Опісля того, як прочитав кілька книг про культ Світовида на острові Руян - зацікавився цим Божеством... І знайшов нарис на цю тему, котрий, мені здається, розкриває її повністю.


Про Світовида

«Не було неіснуючого, не було існуючого тоді
Не було ні простору-повітря, ні неба над ним
Що рухалося там? Де? Під чиїм захистом?
Що за вода – глибока безодня?
Не було тоді ні смерти ні безсмертя
Не було ознак ночі, або дня
Дихало не колишучи повітря, згідно своїм законам, щось Одне
І не було нічого іншого, окрім нього.»
Цей відомий гімн Рігведи, якщо уважно вчитатися в його рядки, точно описує сплячу істоту. Дійсно, навіть людина може увійти в подібний стан в глибокому сні без сновидінь. Однак, той хто спить має прокинутися. І тоді в темних водах безодні запломеніє золотий зародок життя.
Це не є жодною мірою «творення світу». Давньоарійські любомудри давно вивели дві істини – з нічого не виникне щось, ніяка дійсність не може бути створена з нічого, тому, якщо її немає тепер, то і не буде ніколи. І тим самим щось явне не може зникнути без сліду. Якщо воно є тепер – то воно буде завжди.
Ця давня мудрість є запорукою і безкінечности життя і безсмертя нашого існування. Відгук її зберігся у Велес Книзі:
 «Права бо є невідомо
Уложена Дажбогом
А по ній,  як пряжа  тече Ява
І та соутворює життя наше
І та коли одійде, смерть є.
Ява текуща,
А творена в Праві.
Нава бо є по тій:
До тої є Нава,
І по тій є Нава,
А в Праві ж є Ява.»
Себто, Бог-покровитель певного світу укладає закони його життя - Праву. У Праві виникає «текуще», тобто таке, що змінюється з часом, явне життя – Ява. Поза межами цього життя (до нього і після нього) є Нава, котра настає після смерти. Але смерть не є погибеллю, а є лише переходом з одного стану в інший.
Саме подібне розуміння Світу відображує прадавня легенда про Золоте Яйце, як зародок життя, в темних водах Нави. Дійсно, вчитавшись ще раз в рядки Велес Книги, ми можемо уявити собі не тільки людське життя, але й оточений первісною Тьмою-Навою зародок життя-Яви в шкаралупі-Праві. Опікується ним творча Сила - прояв Всевишнього. Власне таких сил може, а навіть і має бути декілька. Навіть у відомій колядці світ опоряджують три голубочки, котрі поміж собою «раду радять».
Згідно Велесової Книги закони людського життя «уложено Дажбогом». Це збігається з ведичною традицією, за якою першолюдину Ману навчав основам життя Бог Сонця Сур’я. Та ми повернемося до Сили, котра «розділила» Першояйце на Небо і Землю. Ця Сила породила також Вогонь, Повітря і Воду, Життєву Снагу, котра дає життя кожній  істоті знаного світу, а також упорядкувала цей світ у часі і просторі.
За ведійським звичаєм впорядковує світ Чотириликий Брахма, котрий пробуджується у Світовому Яйці. Слов’янським відповід¬ником цієї Сили є Світовид Чотириликий, пам’ять про якого на щастя збереглася і в образах і в переказах.
Велес Книга говорить про Світовида так:
І Богові Світовидові
Ми славу прорекли
Бо цей Бог став
Богом Правія і Явія
І Йому співаємо пісні
Яко єсть Він святий
І через Нього ми
Побачили світ видимий
І буття Яви
І Він буде нас у Навії берегти
А тому хвалу співаємо
А співаючи, маємо танцювати
І викликуємо Бога нашого
Бо це Він Землю
І Сонце світле наше
І звізди держить
І Світ міцнішим творить.
Цей опис цілком збігається з ведійським розумінням Бога – упорядника Світу, а радше – Всесвіту. Світовид – Бог Прави і Яви, тобто володар законів Всесвіту і явного життя. Через нього люди та інші живі істоти побачили «світ видимий і буття Яви». І Він же буде «берегти нас у Навії», тобто під час наступного Божественного сну інформація про все існуюче зберігається в його пам’яті. А під час проміжку часу, що його індоарії називають Днем Брахми, Він «держить» в порядку наш Всесвіт, постійно укріплюючи його. З «Велес Книги» видно, що існували певні обряди вшанування Світовида, що включали в себе славлення та обрядові танці.
На одинадцятій дощечці «Велес Книги» є кілька загадкових рядків, котрі стосуються Світовида. Нагадаємо її зміст – спершу йдеться про вшанування Триглава, тоді – Сварога, як «начельніка» Богів нашого світу, і згадуються Сварожі Луки, як місце відпочинку душ померлих. Наступним є славлення Перуна, воїни якого ідуть у життя вічне до Полку Перунового, (тобто вказано два місця перебування душ після смерти). Далі – славлення Світовида, як упорядковувача Всесвіту, яке ми приводили вище. Згадування місця спочинку померлих, наводить думку автора дощечки на необхідність очищення духовного і тілесного, а також необхідність якоїсь конкретної дії – «Отрце (отроце) пущеніємо». Борис Яценко, дослідник Велес Книги, перекладає це місце, як «рабів відпустимо», і напевне має рацію. Зазвичай раб-військовополонений мав відпрацювати вдіяну шкоду певний строк, скорочення цього строку трактувалася як добра справа. Наступні рядки звучать дослівно так: «Се бо таїна вліка єсе якожде і Сврг Перуно єсе а Свентовенд тиє два єсьва одєржени о сварзі». Б. Яценко перекладає цей рядок так: «А се таємниця велика, як і Сварог. Перун і Світовид – ті обоє удержані в небі». Г. Лозко (Волхвиня Зореслава) подає такий переклад «Бо це є тайна велика: яко Сварог є Перуном і Святовитом, а ті обоє удержані у Сварзі.» А. Асов, російський перекладач, дає третій варіант перекладу: «Ибо тайна та велика есть: как Сварог и Перун есть в тоже время и Световид. Эти двое охватывают небо». На нашу думку істина як завжди є десь посередині. Роздивившись це складне місце в контексті всієї дощечки, ми вважаємо, що мова тут іде не про прояви Богів, а саме про оті два вираї, про які говорилося на початку дощечки. Луки Сварожі, і Перунів вирай зрештою є одним, бо Світовид їх обидва утримує на небі. Далі перечисляються Боги і духи-опікуни природи нашого світу, котрі перебувають там же, у світі Прави, потім описується прихід праведної душі до вираю: «тут же, отроче, одкриєш ворота і ввійдеш у них. То красен рай слов’янський…» А завершується дощечка ще одним славнем Перуну «який стріли на ворогів верже, і вірно стезею вперед веде. Воїнам сам Він і суд і честь, і, яко златорун, милостив і всеправеден єсть». Тобто праведна людина не воїнського стану сама проходить крізь браму Вираю, а воїнів зустрічає Перун, який і судить, чи гідний загиблий стати до лав Перунового полку. Оскільки Світовид, як було сказано вище, «береже нас у Навії», то не дивно, що саме він опікується обома вираями.
Цікавою є еволюція цього прояву Всевишнього у розумінні індоаріїв та слов’ян. В сучасному індуїзмі, народ не виявляє масової шаноби до Бога-впорядковувача (Брахми), котрий є нібито головною постаттю індійської Божественної Трійці, але вірні схиляються перед Охоронцем світу – Вішну, або перед Руйнівником-Шивою. Зовсім невелика кількість храмів, нечисленні прихильники з вищих варн, котрі навіть створили в лоні індуїзму новий релігійний напрям «Брахмо - самадж»… Все це говорить про те, що розуміння цього Божества протягом Калі-юги потроху занепадало...
У слов’янському світі найбільш детальна оповідь про Світовида Чотириликого є в «Діяннях данців», написаних літописцем Саксоном Граматиком по гарячих слідах руйнування Аркони – останньої твердині язичницького слов’янства. За його описами, Світовид Арконський втілював для мешканців острова Руян і Бога врожаю й добробуту, і Бога війни, і Бога-оракула, який говорив вустами жриць провидиць, або передавав свою волю через священного білого коня. Храм Світовида оберігали воїни, котрі присвятили свої життя цьому Божеству. Вони носили як відзнаку багряні плащі (багряний колір, як відомо, символізує зародження життя), а їхнім бойовим кличем було: «Наш Бог – Світовид!».  Окрім того, на Руяні були і інші, менші храми, присвячені саме Світовиду.
Образи Чотириликого Бога знаходились і на території Руси-України. Найвідоміший з них – так званий «Збруцький Світовид», віднайдений на Поділлі. Однак, у перелік Божеств, яких, згідно «Повісті минулих літ» вшановував князь Володимир до свого хрещення, Світовид не входить. Але це прадавнє Божество кияни напевне шанували. Адже в багатьох історичних  джерелах є згадки про те, що русичі-язичники присягали «Богом і Перуном». Цей загадковий Бог цілком міг бути Світовидом, надто, коли згадати про воїнський прояв цього Божества. А в 1908 році археологом В. Хвойком в історичній частині Старокиївської гори було виявлено жертовник 5-8 століття, пов’язаний з культом Світовида. На Буковині ж збереглися перекази записані свого часу поетом Ю. Федьковичем про Сонце-Святовида, що має золотого шолома, сім мечів при боці, а восьмий у руці, і їздить на білому коні.
Український народознавець В. Скуратівський у книзі «Русалії» означає Світовида як Бога «народної міфології», який міг би стати «основою національного генотеїзму» та «об’єднати» слов’янські землі в одну релігійну структуру. Світовид у Скуратівського протиставляється «князівсько-дружинним Божествам» Київського пантеону взагалі і Перуну зокрема. З цього приводу можна зауважити, що наші предки ніколи не страждали «класовою боротьбою» поміж варнами, а тим більше не існувало протистояння окремих Богів «для народу» і «для воїнів». Більше того, якби не існувало воїнів, то не існувало б і нас. Недарма Володимир Мономах відповів тодішнім «страждальцям за долю народну» під час чергової сутички зі степовиками: «Якщо ми пожаліємо селянина і не візьмемо нині його коня, то прийде половець і візьме і його коня, і жінку, і дітей і саме життя».  А для природньої релігії зовсім неприродньо творити «єдину релігійну структуру», яка не тільки не здатна нікого об’єднати, але й стає, як от християнство, приводом для релігійних воєн.
Отже, Світовид є прадавнім Божеством, рівнозначним індійському Брахмі, і має з ним спільне праарійське коріння. На жаль не зберігся слов’янський варіянт легенди про Бога-упорядника, але багатопроявність Світовида сумніву не підлягає – він одночасно опікується волхвами-провидцями, воїнами-оборонцями та селянами-трудівниками.
Оскільки в народній пам’яті залишається набагато менше від того, що було відомо жерцям і воїнам, то збереглися перекази саме про «сонячний» прояв Світовида, подателя добробуту, який, однак, має все ж таки доволі войовничий вигляд. Певне, в ті часи вже вважалося, що впорядкувати наш недосконалий світ можна тільки так – на коні, в шоломі і з мечем.
 Островом Руян, де вшанування Світовида було особливо сильним, правили волхви, керуючи і народом і воїнами. Князів на священному острові призначали жерці на час війни, або військових походів. Напевне тому серед «Київського пантеону» Володимира і немає Світовида – майбутній зрадник Віри Предків навіть не намагався привабити на свій бік полянських жерців цього грізного культу. «Богом вищої варни» Чотириликий зостався і в Індії – невелику кількість прихильників компенсувала якість їхнього розуму.
Світовид є Божеством, сила якого доступна особі, котра прагне духовного переродження. Недарма у індоаріїв двічінародженими спочатку звалися лише жерці, а згодом цього почесного звання вдостоїлися і варни воїнів та господарів, тобто тих, кому було дозволено вивчати Веди. Роздуми над тим, як влаштовано наш Всесвіт, є одним з видів дозволеної ведичними писаннями діяльности – йогою джняни (знання). Сила Світовида допоможе людині, котра серйозно вивчає  коріння своєї віри, історію свого народу, і дбає про їхнє збереження. Ця сама сила надихає воїна на захист отриманих знань, а селянина чи торговця – на їх розповсюдження. (с)

Попередження - хто не читав "Сильмарилліон", тому краще не витрачати часу на цю оповідку, бо все одно не зрозумієте хто з ким воює, і де це все діється.



Фан-оповідка за мотивами епосу Дж. Р.Р. Толкіна "Сильмарилліон"
                                                                            Тільки для толкінутих ))

                                                         Щасливчик

[ Читати далі ]

Парадигма, або дещо про суперечки толкіністів.

Оскільки я не блогер, і власну сторінку в Інеті завів лише минулої осені, то пропустив багато цікавого – що і намагаюсь нині надолужити.
Мова йде про віртуальні суперечки поміж «ельфійськими родами», а власне поміж їхніми поклонниками.
Наскільки я зміг розібратися – головна вісь протистояння толкіністів не Сильм-ЧКА, як то, здається мало б бути, а Феанорінги-Арфінги. При чому – дім Нолофінве нібито зникає з поля зору сперечальників. Мені, наприклад, траплялись лише суперечки на тему чи дійсно Нолофінве бажав влади в Тіріоні. І задля цієї теми ніхто особливо списів не ламав.
Однак, між Першим та Третім Домами і досі йде «холодна війна». Це при тому, що давно відшуміли суперечки про Чорну Книгу Арди.
В чому ж причина? Можливо в тому, що Професор, сам того не бажаючи, зачепив підсвідомі архетипи, на яких, власне кажучи, базується людський світогляд.
Це вісь протистояння, котра актуальна і досі, та власне буде актуальна і завжди. Протистояння прадавнього язичництва та християнства.
Одразу пояснюю – під словом «язичник» я зовсім не маю на увазі дикуна з кремнієвим ножем. Язичництво в моєму розумінні – це природня релігія певного народу зі своїми святощами і життєвими правилами, котра нічим християнству, мусульманству і т.п не поступається.
В Сильмі Феанорінги уособлюють прадавнє язичництво, а Арфінги – християнство.
Згідно всіх міфологій  - для визнавця давніх релігій головне:
Обітниця, Помста, Доблесть. В дужках – саме доблесть, а не честь в пізнішому її розумінні. Бої в прадавньому язичництві йшли без правил, і вигравав не шляхетніший, а сильніший. Обітниця – будь яка - вважалась для язичника священною, право на помсту – беззаперечним.
Тепер перейдемо до Феанорінгів.
Обітниця – ну тут без коментарів, Помста – є привід, і є месники, Доблесть – вистачає з лихвою.
Образ Феанаро тут, звичайно, центровий – він заміняє характерний для епосів і міфологій образ напівбога. Обставини народження – мати втомилась життям, народивши могутнього сина, фактично божественний розум, безоглядність, певна байдужість до соціуму…
Його сини – Воїн (Маедрос), Скальд (Маглор) Мисливець (Келегорм) Берсерк (Карантір) Митець (Куруфін) Отроки-учні (Амбаруссар) теж повністю відповідають міфологічним архетипам.
Життя цього роду визначає Обітниця – навіть Помста відсувається на задній план. Обітниця має бути виконана за будь-яку ціну – за давніми повір ями раз сказане слово не можна було взяти назад.
Феанаро недарма гине в першій же битві – за логікою подій він мав би стати самодержавним правителем Белеріанду. Ціна? А коли вона хвилювала засновників династій і прадавніх королівств?
Загибель Вогняного Духа була і злом і добром одночасно. Злом – бо більш «демократичний» Нолофінве не зміг домогтися всеельфійської єдності. Добром – бо ця єдність встановилася б Феанаро одним шляхом: через усобну війну.
Не сумніваюся, що Феанаро знайшов би спосіб підкорити й Доріат, незважаючи на захисний пояс. Наприклад – викликав Тінгола на поєдинок, або на бій: військо на військо. За логікою подій – в разі загибелі Сінголло, Меліан покинула б Ендоре, не намагаючись помститись.
Але Професор не дав Феанаро розвернутись в усю ширину натури – мабуть зрозумів, чим це може закінчитись))
Протилежний архетип – Арфінги, що уособлюють Самопожертву, Прощення, Смирення: головні чесноти християнства.
Центрова постать – Фінрод, володар і мудрець, котрий приносить себе в жертву задля слабшої істоти. Для порівняння – для нас це все одно, що віддати життя за метелика, котрий
 володіє інтелектом, який майже дорівнює нашому, але живе всього лише добу.
Власне кажучи – тут ця паралель напрошується сама – те саме робить і Ісус, земний аватар Божества.
І архетипи у Арфінгів – теж християнські: Миротворець (Ородрет), Лицар (Ангрод), Закоханець (Аегнор), Розкаяний грішник (Арафінве)
Особливо цікавим в плані архетипів є образ Артаніс-Галадріель, котрий за три епохи видозмінюється від Войовниці до Наставниці. Смирення у Арфінгів якраз уособлює вона – «Я пройшла випробування. Я повернуся на Захід і зостануся Галадріеллю.»
Так от – між цими протилежними світоглядами і йдуть фендомські війни. Справжні війни – бойового духу прихильникам обох Домів не позичати.
Своєрідний тест-контроль на приналежність до одного з цих світоглядів – ставлення до Берена, як особи.
Берен в архетипі Арфінгів уособлює все стражденне Людство, задля якого, власне кажучи і творилася Арда. Тому добре до нього ставлення для правовірного Арфінга є обов язковим.
В архетипі Феанорінгів Берен  є перш за все перепоною до виконання Обітниці. Тому і ставлення до нього відповідне – див. текст тієї самої Обітниці.
Тому даремно деякі сперечальники в запалі приписують Феанорінгам расову нетерпимість, нелюбов до смертних – тощо. Згідно Обітниці походження особи, котра заявила право власності на Сильмарили, не має жодного значення.
А отже – правовірний Феанорінг Берена не терпить однозначно.
І що цікаво – переглянувши масу коментів і постів, я не знайшов жодної особи, котра подивилась би на конфлікт з точки зору Нолфінгів. Або – хоча б заявила себе як Нолфінга.
Можливо тому – що роль Другого Дому тут називалася б «Зцілення ворожнечі» )) А зцілюватись не хочеться: воювати ж набагато цікавіше.
Другий Дім – це яскрава і цікава суміш обох світоглядів.
Центрова постать – Нолофінве. Він класичний приклад володаря часів розквіту язичництва. Влади бажає, але вже не вимахує зброєю, обітницю дає, однак йде за Феанаро не стільки через обіцянку йти за братом, куди б він не повів, а більше через те, що його відважним синам потрібна батьківська опіка.
Волю має сильну, але не править вогнем та мечем. Власне тому йому і не хочуть підкорятись свавільні Феанорінги, котрі визнають лише власну силу.
З усіх синів Феанаро родича, здається, розумів лише Маедрос. Тому і владу передав йому.
Поєдинок з Морготом – тут, як і завжди у Нолфінгів, можливі дві трактовки. Фендом виразив це двома рядками: «Он видел как гибнет его народ» - тобто вчинок Нолофінве є самопожертвою, але не такого масштабу, як у Фінрода, не за стражденне Людство, всього лише за Нолдор.
Це пояснення з християнського архетипу, і так у Професора. Однак фендом продовжує – «он сказал, что за все отомстит один».
Це вже чисто язичницьке бажання помсти, і думаю, що Великим Князем рухали обидва ці мотиви.
Вірив він, що може перемогти Валу? З точки зору язичницького архетипу – а чому б ні? Епоси ріжних народів переповнені описами поєдинків людини і Бога. Щоправда, в більшости випадків, людину підтримувало інше Божество («Іліада»), або людина сама була напівбогом («Махабгарата») Однак, погодьтесь, що Ельф все ж таки ближчий до статусу напівбожества, аніж Людина. Ну і Боги (Валар) теоретично могли б підтримати, хоча б через Торондора.
З точки ж зору християнського архетипу – не вірив, але свідомо вирушив на смерть. Тут – каяття і бажання мучеництва, котре яскраво прописане в християнському егрегорі.
Сини Нолофінве уособлюють Відвагу (Фінгон) і Призначення (Тургон). Аракано ми в рахунок не беремо, третій Нолфінг загинув юним і в канонічний Сильм не увійшов.
Фінгон – це чисто язичницька постать. Відвага настільки безоглядна, що навіть увійшла у прізвисько, побратимство, що цінується вище за кровні узи ( саме так у язичників), шляхетність ( не забуваємо, що це постать з часів розквіту дохристиянського світу) і впевненість у перемозі, незважаючи на гнів Богів («Ніч минає, Ельдар і Адани»)
Тургон же уособлює християнські чесноти – він особа, призначена Вищими Силами для чогось йому незрозумілого. Тургон виконує вказівки Божества буквально – однак до певної межі, що до речі неодноразово описувалось в сказаннях як язичницьких, так і християнських. Герой не послухав останньої вказівки Бога (Богів), котра здалася йому неправдивою, або неможливою і загинув. Не пройшов, так би мовити, тестування.
Жіночі постаті Другого Дому теж не менш цікаві – Ідріль, мати Дитини Призначення, і Аредель, мати Дитини Погибелі. Саме Другий Дім дав Арді Рятівника (Еаренділь) і Губителя (Маеглін). Щоправда – останньому вдалося погубити лише Гондолін, в той час, як Еаренділь налагоджує контакт між Ендоре і Валінором і є героєм Війни Гніву, переможцем дракона і фактично рятівником тодішнього соціуму Арди. Ці дві постаті – Рятівник-Губитель – теж дуже часто зустрічаються в епосах і походять, як правило, з одної родини: Артур - Мордред (Артуровський цикл), Арджуна - Дурйодгана (Махабгарата).
Словом – Другий Дім уособлює примирення обох світоглядів і закликає до єднання. Принаймні – такий можна зробити висновок.
Ну, а якже зі знаменитим тест-контролем на ім я Берен? ))
І тут подвійне ставлення. Язичницька складова Нолфінгів засуджує – зле, коли за тебе  гинуть інші, кожен вибирає за себе і помирає за себе, або ж за свій рід, що для язичника фактично те саме.
Християнська ж складова одобрює, адже Берен – це теж постать призначення, і поява Еаренділя-рятівника без нього була б неможливою
Однак, чому ж у фендомських війнах немає Нолфінгів? Бути примирителем не так цікаво, як воїном?
Це лишається для мене загадкою. Можливо, серед сперечальників і є примирителі, просто я їх не знайшов.

Милі мої українці! Зараз повним ходом розкручується кампанія по робленню з нас ідіотів. Мішенню вибрано місто Львів - одне з найкращих міст України.
Робиться це для того, щоб люди, котрі ніколи не були у Львові, вважали його схожим на місто з роману героя руху Фофудья Івана Денікіна.
Читайте роман, смійтесь - і розумійте, кому потрібно створювати Львову такий імідж.

Деникин Иван
Город Львов. Роман

Часть первая. Прибытие.

[ Читати далі ]

Попередження - крута фофудья, нервовим, слабодухим і малоросам краще не читати. Друкується мовою оригіналу. Автор невідомий.

Скрежет клыков. (Роман ужасов)

Вася вышел из метро и замер. Улица была едва освещена ("независимая" "Украина"!). Высокие, посаженные ещё при советской власти тополя бросали причудливые тени на изрезанный временем асфальт.
Осенняя ночь. Вася знал: именно в такое время и выходят на охоту бандеровцы. Затаившись в тёмных переулках и кустах, они поджидают свои русскоязычные жертвы.
Крепче сжав в руки портрет Януковича, Василий пошёл во тьму.
Шаг. Ещё один. Хруст ветки заставил Васю остановиться. Тень метнулась перед ним. Во тьме загорелась пара пылающих глаз. Клацнули зубы. Послышалось глухое рычание. "А мы ж нашу червону калыну..." - разобрал Вася. Бандеровец.
"Главное - не показать, что ты боишься" - подумал Вася. Оба замерли. Шестым чувством Вася уловил: бандеровец готовится к прыжку...
Вася опередил врага на долю секунды. Отскочив в сторону, он увидел, как бандеровец пронёсся над его ухом. И тогда Вася побежал. Он бежал что есть сил, чувствуя за спиной топот бандеровских лап. Вскочив в свою парадную, он закрыл дверь.
"Это излишне, - подумал он. - Бандеровец всё равно не решится войти в русскоязычный дом".
Теперь можно и отдышаться.
Который год газеты пестрели предупреждениями. И который год ситуация ухудшалась.
Когда сепаратист Кравчук провозгласил "незалежность", о бандеровцах никто и не слыхивал. Старые люди хвастались, будто в молодости ходили на бандеровскую охоту. Ездить, будто бы, приходилось в глухие карпатские леса, т.к. в других местах бандеровцев уже не было. Да и в Карпатах их, будто бы, становилось всё меньше. А после они исчезли совсем. Конечно, никто не верил стариковским побасенкам. Шутка ли, представить себе, что сейчас, в наш век атома и космоса кто-нибудь станет говорить "по-украински"!
Но вот, не город и не два, а целая Малороссийская губерния отброшена в средневековье. Целая Малороссия отрезана от Москвы с её университетами и неоновыми огнями. Теперь возможно всё.
Первые слухи поползли уже в 1991 году. Вернувшиеся с Карпат туристы-горнолыжники рассказывали, будто в ночь полнолуния некоторые крестьяне превращаются в бандеровцев. Сбиваясь в стаи, они в клочья разрывают тех, кто не знает, как "по-украински" пуговица или галстук.
К середине девяностых бандеровцы подобрались ко Львову. После - и к другим городам. Прячась в лесах и в глухих сёлах, они постепенно захватывали малороссийскую землю. Власти бездействовали. Конечно! Ведь в их интересах как раз и было попрочнее отделиться от Москвы...
К тому времени, как Янукович пообещал навести порядок, было уже поздно: бандеровцы гуляли обезлюдевшими улицами Матери Русских Городов.
***
Назавтра - новый день. Забыт ночной кошмар. Солнце, метро, институт...
Он увидел её внезапно. Аня Иванова шла по улице среди подружек. Такая же, как тогда. Красивая, стройная...
- Вася! - узнала она.
И они обнялись.
Они не виделись уже несколько лет, с тех пор, как закончили школу. Он тогда тайно был влюблён в неё. Но проклятая застенчивость не давала сделать первый шаг. Потом они поступили в разные ВУЗы и перестали видеться. И тут - такая встреча!
Аня была ему рада. Оставив подружек, она пошла по улице рядом с Васей.
Была осень. Золотые листья падали на землю. Они ели мороженое и смеялись. Им было так хорошо вместе!
- Знаешь, я вчера встретил бандеровца! - похвастался Вася. - Еле спасся!
- Бандеровца? - странно переспросила Аня. Взгляд её стал задумчивым.
- Что-нибудь не так? - спохватился Вася.
- Да нет... - отозвалась Аня. - Просто как-то не верится. Откуда бы им взяться в Киеве?
- Но ведь газеты пишут...
- Тебе просто показалось, - сказала Аня. - Никаких бандеровцев не бывает. Это всё бабушкины сказки.
Вася решил не спорить.
- Пошли! - сказала Аня, взяв его за руку.
Они отправились собирать опавшие листья.
"О чём она думает? - размышлял Вася, собирая и разбрасывая золотые и красные охапки. - Просто радуется школьному товарищу? Или..."
Играя листьями, они подошли к памятнику Владимиру Великому, которого украинствующие пытались выдать за своего "гэтьмана". Возле бордюра открывался вид на Днепр - реку, текущую сразу по трём частям России - России Великой, России Белой и России Малой. Первые две давно уже взялись за руки под сенью звёзд Кремля. Последняя же - малая и неразумная - оказалась под игом петлюровских оккупантов.
Они стояли рядом, глядя на реку. "Поцеловать её? - лихорадочно думал Вася, пряча своё волнение. - А вдруг она меня отвергнет? Тогда уж точно всё будет потеряно...".
Иванова поправила волосы.
- Что ты делаешь сегодня вечером? - набравшись смелости, спросил Вася.
- Сегодня? - улыбнулась Аня. - Сегодня у нас с друзьями вечеринка...
"Отшила, - с досадой подумал Вася"
- А ты? - неожиданно спросила Аня.
- Д-да так, ничего, - глупо сказал он.
- Слушай, пошли на вечеринку вместе? - предложила она. - Одной мне там будет скучно... Ну а потом, можем зайти ко мне, выпить чаю. Родители уехали в Донецк. Ну, идём?
- Конечно, идём! - обрадовался Вася.
***
Вечеринка была в старой киевской квартире на Подоле. Дом был несколько старше двадцатого века. И, конечно же, гораздо старше первых украинствующих с их искусственной, разработанной в лабораториях ЦРУ "мовой".
В квартире было полно людей. Сплошная молодёжь. Самому старшему было на вид около 25 лет. Большинству же - лет 20.
Кто-то танцевал под не слишком тихую музыку. Кто-то пил пиво. А многие просто ходили из комнаты в комнату, от одной беседы к другой. Говорили о микропроцессорах, о "Мастере и Маргарите", о Высоцком и о многом, многом другом.
Красивая и гибкая, Аня водила Васю от одной группки к другой, представляя друзьям. Те встречали его приветливо, с уважением пожимали руки.
- Я сейчас, - шепнула Аня на Васино ухо, - подожди меня здесь.
Она ушла в сторону ванной комнаты.
Вася сел на старенький, потрёпанный диван.
- Андрей Микитенко, - представился сидевший рядом парень. Они разговорились. Оказалось, учились на соседних факультетах. Обнаружили много общих знакомых.
- Ты давно знаешь Аню? - спросил Вася.
- Да, где-то год, - отозвался Андрей. - С тех пор, как сам присоединился к куреню.
- К чему? - не понял Вася.
- Ну, к этой тусовке, - пяснил парень.
- А что у вас за тусовка?
- Ну, так... Единомышленники. - сказал Андрей.
- А вообще, нам просто интересно вместе, - быстро добавил он.
Вася посмотрел на часы. Полодиннадцатого.
- Слушай, а вечеринка - до утра? - спросил Вася.
- Врядли. - сказал Андрей. - Большинство народу разойдётся где-то к двенадцати или к часу.
- Слушай, а бандеровцев в этом районе много? - спросил Вася.
- Что? - удивлённо спросил Андрей.
- Спрашиваю, бандеровцев на Подоле много? - уже громче спросил Вася. - Понимаешь, мне девушку провожать... А вчера сам еле от бандеровца убежал. Вот и думаю, может взять чего потяжелее, чтоб проучить малороссийского сепаратиста...
Разговоры смолкли. Все теперь смотрели на Васю. Воцарилась звенящая тишина. Сомкнувшись в круг, гости надвигались на Васю.
- Вы чё, братушки? - удивился тот.
Тучи за окном расступились. Из-за них вышла полная луна.
Гости начали меняться. Глаза их загорелись.
- Слава Україні! - негромко сказала симпатичная девушка в миниюбке.
- Героям слава! - отозвался Андрей, вставая с дивана.
В это мгновение появилась Аня.
- Бежим! - быстро сказала она, хватая Васю за руку.
Воспользовавшись замешательством собравшихся, они вырвались из круга.
Потом были какие-то лестницы, чердаки, антрисоли и переходы. Наконец, они оказались на заброшенной мансарде, в комнатушке у окна. Вася закрыл дверь на засов. Он тяжело дышал.
- Что это было? - спросил он.
- Т-с-с! - сказала Аня. Она приложила палец к его губам.
Её лицо приблизилось. Вася не выдержал и поцеловал её. Она доверчиво прижалась к нему. Поцелуй был сладок и пьянящ. Аня взяла на себя инициативу. Её руки скользили по его телу. Её губы коснулись его шеи.
- Ты мий! - сладко и жадно произнесла Иванова.
Вася отпрянул, почувствовав внезапный холод её тела.
- Ты мий... - властно повторила она и прыгнула на Васю. Тот не успел увернуться. Через мгновение он вновь почувствовал на горле жадные губы девушки. И... потерял сознание.
***
- Все почалося позаминулого літа, - говорила Аня, лёжа у него на коленях. - Я тоді була у селі, в друзів мого тата. Там познайомилась с одним хлопцем, Владиком. Він був із Рівного. Ми часто блукали лісами... Й одного разу він розповів мені про Бандеру... Потім вже, у Києві, зустрілася з іншими хлопцями та дівчатами. Зробили курінь...
- Ти дуже гарна, Ганнусю, - сказал Вася.
***
Вася одел куртку и пошёл к двери.
- Ты куда? - спросила его мама. - Ночь на дворе!
- Да так, мам, погуляю немного!
- Смотри, время сейчас опасное...
- А я с друзьями, мам. Нас много.
Он спустился вниз и вышел на улицу. В небе висела полная луна.
- Свій, до своїх, по своє, - сказал Вася, трижды переворачиваясь в морозном воздухе.
Обернувшись бандеровцем, он поспешил на "Майдан" "Нэзалэжности", где ждала его Аня.(с)

Маеглін, або Ключі Судьби.

Цікава постать цей Маеглін -  в усьому Сильмі більше нема такої: ельф, котрий став зрадником по власній волі.
Професор зауважив якось, що Люди могли битися по різні боки "барикад",
але Ельфи противились злому до кінця - за визначенням.
В стародавніх трагедіях поняття таке було - "Бог з машини". Тобто - добра сила, котра вирятовує героїв з безнадійних ситуацій.
"Диявол з машини" найчастіше трапляється в сумній реальності: особа, котра
чинить зле нехотячи, просто тому, що не може вчинити інакше.
А може ту особу на те запрограмовано.
Щодо Маегліна, то тут алогізм на алогізмі - не потрібно й відшукувати.
Почнемо з початку - з зустрічі його батьків.
Діти Нолофінве ніколи не були одним цілим, як Феанорінги, чи Арфінги.
Принаймні - між Фінгоном та Тургоном особливої приязні не
просліджується. Наймолодший їхній брат (про якого в Сильмі немає згадки)
загинув чи-то під час Крижаного походу, чи-то в найпершій сутичці на
нових землях. З того часу Нолофінве та його діти чітко розділяються на
дві групи:князь і його спадкоємець та Тургон з сестрою.
Друга пара виникла, можливо, не випадково: у Тургона загинула дружина, і його доньці була потрібна жіноча опіка.
Про відхід Тургона до потаєнного міста, котрий підозріло нагадує дезертирство, я вже писав колись, тож не буду повторюватись.
Де знаходиться Гондолін - не знали навіть найближчі родичі:сам Нолофінве
та княжич Фінгон. Принаймні, на Останню Битву Фінгон брата не запрошував
і явно не очікував.
І от князівні Арельде "тісно стало у граді"
- Тургон її відпускає... Нехотячи, з застереженнями, але відпускає. У супроводі всього трьох вельмож.
Питання - він аж так довіряв сестрі? Ні, я ні чого не маю проти леді, однак відомо всім, що панни є... е... трошки балакучими.
В Белеріанді тоді було спокійно, однак могло трапитись всяке. Зграя орків-вивідачів, наприклад.
- Панна зібралась їхати гостювати до старшого брата, однак, схоже, що за
Фінгоном вона скучила менше, аніж за красенем-кузеном. Принаймні, вона
вирішує спершу навідати Келегорма.
- Найбезпечнішим є шлях через  Доріат, однак Арельде не пропускають...доріатські прикордонники. Взамін  вони вказують їй дорогу через Еред-Горгорот, сповнену страховищ і отруєних джерел.
Був би я Феанорінгом - за одне це розніс би Доріат в щепи. Невже не можна було узгодити з Тінголом дозвіл на проїзд однісінької леді і трьох охоронців?
Відважна Нолде іде вперед - а як же інакше... В тих страхітливих місцях вона відбивається від супроводу, і рятується дивом. Однак - до замку родичів таки добирається.
Панну очікує розчарування - ККК майнули до Таргеліону, в землі Карністіро.
Однак, її приймає з почестями "народ Гімладу" - і можливо намісник
Келебрімбор (?)
В очікуванні кузенів леді починає їздити на полювання. І одного дня щезає у лісі.
Тепер про Еола, татка майбутньої "погибелі Гондоліну".
В тих фанах, які мені траплялися, співчутливі "Еолінги" тиснуть на
"суспільну нерівність" цієї пари. Мовляв, пихата князівна-Нолде гребувала "ельфом-простолюдином".
Однак, Еол є вельможею і родичем князя Тінгола. В Сильмі його означено як "Телеро шляхетного роду"
Чому вельможа з Доріату живе відлюдником і має прізвисько Моріквендо (Темний Ельф)? Напевне ж не від білого та пухнастого характеру. З гномами йому краще спілкуватись, ніж з одноплемінниками, сонячного світла він не
терпить, однак має якихось челядинців і зв язок з Доріатом. Принаймні -
про Вихід Нолдор він знав, і зробив висновки.
- Еол заманює Арельде до своєї оселі чародійством. І хоча Професор зауважує, що "ніде не сказано, що Арельде вийшла за Еола вкрай неохоче, або життя в Нан-Ельмоті було їй ненависним", однак... Щось не віриться, щоб їхній злюб був щасливим.
От у цієї дивної пари і народився Маеглін.
М-м,родинні стосунки, де мати вихваляє звитяги Нолдор, а тато кляне
материних родичів, називаючи їх "убивцями родичів ( Альквалонде),
завойовниками і загарбниками наших осель(а це вже, вибачте, неправда)",
для гарного виховання непридатні. "Духом і розумом" Маеглін удався в
батька - цікаве зауваження, однак. З лиця юнак був схожим на Нолдор,
однак успадкував від батька мовчазність, чародійський голос і якусь
неельфійську потайну злобність. Для порівняння - якщо в рознос йшов
котрийсь з Феанорінгів, то його часом не могли втримати і шестеро
позосталих.
- Від матері юнак дізнається про свого вуя Тургона, і про
те, що Тургон має лише доньку і не має спадкоємця. Повний алогізм -
Гондолін був неприступним, Тургон не воював (ніхто ж не міг передбачити
Нірнает). Про якого спадкоємця може бути мова? Єдиний шлях -  убивство
родича, чи не занадто?
Ясна річ - злюб закінчується розлученням, тобто втечею Арельде.
За все існування ельфійської спільноти - Арельде єдина, котра наважилась
на розлучення. Саме розлучення, не розлуку. Розлука між Ельфами
траплялась, і досить часто - Феанор, їдучи до Форменосу, зоставив в
Тіріоні Нерданель, а Фінве - Індіс, ну і під час Виходу Нолдор багато
жон і коханих не наважились відправитись в небезпечний похід. Однак -
ініціаторами розлуки, як правило, були чоловіки, і пари сподівалися на
возз єднання. Арельде ж явно не збиралась повертатись до чародійського
лісу.
Читав доволі злобні фани "Еолінгів" про те, як пихаті Нолдор
знущались над бідолашним Синда, котрий кинувся наздоганяти жону і сина.
Однак - по тексту - нічого такого не просліджується. Навіть Куруфінве,
на якого натрапив Еол в своїх пошуках, просто посилає незваного родича
подалі. П ятий Феанорінг, ясна річ, не є зразком ввічливості, однак його
гнів є цілком виправданим: шлюб, підозріло схожий на насильство, "без
дарунку чи дозволу" на думку нолдорського княжича є ганебним для його
кузини. Однак "злобний Куруфінве" все-таки вказує Еолу дорогу, якою
вирушила Арельде. Не бажаючи втручатись в родинні справи, напевне.
В Гондоліні Еола... приймають з почестями. Тургон сходить з трону, бере
чоловіка сестри за руку і визнає його родичем. Єдине застереження: Еол
нині не може покинути Гондолін і мусить жити у граді.
Подальша  промова Еола - це просто перл. Долину Тумладен він оголошує "землею Телері", Нолдор - завойовниками (нагадаємо - Нолдор жили в Белеріанді до своїх мандрів у Валінор нарівні зі своїми телерійськими родичами). Арельде з сином він оголошує своєю власністю - "я вимагаю повернути те, що справедливо моє - дружину та сина". В разі ж відмови Маегліна - люблячий татко загрожує його проклясти.
М-м... білі і пухнасті доріатці... Нехай там Еол і є якимось винятком, але варто згадати Тінгола з його забороною квенья, або те, як він послав бідолашного
Берена Морготу в зуби...
Тургон відповідає по-княжому: про нолдорські мечі, котрі бережуть спокій Белеріанду (не йому б про це казати, звісно, однак...), про те, що без заслони з цих мечів ті з Синдар, яких не прикриває чародійський пояс Доріату, давно б гарували в ангбандських копальнях. І знову пропонує, тепер уже жорсткіше - жити тут, або померти тут.
Люблячий татко вихоплює дротик і метає в сина з криком: "Я вибираю друге, для себе і свого сина. Ти не заволодієш тим, що належить мені"
Коротше, від пана Еола на милю несе Ангбандом... Або людським суспільством набагато пізніших епох.
Сина Арельде закрила собою - мати і Нолде зробила свій вибір.
Потім відбувся суд. І страта.
Маегліна звинувачують в тому, що він навіть оком не змигнув, коли батька
зіштовхнули зі скелі. Ну, на мій погляд, важко очікувати від хлопця
синівської любові до чоловіка, котрий вбив його матір і хотів вбити його
самого.
Довга передісторія, звісно - але вона напевне пояснює деякі особливості характеру княжича Гондоліну.
В коханні йому теж не пощастило - покохав кузину і покохав невдало. За
законами Ельдар шлюби між такими близькими родичами не схвалювались:
кузин (кузенів) сприймали швидше як сестер (братів)
Хоча Арельде подобався ж Келегорм...
Ну, а тепер про основну його провину і загибель.
Боягузом Маеглін не був - більше того, приймав участь в Нірнает.
Людей він недолюблював - як відомо в Гондоліні побували Гурін та Гуор, і
Маеглін з ними не дуже ладнав. Ну, а Туора зненавидів, певна річ, - Адан
закохався в князівну Ідріль, ту саму кузину...
Може Маеглін від батька успадкував оте - вважати кохану за свою власність?
Є дві версії Маеглінового зрадництва.
Одна - з "Падіння Гондоліну", огидна не лише на ельфійський - на будь який
погляд. Маеглін, котрий відповідав за ковальську справу, потрапив під
час пошуків рудних жил у лапи до орків. Від страху за своє життя
злощасний ельф одразу запропонував оркам "всі явки і паролі", забажав,
щоб його відвели до Ангбанду (будь-який Ельда краще б помер на місці) і
там виклав Морготу все, що знав про потайне місто.
Версія з Сильму відрізняється кардинально: орки притягли Маегліна до Ангбанду, і там він чи-то не витримав тортур, чи-то психологічної ломки. А на психіку давити Моргот з Сауроном уміли - достатньо згадати загибель загону
Барагіра. В усякому разі - з хлопця напевне витягли його нещасливу
любовну історію, а потім пообіцяли йому Гондолін і одруження з Ідріль.
От що зле - в обох варіантах Маеглін вичікує сім літ. Його відпустили -
цікаво, як він пояснив свою відсутність - і княжич жив в Гондоліні на
правах вивідача.
Будь-який нормальний Ельф виклав би все, що з ним  сталося, попередив про небезпеку та ще похвалився б, що обвів ворогів довкола пальця.
А отже - в душі Маеглін погодився з розоренням міста, що дало йому притулок, і з загибеллю одноплеменців.
Протистояння Маеглін - Туор цікаве ще й тим, що Туор є "голосом Ульмо". Божество прислало його попередити Тургона - збувається Прокляття, всі діяння Нолдор підуть у непам ять.
Ульмо вустами Туора радив покинути град і пробиратись на південь, до побережжя. Так у Тургона був шанс врятуватись.
Маеглін був проти відступу - проти ще до того, як зрадив Гондолін.
Тобто - Туор тут є якщо не "Богом з машини", то, принаймні, голосом
Божества-рятівника. А Маеглін виконує ролю "адвоката диявола".
Послухати Туора Тургону завадила нолдорська гордість. І жаль за своїм прекрасним творінням - теж чисто нолдорський жаль.
Можливо, Туор і Маеглін були лише ключами в руках Судьби... Або Судді.

З дозволу автора розміщую цікаву замітку - щодо сучасного розподілу суспільства по варнам.
Хоч і говорилось неодноразово, що всі ми рівні й однакові, люди продовжують народжуватись з ріжними духовними здібностями. І нікуди тут не подінешся.

"Про варни та варновий устрій нині є багато літератури, і більшість людей мають уявлення про основні чотири варни людського суспільства ведичних часів – брахмани (жерці, вчені, люди творчої праці), кшатрії (воїни та керівники), вайшьї (торговці, селяни, ремісники-господарі), та шудри – (наймані робітники, челядь, актори та ін.). Дехто, однак,  плутає поняття варни з поняттям касти – тобто розподілом людей за їхнім фахом. Якщо у ведичні часи люди певної варни в основному займали місце у суспільстві згідно свого призначення, то, з настанням Калі-юги, варна і фах людини часто не відповідають одне одному, і нині кшатрій може працювати на заводі, вайшья сидіти у президентському кріслі, шудра – писати романи, а брахман – торгувати на ринку. Хоча кожен з них підсвідомо визнає, що він є не на своєму місці, а щось змінити заважають обставини, суспільство, та багато інших причин.
[ Читать дальше ]

Цей допис свого часу відкрив мені очі на проблеми релігійного дуалізму. На мій погляд викладено хороше і доступно. Ну, а кожен, звісна річ, має право на власну думку з цього приводу.

Білобог та Чорнобог перуняться…

«…Білобог та Чорнобог перуняться – і тим Сваргу удержують, аби Світу не буть поверженому» (д. 11-А) – говориться у Велесовій книзі. Отже, нашим пращурам були відомі першопочатки релігійного дуалізму – більш пізнього світогляду, котрий виник серед нащадків аріїв вже за часів Калі-Юги.
Багато сучасних дослідників закидають природнім релігіям «відсутність моралі», або навіть «аморальність», тобто нерозуміння добра і зла. І дійсно, прихильник, наприклад, індуїзму не зможе сказати чи добре його Божество, чи зле, бо ніколи не переймається цими питаннями. Один той самий Бог, або Богиня може виступати у безлічі проявів, як-то ніжна Парваті, віддана  дружина грізного Шіви, має одним зі своїх проявів Калі – богиню-воїна, заслужити милість якої можна ритуальним убивством.
[ Читать дальше ]

Нещодавно була у мене суперечка з одновірцем щодо того, чи є Хорс одним з проявів сонячного Божества, а чи це слов янський Місяць. Як-то часто буває в таких розмовах - кожен зостався при своїй думці. Оскільки я більше практик, аніж теоретик, то за своїм звичаєм віднайшов інформацію, яка більше підтверджує мою думку. Однак тема залишається відкритою для суперечок.

Хорс є найзагадковішим Божеством слов’янського світу. В ріжних джерелах його називають Богом сонячного диску, котрий є завжди поруч з Дажбогом, сонячним світлом…  Наведемо декілька версій.
Російський історик Лев Прозоров в книзі «Боги і касти язичницької Руси» доводить, що Дажбог і Хорс є не Богами ріжних сонячних проявів, а одним і тим же Божеством – Дажбог Хорс, при чому одне з імен є епітетом.
Український етнограф В. Скуратівський визначає Хорса як Бога Місяця. На доказ цьому він наводить ті рядки зі «Слова про Ігорів похід», де говориться про полоцького князя Всеслава, котрий вважався перевертнем-вовкулакою:

«А сам вовком серед ночі темної
Вибігав із города з Києва
До півнів сягав Тмуторакані
Вовком путь перебігаючи
Великому Хорсові…»
[ Читать дальше ]

Лора. "Чорний лебідь"

Знову якось трапилася на очі ця оповідка. Не люблю я її - навіть не за різкий, який-то злобний тон. І не за занечищення "світлого образу" одного з улюблених героїв.
А просто в оповідці цій зламано основний принцип існування світу Арди.
Ельфи відріжнялись від Людей не лише безсмертям і більшою відпорністю тіла, а ще й силою духу. Не в плані хоробрості, а чи душевної витривалості - кожен Ельф володів певними здібностями, які Людина сприймала як паранормальні.
Спілкування подумки. Можливість "затулити розум" від стороннього втручання. Духовне цілительство.
Завдяки цим здібностям Ельфи ніколи не піддавались лихій силі.
Дійсно, при всій своїй могутньости, ні Моргот, ні Саурон не змогли "перевербувати" жодного Ельфа. За одним винятком, але про нього трохи нижче.
Були битви, були полонені... Однак не було ні перебіжчиків, ні зрадників.
А отже - духовний світ Ельфа залишався закритим від ворога до кінця.
Які є аргументи проти?
Версія про те, що орки є "виведеними з Ельфів". Однак - сам Толкін вагався між цим варіантом і походженням орків "від мавпи". І більше схилявся до другого. До того ж під час усіх белеріандських воєн жодного полоненого Ельфа не було перетворено на орка.
Зрада Маегліна. Однак це одиничний випадок. До того ж Маеглін страждав від нещасливого кохання. Тобто був у депресії - подібний стан душі міг привести і до смерти явного тіла. А отже захист його духу фактично не працював.
Повернення з полону втікачів, якимось чином "порчених" Морготом. Однак - знов таки, ніде не говориться про те, що ці особи служили злу. Колишній воєвода, бранець-втікач Гвіндор з Нарготронду і діє і поводиться цілком розсудливо. Звичайно - він страждає і духовно і фізично, однак переборює тугу і страх і зрештою - гине як воїн.
Пані ж Лора хоче довести, що Моргот мав повну владу над душами тих Ельдар, до яких міг дотягтися. І доводить це на прикладі Маедроса.
Доводи ці, однак, доволі неприйнятні.
- Маедрос-Майтімо вважав себе "учнем Мелькора"... Дуже сумнівно - думаю, що бунтівний Вала, "обробляючи" Феанаро не розмінювався на дрібниці. Тобто - не агітував поодинці його синів.
- Маедрос ненавидить Інголдо, тобто Фінрода. За те, що той такий "вірний і правильний", вважає, що світ, створений Еру, є бездоганним. Неправдоподібно - за Сильмом Майтімо охоче спілкується з князем Нарготронду - полюють разом, тощо. І ніколи б не став Маедрос так огидно радіти з загибелі родича.
- Моргот має повну владу над душею Майтімо. Власне - старший син Феанаро, герой "Чорного лебедя" є повним віддзеркаленням Моргота: такий же злобний і заздрісний. Що зовсім не відповідає першоджерелу.
- Визволення Маедроса з полону є комедією - Морготу набридло забавлятися. Про те, що все це фарс, знає Маедрос, та не знає Фіндекано. Фіндекано є єдиним, кого поважає герой оповідки - за те, що молодий воїн "не лізе йому в душу". Але що ж це за друг, котрий не може відчути, що з другом щось негаразд...
Однак - чому таке бачення сюжету і героїв?
Можливо - зіграв свою роль світогляд "войовничого Арфінга".Деякі з прихильників Третього Дому просто таки ненавидять Феанаро і всю чудову сімку.
Можливо - бажання показати Зло в усій його силі. Однак - сила ця, згідно з сюжетом Сильму, весь час дає збої.
Можливо... Навіть не знаю. Однак - оповідка дуже не подобається: недарма я її свого часу кинув до папки з "ЧКА-шками".
І прийшла до голови цікава думка - це пані Лора знівечила так на догоду власним поглядам вигаданий світ. Тоді яка ж ціна всій науці історії - адже її теж пишуть Люди, а не праведні Айну?