[Цей текст написаний до війни про подорож, яка відбулася до війни, ніяких правок у нього у зв'язку з поточними подіями я не вношу. Поки є можливість, викладаю як є, щоб на пару хвилин відволікти читачів від того, що коїться навколо, і відволіктись самому.]
Маючи майже півтори дні на огляд Володимир-Волинського, я також встиг трохи покататися по провінції довкола нього. Усього осилив 5 сіл, про які розкажу в двох частинах.
1. Перші два з них розташовані над дорогою на Нововолинськ. Транспортне сполучення між двома містами надзвичайно жваве, чекати автобусу довго не доведеться. Спочатку поїхав у Суходоли, поля над якими запам’яталися яскравою передосінньою геометрією:
[Цей текст написаний до війни про подорож, яка відбулася до війни, ніяких правок у нього у зв'язку з поточними подіями я не вношу. Поки є можливість, викладаю як є, щоб на пару хвилин відволікти читачів від того, що коїться навколо, і відволіктись самому.]
Останній день у Коста-Риці був присвячений північним околицям показаної у попередній частині Ліберії, здебільшого національному парку Рінкон де ла В’єха.
1. Спочатку заїхали на блакитну річку Ріо Бланко в місцевості з цікавою назвою Poza Los Coyotes.
Трохи відійшовши від першого шоку, я поновлюю публікації заміток, які залишилися у мене з 2021 року. Хоча би для повноти згадок про часи, які у повній мірі вже ніколи не повернуться. Як зайве нагадування, виходити вони всі будуть із наступною анотацією.
[Цей текст написаний до війни про подорож, яка відбулася до війни, ніяких правок у нього у зв'язку з поточними подіями я не вношу. Поки є можливість, викладаю як є, щоб на пару хвилин відволікти читачів від того, що коїться навколо, і відволіктись самому.]
Володимир – одне з найбільших та найдавніших міст Волинської області, яке також могло би знаходитися на передових позиціях за туристичною привабливістю, та поки це у більшій мірі лише невикористаний потенціал.
1. На момент відвідування, як і написання цього тексту, місто досі має подвійну назву, хоча восени 2021 року місцева влада зробила подання до Верховної Ради про деколонізацію назви. Приставку «Волинський» аж двічі в 20 ст. впровадили мишебратья, щоб не плутати зі своїм Владіміром. Могильову та Кам’янцю теж уже пора би заворушитися.
Як ви, певно, знаєте, мій блог майже повністю наповнений звітами про подорожі. 2022 має всі шанси стати нулячим у цьому плані, зараз вони виглядають чимось неймовірним і недосяжним. А от минулий рік вдався настільки, що я так і не встиг все опублікувати, хоча близько 20 останніх записів були повністю готові до виходу в світ ще до війни. Із її початком я перестав їх викладати, вирішив, повернуся, коли все стане нормально. І здається, тільки зараз прийшло усвідомлення, що нормально і так як раніше вже не буде ніколи. Чекати якогось умовного моменту, коли хоч щось стане краще, марно, по-перше, через абстрактні межі такого моменту, по-друге, він теж може настати як через тижні, так і роки.
Зрештою, ті тексти стрімко втрачають актуальність, а переписувати їх під нові реалії у мене не вистачить духу. Тому я хотів би все ж викласти їх найближчим часом у тому вигляді, в якому вони є зараз. Поки є технічна можливість, поки цілий жорсткий диск, на якому вони зберігаються, і поки цілий я. На даний момент 99,9% усього контенту в інтернеті пов’язані з війною, можливо, мої спогади зможуть їх трохи розбавити і відволікти від важких буднів. Остаточне рішення прийму я сам, але спершу хотілося би почути вашу думку, чи варто зараз робити такі публікації?
Окрім усього іншого, сьогодні день народження у однієї з моїх улюблених груп, музика яких не тілки чарівна сама по собі, але й настільки сильна, що може змінити світогляд. Отримати в цей день два нові студійні записи від колективу, що не функціонує майже п'ять років - є у цьому щось про переродження, яке у нинішніх обставинах маємо пройти ми всі.
24 лютого я, як і багато хто, прокинувся не від будильника, а тому що мій будинок струснуло. І перша думка була – хоч би це виявився просто землетрус. Але відверто на не надіявся, а перший погляд на новини лише підтвердив найгірші здогадки. Вулицею під вікнами тягнувся нескінченний затор машин у напрямку центру, так і не знаю куди вони сунули, бо всі кордони в іншу сторону. Під під’їзом лунав дивний звук, схожий на нелюдський плач, що в такій обстановці здавався досить зловісним – а то виявився всього лиш кіт, що зарання відчув наступ весни. Проте за календарем вона так і не прийшла, і справа не тільки в паскудній погоді. Місяці, дні тижня й дати перестали існувати для нас, поступившися новому літочисленню, якому зараз минає десятий день.
Десь так я думав починати свій воєнний щоденник, але написати щось спромігся лише зараз. Як і в багатьох інших, мій настрій сильно й безпричинно змінюється від істеричної ейфорії до повного відчаю, і хотілось би записати хоч щось, поки він відносно нейтральний (здавалось би, до чого тут значна кількість руснявих літаків та вертушок, збитих лише за сьогодні). Хоча записки глибоко цивільного тилового щура під час війни навряд являтимуть для когось цінність, тому не виключаю, що перша буде і останньою.
«Синдром провини уцілілого», чи як там його – дійсно сильна штука, як і відчуття власної нікчемності. Навіть своєю рідкісною за групою кров’ю я не можу поділитися через минулі хвороби, що означають пожиттєвий бан на донорство. У волонтерській групі лише спостерігаю, як люди за короткий час налагодили поставки з Європи критично важливих штук, що уже рятують життя на передовій. Мій внесок туди – лише фінансовий, це все ті ж спроби підкупити свою совість, поки є за що. Власне, на цьому все.
Але варто сказати і про хороше, тобто не про мене. Наприклад, про ЗСУ, які їбашать так, що ніхто й подумати не міг (правда ж, із перших повідомлень у перший день могло здатися, що кінець близько?). Про волонтерів, що знову оперативно затикають усі діри, тільки масштаби їх діяльності на порядок більші, ніж у тому ж 2014. Про залізничників, що з ризиком для власного життя евакуюють людей із небезпечних точок. І обов’язково – про звичайних людей, що просто забезпечують життєдіяльність міст – навіть у тилу під час воєнного стану дуже цінно, що в супермаркетах всі продукти на місці, вчасно вивозиться сміття, а в квартирах тепло. А президент, якого я не обирав і за кожної можливості намагався пнути хоча би злим словом – та нормальний у нас президент, як виявилось. І чому я до нього додовбувався?
Українці виявились вцілому настільки охуєнними, що я навіть уявити не міг. Не без проколів, прикростей і втрат, але. Для мене необхідність сидіти днями вдома давно майже рівна тюрмі, але в такі часи і це перетворилося на найбільше благо. Особливо якщо порівнювати з тими, хто вимушений ночувати в підвалах чи тікати світ за очі. Особливо якщо враховувати, наскільки безпринципна цинічна мразота на нас напала.
Не маючи змоги захопити більшість намічених цілей, вони почали цілеспрямовано їх знищувати. Горять міста, у багатьох із яких я був буквально недавно, і сама думка, що на їх землю ступає нога окупанта, пробуджує неймовірну ненависть. Дуже болить Охтирка, з якою пов’язані рідні спогади з дитинства. Дуже болить Маріуполь, велике місто розміром з Рівне та Луцьк разом узяті, колоритне й українське, нині воно в оточенні, а його населення – реальні заручники, відрізані від елементарних благ цивілізації. На півдні за ці дні просрано найбільше, і хотілось би вірити, що це не цілеспрямований злив, а просто тому що при всіх резервах ЗСУ не поки що не вистачає на потоки смердючої сарани, що вперто лізе на нас з усіх сторін, не рахуючись із жодними втратами.
Доводити щось тій стороні я намагався хіба перший день від сили, далі махнув рукою. Адекватні люди там є, але без яскраво вираженого лідера вони не змінили б нічого, навіть якби дуже хотіли (ну хіба що на останній штурм ікеї спромоглися). Тим більше, вони залякані, хоча то й таке собі виправдання. Бо в той же час для інших нормально зупиняти танки голими руками й виходити на масові мітинги проти загарбників у окупованих містах. Люди Старобільська і Новопскова, Херсона і Мелітополя, Енергодара й Бердянська викликають моє щире захоплення, але й страх за їх життя, бо моральних руснявих виродків нічого не зупинить у можливості стріляти в беззбройних.
Ну а тим, хто так нічого й не зрозумів, пояснювати щось запізно. Лише констатація факту, наскільки вони мерзенні. Однаково, що ті, хто свідомо за «спецоперацію», що ті, хто внєпалітики, і особливо ті, хто прийшов цілеспрямовано нас убивати. Ними керує всього лиш один бункерний виродок, але це не звільняє їх від відповідальності. Я навіть не підозрював, що ненависть може бути ще більшою ніж раніше, і навіть не можу уявити, до яких розмірів вона дійшла за ці дні в людей, міста яких під бомбардуванням. Ніколи б не думав, що з таким задоволенням розглядатиму фото ворожих трупів і щиро бажати смерті всім, хто перетнув наш кордон, але ще до них не доєднався. «Ти ж хотів землі цієї – тож тепер змішайся з нею».
Попереду непрості дні, які затягнуться незрозуміло скільки, і це, певно, найгірше, адже життя тим часом минає. Зате нарешті всі маски зірвані і тока неповернення пройдена. Якщо почуєте щось про братські народи, «укронацисти стріляють самі по своїх», гдєвибилівосемьлєт – просто бийте у напрямку звуку. На тижні у рядах диванних військ мав нещастя читати і ворогів, де вони на повному серйозі обговорюють, які міста можна просто стерти ковровими бомбардуваннями і як саме зачищатимуть нацистів (і мене, якщо доберуться… хоча здається, після такого початку більше 90% населення України стало «нацистами» за їх критеріями). Це лише додає усвідомлення того, що відступати нікуди, і гнійна пухлина руського міра має бути видалена хоча би за наші кордони. Не народ, а тупо гній. Не країна, а новий ІДІЛ, гігантська пухлина на 1/6 суші, і їм все мало.
Також із хорошого, як не згадати, що ми повністю перемогли ковід. А хто би міг подумати ще два тижні назад, що два карантинні роки насправді були не поганими, а просто чудовими?..
У мене так і залишились неопублікованими близько 20 заміток за минулий рік. Хоча вони вже готові, їх поява зараз була би блюзнірством. Безтурботні фото з мандрівок кількох іноземців, на яких я підписаний в інсті, тепер виглядають як сюрреалізм. Аеропорти і вулкани, джунглі і затишні європейські містечка – мозок відмовляється вірити, що це все існувало насправді. Безумовоно, за першої нагоди я все викладу, але не можу сказати коли з’явиться така можливість. Чи будуть вони на той момент хоч трохи актуальні, і чи буду на той момент я.
Щоб не закінчувати цей текст на сумній ноті, хай у його кінці буде хороша музика. Пісня, що вийшла буквально в останні мирні дні, тому незаслужено обділена увагою. Здається, з такою можна спробувати побороти нав’язливий відчай і пройти через темні часи.
Зазвичай я тут пишу суто про подорожі, і на даний момент не бачу приводу переривати цю звичку. Але так і бути, на один раз підтримаю загальні тренди і накину на вентилятор про все наболіле, що накопичується зайвим вантажем на нервову систему, коли у тебе все життя єбанутий сусід. Хоча конкретно на даний момент нічого такого не сталося, істєрічки, що збирають тривожні валізи й очікують вторгнення, мали би згадати, що взагалі-то воно вже відбулося вісім років тому.
Я розумію, що важко всидіти на місці, коли навкруги твориться повна дічь, а ти ніяк не можеш на це вплинути, сам відчуваю щось подібне. Зрештою можу тут тільки дати єдину пораду, яка і без мене звучить в останні дні не раз – якщо немає інших ідей, допоможіть армії. Банально підкупіть свою совість за бабло, аби ця тварюка заткнулася хоч на деякий час. За ці вісім років у більшості зацікавлених, певно, з’явилися свої перевірені контакти волонтерів, або ті ж «Повернись живим», які зараз найбільше на слуху, також заслуговують довіри.
Я чесно намагаюся уникати політики в своїй писанині, її і так занадто багато в інфопросторі цих років, але іноді варто просто нагадати про свою позицію чи озвучити її для тих хто не в курсі. Хоча би щоб не уподібнюватися до сцикунчиків, які на цьому бояться втратити читачів. Тим більше, моє бачення ситуації не міняється вже давно.
1. Росія – ворог.
2. Росії бути не повинно.
Ні, я не кровожерливий, мені самому куди більше подобався нейтралітет, який я відчував до 2014, поки мене не зачепило особисто. Лише хочу щоб не зжерли мене. А вони якраз не зупиняться, поки не з’їдять і перетравлять усіх нас. Позавчорашня промова ВВХ у цьому плані просто канонічна, там об’єднані тупо всі їх заїжджені кліше про нас, які в устах довбнутого маразматика з ядерною кнопочкою звучать як конкретний план на майбутнє. Власне, очевидно таку промову спічрайтери готували до повноцінного вторгнення, але в останній момент з якихось причин його замінили на пердь в калюжу у виді визнання двох бантустанів, і без того ними контрольованих.
І по суті мала значення лише пізніше озвучена деталь, що визнають вони кордони, прописані в «конституціях» «республік», тобто в межах двох повних областей. На найближче майбутнє найбільш песимістичним мені видається варіант, коли накачані російською зброєю бабуїни кинуться «визволяти від хунти» мирну і вільну частину Донбасу, а офіційні свинособачі війська лише прикриватимуть тил у ролі «миротворців». І вторгнення знову буде типу не вторгненням, що заодно значно полегшить нашим західним союзникам можливість виказувати глибоке занепокоєння без введення неприємних для їх економіки санкцій. (UPD: що ж, реальність виявилася песимістичнішою за мої прогнози.)
І ось тут мої минулі подорожі стають у нагоді, щоб краще уявляти ситуацію, хоча то недобре для нервової системи. Мені нескладно зрозуміти людей, що ніколи не були на Донбасі, і з їх точки зору хай там робиться що завгодно, аби не вийшло за його межі, а от мене просто розриває лють від уявлення, що кацапські виблядки знову можуть увірватися в акуратний і мирний Маріуполь чи Старобільськ. У даному випадку навіть не має жодного значення, скільки зараз насправді людей у тому ж Маріуполі мають проукраїнську позицію, 95% чи 0,5% - кожен із них як громадянин України має право на захист від окупантів та колаборантів.
Вважати окупантів та колаборантів ворогами – це нормально. Бажати ворогам смерті – це нормально. Хто не може посприяти їй безпосередньо, завжди може зробити це опосередковано, див. другий абзац. Хто вважає це негуманним, може таким же чином принаймні захистити себе і свої міста. Коли вони дійдуть до вас, у них такої гуманності та жалості не буде.
Події 2014 року застали мене у Сімферополі. У мене не було там близьких родичів чи якоїсь власності і я взагалі не збирався там лишатися на все життя, проте виїжджати було важко. У цьому сенсі я навіть не можу уявити, як важко тим, хто мусив тікати і покинути щось важливе. Або зрештою залишитися в окупації, яка триватиме ще хтозна-скільки. А мова зараз про десятки тисяч людей лише в Україні, однієї з цілого ряду держав, у яку проникли метастази смердючої мерзенної пухлини розміром в 1/6 суші, і яка не збирається на цьому зупинятися.
Також важливо усвідомлювати, що нічого не зміниться від того, що одна плешива ботоксна міль одного дня нарешті здохне (та й там уже має бути стільки двійників, що це пугало ще років 30 будуть успішно показувати). Адже проблема не в одному кінченому правителі, а в тому, що він і є плоть від плоті свого народу й повністю відповідає його імперським забаганкам. Вони дійсно підтримують його абсолютною більшістю і заслуговують розплачуватися за всі його забаганки. Відновлення інфраструктури ОРДЛО самі росіяни попередньо оцінили в 1,5 трлн. ржублєй. І чорт забирай, це таки приємно усвідомлювати, що середньостатистичний Ванька, котрий живе в бараку і ходить в туалет у виді дюрки в землі, слідом за всякими кубами та сиріями долучиться до підняття скалєн гордого і древнього народу непереможного Бомбасу.
Тому картинка нижче – суто для привернення уваги.
І ще одне. Якщо щось із написаного мною вище здалося вам обурливим чи неприйнятним, обов’язково напишіть про це в коментарях – тоді я точно зможу вас послати нахуй і забанити навіки.
Моє бажання неодмінно встигнути на Волинь влітку, до холодів і карантинів, вилилося у традиційну поїздку на два вихідні, останні в серпні (з іншого боку, хто ж знав, що погода в кінці серпня буде гіршою за жовтневу). Основною метою вилазки був Володимир-Волинський, а почалося все із сусіднього Любомля, до якого сходяться всі дороги перед поворотом на курортні Шацькі озера.
Нескінченні дощі у джунглях центральної частини Коста-Рики змусили нас швидше тікати в сторону її тихоокеанського узбережжя, куди більш сухого та спекотного. Там нарешті з’явилася змога висушити речі та трохи відпочити на пляжах.
Погулявши центральною частиною Самбора, час роззирнутися трохи далі. По суті, це те ж саме середмістя, буквально за пару кварталів від ратуші, тільки людей на порядок менше, особливо туристів, що й так не балують це місто своєю увагою.
1. Справжній дух та колорит Самбора – на цих старих та тихих вуличках:
