хочу сюда!
 

Алла

38 лет, лев, познакомится с парнем в возрасте 35-48 лет

Місце у житті



Огюст Дорвіль, поет і філософ, доволі часто навідував свого хворого приятеля. З Андре вони зійшлися на грунті любові до свободи та Стародавнього Риму, від якого обидва були у захваті. Ідеали свободи давно вже втратили свій колишній блиск, однак захоплення Римом у наполеонівській Франції не вигасало, тільки зараз в моді була не республіка Гракхів, а Імперія Цезаря.
Дорвіль та Андре, однак, більше шанували республіку. Корсіканський цезар, на їхню думку, був занадто пихатим і аж ніяк не годився в правителі Імперії, якою поволі ставала Франція. Однак, Андре покладав на Наполеона певні надії — хоровитий юнак з графським титулом, которого насправді звали пан Анджей Пільговський, вважав, що імператор допоможе Польщі визволитися від російських кайданів та отримати незалежність.
Огюст обожнював ці розмови та суперечки. Польщею він, щоправда, цікавився мало — як і кожен щирий француз, для якого людей поза Францією просто не існує. Кожен, хто приїздив до Парижа, ставав французом, без сумніву. Як ось Андре, або його компаньон Жюстин.
Огюст спершу ніяк не міг визначити статус цього Жюстина в хазяйському домі. Прислуга у Андре вся була французькою. Жюстин займався діловодством, і Огюст вже знав, що лакеї боялися його немов чуми — іноземець рахував кожне су і суворо карав за спроби крадіжки. Однак, Жюстин начебто слугою не був, якщо зважити на рівень його освіченості та знання мов — Дорвіль був свідком, як він читав фоліант, написаний латиною, котру сам Огюст знав поганенько, незважаючи на свої римські захоплення, ну а вже знання старогрецької і взагалі було для француза нечуваним досягненням. Жюстин вільно говорив французькою, італійською, англійською та німецькою. Жюстін був надійною опорою хоровитому і байдужому до житейських справ Андре — без нього поляка лише лінивий би не обкрадав. Дорвіль зрештою вирішив, що Жюстин є бідним родичем графа, дворянчиком, котрий мандрує зі своїм покровителем і платить за стіл і дах над головою тим, що заміняє домоправителя.
Цього дня друзі говорили про свободу, рівність та братерство. Ця тема у Парижі вже була не актуальною, хоча часи, коли підгрунтям свободи були тисячі відрубаних голів, були зовсім недалеким минулим.
- Дідро сказав, що свобода — це внутрішній стан людини, - говорив Андре, кахикаючи у хустку, - я забув тільки... Жюстине, не пам'ятаєш?
Компаньон добув з полиці важкий фоліант і розгорнув його на потрібній сторінці. У суперечках Жюстин участи не приймав, тільки цитував на прохання графа то Вольтера, то Сен-Сімона, часто обходячись без книжок.
- Ага, ось, - Андре ткнув пальцем у сторінку, - свобода є внутрішнім станом людини, і не має значення, що вона живе в умовах несвободи.
- Я з цим не згоден, - раптом сказав Жюстин, - умови несвободи теж мають велике значення. Вони пригнічують. Яким би не був вільним дух, а світ усе ж таки бере своє. Коли я читав Светонія, то часто думав над тим, як почували себе оті греки, котрі були освіченими рабами римлян. В якому стані була їхня внутрішня свобода.
Андре чомусь розхвилювався. На щоках йому виступили плями і він різко сказав щось Жюстинові рідною мовою. Жюстин знизав плечима, усміхнувся і замовк.
Суперечка на цьому й закінчилася. Андре погіршало. Жюстин, попрохавши у гостя пробачення, відвів графа до спочивальні і послав лакея за лікарем.
- Шкода, - зітхнув Огюст, прощаючись з Жюстином, - невже немає надії?
- Надія є тільки на Бога, - сказав Жюстин і якось чудно перехрестився: справа наліво.
- Ви віруючий? - спитав Огюст, котрий був агностиком і пишався цим.
- Авжеж, - коротко відповів Жюстин.
- Граф напевно згадає вас у заповіті — ви стільки для нього зробили. Ви не бідуватимете.
- Я сподіваюсь на те, - сказав Жюстин, - тільки мені не гроші потрібні.
- А що ж? - здивувався француз.
- Воля, - відповів іноземець, - ота воля, котру месье Дідро так добре визначає у своїх творах.
Дорвіль здивовано подивився на Жюстина
- Я не розумію вас, - мовив, - це метафора?
- Ні, це гірка реальність, - відповів Жюстин, - я раб пана Анджея. Його власність — як оці стільці і крісла.
- Не розумію, - закліпав очима Дорвіль.- Хіба у Польщі...
- Пан Анджей — підданий Російської Імперії, - вияснив Жюстин, - він має там маєток. І кріпаків. Фактично — рабів, Дідро б це підтвердив. Я — освічений раб, котрий виховувався разом зі своїм паном з наказу старого графа Пільговського. Починав я з хлопчика для биття. Як у старі добрі часи.
- Ніколи не думав, що проміж поляками... - очманіло вимовив Дорвіль, - це ж середньовіччя.
- До того ж — я не поляк, - сказав Жюстин з легким усміхом, - я -русин. Це інший народ, котрий має свою власну мову і віру.
- Ви не схожі на московита, - здивувався Дорвіль ще більше, - мені доводилось бачити приїжджих звідти.
- Я не московит, - терпляче мовив Жюстин, - московити — це теж інший народ. Колись мої предки добре били і їх, і поляків, але доля була до нас немилосердною. Польща впала і стала частиною Росії, однак маєтності і кріпаки зосталися за поляками, хоча говорять, що московити поводяться зі своїми рабами ще гірше.
- Чому ви не покинули графа, коли опинилися уФранції? - спитав Огюст заскочено.
- Бо старий граф змусив мене присягнути на Євангелії,що я дбатиму про його сина, -відповив Жюстин, - і, в разі його смерті, привезу тіло до маєтку Пільговських, аби останній пагін роду упокоївся в родинному склепі. Я людина віруюча, месье Дорвіль.
За кілька днів граф Анджей Пигльовський упокоївся в Бозі. Жюстин, спокійний і розважний, простежив. щоб тіло було набальзамоване, вкладене в подвійну труну з дерева та металу, будинок продано, а челядь розраховано. Були найнятіі інші люди - кучер та двоє конюхів, котрі мали супроводжувати жалобний повіз.
Провести графа в останню путь на батьківщину прийшов лише Дорвіль. Він від усього серця стис Жюстину руку і спитав:
- Ви бачили заповіт?
- Ні, - відповів Жюстин, - але можливо... Я не стану ламати печатки - у раба теж є честь.
- У Андре є якісь спадкоємці?
- Є тльки зовсім далекий родич, - відповів Жюстин, - неякий пан Йосиф Пигльовський, офіцер на російській службі. Власне кажучи, він не є кревним пану графу, але рід вигас. Пан Йосиф може довести якусь віддалену ступінь спокревенства і оволодіти спадком. Судячи з того, що він, поляк, служить присяжним ворогам, він знайде гроші, і знайде, кому їх дати.
- Залишайтесь, - сказав Дорвіль, схопивши співрозмовника за руку у нападі раптового жалю, - такий розумний чоловік, як ви, знайде собі місце у прекрасній Франції.
- Це було б дійсно розумно, - мовив Жюстин, - але є така річ, як туга за вітчизною. У мене на Поділлі батьки і сестри. Я не бачив їх десять літ - рівно стільки я доглядав пана Анджея у Парижі.
Він сів на коня, і Дорвіль мимоволі замилувався гордовитою поставою і наче карбованим лицем з тонкими рисами. Жюстин махнув кучеру рукою, і чорний повіз з жалобними стрічками поволі рушив. За ним верхи потрюхикали найняті конюхи.
- Бувайте, месьє Дорвіль, - сказав Жюстин з усміхом, - щасти вам, і Франції. Вона прекрасна.
Дорвіль довго дивився йому вслід.
- Раб, - сказав стиха, - о Боже мій.
Вперше йому здалося, що у Римі, котрий він обожнював,свободи було набагато менше, аніж Дорвіль вважав до того. Принаймні, для освічених рабів.
***
Пан Добжанський ще раз обдивився з голови до стіп підтягнутого стрункого чоловіка у простому, але елегантому закордонному вбранні.
- В-в... Ти... Як, говориш, твоє ім'я?
- Кармалюк Устим Якович, - вияснив прибулий, - особистий слуга і компаньон його світлості, небіжчика пана графа.
"Пся крев, - подумав пан Добжанський, - трохи хлопа на "ви" не назвав. Іч, як зирить - розбестився по закордонах"
Сам пан Добжанський служив графам Пигльовським управителем, однак шляхетський гонор беріг пильно.
- Так от, Устиме, пан граф заповіту не залишивю
- Але пакет з печатками, - наполягав нахабний хлоп, - пан Анджей говорив, що тут юридичні папери...
- Тут різного роду довірчі грамоти, - вияснив Добжанський, аж дивуючись, чого він так довго розбалакує з цим Устимом.- Але заповіту нема. Напевне пан граф його не склав - але й то не дивно: спадкоємців-то не лишилось. А тобі воно за яким бісом? На ось тобі на горілку і паняй додому.
- Вельми вдячний, - сухо влонився хлоп. Не як підлеглий - як до рівного. - Але я непитущий.
З цими словами Кармалюк вийшов з управительського флігеля, і очманілий пан Добжанський почув тільки цокіт копит.
- Але ж козацька свиня! - вигукнув він обурено, - нахабна морда! Отак вони завжди - пан Анджей занадто потурав хлопу.
Кармалюк тим часом гнав розшаленілого коня по дорозі, що вела до Головчинців. Хата його батьків стояла край села. Вона мала добрий вигляд - Устим щороку посилав батькам якусь копійчину. Дещо прилипало до рук управителя, однак старий Яків Кармалюк нині вважався на селі багатієм, а дві його доньки - завидними відданницями.
Була неділя, і родина очікувала сина у дворі, за столом, вставленим скромними селянськими наїдками. Устим ледве зупинив коня перед оборою і зіскочив на землю.
- Ну? - спитав Яків, - не дав пан граф тобі вільної?
- Нема, - відповів Устим рівно, - ні вільної, ні навіть заповіту.
- Отакої, - буркнув старий, - лях він і є лях...
- Пан Анджей, - сказав Устим, зітхнувши, - дуже боявся смерти. Скласти заповіт для нього було все одно, що визнати - він приречений.
- Але вільну, вільну він міг тобі дати! - вибухнув Яків, - сину, послухай старого. Ти маєш коня, вбрання і гроші. Забирайся зараз же звідси геть! У ті свої закордони. Тебе нині не шукатимуть, бо нового пана ще нема, а управителеві не до нас, грішних. Нема тобі чого тут робити. Подивись на свого вороного - хіба його впряжеш до плуга? Здохне від туги.
- Ой, лихо, - захлипала мати Олена, а Устимові сестри стиха заголосили.
Устим сів на лаву і опустив голову.
- Тату, - сказав, - я ж всі ці десять літ мріяв повернутись. Марив, що пан Анджей врешті відпустить мене на волю, і заживу я тихим життям на власному хуторі, а потім і вас викуплю...
- Ти письменний, - сказав Яків, - такі книжки читаєш, що нам їх зроду-віку не втямити. Що було - те загуло, а прохарчувати себе ти завжди зумієш. Але не тут, синку. Хто-зна, що воно буде за новий пан, може така гидь, що захоче тебе зо світу звести за оці ось твої книжки та гонор. Не буде з тебе хлопа, доки й віку твого.
Устим і сам це розумів. Однак їхати кудись на безвість просто зараз він не міг.
- Подивимось, - мовив стиха, - може згодом. Я хочу знайти своє місце у житті, тату. Бог зробив мене селянином — хто я проти Божої волі.
"Згодом" розтяглося на довгий час. А потім їхати кудись вже стало неможливим.
Трохи не у перші дні свого перебування у Головчинцях, Устим вирушив до сусіднього села навідати родича та приятеля дитячих літ. Данило Різун на прізвисько Хронь нині був засмаглим веселим дядьком. Він пізнав Устима, з яким колись товаришував, поки того не забрали до панського двору, і з цікавістю слухав його оповідки про життя у чужих землях. І з не меншою цікавістю слухала прибульця Данилова сестра Докія.
Ось так і сталося, що Устим продав вороного, купив коників до плуга, заховав до скрині панський одяг та кілька книг іноземними мовами, і почав хазяйнувати. Батько допоміг йому звести поруч нову хату, а на звістку, що син зібрався посилати до Різунів старостів, тільки рукою махнув і сказав:
- Недарма козаки дівок на Січ не пускали. От і сина згубила дівка.
Мати Олена стиха раділа, що Устим буде нині весь час при ній. Майбутню невістку вона одразу ж полюбила всім серцем - а ну ж син зостанеться при жоні назавжди, і ні в які мандри більше не подасться. Хлоп... То й що, що хлоп - живуть же люди. Це тільки її Яків, непокірний та оприскливий, постійно згадує про давні часи, та про те, як його пращур у самого Богуна хорунжим був. І сина зіпсувала панська ласка - випроваджувала до двору дитину як дитину, а там його вчили чомусь непотрібному, а потім ще й відіслали в чужі землі на десять літ. Але тепер вона буде бавити онуків, видасть заміж дочок... Що ще потрібно для щастя?
Устим же і сам не знав, чим його привабила Докія. Щоправда, дівчина вона була розумна, метка, усе хапала на льоту - але ж цього мало було для чоловіка, котрий разом з паном графом штудіював римських істориків. Гарна? Дійсно - врода цієї подолянки могла зачарувати будь-кого, однак, чи досить для життя бік о бік самої вроди...
Але Докія заводила сумної пісні про козацьку долю, і серце Устимове тануло, мов віск.
Восени вони обвінчалися у старій дерев'яній церкві. Старий Яків запросив на синове весілля трохи не усе село. І потекло життя - тихе, непримітне, у праці й клопотах. А там і діти з'явились, двійко за три роки подружнього життя, на радість бабці Олені. Сестри Устимові повиходили заміж, і стара Кармелиха раділа, що нарешті уних все так, як у людей.
За ці три літа у маєтку змінився управитель і прибув новий господар - пан Йосиф Пигльовський. Те, що пана Добжанського було звільнено, пшло Устимові на користь - новий управитель, німець з роду, був абсолютно не в курсі його історії. Для нього родина Кармалюків була одною з сотень кріпацьких родин, а тому Устим з дружиною і жив собі у спокої, вчасно сплачуючи чинш, та відпрацьовуючи все, що належало. Пан Йосиф же тим більше не клопотався справами попередника. Він приїхав до маєтку, вийшов у відставку і одружився з небагатою шляхтянкою Розалією з роду Закревських. Пані Розалія була молода і гарна, а тому підстаркуватий Пигльовський цілував їй руці і виконував усі забаганки.
А пані Розалія нудьгувала.
Вмходячи заміж за багатія, котрий скоро мав зватись графом Пигльовським, Розалія навіть не уявляла, що їй буде так нудно. У Кам'янці, де вона жила, довкола панни весь час увивались то військові, то місцеві дженджики. У маєтку ж не було нікого, німець-управитель чипів над рахунками, а пан Иосиф на всі прохання перебратися на зиму до міста, тільки відповідав потульно:
- Хіба тобі тут погано, душко?
Пан Пигльовський, незважаючи на зовнішню простакуватість, був дуже ревнивим, і до міста перебиратись не хотів. Не влаштовував він і балів та прийомів від того ж страху, що "душка" наставить йому гілчасті роги. А тому пані Розалія цілими днями байдикувала, читала французькі романи, котрі виписувала з міста, і мріяла про якесь неймовірне кохання.
Коли пан Йосиф вибирався до Кам'янця у справах, пані Розалія часом веліла запрягати двоколку і їздила в гостину до сусідського панства. Гостини були доволі нудні - сусіди були багаті на незаміжніх відданиць і бідні на розум.
Якось увечері пані Розалія верталася з одного із таких гостювань. Кучер, хлопчина-підліток Терешко, зрідка підхльостував коней, котрі знехотя бігли польовим шляхом. Сонце вже сідало, і селяни потроху тяглися по домівках. Загледівши повіз, і пані у ньому, люди шанобливо зупинялись, а чоловіки скидали плетені з соломи брилі.
Розалія під заколисуюче хитання повозу думала про те, що її життя є невдалим, кохання пройшло повз, а все, що їй зосталося - це скніти тут, у загубленому між полів маєтку. ЇЇ Йозеф навіть не думав про те, щоб вибратись не те що за кордон, а навіть до Варшави. І нічого, ну нічого цікавого з нею не трапиться аж до кінця життя.
Сірий величенький заєць вистрибнув з жита, зляканий чимось, і метнувся просто під ноги коням. Ті схарапудились і понесли. Терешко над силу натягував віжки, але повіз все набирав швидкість. Перелякана Розалія вчепилася в сидіння. Нею метало з боку на бік, і пані почала розуміти, що добрим це не закінчиться.
Попереду з польової стежини на шлях якраз звертало двійко селян - чоловік та жінка. До чоловіка долинув вереск пані Розалії, котра вже зовсім втратила панування над собою. Він штовхнув жінку назад на стежину, а сам вибіг на дорогу.
Терешко тим часом впустив віжки, і вони волочились по пилюці за оскаженілими кіньми. Хлопчина волав "пробі" і його крик зливався з вереском його господині.
Чоловік став на дорозі. Повіз мчав просто на нього і до загального крику додався ще один зойк - кричала жінка на стежині.
- Устиме! Стережись! Устиме!
Селянин прихитрився зробити неймовірне - ухопитись обома руками за упряж. Коні звились на диби, якусь хвилину здавалося, що вони розчавлять чоловіка. Полотняна сорочка Устима тріснула по швах, м'язи здулися буграми. Але коні стали, і, хропучи, переступали з ноги на ногу, прислуховуючись до голосу свого приборкувача.
- Ах ви ж дурні... Ну дурні... Злякалися... Ну, тихше.
Зрештою, селянин пустив упряж і підібрав віжки. Зняв з козел тремтячого хлопчину і сказав:
- Бачиш тітку Докію? Паняй з нею у село, відлежуйся.
Селянка, у котрої через плече була перев'язь зі сплячою дитиною, підійшла поближче. Устим віддав хлопчині вузлика і два серпи.
- Дійдеш? - спитав у жінки лагідно. Та кивнула, ще тремтячи від зворушення. Устим заліз на козли панського повозу. Пані Розалія ледь чутно схлипувала.
- Все гаразд, пані, - сказав селянин не обертаючись, - зараз відвезу вас додому.
В маєтку, доки покоївки охкали над напівпритомною Розалією, її рятівник непомітно подався геть. Однак, пані, котра доволі швидко отямилась від переляку, зажадала взнати ім'я хлопа.
- Це, пані, син Якова Кармалюка, - доповіла стара економка, котра дбала про панський дім ще за життя старого графа Пигльовського та його сина пана Анджея, - той самий, котрий з небіжчиком молодим графом по закордонах їздив. Звати його Устим, і він вчений та письменний. У церкві Псалтиря читає - заслухаєшся. З паном Анджеєм джерготав хранцузькою і ще якоюсь. Старий граф взяв його у компаньони до сина, бо пан Анджей був кволого здоров'я і навчатись не дуже хотів, так Устимко йому для прикладу був. А потім пана Анджея лікарі послали лікуватись до теплого моря, і Устим поїхав з ним.
Заінтригована пані Розалія полізла до старого секретеру, де лежали папери Пигльовських. Там вона віднайшла щоденник графа, котрий підтверджував слова економки, і пакунок з листами, написаними чітким гарним почерком французькою мовою. В цих листах слуга і компаньон звітував перед паном графом про стан здоров'я його сина та їхнє життя на острові Капрі, куди пана Анджея відправили лікуватись. До листів прикладалися звіти про витрачені гроші. Листи перестали надходити в рік смерти старого графа, останній був з Парижу, куди перебрався молодший Пигльовський, коли став почувати себе краще.
- Чорт забирай! - тільки й сказала Розалія. Її зацікавив незвичайний хлоп. І тому вона звеліла управителеві викликати Устима Кармалюка до маєтку.
***
- А може б ти туди не ходив? - спитала Докія несміливо, - може обійдеться.
- Треба йти, - сказав Устим ледь насмішкувато, - пані віддячити хочуть.
Докія позирнула на чоловіка, і той погляд був похмурим. Ногою вона похитувала колиску, в якій спало немовля. Дворічний Василько, якого привела бабуня Олена, дрімав на лаві.
- Атож, - сказала Докія, - вона жінка пещена та розумна... А я...
- Докіє, - всміхнувся Устим, - та ти чи ревнуєш?
Докія звела брови і грізно насупилась.
- Я не говорив тобі, що ти схожа на античну камею? - спитав Устим з усміхом.
- Ні, - відповіла Докія все ще ображено, - а хто вона така, ота Камея? Вона гарна?Де ти її бачив?
- У музеї, в Римі. - Кармалюк підсів до дружини і обійняв її, - це така прикраса, з жіночим профілем. У тебе такий же гарний профіль, як і на камеї. А ти ревнуєш мене до пані, котра у профіль схожа на пацю.
Докія хихикнула.
- Однак, - зітхнула вона, - пані може вчитати отих книжок, що у тебе в скрині. А я лише темна хлопка.
- Але я навчив тебе руського письма, - сказав Устим лагідно, - і тепер ти можеш вчитати з Псалтирі незгірше за дячка.
- І написати своє ім'я, - сказала Докія гордо, - і твоє, і наших синів. Але ж цього замало. Як ти міг стільки всього вивчити?
- Старий граф, - заговорив Устим стиха, - взяв мене до двору як приклад для його сина. Приклад дурного хлопа, котрий нездатний до наук від народження. Але у мене могутня пам'ять. Я малим і сам того не знав. Навчитись читати для мене було за іграшку. Я запам'ятовував те, що написано на аркуші, лише перегорнувши сторінку. Навчителі пана Анджея диву давалися, але хвалити мене не можна було. А коли старий граф зрозумів, що помилився і хотів відіслати мене на село, Анджей спротивився тому. Він добре до мене ставився. Завжди.
- Я от часто думала, - зітхнула Докія, - якби у нас був свій гетьман, як за козаків, то ти був би у нього полковником. Як Богун, про якого любить оповідати свекор.
- А ти була б пані полковникова, - засміявся Устим, - ходила б павою і частувала всіх медом. Ну, не хвилюйся, радість моя, нічого не станеться. Пані просто хоче дати мені на горілку. За порятунок. Ото і все.
Розалія уже очікувала на рятівника. Вона прибралася, навіть вдягла на шию намисто з перлів. Те, що вона чепуриться задля хлопа, пані не лякало - вона давно мріяла про чоловіка в усьому залежного від неї. Економці вона звеліла, щоб Кармалюка провели до веранди, і поважно пройшла туди другими дверима.
Колишній компаньон пана Анджея був з біса вродливим. Смаглявий,вірніше не смаглявий, а з обпаленим сонцем лицем, як то буває у людей, котрі працюють на свіжому повітрі. Риси правильні, очі великі, вуста тонкі,вусики підківкою. А от погляд тих сіро-сталевих очей пані не сподобався. Хлоп розглядав її з холодною цікавістю - так само як колись її роздивлявся князь Чарторийський, котрий зволив навідати пансіонат бідних шляхетських відданиць, що знаходився під його патронуванням. Так то ж був князь. А це - хлоп.
- Я маю бути вдячною тобі за порятунок, - почала Розалія, вигідно всівшись у кріслі, - ті шалені коні...
- Але ж все обійшлося, - стенув плечима хлоп
- Ось маєш винагороду, - Розалія посунула по столику невеличкого гаманця, - для твоєї родини. Ти одружений?
- Жонатий
- Діти є?
- Синів двоє.
- Ти не дуже чемний, - засміялась Розалія, - а де "ясна пані"? Я ж твоя господиня.
Кармалюк промовчав.
Я про тебе все знаю, - сказала Розалія змовницьки, - ти колишній довірений слуга Анджея Пигльовського. Сідай отам в кутку, і розкажи мені, де ти з ним бував. Я не була в Парижі, і на Капрі теж...
Устим зітхнув і почав розповідати. Те, що він сидить в присутньости пані, нагадало йому часи, коли він вважав себе вільним і поводився як вільний. Жіноцтво по закордонах не гребувало ним, Устим жінок теж не цурався, а тому одразу зрозумів, чого бажає від нього пані Пигльовська. Новий хазяїн маєтку з вигляду був схожим на зморшкувату мавпу — не дивно, що пані задивляється навіть на хлопа. Однак Кармалюк розумів — цього не буде. І навіть не через Докію. Бути рабом-наложником він не бажав.
- Як цікаво, - зітхала Розалія, - кажеш, що бачив самого Наполеона?
- Так, коли він повертався з Італії. Весь Париж вийшов на вулиці. Імператор гарний з виду, більше схожий на італійця, ніж на француза.
- А як вийшло, що ти так добре знаєш мови?
- У нас з паном Анджеєм були одні вчителі, - всміхнувся Устим.
- Ось що, - сказала Розалія, - такого розумного чоловка гріх тримати на польових роботах. Місце управителя зайняте, але згодом... А поки що я призначаю тебе пригінчим.
- Ні, - сказав Кармалюк, - дякую, але я того не бажаю.
- Розалія закліпала очима. “Не бажаю”. Але ж не чортів хлоп...
- Але чому?
- Не хочу бути поганяйлом. Люди під час жнив і так працюють від сходу до заходу, а я буду вештатись між ними верхи і розмахувати нагаєм?
Устим встав і вклонився.
- Я вже маю йти.
Розалія не встигла й змигнути оком, як її рятівник розвернувся і пішов собі. Вона сиділа за столиком, на якому лежав так і не торкнутий гаманець, і її трусило. Враження було таким, ніби хлоп бачив її наскрізь, прочитав її найпотаємніші бажання немов у розкритій книзі і посміявся над нею. Поведінкою своєю він ні в якому разі не давав приводу до такого висновку, але ж цей погляд — зневажливий і зверхній...
Помста не забарилася.
Мінливий настрій пані Розалії цілком збігався з її жіночою інтуіцією. Від захоплення вона перейшла до зненависті з такою ж легкістю, як переходила від сміху до плачу. Пан Йосиф по приїзді побачив заплакану дружину, і вислухав купу скарг на знахабнілого селюка, котрий вважав, що коли він письменний, то можна грубіянити і поводитись по хамськи.
Наслідком цих скарг стало те, що Устима знову викликали до маєтку. Але, замість винагороди, на нього очікувало двоє пригінчих з нагаями.
Кармалюк вважав, що вміє володіти собою і керувати своїми почуттями. Різок, а згодом і нагаїв у дитинстві він отримував чимало — як хлопчик для биття,і як непокірливий підліток, котрий уже тоді почав замислюватись над своїм становищем освіченого кріпака. Однак, Устим давно відвик від того, що над ним можуть познущатися просто так, за нізащо. За три роки селянського життя він жодного разу не був покараний, бо жив тихим розміреним життям і свідомо намагався не трапляти панству на очі. Кров бурхнула йому до голови, і пригінчі, котрі намагалися його схопити, розлетілися у різні боки. Силою Кармалюка Бог не обділив, а тому пану Йосифу довелося закликати на допомогу ще трьох лакеїв і кучера.
-Ти задоволена, душко? - спитав пан Пигльовський, коли екзекуція закінчилась.
Розалія мовчки кивнула. Вона вже трохи шкодувала свого рішення, але тут нічого не поробиш.
-Кохани муй, - ніжно проворкотіла вона, - але ж це страшна людина. Гайдамака. Він не просився, навіть не кричав. Він прийде вночі і заріже нас просто у ліжку.
- Не може бути, - покрутив головою пан Йосиф, - проспиться і порозумнішає.
- Він освічений, Юзю... І набрався по закордонах отої французької маячні про рівність та волю. Я не хочу його бачити у свойому маєтку.
- Але де його подіти, душко? - розгубився Пигльовський.
- Аби я знала! У москалі віддай!
Пигльовський замислився. Поділлям тим часом гуляла холера, завезена з-за кордону. До Головчинців хвороба поки що не дійшла, але губернатор заборонив рекрутувати солдат з охопленого хворобою краю.
Начебто зробити нічого не можна було, але недарма говорять, що нічна зозуля всіх перекує.
Пигльовьский, котрого дружина довела до крайнощів своїми риданнями та страхами, поїхав до губернатора з презентом, і отримав дозвіл на віддачу до війська двох рекрутів.
Устим дізнався про це — в маєтку у нього були доброзиливці. Він відвів Докію й синів до батьків, а сам подався до Данила Різуна, котрий погодився супроводжувати його під виглядом слуги. Докія під час прощання не зронила і сльозини. Її вродливе лице неначе застигло.
- Не хвилюйся, ми за неї подбаємо, - говорив Яків, - швидше, сину. Час наглить.
Але в Різуновій хаті на Кармалюка очікувала засідка. Устим так і не зрозумів, де зробив помилку. Данило, якого схопили разом з родичем, вважав, що їх виказала покоївка Розалії, до якої він, Данило, часом навідувався. Нещодавно Данило посварився зі своєю любкою, і, хоча він божився, що нічого їй не оповідав, втеча не вдалася. Обох приятелів закували в кайдани, посадовили на воза і повезли до Кам'янця.
***
Пані Розалія, позбувшись нахабного хлопа, зітхнула з полегшенням. Ні, вона не боялася , що Кармалюк стане комусь розповідати про її натяки . Але їй самій було соромно і гидко від власної поведінки, а ще гидкіше стало після влаштованої екзекуції. Кармалюк викликав у неї почуття, схожі з тими, які виникали при згадці про холеру, що гуляла довкола. Чим далі від неї був цей зарозумілий хам, тим спокійніше вона себе почувала.
І життя пані Пигльовської потроху повернулося в колишнє русло .
Через рік на Поділлі почалася нова біда . Зграя розбійників нападала на маєтки і панські гуральні, грабіжники оббирали панів до нитки, а винокурні пускали з димом. Поки що вони нікого не вбили, але небезпека додавала перчику провінційному життю і давала нескінченну поживу для пліток.
Розповідали, що отамаа розбійників - писаний красень . Подейкували , що він збіднілий шляхтич, який від злиднів вийшов на великий шлях. А ще говорили, що він, як легендарний Робін Гуд, роздає здобич біднякам. Пані і панночки мліли від жаху й цікавості. Розалія теж захвилювалася - в її сірому буденному житті знову з'явилося розвага.
Пан Пигльовський оголосив на званому обіді, що про розбійників забагато брешуть і закликав не вірити чуткам. І пані Розалія, ніби намагаючись щось довести, тепер їздила в гості до сусідів куди частіше, ніж у спокійні часи.
Вона жадібно слухала неймовірні історії, причому оповідачі і оповідачки присягалися, що особисто знали тих людей , які бачили знаменитого розбійника .
- Стара пані Слонімська , - розпинався перед притихлими дамами заїжджий з Кам'янця панок, - послала челядинця зі свого маєтку в місто. Хотіла відправити синові до Петербургу тисячу рублів.
Хтось з дам хихикнув - всі знали, що молодий Слонімський завзятий картяр .
- Розбійник , - продовжував підбадьорений увагою дам оповідач, - вийшов з-за дерева з пістолем у руці. Слуга, звісна річ, впав на коліна і відразу віддав гроші. І що ж ви думаєте ? Лиходій грошей не взяв, бо пані Слонімська суворо покарала б хлопа за їх втрату .
- Ну , це вже брехня, - втрутився господар будинку, - щоб розбійник і повернув награбоване!
Пані і панночки замахали руками, щоб той замовк .
- Проте, який пройдисвіт слуга! Гроші він заховав, розірвав на собі одяг і повернувся назад, репетуючи, що його пограбували. Пані Слонімська веліла його висікти, дуже побивалася за грошима, але на цьому все і закінчилося. А через кілька днів у маєток приїхав красень-офіцер. Полковник у мундирі із золотим шиттям . Пані його пригощає , оповідає про свою біду, той велить покликати слугу ...
Оповідач зробив паузу.
- І що ? - жадібно спитала пані Розалія .
- І хам впізнає в полковникові розбійника, панове. Довелося йому віддати гроші. А розбійник і каже пані Слонімській: "Пожертвуйте цю тисячу на бідних, вдів і сиріт нашої округи. І додайте ще тисячу, адже це через подібних до вас бідняків в наших краях стало забагато."
- І що ж пані Слонімська? - писнула якась панянка .
- Віддала гроші, звичайно. Вона була сама не своя від жаху. А слузі розбійник відважив добрячого ляпаса, щоб той не ганьбив його чесне ім'я.
- Чесне ім'я у розбійника ! - обурився пан Пигльовський , що застав кінець оповідки . - Все це байки. Хлоп не може видати себе за офіцера і дворянина .
- А може, він дійсно шляхтич ? - примружилася пані Розалія . - Адже такий красивий жест. Мужик на подібне не здатний.
Панночки та пані були впевнені, що розбійник шляхетного походження, тому що оповідач згадав ще одну подробицю: фальшивий полковник говорив з пані Слонімською французькою мовою.
Вся округа гула, і тільки пан Пигльовський все одно крутив головою і повторював своє «не вірю». До тієї самої миті, коли темної ночі в його Головчинці заявилися незвані гості.
Насамперед спалахнула винокурня пана Йосипа, підпалена з усіх чотирьох кутів. Потім до маєтку увірвалися озброєні люди, котрі явно знали, де і що шукати.
Перелякана пані Розалія якимось дивом не дуже розгубилась, вона уважно стежила за злодіями і зробила висновок , що серед челяді у них були спільники.
Пана Йосипа роздягнули до білизни, і розбійник в грубій масці, зробленій нашвидкуруч з мішковини, зі смаком видав Пигловському порцію батогів. Поки шляхтич верещав від болю під ударами, отаман розбійників підійшов до пані Розалії і зупинився перед нею. Було темно, але Розалія відчувала , що її розглядають з голови до п'ят.
Жінки тремтіла, охопивши себе руками за плечі. Опинившись у владі бидла, хамів, котрі не посоромилися висікти немолодого вже пана Йосипа, пані Розалія всерйоз побоювалася за своє життя і не тільки за нього.
- Не бійтеся , пані, - холодно сказав отаман з темряви. - Для порядної людини переспати з вами було б рівнозначно скотоложству .
Розалія закотила очі і посунулась на землю. Вона впізнала голос .
Напівзомлілу пані Розалію поклали поряд з побитим чоловіком . Крізь вії, що злиплись від сліз, вона спостерігала , як розтягують і вивозять її речі , як вправно підпалюють садибу, як злітає до неба жадібне полум'я, як розбігається з двору челядь.
А потім отаман розбійників скочив на коня і наказав своїм людям рушати.
Устим Кармалюк, ватажок селян-повстанців, ще добрий десяток років наводив жах на панство Поділля.
Він знайшов своє місце у житті.


4

Последние статьи

Комментарии

118.11.13, 22:57

зараз саме час для такої людини

    Гость: lkjmn

    219.11.13, 09:37

      319.11.13, 12:23

      Радий, що сподобалось))