...

Можна вічно блукати якимись загубленими вуличками з огидними багатоповерхіками і не менш бридкими смітниками на обочинах. Можна все життя шукати щастя, жаліти себе і викладати по 20 баксів за годину у не менш хворого, ніж ти, психотерапевта, а коли все ж фортуна усміхнеться тобі, жити з постійним страхом втратити все, що маєш. Можна постійно усміхатися і казати, що все прекрасно і життя - чудесна штука, але розуміти, що ніфіга, що в кімнаті срач, який впадло прибрати, що до зарплати ще тиждень, а в гаманці 50 гривень, що в універі завал, сусідка потроху спивається, діти в Африці все так само голодують і метро все так само буде переповнене. І все ж, відчувати, що небо над тобою таке чорне, що можна утонути, що листя з дерев опадає на землю і стає до млості затишно і радісно, що світ навколо не зміниться, але усміхається тобі трішечки частіше, ніж іншим, і що завтра буде новий день, який нашіптуватиме вітром на вухо: усе буде, як має бути.