати, проте неподалік майоріло його полотнище в синьо-жовтих тонах із написом «Вшануймо пам'ять загиблих. Один народ, одна історія». Ліпити на цей плакат свою фізіономію Яник не став, очевидно, добре розуміючи, що у такому випадку плакат не протримається цілим і години.

Така кількість політичної реклами все ж передбачала, що хтось із поважних гостей таки припреться обісрати день пам’яті героїв своєю присутністю. Так воно, врешті, і сталося. Першим притарабанився і поліз до мікрофона екс-депутат Іван Заєць. Його промова, здається, аніскільки не змінилася ще з часу заснування Руху, отож слухали його неуважно, а аплодували переважно з полегшення, що він замовк. Далі з’явився В’ячеслав Кириленко, і про нього ведучий мітингу навіть оголосив у мікрофон.

А потім натовп насторожено загудів – до мікрофону припхався Ющенко у супроводі свого Наливайченка. Говорив традиційно проповідями, не помічаючи сердитого гулу, не чуючи матюків та не звертаючи уваги на дулі, які йому тицяли сивочолі діди у військових одностроях. Увесь цей час Наливайченко стояв і дурнувато посміхався, не виймаючи рук із кишень. Месія токував, як глухар у період шлюбних ігор, і навіть не помітив, як добра половина присутніх попрямувала до МНС-івських наметів, де безкоштовно роздавали гарячий куліш, бутерброди з салом і часником та гарячий чай.

«Спаскудило увесь день», - плювався сивочолий дідо у вишиванці, човгаючи через залізничний перехід до автобусу…

Володимир Йадороб