Дениші/Тригір’я. Прощання із поліською осінню

  • 26.04.22, 19:13
[Цей текст написаний до війни про подорож, яка відбулася до війни, ніяких правок у нього у зв'язку з поточними подіями я не вношу. Поки є можливість, викладаю як є, щоб на пару хвилин відволікти читачів від того, що коїться навколо, і відволіктись самому.]

Село Дениші має досить вигідне розташування – недалеко від Житомира, понад жвавою трасою. А чисті ліси та мальовничі скелі понад Тетеревом приманюють сюди немалу кількість людей, як для якогось середньостатистичного села. На жаль, їх наявність поки ніяк не впливає на стан головної пам’ятки, до якої йти усього 500 метрів від автобусної зупинки.


[ Читати і дивитись далі ]

Гучні імена тихих земель

  • 22.04.22, 18:50
[Цей текст написаний до війни про подорож, яка відбулася до війни, ніяких правок у нього у зв'язку з поточними подіями я не вношу. Поки є можливість, викладаю як є, щоб на пару хвилин відволікти читачів від того, що коїться навколо, і відволіктись самому.]

Коли у жовтні я нарешті погасив свої туристичні борги перед Житомиром, заодно знайшов час трохи виїхати і на Житомирщину, також мною незаслужено обділену увагою. Вивчати місцеву провінцію почав у якійсь мірі з чорного ходу, а саме з Любарського району на південно-західному краю області.

1. Як у мене водиться, спочатку заїхав у найвіддаленішу від цивілізації заплановану цікаву точку, з якої мав далі поступово рухатися назад до обласного центру. У даному випадку цією точкою стало село Нова Чортория, що на 15 км далі Любара. Капітальний паркан з воротами навпроти зупинки одразу натякає, що тут знайдеться щось цікаве.


[ Читати і дивитись далі ]

Атітлан, частина 3. Картинки

  • 20.04.22, 19:04
[Цей текст написаний до війни про подорож, яка відбулася до війни, ніяких правок у нього у зв'язку з поточними подіями я не вношу. Поки є можливість, викладаю як є, щоб на пару хвилин відволікти читачів від того, що коїться навколо, і відволіктись самому.]

Розповідь про села на узбережжі озера Атітлан була би не повною, якщо не показати стріт-арт, яким їх вулиці прикрашені більш ніж щедро. Тому у цій частині – просто яскраві мальованки уже знайомих Сан-Педро і Сан-Хуану, спочатку першого із них.


[ Читати і дивитись далі ]

Атітлан, частина 2. Люди іншого світу

  • 18.04.22, 19:36
[Цей текст написаний до війни про подорож, яка відбулася до війни, ніяких правок у нього у зв'язку з поточними подіями я не вношу. Поки є можливість, викладаю як є, щоб на пару хвилин відволікти читачів від того, що коїться навколо, і відволіктись самому.]

На узбережжі озера Атітлан, показаного у попередній частині, розкидано з півтора десятка сіл, більшість населення яких споконвіку складають індіанці майя. З нашої далечини майя можуть виглядати одним народом, хоча насправді за цією назвою ховаються не завжди схожі одне на одне племена сумарною чисельністю близько 6 млн. чоловік, що говорять 25 мовами, також часто зовсім різними. В особливо запущених випадках у глибинці сусідні села можуть не розуміти один одного чи навіть постійно ворогувати, тому що у них так повелося ще з доколумбівських часів.

1. Навкруги Атітлану здебільшого мешкають цоцилі і какчикелі, наприклад. Крім того, кожне село має свої специфічні візерунки в одязі та домінуючий колір тканини.


[ Читати і дивитись далі ]

Атітлан, частина 1. Озеро

  • 16.04.22, 19:12
[Цей текст написаний до війни про подорож, яка відбулася до війни, ніяких правок у нього у зв'язку з поточними подіями я не вношу. Поки є можливість, викладаю як є, щоб на пару хвилин відволікти читачів від того, що коїться навколо, і відволіктись самому.]

Гватемала має вихід одразу до двох океанів, Тихого та Атлантичного, тим дивніше, що в туристичному плані вона сформувалася найперше як озерний курорт. Ну а серед її озер найвідомішим є Атітлан – велика й на диво мальовнича водойма за 70 км на захід по прямій від столиці. Навколо достатньо як національного колориту у вигляді сіл індіанців майя, так і природної краси. Саме з природи і почну, а конкретно, із самого озера та його околиць, де виділяються три сплячі вулкани.


[ Читати і дивитись далі ]

Остер. Місто шматочка церкви

  • 14.04.22, 19:32
[Цей текст написаний до війни про подорож, яка відбулася до війни, ніяких правок у нього у зв'язку з поточними подіями я не вношу. Поки є можливість, викладаю як є, щоб на пару хвилин відволікти читачів від того, що коїться навколо, і відволіктись самому.]

Дводенну вилазку на Чернігівщину я завершував у місті Остер, яке погано в’язалося з рештою її пунктів як логічно, так і в транспортному плані, але річ у тім, що воно взагалі розташоване незручно, і їхати сюди треба або спеціально, або вже ніколи. Без розкачки пішов до головної пам’ятки міста, Юрієвої божниці, що на південній околиці за 1 км від автовокзалу.


[ Читати і дивитись далі ]

Седнів

  • 12.04.22, 19:30
[Цей текст написаний до війни про подорож, яка відбулася до війни, ніяких правок у нього у зв'язку з поточними подіями я не вношу. Поки є можливість, викладаю як є, щоб на пару хвилин відволікти читачів від того, що коїться навколо, і відволіктись самому.]

У жовтні минулого року я нарешті закрив один із основних своїх пробілів на Чернігівщині, відвідавши містечко Седнів. Невелике смт Чернігівського району на 1,1 тис. мешканців за концентрацією та якістю пам’яток може потягатися з багатьма містами області, та й не тільки її однієї.


[ Читати і дивитись далі ]

Morfey Travel

  • 10.04.22, 19:34
Так як усі можливі подорожі всерйоз і надовго накрилися розкішницею, мій мозок намагається полегшити мою долю, відправляючи мене в них хоча би уві сні (але не сказав би, що це йому вдається, бо у всіх тих снах я вічно запізнююсь, лажаю, осоромлююсь, коротше, суцільний напряг). Щось подібне було навесні-2020, за підсумками якої назбиралась чимала колекція «відвіданих» місць, але з плином часу, звісно, все забулося. Тому поки хоч щось пам’ятаю, запишу для себе підсвідомі мандри цієї весни. З часом, ймовірно, замітка буде поповнюватись.

1) Тернопіль, центр. Свої дії не пам’ятаю. Відзначу, що це чи не єдине місце, підсвідомий прототип якого майже повністю відповідав реальності.

2) Аеропорт «Бориспіль». В абсолютно всіх снах про аеропорти я запізнююсь на літаки, і цей не став винятком.

3) Луганська обл., неіснуюче місто біля Старобільська (моя підсвідомість зліпила його з фрагментів Вінниці насправді). Проходив понад річкою, зокрема повз компанію гопників. Коли дійшов до потрібної мені точки, виявилося, що назад вертатися або тією ж дорогою, або дуже далеко обходити міськими кварталами. Так і не встиг вирішити, чи варто ризикнути йти повз гопників ще раз.

4) Донецька обл., неіснуюче місце. Ліс з невисокими водоспадами і якимись казковими птахами, яких я довго і невдало намагався сфотографувати. Також зі мною приїхала мама, бо мене весь час мучила совість, що залишив її дрімати в готелі, а не взяв з собою – вилазка в ліс зайняла набагато більше часу, ніж думав.

5) Іллінці, Вінницька обл. У місті з’явилася трамвайна система на два маршрути, на яких ходили два пасажирські вагони (жовто-синя Татра і древній КТМ) та чорно-сірий службовий вагон, більше схожий на якийсь винищувач із «Зоряних війн». Цікаво, що під кінець сон зробився усвідомленим – я запізнювався на останній автобус до Вінниці, але вже на ходу думав, що можу «домалювати» в розкладі ще один або просто прокинутись, якщо не встигну. Тема електротранспорту в містечках Вінниччини (де його ніколи не було) взагалі чомусь для моєї підсвідомості важлива – колись давно мені наснився тролейбус у Бершаді.

6) Фортеця з темно-коричневої цегли, яка на початку сну була в Барселоні, а під кінець опинилася у Вінниці. Нічого подібного серед реальних фортець я не бачив, мій мозок сконструював її сам.

Можливо, з часом буде продовження…

upd1 16.04.22

7) Краматорськ. Нинішній обласний центр Донеччини проскакував у моїх планах на найближчі роки, та і в недавніх новинах, на жаль, відзначився, тому його поява тут логічна. У Краматорську моїх снів був район помпезних сталінок, відповідний реальному Соцмісту, і міськрада, яка за сумісництвом ОДА в еміграції. Її перший поверх був закладений мішками, а перед входом чергували озброєні військові. Її я безуспішно намагався непомітно сфотографувати на телефон, тоді ж за мною ув'язалися два волоцюги, від яких довелося тікати, виручало те, що один кульгав. Я шукав таксі, яких, як на зло, не було жодного, натомість сховався у величезному краєзнавчому музеї з якимись футуристичними експозиціями. У моїх планах ще був квартал зі стріт-артом (до речі, щось подібне теж є насправді), але тут гучномовці оголосили, що у місті впроваджено надзвичайний стан, і всім необхідно негайно виїхати...

upd2 20.04.22

8) Маріуполь, площа перед драмтеатром. Хоча не впевнений, що це тягне на "подорож", бо мене самого там ніби як і не було. По всій площі стояли рівномірно поодинці люди, одні вдягнені в чистий теплий одяг, інші напівголі у брудному страшному дранті. У багатьох не вистачало кінцівок. Усі вони ворушилися, але не сходили з місць, наче приклеєні підошвами. Частина кричала. Один з найбільш моторошних снів, що я пам'ятаю, от тільки реальність там зараз ще страшніша.

9) Чернівці, які у моїй свідомості стали Вінницею (під час прогулянки весь час це собі повторював). Але насправді у сні досить точно були відтворені вулиці Головна і Кобилянської, навіть з аптекою-музеєм на останній.

upd3 23.04.22

10) Кривий Ріг, а конкретно одне з пам'ятних місць дитинства - Тернівський парк з двома ставками, відведеними від річки. Ставки заросли очеретом і пересохли, але уві сні в них ще була вода, а річка перетворилася на водосховище. Моєю задачею було знайти вихід до відкритої води, хоча хз навіщо - коли я це зробив, то просто продовжив обхід ставків з іншого боку. Взагалі це місце сниться мені далеко не вперше.

upd4 3.05.22

11) Мадейра. Нарешті мене повноцінно "занесло" за кордон. Нарешті це був сон без напрягів, я просто ходив туристичною вулицею Фуншалу і шукав де поїсти. Мій напарник, якого не можу пригадати, замовив щось екзотичне за описом, що по факту виявилося майже ідентичним до наших голубців. Після пробудження мене по-справжньому вкурвило від усвідомлення того, що просто зараз інші люди просто сидять в кафе на березі океану та жруть морепродукти, а літаки, які можуть над ними пролетіти, суто пасажирські.

upd5 23.05.22

12) Токмак, Запорізька обл. Незрозуміло, чому мій мозок так акцентував на локації, бо нічого спільного з реальним прототипом там не було. Зате була водойма зі скелястими берегами і фантастичними мешканцями - якимись флюоресцентними різнокольоровими тварючками круглої і продовгуватої форми. Подібні до слимаків тварючки могли вилізти на сушу і плювалися кислотою. Ну а я це все намагався не дуже успішно сфотографувати, як завжди. А ще мав оформити документи у міськраді для своєї групи (наче був там із групою), і все це мало бути англійською, що для Токмака виглядає так само нелогічно, як і водойма з неземними потворами.

upd6 23.10.22

13) Давненько сюди нічого не додавав. Хоча уві сні мандрую так само активно, але все одразу забувається, а тут запам'ятав. Отже, Харків, де я поліз досліджувати недобудовану 9-поверхівку, ще й з батьками. В реальності вони б на таку авантюру не пішли, а тут лазили активніше за мене, що зрештою я відстав. На верхніх поверхах будинок виглядав зовсім не як житловий будинок, а щось хитромудре, з лабіринтами й переходами та масою іржавих ненадійних сходів між ними. В приміщеннях тусили якісь дивні люди, в одній темній кімнаті було три міма, у ще одній - балерина в блакитній блискучій пачці, яку я навіть сфоткав, через що за мною потім довго й підозріло ходив хлопчик років десяти з тієї ж кімнати, видимо, її син. Останнє, що пам'ятаю перед дзвінком будильника, - я знайшов натурально залізничний міст, що виходив прямо з будинку, і шукав як на нього потрапити. Краєвиди міста з верхніх поверхів було також видно, але, судячи з зелених куполів храмів, вони більше нагадували Чернігів, аніж Харків.

upd7 17.03.23 

(трохи лінь продовжувати, та все ж)

14) Невідома місцевість, ймовірно північна Херсонщина чи південне Криворіжжя. То була екскурсія, причому така, що шкода, що не повториться в реалі. Нас водили через кілька точок, із яких я запамятав лише підвали зруйнованого панського палацу та останню галявину. Над нею кружляла купа сойок і менших пташок, й варто було лише витягнути вперед руку, як хтось із них на неї сідав. Той нечастий випадок, коли сон про мандри був без напрягів.

15) Шацькі озера. А от наступний виявився неприємним. Ми з дружиною збирали речі, щоб виселитися зі свого будиночка на березі озера, коли прийшов дядько у військовій формі, сказав, що ми мали зробити це ще годину тому, і просто почав викидати наші пожитки на землю. Я ж у той час в ступорі перебирав численні інструменти й столові прибори, намагаючись згадати, які з них наші, а які хазяйські.

16) Канів. А ось тут все було знову чудово. Канів моїх снів не носив жодних слідів монументальної присутності Тараса Григоровича, зате там було багато парків (один із масою квітучих сакур), широчезний Дніпро і кавярні з панорамними вікнами, з яких добре видно його чудові краєвиди.

Славутич. Фенікс зони відчуження

  • 09.04.22, 19:20
[Цей текст написаний до війни про подорож, яка відбулася до війни, ніяких правок у нього у зв'язку з поточними подіями я не вношу. Поки є можливість, викладаю як є, щоб на пару хвилин відволікти читачів від того, що коїться навколо, і відволіктись самому.]

Однією із основних проблем, спричинених катастрофою на ЧАЕС, була необхідність розселення людей із земель, що в один момент стали непридатними для проживання – лише у Прип’яті постійно мешкало майже 50 тисяч, значна частина яких продовжувала працювати на станції після аварії. Совок уже дихав на ладан, але востаннє піднатужився й народив з нуля місто, яке так і лишилося наймолодшим в Україні за датою заснування.

1. До того ж, у його будівництві брало участь одразу 8 союзних республік: Україна, росія, три балтійські і три закавказькі. Фактично, тоді вони востаннє всі були по один бік барикад. Кожна зайнята країна зводила квартали із власним національним колоритом, завдяки чому місто вийшло дійсно цікавим, незважаючи на свій юний вік.


[ Читати і дивитись далі ]

Любеч. За всіма лісами

  • 07.04.22, 19:04
[Цей текст написаний до війни про подорож, яка відбулася до війни, ніяких правок у нього у зв'язку з поточними подіями я не вношу. Поки є можливість, викладаю як є, щоб на пару хвилин відволікти читачів від того, що коїться навколо, і відволіктись самому.]

Колись це було велике торгове місто, де вирувало життя, потужна фортеця прикривала з півночі Київ, а князі з’їжджалися сюди на наради, що вирішували долю всієї Русі. Але удари кочівників в 12-13 ст., спочатку половців, потім монголо-татар, вибили Любеч із головних ролей, він занепав і більше не зміг відновитися. У майбутньому йому не дісталося ні Магдебурзького права, ні хоча би статусу райцентру – в СРСР його приписали до Ріпкинського району (чи багато чули про такий взагалі?), з 2020 року приєднаного до Чернігівського.

1. Нині княже місто являє собою тихе смт на 2,1 тис. мешканців на березі Дніпра поруч із білоруським кордоном. Із Чернігова я їхав у Любеч через Славутич, за яким дорога робиться відверто поганою, а місцевість – малолюдною, чому сприяло відселення декількох сіл внаслідок аварії на ЧАЕС. Особливо запам’яталася придорожня Редьківка, що дивиться на трасу майже суцільними рядами покинутих та почорнілих дерев’яних хат. Згідно з Вікі, там мешкає всього сім чоловік, хоча, пам’ятається, виходило й заходило в автобус більше – можливо, використовують садиби як дачі (а в тутешній говірці чути немало із білоруської мови). Останні 10 кілометрів до Любеча сіл немає взагалі, лише нескінченні ліси навкруги.


[ Читати і дивитись далі ]