Парламент дав зелене світло героїзації гітлеризму?

Три десятиліття тому в столиці Швеції озброєний рецидивіст захопив заручників та добився визволення колишнього співкамерника. Протягом тижня вони відстрілювалися від поліції. Після того, як викрадачів нейтралізували газом, заручники виявилися вдячні не своїм визволителям, а злочинцям. Після відбуття терміну ув’язнення вони навіть почали товаришувати родинами. Психологічний ефект, коли заручники починають симпатизувати злочинцям або навіть ототожнювати себе з ними, назвали Стокгольмським. Схоже, від цього синдрому в Україні потерпає значна частина країни. Нині влада ухвалює взаємовиключні рішення. З одного боку, низка місцевих рад заявляє про неприпустимість героїзації осіб, котрі співпрацювали з нацистами. З іншого – влада підтримує вивішування на державних установах радянських прапорів. Тобто прапорів держави, яка в співпраці з Гітлером розпалила Другу світову війну, на виконання угоди з Гітлером окупувала низку східноєвропейських держав та протягом перших двох років Другої світової залишалася вірним поплічником гітлеризму. Днями Верховна Рада з подачі комуністів ухвалила постанову, у якій ідеться про те, що покладати на СРСР однакову з нацистською Німеччиною відповідальність за розв’язання Другої світової війни «аморально». Що аморального в знанні про пакт Молотова – Ріббентропа, на другий день після синхронної ратифікації якого почалася Друга світова війна? Цього депутати не пояснили, та й навряд чи могли б. Бо чи є щось більш аморальне й комічне водночас, ніж нинішні депутати, що розмірковують про мораль? Більшу частину нинішньої верхівки складають фізичні та ідеологічні нащадки номенклатури КПРС, комсомолу й КДБ, а також пострадянського «бізнесу» часів первинного накопичення капіталу. Значно гірше, що їхні ідеї поділяє частина населення країни, насамперед на Сході й Півдні України. У Донецьку на Рутченковому полі в 1941 році радянські карателі перед лицем наступаючих німецьких військ розстріляли цілий шпиталь радянських поранених солдатів, а також дітей з фабрично-заводського училища, до числа учнів якого набирали сиріт, батьків яких було вбито за Голодомору та репресій. Невелику громаду донбаських греків у 1937-1938 роках залишили без половини дорослих чоловіків. Коефіціент страчених на горло серед загальної кількості заарештованих греків перевищував 90%. А ще раніше Катерина ІІ у 18 столітті примусово-добровільно виселила греків та православне кипчакомовне населення з Криму в Приазов’я, внаслідок чого загинуло до половини переселенців. І коли сьогодні депутати ПР і КПУ з грецькими прізвищами дякують СРСР чи Російській імперії, - це виглядає так само дико, як коли їм дякує людина з прізвищем українським. Предки більшості населення Донбасу були привезені туди за радянських часів у вагонах для худоби, і то в кращому разі. Дуже багато з них – примусом, або гнані голодом з дому. У 1930-1950-х рр. на фабрично-заводські училища Донбасу під конвоєм звозилися діти, левова частка яких розбігалася в різні боки світ за очі в перші ж дні. А нині нащадки тих «рабів комунізму» радіють червоному прапору, наче стокгольмські заручники терористам. Було б безглуздо заперечувати електоральний поділ країни. Але не на "Схід" і "Захід", а на "Північ" – як Правобережну, так і Лівобережну, заселену слов`янами з давніх-давен, - і територіями "Півдня" з відносно нещодавньою колонізацією (але при цьому частина цих південних земель входила до складу держави зі столицею в Києві в Х-ХІІ, ХІV-XV, чи на Запоріжжі у XVІ-XVIII століттях). Сьогодні на межі "електорального поділу" стоять селища Нехвороща й Зачепилівка між Полтавщиною і Харківщиною. Невже вони – різні цивілізації? Якби електоральна географія була підставою розколу, то у світі навряд чи існувала б хоча б одна демократична країна. До того ж більшу частину населення Донбасу становлять нащадки вихідців з Центральної України. Чим Пилипенко на Донбасі відрізняється від Пилипенка з Поділля? Це вже не кажучи про безліч донеччан західноукраїнського походження з числа нащадків примусово висланих. Люди, котрі приїхали з частин колишнього СРСР, і їхні діти, які народилися в Україні, – дві чималі різниці. Ця різниця проявляється у найголовнішому питанні для існування держави – в політичній культурі. Кожне нове покоління сприятиме, щоб держава ставала ціліснішою. Соціологія підтверджує, що молоде покоління в регіонах з численними етнічними меншинами переважно вважає Україну своєю батьківщиною. Опитування громадської думки, проведене Інститутом Горшеніна, показує, що 87,5% населення вважають Україну своєю батьківщиною, тоді як лише 7,5% вважають своєю батьківщиною Росію (і більшість цих людей – пенсіонери, що живуть у Криму). Тому нині ми бачимо особливо енергійні спроби зупинити процес творення політичної нації. Партія, якій нічим звітувати перед виборцями, хоче нагодувати їх кривавим прапором. У якого, крім «піонерії», була й інша, концтабірна історія. Нещодавно Сергій Ківалов визнав, що «суперечності між Сходом і Заходом – абсолютно надумана проблема, яка виникає, як правило, до виборів». Зізнатися пізно – краще, ніж ніколи? Слід чітко розуміти, що всі президенти й уряди – тимчасові. Вони минуть, а Україна і український Донбас, за який проливали кров запорожці та князь Ігор, залишаться. У питанні двомовності України часто свідомо чи несвідомо нехтують фактом, що її наявність не заважає порозумінню. Адже до 100% населення розуміє і українську, і російську. Виділення російськомовних громадян України в окрему спільність – штучне. Значна частина російськомовних вважає, що їх як «російськомовних» захищати не треба. Бо з такими захисниками вороги не потрібні. Називати всіх російськомовних українців "людьми російської культури" – це такий же перегин, як називати індусів англійцями. Коли Донбас оцінюють по «донецьких» при владі – в таку оцінку вкладається системна помилка. Чи могла в цього регіону бути інша «еліта», коли брехня була засадничим правилом «совка»? Відмінність, яка розділяє Центрально-Західну і Південно-Східну частини України має виключно ментальний характер, а не глибший етнічний чи історичний. Ця різниця – в товщині радянських нашарувань, які різною мірою присутні і на Сході, і на Заході, і в Центрі країни. Ці нашарування, природно, товщі там, де переважав пролетаріат та була відсутня національна інтелігенція. Чи винні люди, що вони зросли такими, якими є? Що мали рабські умови праці? Десятиліттями переконувані, що їхня думка нічого не означає, а мати її небезпечно? Як писав у радянські часи один поет із шахтарів, «Рушатся, рушатся, рушатся. Угольниє пласти. Начальство треба слушатся. І в ногу з ним іти» (лексика оригіналу збережена). Щоб розуміти, люди повинні щиро цікавитися одне одним. Тому багатьом патріотам варто поїхати на Донбас, щоб переконатися: клептократія – такий самий ворог Донбасу, як і галичан. Поки що фору в доведенні цього факту дають не українські журналісти, а «Аль-Джазіра».

Олександр Палій, історик, політолог, автор книги "Ключ до історії України" (2005), посібника для студентів та викладачів загальноосвітніх шкіл "Історія України" (2010),

Джерело: УНІАН