Профиль

nolofinve

nolofinve

Украина, Запорожье

Рейтинг в разделе:

Свежие фотографии

До Дня Жалоби.



Олесь Бабій. На руїнах.

Не проклинаймо ворогiв,
Не називаймо їх катами:
Найбiльший ворог наш – мiж нами,
По цей бiк наших берегiв.

З нас кожний стежку стелить сам
Собi квiтками чи смiттям:
Нас не Москва б'є, не ляхи,
А нашi чорнiї грiхи.

Не смiй на других грiх складати
За те, що промiнь волi згас.
Удармось в груди: винуватий
I ти, i я, i кожний з нас!

Покуту ми за грiх складаймо.
Не проклинаймо!
Такий життя святий закон:
Безсилля силi б'є поклон.

Коли ж ми черв, плазун безкрилий,
То хтось нас мусiв розтоптати.
Бо гине i орел безсилий,
Коли не вмiє сам лiтати.

Зiгнилий овоч до болот
Паде в день бурi iз висот.
На вiтах зв'ялених конвалiй
Росте мiцний хижак-бур'ян.

Навiщо тут прокльони, жаль?
Так хоче Пан, всесильний Пан.
Тож як на вас паде камiння,
То ви не плачте iз терпiння,

Але з камiння в лютий мент
Будуйте силi монумент
I силу силою стрiчаймо,
Не проклинаймо!

Те, що нас не вбиває - робить сильнішими.(с)

Батурин




Батурин - резиденція гетьмана Мазепи на ті часи був доволі великим
містом. Залога фортеці налічувала 7 тисяч козаків. Наказний гетьман - полковник Дмитро Чечель. Сотник - Дмитро Нестеренко. Генеральний
гарматний осавул - німець на українській службі Фрідріх Кенігсек.
Восени 1708 року московське військо (близько 21 тисячі чоловік) підійшло до мурів Батурина. Спочатку О.Меншиков вдається до переговорів, та, отримавши відмову захисників, штурмує місто. Війська ж Мазепині, що стояли залогою в місті, боронили місто та його укріплення зі взірцевою хоробрістю і відвагою. Врешті ніч і темрява розвели войовників, і росіяни, зазнавши   значних втрат, відступили від міста, перейшли Сейм, щоб розбити табір для ночівлі. В цей час у таборі О. Меншикова з’являється посланець від наказного Прилуцького полковника І. Носа, завзятого прибічника московського царя. Посланець показує російським військам таємну підземну вилазку до міста.Рано-вранці 2 листопада 1708 року російське  військо, пробравшись таємним ходом, вдарило  одночасно ззовні та зсередини оборонних  укріплень. Протягом двох годин переважаючі  війська О. Меншикова завершили навальний  наступ.
Столиця української держави, місто  європейського зразка, за жахливу листопадову  ніч перетворилося на згарище та суцільне  кладовище.В батуринській різні загинуло понад 14 тисяч людей різного віку і статі.
Узятих у полон козаків, сердюків та міщан в’язали докупи мотузками. Деяких четвертували, відрубуючи по черзі праву руку, ліву ногу, потім ліву руку й праву ногу, садовили на палі. Швед Фріксель повідомляв, що «Меншиков звелів прив’язувати до дощок трупи начальних козацьких людей і пустити по Сейму, щоб вони подали вістку іншим про погибель Батурина»
Фрідріх Кеніґсек помер від числених ран. Його тіло колесували в Конотопі, а опісля відтяту голову з виколотими очима, як свідчить Лизогубівський літопис, у Сумах «на стовпі кам’яному також на шпицю залізную устромлено». Пораненого Дмитра Чечеля привселюдно колесували в Глухові —ламали кістки рук і ніг на спеціальному колесі, що крутиться. Решту мазепинців укупі з родинами катували в Лебедині.
Треба вділити загиблим пам яті...
Бо те, що не вбиває наше прагнення волі - робить його сильнішим

Сварог - батько Богів



Хвалимо Сварога, Діда Божого…

«Коли в здивуванні, захопленні і натхненні, у горінні щастя і піднесення, Людина підняла голову обличчям до небесних висот, розпружила руки, немов би хотіла обійняти світ увесь, - вона тоді зустріла своїм зором Найвище Небо. Душу цієї людини залила могутнім струменем блаженність і відчуття своєї духовної сутьности і сили. Вона народилася тоді як Духовна Істота, саме як Людина – як Ману – …як істота, що думає і відчуває».
Так описує відчуття єднання з Покровителем нашого світу український містик Володимир Шаян.
«Велесова Книга» згадує Небо - Сварога трохи не найпершим в довгому переліку Богів.
«Хвалимо Сварога,
Діда Божого, який тому
роду Божеському є началом,
і всенькому роду криниця вічна,
яка витікає влітку
від джерела свого
і взимку ніколи не замерзає.
А тієї Води Живущої п’ючи,
живемо, допоки не прийдемо, як і все, до Нього,
і прибудемо до Лук Його Райських»
З цих слів витікає, що Сварог є родоначальником Богів і господарем «райських лук», на яких вочевидь відпочивають перед перевтіленням праведні душі. Велес Книга зберегла для нас чудовий поетичний опис «лук Сварожих»:
А там побачимо
Пращурів своїх і Матерів,
Які порядкують у Сварзі
І там отари свої пасуть
І віни свої вінять (плетуть вінки)
І життя мають, як і наше
Там немає ні гунів, ні еланів
Тільки Права княжити має
І та Права є істинна – яко Нава скинута
Але  Ява дана,
І пребуде віки вічні коло Світовита
І Заребог іде краєм тим
І розказує пращурам нашим
Як ми живемо на землі
І як страждаємо, і як багато зла
А там зла немає
І трави зелені зустрічають їх
І зустрічають шелестом своїм
Про волю Богів
І щастя людей тих
І маємо глядіти
Степи райські в Сварзі
Яка є синя
І та блакить іде від Бога Сварога.»
В індоарійській космології Сваргою називають «небо, житло світла, куди відходять душі достойних  людей, перш ніж повернутися до земного існування згідно закону карми» (Словник-довідник «Індуїзм, Джайнізм, Сикхізм). Тобто паралель є очевидною. Однак, незвичне звучання стародавнього імені Бога Неба привела до того, що деякі українські народознавці, і серед них В. Скуратівський запевняють, що «Бога Сварога» в слов’янській системі вірувань не існувало взагалі. Хоча це ім’я і зустрічається в літописах.   
 В «Іпатієвому Літописі» Сварога порівнюють з Гефестом, тобто з Богом-ковалем, або Богом-ремісником. В богознавчій праці «Матір-Лада» російського дослідника язичництва Д. Дудка, Сварог порівнюється з Тваштаром, ведійським Богом-ковалем, котрий зробив для Індри громову палицю, або з Вішвакарманом, котрий викував небо. Сварог, за скіфськими переказами, подарував людям ковальські кліщі та плуга.
Однак, як уже говорилося вище, згідно Велесової Книги, Сварог є Божеством набагато вищого духовного рівня.
Свароже!
Ти, що сотворив світло,
Ти є Бог Світла
І Бог Прави, Яви і Нави
Се бо маємо їх во істину
І є та істина наша
Що переможе темну силу
І виведе нас до блага
Тобто, в дуальній концепції світу Сварог вважався проявом Білобога, котрий має перемогти «темну силу». В світі Богів Сварог є родоначальником «роду Божеського», в світі потойбіччя – володарем райських лук, а в явному світі – ще й подателем добробуту через свій шлюб з Матір’ю Землею.
Велес Книга зберегла ще одне ім’я Небес – Питаре Діяре (Батько Дій), саме в якості подателя добробуту.
І се давав мужам своїм, Питаре (Батьку)
І обітницею Твоєю хай буде
І повноплодіє, і овочі, і зерно
І се радіємо тому
І гаразд буде в тому
І так буде до конечного дня.
Ще одним іменем Батька-Неба, напевне було – Лад. Ми вже згадували народні пісні весняного циклу, в яких згадується Дід (або Див) Ладо. Ладом, згідно «Слова про Ігорів Похід», в історично не такі вже й далекі часи жінки називали коханого. І «лад» в багатьох слов’янських мовах означає порядок, але не жорсткий, а порядок розміреного спокою.
Можливо, ще однією назвою-означенням Батька Неба було Род, яке замінило ведійське «Батько Дій» і використовувалося в якості все того ж прояву Неба, як подателя добробуту.
І тут спершу Сварога
Пращури молили
Де Роду й Рожаниць було джерело,
Перепросили і тоді бо
Кришили хліб наш…
Тобто молили Сварога біля джерела, присвяченого Роду-Сварогу. Опісля опису пожертви Сварогу-Роду та Рожаницям (певне – Ладі з донькою Лелею) одразу ж іде пряме звернення до Сварога. – «Свароже, ти, що сотворив світло…»  Тобто Велес Книга подає тут місце обряду, хід обряду і обрядову молитву.
Ще одна згадка про Род з його неодмінними супутницями Рожаницями є у Велес Книзі одразу після опису «трудних часів засухи і мору корів», та опису того, як в давні часи споріднені племена допомагали одне одному.
І се Роду Рожаниць імена
До серця ввійдуть
І захистять нас від ворогів
Отже, допомога Роду й Рожаниць знову має прийти у важкі часи, як приходила вона «сто років тому» в образі доброзичливих родичів. У християнській літературі теж згадується Бог на ймення Род, так само разом із Рожаницями. У «Сповідальних питаннях»  оповідається, що їм на пожертву крають хліб, і сир, і мед. «Слово про ідолів», датоване 12-м століттям, також згадує, що «словєнє почали трапезу ставити Роду і Рожаницям, перш, ніж Перуну, Богу їхньому». В «Слові Ісаї Пророка» Рода та Рожаниць порівнюють з Божествами врожаю Близького Сходу, які «були могутні», «їздили на хмарах» і з’являлися у супроводі двох супутниць-дружин.
Відомий історик та дослідник слов’янського язичництва Б.А.Рибаков вважає, однак, що Богу Роду є тотожним Світовид, приводячи на доказ цього композицію образу «Збручського Світовида», де явно виражена влада цього Божества «над трьома світами: Богів, людей та потойбіччям». «Язичництву дорікали багатобожжям, - пише Рибаков, - а християнству ставили в заслугу винахід монотеїзму. Але він почав виникати за кілька тисячоліть до перших християнських творів. Серед слов’ян творцем світу і всієї живої природи був Род – Світовид».
Оскільки нас вчили в радянській школі, що світ розвивається «від нижчого до вищого, від простого до складного», то немає нічого дивного в тому, що гідний поваги історик намагається довести – пращури дійшли «від нижчого до вищого» раніше за християн, розвинувши ідею Бога-творця за кілька тисячоліть до хрещення. Культ Рода, вважає він, замовчувався християнами навмисне, хоча і прирівнювався ними в запалі полеміки, до єгипетського Озиріса, біблійного Ваала а то й самого Саваофа.
Хоча Рибаков вважає, що західні слов’яни шанували Рода під ім’ям Світовида, однак Світовида з Аркони дослідник з Родом не ототожнює, називаючи його «чотириликим Богом війни». Б. Рибаков посилається на те, що опис Образу Світовида з Аркони, відріжняється від Образу Збруцького Світовида, який має «чотири грані – чотири боки світу, три яруси – три вертикальних світи. Верхній ярус – світ Богів, другий – світ людей, третій – підземний світ. Увінчаний Образ княжою шапкою – ознакою влади». (Д. Дудко «Матір-Лада)
 Дійсно, за описом Саксона Граматика, образ Світовида з Аркони мав яскраво виражену воїнську атрибутику, що й не дивно – адже на Руяні Світовид вважався покровителем воїнського ордену. Б. Рибаков же хотів довести, що саме Род, якого ще могли називати Світовидом, є не тільки прародителем слов’янських Богів, а і Прабогом, Прародителем Всесвіту. У своїй книзі «Язичництво давніх слов’ян» він на основі своїх досліджень робить наступні  висновки, проголошуючи при тому тотожність Рода та Світовида:
«Род є творцем Всесвіту…
Род вдихає в людей життя (життєву силу)
Род є Богом неба та дощу
Род покровитель земної води
Род покровитель вогню
Род зв’язаний з підземним «навським» вогнем
Але майже всі приведені вище означення (окрім першого) більше властиві  Сварогу, аніж Світовиду. Згадаймо Велес Книгу – Сварог є «Богом Прави (неба) Яви (земного світу) та Нави (Потойбіччя). Вогонь в літописних джерелах іменується Сварожичем. Лад-Сварог і Мати-Лада були покровителями шлюбів, тобто якраз того, що дає людям життя. Саме Сварог є «вічною криницею» всіх родів нашого світу – Божеським, а через Богів і людським. В християнських повчаннях говорилося «Всьому є творець Бог (Ягве), а не Род» саме в зв’язку з виникненням людського роду.
Саме оці паралелі християнських книжників, котрі порівнювали Рода з Ягве-Саваофом і дали змогу російським дослідникам означити Рода як Творця Всесвіту. Щоправда, можна зауважити, що в християнських гностичних апокрифах біблійний деміург є творцем лише нашого, земного світу, і зовсім не є рівнозначним Абсолюту.
Ми вважаємо Сварога-Рода найпершим проявом Світовида-Творця саме для нашого світу. Якщо культ Світовида був універсальним, і вбирав в себе всі Божественні прояви Всесвіту, то Батько-Небо та Земля-Матінка є опікунами саме нашого Світу, який так і зветься Земним.
Як Сварог, Батько-Небо є оберігачем Вираю, місця перебування духовної сутности Пращурів, як Лад, він є творцем світового порядку, як Род – породжує Богів-охоронців світу, а через них і людей. І завжди з ним поруч Матір-Лада, яка зовсім не є «темною протилежністю світлого чоловічого початку», як-то намагаються нас запевнити багато світових релігій. Шлюб Землі та Неба є навіть не «єдністю та боротьбою протилежностей», а гармонійним злюбом рівних світлих Сил, завдяки яким наш Світ несе в собі зерна краси та ладу.
Батько-Небо звичаєво є «чоловічим» Божеством. Адже чоловіки  потребують опікунства і ласкавої, а часом і твердої батькової руки набагато більше, аніж жінки. Якщо жіноча сутність здебільшого є в ладу з проявами Матері-Землі на підсвідомому, або чуттєвому рівні, то чоловік найчастіше сприймає світ на рівні розуму, не тому, що у нього відсутні почуття, а тому, що ці почуття штучно заблоковані тисячоліттями патріархального суспільства, коли чоловік мусив вважатися володарем, навіть якщо у нього не було до цього ніяких здібностей.
Батько-Сварог вивільняє чуття, опікується містиками та людьми, котрі здатні поєднуватися з обраним Божеством на підсвідомому рівні. Він же допомагає не зірватися в безодню надмірної екзальтованости, і батьківською рукою спрямовує на обраний шлях. Він  допомагає «вкладати душу» у виготовлені речі, є опікуном вмілих ремісників, та осіб, здатних до створення планів та проектів створення будь-чого: від нової хати до нової держави.
Звичайно, природня релігія не вимагає, щоб чоловіки та жінки вшановували кожен окремо свої чоловічі або жіночі Божества. Опіка Матері-Лади так само необхідна чоловікові, як сила Батька-Неба для жінки.
Отже, славити Сварога та Матір-Землю можна і потрібно всім, під різними іменами і в різних проявах. Природня віра тим і відріжняється від неприродньої, що кожна людина може вибрати собі до душі і Божий прояв, і Боже ім’я і спосіб славлення. (с)

Взято з рідновірського сайту
 

До дня Осіннього Рівнодення



«Благослови, Мати…»
Імена Матері-Землі дуже зрідка згадуються у літописних джерелах. Як і у багатьох інших Божеств, особливо Богів-покровителів нашого земного світу, Богиню називали «означеннями» її якостей: Свята Земля, Мати-Земля, Велика Мати. На щастя для слов’янського світу імена Богині зберегла народна пам’ять.
Культ Матері-Землі є найдавнішим в історії людства. В археологічній спадщині більшости народів світу збереглися глиняні або кам’яні зображення жінки. На наших землях це найкраще відображають знахідки Трипільської культури.
Наші пращури вважали себе дітьми Матері-Землі. Земля була всеохоплюючою Богинею – вони означала і місцевість, де народилася людина, і  ґрунт, що давав харчування землеробу, і довколишню природню красу. Мати-Земля приймала в себе померлих, і вона ж мусила відродити їх для наступного життя, тому в деяких культурах в певні часи людей ховали в землю у позі зародка.
Шанували її в трьох втіленнях: Діви – навесні, зрілої жінки-Матері пізньої весни та влітку, та мудрої Старої – восени і взимку. Трипільські статуетки з глини безмовно оповідають нам про подробиці давнього культу. Діва була найбільше розповсюдженим зображенням. Її Образи знаходять у вигляді випростаної жіночої постаті з маленькими грудьми та тонкою талією. З цих статуеток видно також як змінювався прадавній ідеал вроди – округлі широкі стегна з часом замінили стрункі видовжені фігурки.
Матір зображували або у вигляді Берегині – жінки з піднятими до неба руками, або вагітної жінки. Траплялися і зображення жінки з дитиною на руках.
Стара, або як її ще називають археологи Стара Пані, мала вигляд жіночої постаті в сидячому положенні з особливостями фігури немолодої, літньої жінки. Зустрічалися й подвійні зображення Матері і Діви.
Давні арії вшановували Матір-Землю як дружину Батька-Неба. Часом її уявляли у вигляді молочної корови, годувальниці, звідки і пішло вшанування «священної корови» у індоаріїв. У Велес Книзі згадується про те, що «Дажбог породив нас від корови Замунь», тобто люди є нащадками шлюбу Землі і Сонця.
Більш ранньою легендою є все таки оповідь про подружжя Землі і Неба.

«І се повінчаємо Сварога і Землю,
І правимо весілля їм,
Де творець є Сварог
А навпроти – жона його.
І се празднество мали робити
Як для мужа й жони, а ми діти їхні
І так речемо, щоб Вони
Здорові і щасливі були
І мали дітей багато
І дивилися до вод,
Щоб були велеплодні.»

Як бачимо, пращури велике значення придавали «обрядам заступництва», вважаючи, що все, що робиться в явному світі, негайно ж відбивається в усіх трьох світах Нави, Яви та Прави і навпаки. Власне кажучи, в давнину кожне весілля було обрядом вшанування Богів.
Мати-Земля, як заступниця і прародителька, мала дбати про їжу для своїх дітей.

«…Вона йшла
Піднявши руки до хлябів
І дала дощ, що пішов і наситив
І тому маємо житень нашу
І жнива вінимо во славу її
Бо се перед нами земля наша
І ту захищаємо, яко отці наші.»

Цей образ Берегині, що «підняла руки до хлябів» досі повторюється на українських вишиванках.
Велес Книга не подає нам імені Великої Матері. Ймовірно, що у слов’ян одне з її імен було Лада, бо про це свідчить потужний пласт народних пісень весняного циклу.

«Благослови, мати,
Ой мати Лада, мати,
Весну закликати
Зиму проводжати…»

З легкої руки чеського дослідника Ганка, Ладу часто іменують Богинею кохання і порівнюють з Венерою. Саме він віднайшов у латино-чеському словнику 9-го століття пояснення міфічних імен, де проти слова Лада стояло латинське Венера. Дійсно, у народних піснях ладою називають кохану, а в чеській мові «лада» означає – красуня.
Образ Лади все ж таки ближчий до багатопроявної Великої Богині, аніж лише до Богині кохання. Слов’янська Лада, на відміну від Венери, має доньку Лелю, втілення Богині-Діви. Збереглися описи давнього обряду який виконували на Волині. Дівчата вибирали з поміж себе найкращу, вбирали її в гілля липи та дуба, на голову клали вінок і саджали на підвищення. Поруч з цим живим образом Лелі складалася пожертва: дзбанок молока, грудка масла, шматок сиру та червоні крашанки, а також вінки зі свіжих квітів. Довкола Лелі водили коло, співаючи веснянок, де найбільше згадується про милого та весілля. Опісля танку Леля урочисто покладала дівчатам на голови вінки і благословляла їх, а також наділяла жертовною їжею. Вінки від Лелі зберігалися до наступної весни. Виконували цей обряд приблизно через місяць після весняного рівнодення. Леля була покровителькою не лише дівчат, але і їх молодших сестричок – дитячі обереги називалися лельками (ляльками), а згодом ця назва перейшла на дитячі іграшки.
Отже, весняною порою опікувалися і мати-Лада і її донька Леля. Збереглися літописні свідчення, що Литвини закликали Ладу під час Купальського свята, тобто Богиня-мати була покровителькою і свята кохання.
За кельтськими повір’ями Богиня-Діва:
а) пробуджується в день свята Імбольк, яке розташоване між зимовим сонцестоянням і весняним рівноденням і близьке в часі до нашого Стрітення;
б) приходить на Землю на весняне рівнодення;
в) «дівує» з весняного Рівнодення і вінчається  з Батьком-Небом на свято Белтайн, котре відзначають приблизно посередині астрономічної весни – між весняним рівноденням і літнім сонцестоянням.
г) вшановується людьми як матір-рожаниця зі свята Врожаю Ламмас (середина літа, близько до нашого Спасу) і до Осіннього Рівнодення.
д) засинає зимовим сном в образі Старої на свято Самайн - свято Великої Ночі (приблизно посередині між осіннім рівноденням і зимовим сонцестоянням).
Єдиною особливістю слов’янського розуміння Матері-Землі є  вже згадуване нами виділення Діви в окремий прояв і вшанування її як доньки Лади – Лелі. Про прадавній першопочаток цього культу свідчать вже згадувані нами трипільські статуетки, котрі відображали одночасно матір і доньку.
Ці повір’я повністю підтверджуються прадавніми слов’янськими піснями  та народними віруваннями русинів:
а) Стрітення в народному розумінні – зустріч Зими з Літом (Весною), де Весну уявляють у вигляді привабливої дівчини: в новій мережаній сорочці, зеленій плахті з серпом та збіжжям у руці. (В. Скуратівський «Дідух»)
б) Закликання весни в українському звичаї починається зазвичай перед весняним рівноденням, коли закликають з вираю птахів. Збереглися звичаї, пов’язані з приходом Весни. Вони відобразилось у таких християнсько-народних святах часів двоєвір’я, як Явдохи, Благовіщення, Благовісник, і звичайно ж у тих  обрядах сучасного Великодня, які стосуються «воскресіння» і пробудження Природи.
в) Серед звичаїв Великодньої обрядовости, є такі, які вказують на те, що наш народ мав велике свято подібне з кельтським Бельтайном, приблизно в ту саму пору року, тобто, в середині астрономічної весни, за теперішнім григоріянським календарем - на початку травня. Від цього свята збереглися звичаї обливання водою та гойдання на гойдалках, тобто очищення стихіями води й повітря. Ці дійства, безперечно, притаманні теплій порі року, бо ранньої весни, на весняне рівнодення, коли на дворі стоїть ще досить холодна погода,  вони є недоречними.  Особливої уваги заслуговують молодіжні ігри з весільними мотивами, а також веснянки та гаївки, які «гуляли» переважно від Благовіщення (близько весняного рівнодення) аж до Зелених Свят. Найвідоміша з них - забава «Просо», в якій «обігрується» виряджання дівчини заміж, має приспів «Ой, дід (в деяких краях – ой див) Ладо…». В даній пісні Ладо, очевидно, пара Землі-матері, до якого і звертаються співці.
г) Від Спаса до Осіннього Рівнодення існує низка так званих «богородичних» свят, які закінчуються  перед Рівноденням «Днем Рожаниць», або, як його ще називають – святом Роду-Рожаниць. Відзначалося це свято «рожаничною трапезою», в яку входила кутя з нової пшениці та повний обід.
д) Через місяць після Осіннього Рівнодення, близько до Великої Ночі, котра була серединою астрономічної осени, відзначалося свято «Святої П’ятниці», яку в народі уявляли собі в образі старої суворої жінки, часом – доволі немилосердної до тих, хто порушував звичай. Повір’я про те, що земля остаточно засинає, в народі віднесено на кінець листопада за сучасним календарем.
Один з проявів Землі-Матері швидше за все звався Макошею (у новогородських словен – Макешею). Л. Прозоров, російський історик-рідновір, дослідив групи Божеств індійського та кельтського Звичаю, що є схожими за будовою на так званий «Володимирів Пантеон», в яких єдине жіноче Божество є суворою та грізною Великою Богинею, основою культу якої є культ землі. В індійській групі Божеств Богиня навіть має схоже ім’я-означення Махеша (Велика).
Отже – Леля, Лада та Макоша… Три прояви однієї сили, що опікується Руссю-Україною … Силу цю, можливо, означали як Берегиню або Рожаницю… Різні часи – різні імена. А суть одна – Мати, котра, незважаючи ні на що, й досі годує своїх нерозумних нащадків-людей.
Звертатися до Матері-Землі в усіх її втіленнях завжди було привілеєм жінок. Від дівчаток, котрі скрізь носили з собою сплетений з мотуззя оберіг-лельку, до дівчат, котрі закликали Лелю допомогти вибрати судженого… Від молодих жон, котрі зверталися до Лади-любови, до бабусь, котрі бажали, щоб Макоша опікувалася їхньою старістю без хвороб та страждань. Мати-Земля дбає про жіночу долю, і кожна жінка може знайти в ній порадницю й покровительку для будь-якого віку. (с)
Взято з рідновірського сайту.
 

Вітре-Стрибоже

Продовжую публікувати нариси про Богів...


 
Вітре-Стрибоже…

О, Вітре, прийди, радість наших очей,
Для тебе приготовано цю пожертву
Прийми її, почуй наш заклик
О, Вітре, співці тебе славлять
Біля наготованого напою
У призначений час
О, Вітре, твій голос заповнює все
Його чути здалеку.

Так оспівується Вітер в «Ріґведі». Ця стихія, подібно двом попереднім, суміщає в собі як прояви очищення так і прояви руйнування. Вітер вважався диханням Всесвіту і всіх живих істот – його раптовий гнів міг привести Світ до загибелі.
В «Рамаяні», давньоіндійському епосі, так змальовано гнів Вітру-Ваю:
«Зник вітер на всій землі… І людям, і Богам і всім живим істотам не було чим дихати, і завмерло життя у світі… Ми повинні вмилостивити Ваю, інакше зникне життя у всіх світах. Дихання – основа всього живого, як стовбур дерева – основа гілок та листя. Без дихання, без руху повітря не може бути благополуччя ні на небі, ні на землі».
Однак Вітер не тільки дає життя, він є й могутнім руйнівником всього старого і віджилого. «Вітер кінця віку-юги» є одним з нищителів старого світу.
Окрім Божества Вітру давні арії славили Богів - буревіїв, котрі, за одним з ведійських гімнів, були породженням  Ваю:

«Для Тебе чисті ранкові зорі
Тчуть щасливу одежу з сяючих променів…
Ти породив Буревіїв з грудей Неба
З самого серця Небес.»

Буревії – Марути за легендою служили в дружині Громовержця Індри, тобто були воїнами, до яких зверталися з проханням про захист від ворогів і навіть від злого чаклунства:

«Хай буде зброя ваша твердою, щоб відштовхнути зло
Міцною, щоб дати йому відсіч
Хай сила ваша буде дивовижнішою
За силу смертного чародія.
О, Марути, той, чию домівку
Ви охороняєте, могутні мужі неба,
Є найзахищенішим…

Ще за однією легендою Буревії-Марути були дітьми грізного Рудри – Божественного Гніву. Цей прояв Вітру, очевидно, якраз і був «вітром змін», що нищить старий Світ задля виникнення нового. Подальша зміна арійських Божественних енергій на індійській землі призвела до перетворення Рудри на Бога Шиву, котрий зберіг свої функції нищителя-очистителя.
Слов’янський Стрибог в свою чергу є видозміною давньоарійського Божества. В християнських джерелах він згадується саме як Бог повітря та вітру («Слово Іоанна Златоуста»). В «Слові про Ігорів похід» вітри називають «Стрибожими онуками». Образ Стрибога знаходився в Київському пантеоні, і його відповідником в подібному пантеоні індійських Божеств був знов таки Рудра.
Слов’яни очищувались вітром, обрядово гойдаючись на гойдалках у Великодні дні. Про те, що це був уламок прадавнього обряду недвозначно свідчить гнів християнських проповідників, направ¬лений проти цієї невинної забави. Заборонялося навіть ховати в освяченому місці тих, хто загинув, випадково зірвавшись з гойдалки. В середині липня відзначався день, напевне колись присвячений Стрибогу. «Цей день святкується задля вітру», - говорили селяни. В хід йшли заклинання погоди, звертання до вітрів та громовиці, щоб ті не погубили врожаю.
Існує версія російського дослідника міфології Ішутіна А.А. («Восточнославянские Боги и их имена»), що «Стрибог как бог ветров есть, на наш взгляд, воплощение неких хаотических, демонических, тёмных начал... Он противоположен Дажьбогу (светлый порядок)». Ми ж вважаємо, що списувати певні стихії «по відомству Чорнобога», лише за те, що людині століттями не вдається їх опанувати повністю, є залишками християнського типу мислення, з якого потім виросло знамените «не будемо очікувати милості від природи…» За споживацьке ставлення до Чотирьох Стихій людство розплачується, страждаючи від повеней, землетрусів, буревіїв, пожеж. Але це зовсім не означає, що стихії є лихими. Вони знаходяться «по той бік добра і зла», і лише завдяки ним існує життя в нашому світі.
Стрибог є покровителем людей рішучих, котрі не бояться змінити своє майбутнє і є здатними на вчинки відважні і відчайдушні. Це Божество є мінливим, недарма ж бо воно є Вітром, і тому його опікунство може бути короткочасним, але ефективним. Вшановувати його необхідно перед самим початком рішучої дії, і тоді можна бути певним перемоги. (с)
 

Дещо про юродивих во Христі...

Уявімо собі 10 століття... Слов янське містечко з усією атрибутикою... Капище, дерев яні Образи Богів...
Десь біля пристані скромно притулилась християнська церква. Тут віддають шану своєму Божеству християни - в основному заїжджі торговці.
Місцеві мешканці їх не чіпають... Тільки посміюються з дивацьких обрядів, вважаючи їх за юродство.
А християнам священик-ромей щоразу нагадує, що живуть вони у ворожому оточенні, що поганство є злом, що Святе Письмо велить руйнувати язичницькі храми...
І от двоє підпилих хрещених варязьких гостей навідали капище з сокирами... Поруйнували...
Але втекти не встигли - хтось з міщан здійняв тривогу, збіглися люди і вчинили самосуд...
Років через сотню, коли Русь вже охрестили вогнем та мечем, в святцях з являться і імена вандалів. Яко християнських великомучеників, котрі прийняли страдницьку смерть від рук звірів-язичників...
Тепер плавно перейдемо до сьогодення.
Острів Хортиця... Три язичницьких капища... Сучасні язичники, такі ж законослухняні громадяни, як і всі інші, проводять там свої обряди. Знов таки - ніяк не вступаючи в конфлікт з віруючими інших конфесій.
Минулого року, на початку вересня на капищах було понищено Образи Богів.
Не треба було навіть підпису "Тут були християни". Образам зрізали обличчя і понівечили язичницьку символіку.
На капищі, яке час від часу відвідую я, стояв ось такий Перунів Образ:



І такий Образ Велеса



Юродиві во Христі знищили ці два Образи і понівечили Образи Макоші та язичницької Трійці на інших двох капищах. Влада та міліція, ясна річ, зробили вигляд, що нічого не трапилось. Хоча я уявляю собі, який би піднявся гвалт, коли хтось з язичників зайшов би з сокирою до церкви і пройшовся нею по іконах.
Громада знайшла різьб яра, і той зробив нові Образи та виправив пошкодження на сусідніх капищах.
Цього року у запорізьких юродивих почалося нове загострення шизофренічного вандалізму.
Знову осквернено всі три капища, знищено новий Образ Велеса (таким він був до відвідин божевільних)


І пошкоджено новий Перунів Образ (таким він був до того, як тут побували хрещені вандали)


Пояснюю спеціяльно для тих, хто в танку, язичники не вважають, що ці рукотворні Образи є Богами. Наші Боги - на Сварзі, і є чистими енергіями, а не обструганим деревом.
Але ж і ікони, котрим щодня молиться віруючий християнин, не є Богами. Так от для нас ці Образи - все одно, що для християн ікони...
За 20 років Незалежності жодна...жодна церква або ікона від рук язичників не постраждала.
Невже був правий князь Святослав, говорячи, що віра християнська юродство єсть...
А щоб на мене не ображались ті мої хрещені друзі, котрі є культурними людьми і ніколи не підуть з сокирою до чужого храму, додаю опитування.

4%, 1 голос

41%, 11 голосов

4%, 1 голос

52%, 14 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Містерія долі. Шевченковим роковинам присвячується.

Така доля .. Скільки разів ми повторюємо ці слова. Кожен розуміє під ними щось своє – долю, що її дали нам вищі сили, долю, що ми її “наробляємо” собі за життя, долю, що прийшла до нас з минулого... В сучасній культурі, однак, повністю відсутнє поняття “долі роду”. Людина визнає лише власну, індивідуальну долю, тривожиться тільки нею. Від стародавньої “ родової карми” зостався лише вираз – “на роду написано”. Та й то не кожен розуміє, що це значить.
      У Т. Г. Шевченка є дуже цікавий твір, який повністю присвячений оцій “родовій долі” та зв’язку з нею долі особистої. Це “Великий льох”, річ, яку сам поет назвав “містерією”. Загадку цього твору намагається розгадати не одне покоління дослідників.
  А містика “ Великого льоху ” якраз і є в розумінні того, що древні називали “ дгарма” – невблаганних законів Всесвіту, до яких входить і закон збереження роду. І незнання цих законів аж ніяк не вберігає від відповідальності за їх порушення.
    В першій частині твору Шевченко дає три людські типи, характерні і для нинішніх часів. Всі три “дівочі душі”, описані поетом, були гарними людьми, котрі нічим не переступили законів, що формують поведінку особистості. Та безжалісний закон роду не дає їм заспокоєння. Бездумна відданість гетьману Хмельницькому, людині, котра переступила закони родового збереження, замикає браму вираю перед першою душою. Друга дівчина за життя “ всякому служила, годила”, навіть пережиті нею страхіття руйнування Батурина не викорінили з неї оце бажання коритись  кому завгодно, навіть явному ворогу. Скільки таких, ще живих “душ” ностальгічно зітхають за минулими часами, в яких пережили голод, терор, страх, та бажають і зараз  “годити”  грубій силі. Третя душа символізує тих, кого можна обдурити будь-якою блискучою цяцькою. Розвиток таких людей спинився на рівні немовляти, вони будуть усміхатися навіть тоді, коли в них на очах  зневажатимуть їхню вітчизну та їх самих. Скільки таких “дитинчат” плеще в долоні, побачивши в телевізорі чи на сцені якусь гарно оформлену гидоту, не здогадуючись, що це насміхаються над ними.
    Та три дівочі душі дійсно видаються білими голубками, порівняно з чорними круками Руїни, котрі кружляють над розореним Суботовим. Характерно, що найперший і найгрізніший дух руйнації зовсім не є “окупантом”. Навпаки, він висміює і “польську” і “ московську” ворон – “погано, мовляв, працюєте, подружки”, та дає поради, як краще нищити свою ж вітчизну. Чи мало наша історія знала авантюристів, котрі руйнували власну державність лише зі зневаги до будь-якого порядку? Або тих, котрі воліли бачити над собою “ чужого пана, чим свого гетьмана”?  Це має бути попередженням тим українцям, котрі корінь всіх свої бід бачать в чужинській навалі. Жоден ворог не може здолати народу, котрий не забув про той самий інстинкт самозбереження. Якщо ж про родову долю забуто – настає загибель родової спільноти.
    В давні часи загибель роду символізувало осквернення предківських могил. Поет дає карикатурну, але від цього не менше страшну картину деградації народу, котрий відвик існувати як єдина спільнота. Від колишньої слави зосталося попелище, співці-лірники, носії родової пам’яті – “один сліпий, один кривий, а третій – горбатий”, могилу великого гетьмана, котрий, може й нехотячи прислужився ворогу, розкопують того ворога нащадки, і один з тих зайд наказує вибити бідолах - лірників за .. “пісні про Богдана”, того самого гетьмана, котрий нібито проголосив “єдність” двох братніх народів. Рабам бо не личить мати героїчне минуле.  А за цим останнім глумом жадібно стежать і неприкаяні бездумні “душі-голубки” і духи Руїни. Ось-ось до останнього родового скарбу сягнуть руки завойовників... І тоді Рід зникне, зникне Україна.
  Поет, щоправда зоставляє надію на рятунок.. Має народитись визволитель, але новонароджений “месія” вже має біля себе брата-вбивцю, людину одної з ним крові, котра, однак, ладна “ катам помагати”. І духи Руїни кружляють над породіллею...  А відрізнити добро від зла, Визволителя від його страшної тіні,  -  чи здатні на це ті, хто не відчуває своєї належності до Роду?
  Така доля...  Сам Шевченко дуже сильно відчував отой дух “родової карми”. Ті з його героїв, котрі жили за законами роду, часто видаються жорстокими, як от сотник Гонта, чи батьки Катерини. Різкими і безкомпромісними були й судження самого Шевченка і про нашу історію, і про її діячів, і про звичайних людей, котрі не визнавали, або забули ці закони. Та закон є законом... І недарма поета, котрий помер в чужому краї, таки поховали в рідній землі, в домовині, вкритій червоною китайкою, на древньому кургані, наче загиблого воїна. Один зі свідків перепоховання говорить, що воза з труною везли люди – студенти, міщани, селяни, навіть жінки, і все це нагадало очевидцю прочитаний ним колись опис похорону скитського володаря. Так вшанували людину, котра, як і пращури, обороняла Рід, бо Тарасове слово було і є варте сотні мечів.  

Світ абсурду

Скажіть мені, добрі люди, ельфи і всі інші розумні істоти - вам ніколи не здавалось, що ми з вами давно провалились в якусь зону сутінків - як ото в американському телесеріалі?
Перед першим травня телефонує мені одна добра приятелька.
- Ноло, - говорить, - я щось проспала?
- Що саме? - питаю
- Ну.. державний переворот.
В їхню установу, виявляється, рознарядка прийшла - вивести 30 чоловік на першотравневу демонстрацію. Хто не піде - постраждає матеріально.
1-го травня, як відомо, був поминальний день. Бідолашні дами змушені були кидати жереб - кому не їхати на гробки, а йти нести червоний прапор.
- А що таке ваш шеф? - запитую
- Хряк з партії регіонів, - зло відповідає леді і кидає трубку.
Наступна зустріч - іде знайома лікарка. Зупиняється.
- Ноло, - говорить, - я вже років сім телевізор не дивлюся. Інтернет мовчить. Я щось проспала?
- Скільки чоловік на демонстрацію? - запитую
- По 3 від відділення, - зітхає лікарка, - Рознарядка з облздраву прийшла. Лякають, що знімуть сумісництво. Ой, Ноло, ти чи ясновидець?
Далі йду. Плентається зі зміни знайомий робітник. Уже добряче грітий.
- Ноло, - каже, - я б їх сволочєй...
- Ти прапор несеш, чи портрет Леніна? - запитую
- Екстрасенс, блін, - лютиться знайомий, - всі люди на гробки, а мене - прапори носити. Задарма. От на Мотор-Січі, говорять, за вихід на демонстрацію дають полтіннік, а якщо прапор понесеш - то стольник.
- Та може - брешуть люди, - потішаю.
- Не піду! - наважується мужик, - грозились, правда, премії не дать...
- Їзжай на гробки, - кажу, - пронесе.
- Та може і так...
А тепер розгадайте загадку зони сутінків.
Перше травня, взагалі-то - день солідарності трудящих. В який вони демонстрували свою єдність боротись з клятими капіталістами за свої права.
У нас влада охлократично-олігархічна. Тобто - нами править розбагатіле бидло, котре прибрало до рук владу, заводи, пароходи.
І ця ж таки влада в лиці облздраву, хазяїв підприємства і хазяїна фірми (усі або ПР, або КПУ) виганяє людей на першотравневу демонстрацію солідарності - з ким? Боротьби проти кого?
Чи хазяї заводу, на якому працює мій приятель, хочуть повернути його у державну власність, а член ПР і власник фірми - дати у своїй фірмі пай всім своїм працівникам?
Ой, сумніваюся...
Так що це було - може хто підкаже?
А сьогодні вийшов з двору - сусідка іде. Люта-прелюта.
- Ноло, - говорить, - у них є у голові клепка? Мені на дачу - сіяти, садити...
- Прийшла рознарядка, - говорю, - на 9 травня усім на парад...
- На роботі ще не казали, - мовить жінка, - але Ноло... Ти точно думки читаєш. Сину-третьокласнику загадали на парад прийти з батьками. Під розписку.Обов язково. А батьків у нього - одна я...
Сутінкова зона розширюється, співгромадяни.

Пристрасний спокій

Вірш невідомого японського поета століття в стилі "нагаута" - "довгий вірш" з антології "Кокін-вака-сю" Цю антологію було складено в 10-му столітті, однак твори, що входять до неї, було створено ще раніше. "Нагаута" - досить рідкісний вид японської поезії, бо японець не часто відкриває глибини свого духу і почуттів.

Ми зустрічатись майже перестали
Відтоді серце радісне моє
На небо в чорних хмарах схоже стало

Кохаючи,
Не дорікаю! Ні!
Як той вогонь у лоні Фудзіями
Моя любов палахкотить в мені.
Зустрітись справді важко в океані
широкім і глибокім,
як моє
Безмежне і незміряне кохання

Можливо, що страждаю я даремно,
Але любов, мов той гірський потік
Що вниз згори
Струмує безперервно.

Змішались почуття, переплелись -
якщо судилось жити в тліннім світі,
як тане сніг,
я зникну теж колись...

До тебе линуть всі мої думки
як з гір одвічних
з-під дерев сочиться
тече вода,
вливаючись в струмки.

Вирують в серці почуття й бажання,
а розказати нікому -
боюсь,
щоб не дізнались люди про кохання.

На землю чорний вечір наповзає,
а я лише зітхаю в самоті,
і знову смуток серце огортає.

Коли печаль
накотиться мов хвиля -
виходжу в сад
утішитись на мить,
і завмираю...
На рукави білі
роса спадає
скочується вниз,
зникаючи...
Отак і я колись!

і знов зітхання,
і одне бажання -
Хоч здалеку побачити тебе,
як весняний серпанок на світанні!

Переклад Ів. Бондаренка, доктора філологічних наук, котрий довгий час
жив і працював у Японії як професор факультету міжнародної культури
університету Тенрі (префектура Нара)


Дещо про Японію - просто так.

Зараз, коли Японія вже вкотре бореться за своє існування, спостерігаються цікава реакція на її біди.
Ну, я не буду говорити про деяких росіян, котрі щиро зловтішаються з чужого горя. В їх числі священики, політики, кіноактори... Вважають вони, що Японію "Бог покарав" за... зневагу до Росії.
Ну, грець з ними, з сусідами, вони завше були в цьому плані трохи закомплексовані. Але нам, українцям, японці зла не робили, Тузли у нас не вимагали, рибку в Чорному морі не ловили. Однак зловтіха таки є - тиха зловтіха. Мовляв, допрацювалися, трудоголіки, довигадувались всяких там роботів та машин розумних. Прийшов таки Годзілла і по ваші душі.
А ще чув я - і не від одної особи - що Японія це великий мурашник, а люди там раби. Що з того, що серед потерпілих нема мародерства, що евакуювались вони похідними колонами, без паніки і страху, що добровольці йдуть у атомне пекло - працювати і вмирати. Раби... А ми є людьми вільними - на роботі вільно випиваємо...
І от пригадав я одну історію, ніяк не зв язану ні з Фукусімою, ні з Хіросімою. Однак, мені здається, що вона дуже добре розкриває глибини японського духу.
В 19 столітті європейські держави насильно, під дулами гармат, змусили Японію відкрити порти для європейських кораблів. У японців подібне "зґвалтування" викликало шок - європейці поводились так, ніби перед ними дійсно були раби.
В порту Сакаї сталося таке... З французького судна зійшли на берег моряки - розважитись. Нічого злого вони не робили - ну когось пнули, ну обмацали дівчину, ну зайшли до храму взутими - що тут такого. Чи мало вони гордо розгулювали по ріжним портам, незважаючи на тубільців.
Городяни кинулися до загону портової охорони. Воїни прибігли якраз тоді, коли якийсь меткий французик зняв з держака один зі стягів порту. На сувенір напевне.
Наслідки... Ну наслідки були поганими. Для французів. В живих зостался тільки двоє.
Французький консул у великому гніві зажадав бачити князя Тоса, правителя області. Князь до чужоземця явився, і, пам ятаючи про гармати націлені на місто, та про наказ зі столиці потакати "варварам" до пори до часу, пообіцяв виплатити грошову компенсацію і покарати винних - двадцятьох шерегових воїнів та двох офіцерів-самураїв.
Винні зізналися самі - їх не довелося розшукувати. Однак їх було двадцять дев ять - хтось зі свідків помилився в рахунку.
Представник князя зібрав вояків і мовив:
"Ваш повелитель не має іншого вибору. Він сумує над тим, що сталося, і сподівається, що кожен з вас охоче пожертвує життям. Потрібно двадцять чоловік - нині ви вирушите до храму Інарі, і там доля вирішить, кому жити і кому померти."
Опісля жеребкування дев ятеро позосталих склали таке прохання:
"Жеребок поділив нас на дві групи, одним випало життя, іншим - погибель. Однак - ми від початку були єдині у думках і ревно виконували накази командирів. Тому прохаємо, щоб і нам дозволено було померти разом з усіма"
"Прохання було відхилене - незворушно коментує японець, котрий описав цю подію, - тому, що потрібна була лише певна кількість осіб"
Ввечері приречені на смерть влаштували прощальну вечірку разом зі своїми однополчанами, котрі мали їх охороняти. Воїни пили саке, складали вірші і сумували лише про одне: їх приречено на ганебну страту, наче звичайних злочинців. А вони ж нічим не завинили - навпаки оберігали честь Ямато.
Зрештою вони вирішили домогтися дозволу на харакірі. І з цією метою відправили до начальства посланників.
Спершу вояків не хотіли приймати, але вони підняли галас і увірвалися взутими до внутрішніх покоїв ( для японців це так само жахливо, як для віруючого європейського вояка в їхати на коні до церкви).Зрештою, їх вислухали, і княжа рада винесла таке рішення:
"Завтра, в Сакаї, ви виконаєте харакірі. Виконайте цей обов язок з честю, адже всі ми належимо вітчизні. Покажіть високим особам та іноземцям всю силу японського духу".
Оскільки серед двадцятки самураями були тільки їхні командири (шерегові воїни були селянського походження, або з ронінів - збіднілих самураїв, котрі зостались без покровителя і мало чим відріжнялись від селян), то князь дарував їм всім самурайські звання.
А тепер уявіть собі... Стратити цих людей мали простим стинанням голови. Процедура малоприємна, однак час страждань є коротким. Тепер, чого вони домагались з криком і ламанням традицій, вриваючись взутими до свого сюзерена.
Під час харакірі людина сама розпорює собі живіт, розширює руками рану і викладає кишки на циновку. Все це вона має проробити без зойків, без судом, трохи не з усміхом. Ззаду стоїть помічник, зазвичай кращий друг - з мечем, щоб скоротити муки. Не кат-фахівець, котрий набив руку в стинанні голів А меч провертається в спітнілій від хвилювання руці, і вдаряє трохи не плазом, і доводиться рубати ще...
Уявили?... Тепер сьорбнемо саке... тобто горілочки і читаємо далі.
Приречених ніхто не охороняв. Три дні до "показового виступу" вони блукали по місту, милувались краєвидами, складали вірші - ті, хто вмів. Один з офіцерів був чудовим поетом - люди просили його написати танка на рукавах своєї одежі, якщо під рукою не було паперу. Зрештою він написав для тих, хто витягнув "життя" таке:
Японія жива - вам є для чого жити
Вітчизні вірні ми, і знаєм своє право
Собі добудьмо чести - князю слави
А смерть така дрібниця, що про неї
Не варто й говорити.
На церемонії був присутнім французький консул. Він не знав, що мусить побачити. А видовище було не для слабодухих. Коли дванадцятий воїн розпоров собі живіт, француз кинувся тікати геть
Оскільки наказ був - відбути покарання в присутньости іноземця, представники князя спинили церемонію. Позосталих вояків відвели до храму і там зоставили. Без охорони.
А тепер знову уявіть собі... Церемонія продовжувалась кілька годин. Ці воїни все бачили... І очікували своєї черги... Уявили? Сьорбнули саке, читаємо далі.
Француз був у шоці. Він благав князя помилувати засуджених, вважаючи, що це якась особливо витончена страта. Маючи наказа потакати іноземцям, князь помилував позосталих вояків.
Думаєте вони зраділи? Вони написали скаргу, в якій обурювались, що їм завадили померти з честю. Жити ж погодились тільки, коли зі столиці прийшов імператорський наказ.
Донині в храмі Мьококудза, неподалік Сакаї є дванадцять обелісків з каменю. І вісім порожніх кам яних трун - в пам ять тих, хто готувався до почесної смерти. До храму відбуваються паломництва.
Якщо ви думаєте, що японські воїни купалися в розкошах, то помиляєтесь. Для прикладу - винагородою тим, хто зостався в живих, була шовкова білизна, нове кімоно і три товстих ковдри. А ще їм щодня давали тушене м ясо - розкоші, однак.
А тепер, вільні люди і просвічені європейці, прочитайте все це ще раз і спитайте себе - а я би зміг?. А тоді й називайте вільних людей рабами.
І якщо ви думаєте, що за сто літ японського духу поменшало - ой, помиляєтесь. Коли під час Другої Світової оголосили набір в пілоти-камікадзе, то бажаючих було вдвічі більше, ніж в Японії літаків.
Те, що я оповів - це не голівудський фільм, а історичний факт. Я знаю,
що японці далеко не ангели, що з витонченою любов ю до краси у них
завжди уживалась витончена жорстокість, що в середньовіччя вони вели
кровопролитні громадянські війни, що японське селянство тоді жило бідно
(а де воно, зрештою, в ті часи жило багато), що деякі групи населення
офіційно не вважалися людьми (ета-парії, котрі виконували роботу
різників). Ну, і так далі...
Однак, чого у них ніколи не можна було відняти - любові, вірності і відваги.
І тому не загине Дракон Ямато. Не дочекаються.

 
Страницы:
1
2
предыдущая
следующая