Є такі міста, у яких навіть віддалені і невідомі райони можуть похвалитись настільки великою кількістю пам’яток, що іншим про це тільки й мріяти. Безперечно, Чернівці відносяться до таких міст.

Отже, покидаю насиджений і комфортний центр і їду міським автобусом у південно-східному напрямку до зупинки «вулиця Олени Пчілки». Орієнтиром зупинки є церква адвентистів сьомого дня над дорогою.

Сторожинець – маловідоме для широкого загалу містечко, власне, як і майже всі міста Чернівецької області, за винятком самих Чернівців та, хіба що, Хотина. Тим не менш, його зелені парки, вишукана архітектура і затишні вулички однозначно заслуговують на увагу. Місто досить компактне, і багато часу його огляд не займе.

Село Виженка лежить у долині однойменної річки і складається, фактично, з однієї довжелезної вулиці, яка кілька разів перетинає річку, уходячи в гори. Навіть якби тут не було ніяких пам’яток, село варто відвідати хоча б заради гірських краєвидів, які відкриваються навколо.

Вижниця, районний центр Чернівецької області, зі своїми 4 з копійками тисячами населення, є одним з найменших міст України. Що не заважає їй бути дуже затишною, красивою і атмосферною місциною. Окрім духу старовинного поселення, Вижниця може похвалитись чудовою природою, оскільки одразу за її межами починаються гори.

Тому з автостанції, в першу чергу, я пішов подивитись на канонічний вид Карпат на тлі Черемоша.

Отже, я дістався мосту через Дністер, який у цьому місці виступає межею між Івано-Франківською та Тернопільською областями.

Відвідати недосяжні і таємничі цікавинки Галичини (недосяжні, в першу чергу, для людини без власного авто) були досить давньою моєю мрією. З часом та мрія ставала усе більше й більше нав’язливою, настільки, що врешті-решт навіть велосипедом я обзавівся таким, що зручно перевозити у поїзді. І таки здійснив цю подорож.

Отже, середина липня, близько 6-ої ранку, і я з нечисленними іншими пасажирами ступаю на землю Городенки – першої точки і єдиного міста на моєму шляху того дня. У Городенці є дві станції (Місто і Завод), але єдиний поїзд історично стає саме на останній, тобто десь у дупі світу. Завод цукровий, і якщо майже скрізь в Україні це словосполучення асоціюється з покинутою руїною, то тут він діючий, модерний, і напевно, є основним роботодавцем для містечка.

Чим, з-поміж усього іншого, ще хороший червень, так це ранніми світанками. Людей о 6 ранку на вулицях майже немає, і на місто можна подивитись зовсім по-новому. Що я одного разу й зробив, проїхавшись вінницьким центром.

Іван Іскра, як би сказали зараз, був промосковським політиком, і разом із Василем Кочубеєм вчинив донос на гетьмана Мазепу Петру І. Цар не повірив і видав обох Мазепі, а той уже відірвався з ними на повну. По смерті Іванового сина рід Іскр обірвався, але назва села лишилась. Правда, я не знайшов в Інтернеті жодного зв’язку між селом і полковником, тож повіримо на слово місцевим жителям.

Сучасна Іскрівка знаходиться в Петрівському районі Кіровоградської області в місці впадіння річки Жовтої в Інгулець.

Огляд Бережан для мене склався із двох нерівних частин, розділених відвідуванням навколишніх сіл. В першій частині, в укутаному вранішнім туманом місті, я засняв лише одну цікаву будівлю поруч з поліклінікою, ніяк не відзначену на картах.