початок тут

Отже, Вінниця. Обласний центр на Поділлі і найбільше місто цього краю. Трагічні події останніх місяців добре посприяли збільшенню кількості його населення, яке стрімко летить до ювілейної 400-тисячної позначки, хоча не сказав би, що це йде йому на користь.

Незважаючи на розташування майже в центрі України, місто не таке вже й відвідуване та відоме, більшість якщо й проїздили через нього, то вночі на поїзді, з 5-хвилинною зупинкою на місцевому вокзалі. Якщо спитати середньостатистичного українця про Вінницю, найперше він згадає нинішніх президента і спікера (я давно не врубав телик, їх там ще не перемайданили на нових?), цукерну фабрику Roshen і однойменний фонтан просто посеред річки. До речі, фонтану я ще не бачив наживо, то і його фотографій тут не буде.

Але, окрім вищезгаданого, тут ще багато цікавих місць та особистостей. Серед останніх, пов’язаних з містом і областю, найбільш відомі – Михайло Коцюбинський, Микола Пирогов, Іван Богун, Василь Стус. Більш локальні – Іван Бевз, Ляля Ратушна, Григорій Артинов. Взагалі, до місцевих знаменитостей тут досить шанобливе ставлення, ви обов’язково знайдете вулиці, названі їхніми іменами, пам’ятники чи музеї.

Перша згадка про Вінницю датується серединою XIV ст., роком заснування називають то 1355, то 1363, так чи інакше, вік міста перевалив за 600 років. Зараз переважну більшість населення складають українці, але в історії чітко просліджуються польські і єврейські сліди.

Головна вулиця міста – Соборна (як можна здогадатись, в радянські часи носила дико оригінальну назву – Леніна). Як і свідчить її назва, тут розташовані основні культові споруди (синагогу я ігнорую, дуже вже вона неприглядна в нинішньому вигляді).

Головна святиня православних – Свято-Преображенський кафедральний собор. Він збудований у XVIII ст. за проектом архітектора Пабло Фонтана. Спочатку був домініканським костьолом і дещо відрізнявся за своїм видом від нинішнього. Собор входив до оборонного комплексу Мури. Цегляні залишки Мурів добре збереглись на задвірках, хоча час їх неслабо потріпав. А от сам собор розкішний. Фото попсовано всюдисущими електродротами, які мені було відверто ліньки фотошопити.

Якщо хтось із місцевих мешканців натикався раніше на мій блог, то нещодавно зустрів там новину, що я, не витримавши радості од приходу Росії у Крим (де я працював останні три роки), зібрав речі і звалив звідтіля. Отже, зайвий раз подякую Криму за все хороше, що там зі мною сталося, і перегорну цю сторінку, зосередившись на новому етапі свого життя.

Тим більше, пройшло вже три місяці з копійками, і я хоч трохи роззирнувся навкруги. Тим більше, цього разу я шукав роботу, більш свідомо націлившись на конкретне місце проживання, а не спонтанно, як це було у випадку із Сімферополем.

Отже, занесло мене цього разу у Вінницю. Уперше я побачив її майже 4 роки назад, улітку 2011-го (приїхав у гості до товариша, який звалив сюди з Кривого Рогу ще раніше), і вже тоді вона справила на мене враження міста досить комфортного для проживання, водночас не позбавленого різних цікавинок. До того ж, відносно недалеко до батьківщини. До того ж, у полку криворізьких товаришів тут нещодавно прибуло; скоро можна буде організовувати свій синдикат:)

Незважаючи на холодну пору року, я встиг вдосталь покататись по місту, щоб сформувати про нього певне враження. Побачено досить багато цікавого, а ще більше цікавого хочеться побачити, і не тільки у самій Вінниці, а і в області, і взагалі багато де навколо (хоча б в межах однієї ночі їзди – майже центр України все-таки).

Побаченим, звісно, хочеться поділитись на сторінках блогу. Проте, як розумієте, нинішня обстановка ніяк не сприяє оптимістичному погляду в майбутнє і впевненості у завтрашньому дні; тому усі грандіозні плани можуть різко обломатись об воєнні події, як безпосередньо, так і просто в етичному плані.

Тому в найближчій, завтрашній замітці коротко пробіжусь по найбільш відомим і мейнстрімним місцям Вінниці, а там воно своє покаже.

І невеличке нагадування усім, хто подібно мені, хоче розпочати нове життя з чистого листа. Не забувайте, що куди б ви не поїхали, на жаль, скрізь вам доведеться брати з собою себе.

продовження тут

Максимальний бугурт від вищеназваної події припаде орієнтовно на 6 лютого, але припікати починає вже зараз.

По-перше, хотілось би сердечно подякувати особі, або особам, які започаткували традицію проводити цю зустріч в один із найбільш похмурих і мерзенних місяців року в робочий день. Ну і тим, хто свято й мейнстрімно притримується цієї традиції, перетворюючи першу п’ятницю лютого на повсюдну бухалівку.

По-друге, якщо я при наявності усіх сучасних засобів комунікації деяк підтримую зв’язок з одною людиною, і дуже рідко – ще з двома, невже може видатись, що я хочу зустріти інших, побачити фото їхніх личинок (у кого вже є), узнати про їх життя чи розповісти про своє?

А ще вони нап’ються. Незалежно од наявності на зустрічі класного керівника – нажеруться дико, потворно, до чортиків.

Іншого разу я б і не згадав би про таку подію, але усе частіше чую зі сторони – це ж все-таки десять років.

Навіть не так.

ЦЕ Ж АЖ ДЕСЯТЬ РОКІВ, ЙОП ЙОГО НАЛІВО, ЯК МОЖНА НЕ ПРИЙТИ???

Мабуть у цей день я все ж шалено гульну. Наприклад, наготую собі улюбленого кавового напою зі згущеним молоком і сховаюсь під ковдрою з однією із улюблених книжок.

Колись дуже давно, ще століть за шість до нашої ери, невідомо як і звідки на цій землі сформувався перший народ; нечисленні згадки про нього є у записах грецьких та римських істориків. Невідомо, якою мовою вони говорили, звідки виникли і чим займались. Можливо, тому що цей народ не особливо жалував гостей, то приносячи їх в жертву своїй богині, то нанизуючи їхні голови на шести навколо своїх домівок. Потім вони так само безслідно розчинились в інших етносах, залишивши по собі на згадку лише величезні кам’яні ящики-могильники – дольмени.

Цей народ називався таврами. З часу їх зникнення пройшло майже 2 тисячоліття, а в Криму й досі все через сраку.

Посудіть самі. Один з найбільш унікальних за кількістю чудес природи куточок Землі. Тут вам і гори, і море з пляжами на будь-який смак; цілющі грязі і повітря, субтропічний південний берег і степові простори. До того ж, на відміну від більшості подібних курортів, тут практично немає небезпечних для життя тварин і рослин, як на суші, так і в морі.

І інша сторона. Протягом усієї своєї історії Крим був полем ледь не найкривавіших війн, битв, голодоморів і репресій. Кілька століть пройшли під змінним татарсько-турецьким володарюванням, під знаком ісламського фанатизму і невільничих ринків. Потім був перший прихід Росії, але до нього ще дійдемо.

Навіть якби не черговий припадок клептоманії нашого північного сусіда на початку року, я б усе одно звідти поїхав. Можливо, трохи пізніше, але напевно. За два з половиною роки я устиг об’їздити фактично весь півострів від Чорноморського до Керчі і від Севастополя до Армянська, і скрізь, за дуже незначними винятками, мені подобалось. Це дуже прекрасна земля, і тому вона тим більше контрастує з її нинішнім населенням.

Серпень 2013 року. МТС проводить на центральній площі Сімферополя великий халявний концерт на честь якоїсь своєї річниці, виступають Тартак і Mad Heads XL. На завершення свого виступу Сашко Положинський штовхає невеличку промову, закінчуючи чимось на зразок «хоч ми розмовляємо різними мовами, я вас розумію, і ви слова наших пісень знаєте, тож ми єдині…» Натовп задоволено гуде.

Не здивуюсь, якщо люди з цього ж самого натовпу так само задоволено гули через якісь півроку, коли комунальники знімали українські прапори на тій самій площі.

В основі цього навіть не проросійський шовінізм, щось інше. Здатність пристосування до халяви, будь то безкоштовний концерт чи російські пенсії. Зверхність у відношенні до інших (усі, хто там відпочивав, знайомі із знаменитим кримським сервісом). Якась іще озлобленість, більша, ніж будь-де, де я ще бував. Я так і не зрозумів їх до кінця, тому можу помилятись.

Врешті-решт, рік пройшов саме під знаком великоросійського фанатизму. Не думайте, читаючи чергові погані новини з Криму, що вони там змінились. По-перше, дуже багато неправди, по-друге, там реально багато кадрів готові жерти землю, аби тільки в Росії. Україна цю боротьбу програла (наших рідних дебілів, які безхребетно здали півострів, а ще всяко підштовхували його своїми радикальними діями, не забуваємо, але це тема для окремого висеру).

І радіючи в черговий раз новинам про затори на Керчинській переправі, або вимагаючи вимкнення електроенергії, не забувайте, що там досі чекають і вірять в повернення України ті, кого вона байдуже кинула з пустими руками проти озброєних до зубів зелених чоловічків і лояльних до них фанатиків.

Історія «ісконно русскаво» Криму вже дещо набридла, тому про неї коротко. Період 1783-1954 років зовсім не такий однозначний. Починаючи із «заснування» Сімферополя і Севастополя, яке взагалі-то було перейменуванням вже існуючих поселень, і закінчуючи славнозвісним Чорноморським флотом, корита якого сьогодні (як показує практика), як і 150 років назад годяться лише для затоплення на мілині і зашкодження ходу нормальних суден.

Коли читаєш історію російського Криму, все виходить якось всупереч здоровому глузду, а не завдяки. Будівництво міст і палаців силами окремих ентузіастів – Потьомкіна, Голіцина, Воронцова і т.п. Героїчна оборона під бездарним і безвідповідальним командуванням – героїчна числом безглуздих і неймовірно великих людських жертв. Тисячі й десятки тисяч навіки загублених унікальних життів на оборонах Севастополя, в темних коридорах Аджимушкайських каменоломень, які віддано висмоктували воду з вологої стелі, але так і не дочекались наказу відступати.

Нарешті неймовірний за масштабами терор червонозадих вилупків у 1920-ті роки (20 тис. закатованих в одному тільки Сімферополі). Здавалось би, після такого місцеві мали б ненавидіти Леніна і усе що з ним пов’язано, а не носитись з його ідолами, та ж ні.

Можливо, тому що більшість місцевих росіян з’явилась тут якраз після цих подій, зайнявши домівки розстріляних і замучених голодом. І ще раз, після Другої світової, заселившись замість засланих без права повернення.

Іще раз, шановна русня, перегляньте статистику по населенню Криму: кількісно росіяни переважили татар у 20-ті роки ХХ ст., перевалили за 50% - після 1944.

Не знаю, на скільки вистачить чергового пришестя шизофренічного й потворного русского міра, але чекати його кінця я не став – повернувся до розореної й скаліченої, але рідної землі, а там воно своє покаже. І ви там, по той бік «кордону», також не розслабляйтесь. У світі все дуже швидко змінюється, і історичне непорозуміння під назвою «російський Крим» рано чи пізно зникне. Бо ви не заслужили цього шматочка найкращої у світі землі.

І тоді, можливо, я повернусь.

Дорогою туди-сюди снували люди, було їх тут досить багато, бо йшов він якраз центральною вулицею села, до того ж була неділя. Вони проходили назустріч і зусібіч обганяли його, бо йшов Михайлик неквапно, пильно придивляючись до них. Більшість йшла своєю звичною ходою, але деякі помітно прилипали до землі, із зусиллями одриваючи від неї ноги, наче були ті налиті свинцем.

Раніше він не помічав за оточуючими цієї вади, доки його власний дід, старезний вже і сивий, йшов так собі і раптом завмер просто на вулиці, за кілька метрів од власного двору. Михайлик з зачудуванням дивився на нього – зробився геть нерухомий, твердий і холодний, а навколо бігала баба і голосила. Далі стало відбуватися іще дивніше – шкіра дідова поступово ставала темною і шкарубкою, через кілька днів з неї почали пробиватись молоді гілочки і листочки. Руки також перетворились на гілки, а ноги зрослись воєдино, перетворившись на стовбур, який все очевидніше чіплявся корінням за землю.

Михайлик не міг помітити цих змін, хоч би й просиджував навпроти дерева-діда годинами, але варто було йому одвернутись, як за спиною, він це відчував, творилось якесь недобре диво. Зрештою від діда у дереві залишились лише скаламутнілі застиглі очі, а потім й вони затягнулись корою.

З тих пір він і став помічати, що люди навколо час від часу починають приставати до землі і зрештою застигають, перетворюючись на дерева. Дерева, що пішли од людей, ніхто не смів рубати; так і стояли роками у найнесподіваніших місцях, де їх застала чи то смерть, чи то перехід до нового життя – ніхто напевно не міг сказати, чи пам’ятають вони щось од існування людського, чи відчувають біль та мають свідомість, як це властиво звичним людям.

Зрештою через кілька років усі ці дерева всихали і дуже швидко перетворювались у порохно, яке розносилось вітром, і тим більше не міг ніхто сказати, що ставалось з душею людини чи то дерева вже тоді. Михайлик вірив, що саме в той момент душа умирала, а в стані дерева залишалась живою. Свого часу знав лісоруба, котрого привалило в лісі дубом справдешнім; отже, перетворився також на деревину, але скрючену і скалічену вагою того дуба. Вигиналась потворно й безсило тягнула гілки до неба, і хлопчик був готовий поклястись, що поруч з нею відчував її німий крик, ніби то досі волав лісоруб, прибитий дубом до землі.

Про відмінність людей-дерев від інших нагадували також їхні боги, котрих зазвичай вішали на мотузці на стовбурі померлого. Богом Михайликового діда була змія, котра зараз теліпалась од вітру на старій деревині, а у самого Михайлика – кінь.

Коли у селі народжувалась дитина, її несли на окраїну, де знаходилась печера шаману. Печера була наглухо замурована і мала тільки маленьке віконце, повернуте на північ і донизу; таким чином там завжди було темно. Саме під те віконце клали немовля, яке тут же затягували в пітьму шкарубкі сірі руки. Через кілька годин руки повертали немовля на світ уже із власним богом – невеликою фігуркою якоїсь тварини.

Ніхто не міг сказати достеменно, що означала та чи інша тваринка, але всі завжди носили при собі й берегли своїх божеств. Так само ніхто не міг сказати, що являє із себе шаман, скільки йому років, чи що він їсть. Говорили, що скільки на пам’яті людській було село, увесь час був і він, а що не ставав деревом, то за це заплатив вічним ув’язненням у пітьмі безвихідної печери.

Пригадувалось також Михайлику, що й сам він свого часу був близький до того, щоб заклякнути – захворів тяжко, лихоманив і не зводився з ліжка. Дід з бабою водили до нього знахарів і носили якісь зілля, але хлопчику од цього не легшало, а фігурка його бога-коня геть пожовкла.

Зрештою він таки переміг хворобу, хоча ще деякий час пролежав у ліжку, вдаючи важкого – таким чином ухилявся від різноманітної хатньої роботи. Вилежуватись здоровому було зовсім не те, що хворому – міг думати скільки завгодно свої химерні думки, ловити затишні хатні звуки й запахи, спостерігати за звиванням ліній на дерев’яній стіні шафи супроти ліжка, аж доки не починали вони ворушитись й вигинатись, поростали туманом і зникали зовсім. Хлопця видав його власний бог, котрий із жовтого знову зробився лискуче-білим, отже, треба було повертатись до роботи.

Скоро за тим якраз закляк його дід, а ще через деякий час у селі з’явились жуки. Було то видиво дещо моторошне, бо ніхто й ніколи раніше не бачив тут цих створінь. Жуки були велетенські, розміром з добру сливу, і абсолютно чорні. Зайве казати, що коли уперше були побачені, наробили чимало сполоху. Тоді селяни побили й подавили їх достатньо, але жуки все прибували й прибували.

Зрештою люди зрозуміли для себе, що жуки ці не приносять ніякої шкоди – не кусаються, не чіпають худобу й городину, навіть літають майже безшумно. Харчувалися вони пилком, при чому не цуралися ні гарних квітів, ні звичайних бур’янів, а що була вже весна і все навколо цвіло, їжі їм вистачало.

Тоді селяни поступово звиклись із ними і перестали убивати; тим більше, жуків усе одно ставало все більше, здавалось, навколо їх вже мільйони, вони могли одночасно піднятись над селом і затулити своїм чорним скопищем сонце, або осісти суцільним покривалом на поле, яке од того також робилося чорною рухомою масою.

Деяким людям усе одно не подобалось становище, що склалось, вони вимагали роздобути й використати супроти цих створінь отруту чи ще якось змінити положення, але оскільки перебували в меншості, то й залишились ні з чим.

Михайлик побачив уперше такого жука третього дня, їдучи з бабою селом на возі, вже й не пам’ятав, за чим чи від кого. Коняка неквапно торохтіла розбитою дорогою, вкритою калюжами, бо ще не так давно була відлига й дощі. Здається, везли вони тоді сіно, бо хлопцеві запам’ятався його приємний, ніби від щойно скошеного, аромат, змішаний із запахом власного поту та недавнього дощу.

Навколо пливли звичні сільські подвір’я і їх мешканці; на купі прілої соломи під одним із дворів стояла дитина в трусах і кожусі й махала до Михайлика рукою, у другому брудний й закіптюжений чолов’яга рубав дрова, в третьому під ворітьми сидів величезний чорний і кудлатий собака, більше подібний до ведмедя; він провів воза байдужим поглядом, а вже потім почав негучно вуфкати йому вслід.

Тоді й з’явився перед ним перший чорний жук – підлетів звідкілясь зі сторони і всівся просто на груди. Якийсь час дивились незрушно один одному в очі, доки Михайлик не штовхнув його вказівним пальцем геть зі своїх грудей. Жук вже в польоті відкрив крила, показавши овальне сегментоване тільце, й полетів собі далі, з незвички сильно налякавши їхню шкапу.

Та добряче збилася вбік і ледь не зіштовхнулася з возом, що йшов на зустріч протилежною стороною дороги. Воза вів селянин на ім’я Гнат Песиголовець, він одразу почав обкладати бабу лайкою й образами, навіть батогом замахнувся, а вона, що не було тепер кому її захистити, сиділа й мовчки покірно приймала цю ганьбу. Михайлик лишався лежати незрушно на сіні, хоча в душі його кипіла пристрасть.

Ось він вибухає гнівною річчю до Гната, при чому не цурається слів, за які іншого разу міг би й по вухах од баби отримати, а то ще й більше, перестрибує на сусіднього воза, одбирає батога й сам замахується ним на кривдника. Але це все відбувається лише в його уяві, й вози розходяться кожен у свій бік.

Очі баби відтак засвічуються тихим смутком, повертається подумки у ті часи, коли була неодинока й захищена, або й ще раніше, у свою юність. Мала тоді зовсім непривабливу зовнішність, а дід був першим парубком на селі, і годі було й мріяти до нього заглядатись. Але в якийсь момент, коли інші дівки, дорослішаючи, почали надто підкреслювати свою красу, вдаючись до рум’ян й тому подібних речей, вона раптом сама розквітла й засяяла по-своєму; і дід, тоді ще парубок, обрав саме її природну красу, а не штучну й підфарбовану, а може, й не до зовнішності припав, а до душі. Потому мала баба найщасливіші роки свого життя, від пам’яті про які її очі й досі сяяли; погляд Михайлика ж навпаки згас – подумки картав себе за те, що так невдало відбив того жука.

Це вже зараз, ідучи головною дорогою, не звертав жодної уваги на цих істот, що міріадами кружляли навколо, як і не звертали уваги більшість селян, особливо ті, що йшли з ним в одному напрямку. На головній площі села зараз стояв карнавал, який заїхав сюди усього на два дні. Востаннє така подія трапилась ще років десять тому, до Михайликового народження, тому зрозуміло, що чимало охочих хотіли побачити хоч яке дійство. Він же, хоч і не для цього, також пробивався крізь натовп, який ставав усе густішим.

За цим ударив у ніс різкий запах коней, сечі і поту, які зазвичай супроводжують такі скупчення.  Перед площею дорогу оточили жебраки, які зайняли її частину, отже людський потік ставав іще густішим.

Нарешті протиснувся на площу, зовнішнім колом якої розташувались кибитки з фокусниками й акторами. Один саме зараз розривав на шматки й знову збирав докупи хустинку, інший весело награвав на гармошці, а поруч з ним у такт музиці танцював шалено бурий ведмідь, невеликий, однак закований у важкі ланцюги. Ще трохи далі витанцьовували канкан жінки у надто коротких спідницях, але це все мало його хвилювало.

Серед людей, що снували туди-сюди, видивлявся ровесників, доки не запримітив купку потрібних йому дівчат – вони саме воркували над прилавком одної тітки, яка безкоштовно роздавала цуценят. Власне, купка дівчат йому була непотрібна, а скоріше навіть страшна, тому зупинився перед черговою кибиткою й зробив вигляд, що зацікавлено спостерігає за дійством.

Власне, дійства ще не було. Посеред невеличкої сцени перед кибиткою стояв високий худий чоловік у циліндрі, і запрошував самих глядачів взяти участь у виставі.

- Ця сценка дуже незвична, бо гратимете в ній ви самі, мої любі друзі! Одна умова – ролі не вибираємо наперед, а тягнемо папірці, чоловічі – в синьому капелюсі, жіночі – в червоному. Бо одним із вас випаде урятувати світ і стати всенародним улюбленцем, а інші гратимуть пройдисвітів і будуть ненависні за це навіть найріднішим людям, які за машкарою ролі забудуть, ким ви є насправді! А третім узагалі судитиметься померти на самому початку вистави й згинути в небутті…

За балачкою ледве не пропустив, коли дівчата почали розходитись. Угледів серед них Зойку й почав просуватись в одному з нею напрямку. Хотів зробити вигляд, наче зустрів її випадково, натомість мало не загубив, пробиваючись крізь натовп, і ледь не розпластався просто перед її ногами.

- Привіт! – сказала Зойка й всміхнулась. Вона сама, а надто ця її посмішка, шалено подобались Михайлику, але він дуже боявся це виказати, тому, привітавшись, насупився.

Усе, що хотів сказати, вилетіло з голови.

- А пішли на річку? – зрештою швидше спитав, ніж запропонував хлопець. Вони стояли близько, але йому в якийсь момент здалось цього мало, тому наче ненавмисно зробив крок уперед – і наступив Зойці на ногу.

- А що, пішли! – відповіла дівчинка, вивільняючи ту ногу. Тоді швидко повернувся й хотів вже рушати, доки вона не передумала, коли їх зупинив ще один погук.

- І я хочу з вами! – до них пробивався крізь натовп хлопець-ровесник. – Точніше, ми хочемо, я сестрі обіцяв.

Хлопця звали Павло. Михайлик знав, що йому також подобається Зойка, і за це ненавидів його. Сестра була зовсім мала, роки три-чотири, і Михайлик весь час забував, як її звуть. На підтвердження своїх слів Павло виволік з натовпу і сестру й поставив перед собою. Вона майже не говорила і вічно щось жувала, тому була замурзана, а біла сорочка давно загубила колір під численними плямами.

Вони стояли тепер поруч, і Михайлик уперше помітив, як схожі і відмінні одночасно – мали однаковісінькі носи й вуха, зате різні роти й очі – карі у брата, сині у сестри. У неї був просто розкішної краси бог – у вигляді пухнастого рудого кота, настільки реального й милого, що хлопчик уперше пошкодував, що його не можна торкатись – на це було неписане, але усім відоме табу. Навіть найбільші розбишаки не сміли чіпати чужих богів, хоча деякі з них були надто звабливі і походили на дорогі іграшки.

Якби не мала, Михайлик зміг би відбрехатись, аби позбавитись ворога, а так усе пішло шкереберть. Він неохоче погодився, і діти почали пробиватись подалі від площі. Назустріч їм з невеликими проміжками часу пронеслись дивні люди – незвично й радісно збуджені, але не п’яні.

«Смерть жукам… Брат прийде нарешті, наведе тут порядок.» Натовп шелестів і обмінювався незрозумілими новинами. Пронеслась повз них і радісна Михайликова баба.

- Брат ось-ось прийде, позбавить нарешті нас від жуків, - хутко проговорила йому в обличчя, струснула підбадьорливо за плечі і понеслась далі.

Михайлик нічого не зрозумів, бо ніколи не мав ніякого брата.

- Ну тепер ми вам покажемо! – крикнув ще якийсь дядько, пригрозивши кулачиськом жуку, що саме пролітав повз нього. І звідки в цих дорослих скільки злоби, жуки ж нікому не чинять лиха, думали діти, ідучи проти течії основного натовпу, що стікався до площі.

Річку від села відділяв невеличкий лісок, хвилин на п’ятнадцять ходьби. Дорога тут звужувалась у стежку, якою одночасно могли йти тільки по одному чи двоє поруч, тому діти розтягнулись в ланцюжок. Михайлик намагався втішати себе, що Павло справді пішов тільки тому, що обіцяв сестрі. Але той навмисне й демонстративно пробивався до Зойки, яка йшла попереду всіх, щоб бути між нею й Михайликом, зовсім не переймаючись, де там позаду плететься його сестра.

Стежка вивела їх на невеликий голий від дерев пагорб, отже, тут розширилась. Павло одразу скористався цим, спочатку вирівнявшись із Зойкою, а потім узагалі вловив момент і мимохіть узяв її за руку. Терпіння Михайлика урвалось і він з ревом наскочив іззаду на хлопця. Якби не уперлись в пеньок, покотились би далі з пагорбу, а так вчепились одне в одного і качались по землі; не маючи змоги наносити повноцінні удари, дряпались і кусались.

Зрештою Михайлик почав перемагати, бо був фізично дужчий. Зміг вирватись з обіймів Павла і стати на ноги, відтак почав дубасити його цими ж ногами, доки той не перестав намагатись піднятись також. Але Михайлик уже не міг зупинитись і продовжував щосили буцати ворога, котрий стиснувся в позу ембріона й таким чином намагався захиститись.

Бійка перетворилась на побиття. Павло заревів, заплакала в унісон його сестра, підбігла й обняла лежаче тіло, а Михайлик продовжував лупити руками й ногами, тепер уже по клубку тіл, котрі на якийсь момент наче стали одним цілим. Нарешті він захекався, чим скористались його жертви, зірвались і побігли, а швидше покотились у протилежний бік пагорбу, звідки і прийшли.

Павло при цьому продовжував голосно й безсило ревіти, а плач малої швидше нагадував нявчання кошеняти. І над цим усім лунав-розливався дзвінкий і щирий сміх Зойки. Ні, вона не була жорстокою у звичному розумінні цього поняття, просто віддалась чистій і первозданній дитячій ненависті, щирій і не затуманеній упередженнями, а понад усе її тішило, що усе це дійство – заради неї одної.

Отже, вони лишились удвох. Це дозволило трохи пришвидшити ходу – не треба було підлаштовуватись під малу дитину. Власне, за пагорбом до річки й так лишалось зовсім трохи. Коли спустились майже до берегу, помітили крізь крони дерев дивні створіння у небі. Створіння мали тіла подібні до риб, тільки закруглені, короткі ніжки і плавці позаду. Їх було шестеро й рухались вони у напрямку села.

- Це – цепеліни, - згадав Михайлик. Колись у їхньому домі завалялась газета, а що читати не вмів, роздивлявся тільки картинки. Тоді дід і сказав йому це чудне слово.

- А що вони тут роблять?

- Звідки знаю… Але давай перечекаємо під деревами, доки пролетять.

А потім вони довго купались й плюхкались у річці голяка, ловили пуголовків і ганялись за бабками. Зрештою знесилені лежали на березі й говорили. Над ними пропливали рідкі хмаринки, а просто перед ногами хлюпотіла тепла вода. В якийсь момент Михайлик загубив теми до розмови, але його урятувала змія, що якраз виповзла з комишів. То був цілком безпечний вуж, але Зойка в цьому зовсім не розумілась, тому вискнула. Із загрозливим ревом, розмахуючи дрючком, Михайлик кинувся до зміюки, яка все правильно зрозуміла й ретирувалась. А він стояв на узвишші берегу, гордо уперши руки в боки, мовляв, ось як я можу!

Втім Зойка також не пасла задніх, і коли повз них пролітав черговий велетенський жук, з усієї сили зарядила кулачком йому в бік. Жук відлетів на кілька метрів і ще прокотився по інерції. Михайлик відчув, що має негайно зробити ще щось сміливе, зухвале чи кричуще.

- Диви, - сказав тоді їй, зняв із шиї свого бога і закинув аж на середину річки. Але це справило зовсім не таке враження, як він очікував. Зойка задерев’яніла на деякий час, а потім відсторонилась. Для неї людина без бога була чимось на зразок людини без обличчя чи без шкіри.

- Та чого ти, все нормально, - заспокоював він її.

- Ой, що ж це буде тепер, мабуть, якесь лихо спіткає нас… - натомість бідкалась вона, зрештою ніби заспокоїлась, але все одно поглядала косо і міцно затисла в руці власне божество, яке мало вигляд горлиці.

Назад повертались швидко, бо сонце вже повернуло на захід, отже можна було отримати на горіхи від дорослих. Прикрий випадок із богом почав забуватись, розмова їхня знову стала веселою і невимушеною. А коли вийшли з лісу – заклякли.

Дорога попереду була геть чорна, як і трава навколо, і земля у найближчих дворах. Вони навіть не одразу зрозуміли, що то були жуки, бо маса ця не рухалась як звично. Усі жуки були мертві. Вони лежали долілиць, задравши догори лапки, візуально цілі й недоторкані, але, тим не менш, неживі.

Діти збавили ходу, намагаючись побільше обходити ці чорні тільця, бо коли ступити на них, вибухали, розбризкуючи смердючий зелений слиз. Деяк дійшли до найближчого дерева над дорогою, і тільки тоді Михайлик згадав, що його не було тут раніше. Придивився й відсахнувся, бо дерево те ще зовсім недавно було людиною, під молодою півпрозорою корою ще смикалось сіре око.

Тоді й помітили вони, що над селом не чутно не тільки звичного вже тихого гудіння жуків, а й ні людей, ні худоби, наче усе навколо вимерло. А коли підійшли до дворів, переконалися, що так воно і є. Усі двори, вулиці, скільки сягало око, були заставлені новоявленими деревами, які ще тільки сьогодні були людьми. Хлопчик підняв голову до неба у пошуку цепелінів, але ті, на щастя, вже десь відлетіли. Брат зробив свою справу і рушив далі.

Вони стояли на вході в царство мертвих, все ще не зважуючись туди зайти і не знаючи, чи варто це робити.

- Я все ж піду туди, - нарешті сказав Михайлик.

- Ага.

- А ти підеш зі мною?

- Піду.

Звісно, підеш, думав він, я ніколи в тобі не сумнівався, ні до річки, ні зараз.

Шкода тільки, що тебе не існує.

Тоді він узяв міцніше за руку пустоту поруч із собою, і рушив уперед, оминаючи тільця жуків на дорозі. Навколо тягнулись звичні садиби й хати, тільки було тут незвично тихо і темно од нових дерев, і від цієї тиші так хотілось закричати, як напевно й кричали зараз навколо нього всі вони, марно тягнучи свої руки-гілки до світла, якого їм вже ніколи не судилось побачити.

Трапилась мені на безмежних вконтактівських просторах отака підбірка книжок.

Усі книжки реально існуючі і доступні для скачування. Суть у них приблизно одна й та ж, тому наведу нижче тільки одну з анотацій. 

Савицкий Георгий

Поле боя – Украина. Сломанный трезубец

2010 год. Спровоцировав массовые беспорядки, «оранжевые» нацисты развязывают на Украине гражданскую войну. При помощи «миротворческого контингента» НАТО, под прикрытием американской авиации и бронетехники западноукраинские каратели с трезубцем на погонах начинают истреблять русскоязычное население, стирая с лица земли целые города. Гибнет в огне Полтава, разрушен до основания Днепропетровск. Все Левобережье, Крым и Новороссия поднимаются против оккупантов. Россия помогает бойцам Сопротивления новейшим вооружением, добровольцами и военными советниками...Они сломают проклятый бандеровский трезубец!Они покажут натовским «ястребам» кузькину мать!Поле битвы — Украина!Это есть наш последний и решительный бой!

Зверніть увагу на використані ключові слова – Новоросія, карателі і т.п. З першого боку у такій творчості немає нічого незвичного, враховуючи масштаби антиукраїнської пропаганди останніх місяців.

Але тут ми підходимо до найцікавішого.

Знаходимо цю книжку в Інтернеті і бачимо, що вийшла вона у… 2009 році.

Іще одна книжка цього ж автора і також 2009 року. Продуктивний товариш, майже як Донцова.

А ось екземпляр за 2008 рік.

Усього із тільки семи приведених книжок три були написані задовго до нинішніх подій.

Що зайвий раз підштовхує до висновку, що так звана «Новоросія» – ніяке не вираження протесту проти майдану, а лише штучне політтехнічне утворення кремлівської пропаганди, що виникло, коли ніяким майданом і не пахло. Приводу розв’язати війну в Україні вони чекали кілька років, і за цей час усіляко підкормлювали відповідні настрої.

Важливо рано чи пізно зрозуміти, що «новороси» ворожі не тільки до усього українського, яке намагаються нищити усіма силами, а й до російського, бо є не результатом бажання етнічних росіян, а лише засобом досягнення власних корисливих цілей одним очманілим карликом.

Звісно, певні свободи дають навіть «народні республіки».

Свободу жити у руїні.

Свободу торгувати речами убитих з Боїнга на центральному ринку Тореза.

Я нічого не забув?

Коли довгоочікувані мрії здійснюються, завжди залишається невеличкий гіркий осад. Це як наче у житті стало на один сенс менше.

1216 днів, срана тисяча з лишком днів, які я чекав цих, здається, двох чи трьох хвилин, за якими немає нічого. Все, що потрібно, вмістилося в ці хвилини, після яких не лишилось ні минулого, ні майбутнього.

Чим більше й упертіше чекаєш, тим більш гірким залишиться присмак. Звісно, так і не сталось ніяких чудес, яких не існує узагалі, усе треба робити самому.

Фальшиві дорогоцінності відблискують світлом у сотнях розставлених навколо дзеркал, стріляючи променями на всі боки. Боги й богині падають зі своїх священних гір, абияк стають на ноги і йдуть на низькооплачувані роботи; у них псуються зуби, вони старіють, вмирають й перетворюються на пил. Розпечене до неймовірності повітря виносить мене на вулицю і веде вперед, без будь-якої подальшої мети.