Якщо говорити про Білорусь туристичну, то фортеця у Бресті – чи не перше, що приходить у голову. І я, опинившись у цьому місті, не став винятком із тисяч людей, що відвідують її щороку. Звісно, по самому Бресту я також пройшовся, але для початку приділив увагу його найвідомішій частині – це музей залізничної техніки і, по-перше, - Крэпасць…

Насправді зараз дуже важко повірити, що Баланівка колись була містом. Хоча дістатись сюди нескладно, бо через село проходять усі автобуси із Вінниці на Бершадь і далі, навряд є багато охочих цим скористатись. І баланівська вежа, що стоїть просто понад трасою, не викликає жодних відчуттів ні у випадкових проїжджаючих, ні у мешканців самого села, для яких стала буденністю.

Чи бувало у вас колись настільки сильне бажання відвідати якесь місце, що воно навіть вам снилось? Навіть якщо це райцентр за 160 км від Вінниці, куди з туристичними цілями можна навідатись лише спонтанно або будучи несповна розуму? Але то все другорядне. Я хотів, щоб це місто мені сподобалось, і воно виправдало мої очікування.

В моєму сні у Бершаді був навіть тролейбусний маршрут і сліди від недавно розібраної трамвайної колії. У реальності в 13-тисячному місті цього всього бути не могло, зате там є куди більша екзотика – а саме станція вузькоколійної залізниці.

Обійшовши два села на районі, нарешті добираюсь до Оратова. Це один з найменших райцентрів Вінничини (менше 3 тис. населення), і марно було очікувати від нього, що він сильно відрізнятиметься від Малої Ростівки та Чагова.

Цього разу мій маршрут пролягав в один з найбільш екзотичних та маловідомих районів Вінницької області – Оратівський. Не доїжджаючи райцентру, схожу з автобуса в селі Чагів і пішки йду дорогою наліво. Уже хвилин через 20 ходу покажуться хатки наступного села, Малої Ростівки, а ще хвилин через 5 я побачу те, заради чого сюди їхав і з чистою совістю скажу «Вау».

Якби мене спитали, яка із подорожей, здійснених за цей рік, сподобалась найбільше (а він таки виявився продуктивним, вмістив 3 нові країни, чарівні Чернівці, божественний Чортків і магічну Мигію, не кажучи вже про попсові Львів та Кам’янець). Ось ця.

Неспішний приміський дизель-поїзд Тернопіль – Заліщики дав мені 40 хвилин помилуватись галицькими пейзажами, перш ніж доставив мене із Чорткова до пункту призначення. Отже, я на станції «Ягільниця» і йду дивитись ягільницький замок, але знаходжусь при цьому у селі Нагірянка. А все тому, що по війні колишнє містечко розділили на два села.

Та й вокзальчик, хоч і закритий, зробив би честь і більшому населеному пункту. Судячи з архітектури, він тут ще з австро-угорських часів.

Друга частина подорожі одним з найгарніших міст Тернопілля буде присвячена його лівому берегу, а саме замку та оглядовим майданчикам.

Отже, із центру переходимо через Серет…

За красиву й довершену старовинну архітектуру Чортків, доводилось чути, називають «маленьким Львовом». Я ж не погоджусь із таким твердженням. Це вишукане, яскраве і прекрасне місто саме по собі достойне стати зразком, на який можна рівнятись іншим.

Зазвичай з райцентрами я вписуюсь в одну замітку, але у Чорткові стільки всього, про що хочеться розповісти (а заодно і самому зайвий раз побачити усе, хоч і віртуально), що статей про нього буде дві.

Отже, прибуваю на автовокзал і вирушаю у центр. Звісно, туди є пряма й коротка дорога, але ж так нецікаво. Тому одразу заглиблююсь у приватний сектор, який заплутаними безлюдними вуличками виводить вгору, звідки відкривається перша (але не остання) панорама міста, хай історичних пам’яток звідси майже не видно.

Перед тим, як відвідати це місто, я дуже хотів побачити його північні окраїни. Це ж Тернопілля, тут ледь не в кожному селі як не замок, то ще щось… Отже, покидаю автобус на під’їзді до міста, у селі Підзамочок, сама назва якого уже натякає. А Бучач – он він вдалині, виблискує дахами і чекає своєї черги.