Заключна замітка про відвідані в цьому році села Борщівщини. Якщо в попередніх частинах я робив упор на замки, то ця буде майже повністю присвячена костьолам. Дуже вже вони тут неймовірні.

І якщо мова про костьоли, то починати треба з Лосяча.

Селище Скала-Подільська лежить на скелястому (не дарма ж так назвали) березі Збруча, за 14 кілометрів від райцентру. Колишнє містечко містить в собі мальовничі замкові руїни та залишки розкоші багатьох епох, що робить його чи не найцікавішим у районі. Тому саме Скала із десятку переглянутих селищ Борщівщини удостоюється окремої замітки.

У продовженні розповіді про Ібіцу прогуляємось морським узбережжям на схід та захід від міста.

Острів Ібіца відомий на весь світ як чи не найперший центр нічного та клубного життя, усієї можливої тусні, дискотек і просто свободи поглядів за межами будь-якої моралі та здорового глузду. Словом, місце, яке пасує мені, як слон до посудної лавки (та і взагалі я в Іспанію поки й близько не збирався). А побував там завдяки роботі (принагідно можна й роботу похвалити, яка не тільки забирає по 40 годин життя на тиждень, але іноді й щось таке дарує).

Звісно, клубів і дискотек на моїх фото не буде, бо зовсім не моя тема, а от сама Ібіца – то будь ласка. За межами тусовочної частини це дуже фотогенічне місто з добре збереженим історичним центром та великою фортецею, а навколишні морські береги – суцільно прекрасні скелі.

Почну з урбаністичної частини. І так, насправді це все мало місце ще у травні, але я спеціально залишив розгрібання теплих фоток на зараз, коли надворі мерзенний дубак.

Перший день подорожі Борщівським районом добігав свого завершення, а я сам нарешті дістався райцентру. Борщів (11 тис. населення) не є туристичним містом, але, як не крути, це тут головна цивілізація, з готелями, кафе і іншими благами 21 століття.

Подорож у Норвегію закінчується в Латвії… Принаймні для мене, бо саме Рига була останньою великою зупинкою на шляху додому.

Відносно відоме у туристичних колах село Кривче розкинулось на крутих подільських пагорбах, розділених долинами річки Циганки та її приток, десь на півдорозі між Борщевим та Мельницею-Подільською.

Довга дорога із Норвегії в Україну, на автобусі, з двома нічними переїздами і поромною переправою через усе Балтійське море має свою перевагу: можливість зупинки у двох європейських столицях, які я не бачив до цього.

Хронологічно першим став Стокгольм, така собі кількагодинна його демо-версія. Щоб оцінити всі принади цього міста, тут треба зависнути на дні два-три, а так просто склав перше враження. Ну і Швеція стала 15-тою відвіданою країною, хоч і маленький, але ювілей.

Південний край Тернопільщини, затиснутий у межиріччі Збруча та Дністра, відноситься до Борщівського району. І за кількістю та концентрацією пам’яток, помножених на природню красу, його можна сміливо вважати найцікавішим в області. Із давніх часів до нас дійшла значна кількість замкових руїн, розкиданих на мальовничих подільських пагорбах, костьоли із числа найгарніших в Україні та храми інших конфесій. А для любителів спелеології в наявності одразу декілька карстових печер.

Уперше я зазирнув в цей район минулого року, коли ненадовго з сусідньої Хмельницької області заскочив у прикордонні Окопи. А цього разу уже вибрався цілеспрямовано на два дні. Було багато імпровізації, автостопів, а просто за пішим кілометражем я, певно, встановив особистий рекорд. Кількість побаченого за вихідні також вийшла рекордна: окрім самого Борщева, встиг відвідати ще 10 сіл та селищ (що все одно незначна частина на загальному тлі, але).

Тому про Борщівщину буде одразу п’ять заміток. Почну хронологічно, із загублених в часі та просторі Кудринців, куди стартував із Кам’янець-Подільського.

Заключна замітка про Норвегію, а саме про вилазку до ще одного льодовика. Тільки тепер все обійшлося без неприємних сюрпризів.