Соляна симфонія Соледару

2. Дістатися його можна з приміської автостанції Бахмута. Розклад відправлення маршруток в інтернеті легко гуглиться, на відміну від зворотного. Попри незначну відстань, їхати хвилин 40, спочатку добре протруситися по нашим чудовим дорогам, потім по самому Соледару – утворений із поєднання кількох шахтарських селищ, він розкинувся на багато кілометрів. Понад дорогою тягнуться нескінченні поля українського Донбасу, і якими ж їм іще бути, як не жовто-блакитними.

3. По самому Соледару я теж трохи пройшовся, бо з переляку вистрибнув на одну зупинку раніше від потрібної. І не пригадаю іншого міста, настільки безликого в архітектурному плані. Відзначу, що найбільш примітна споруда центру – не якась там міськрада, а заводоуправління Артемсолі, а головний пам’ятник (на тлі зеленого даху) – геологу Карпінському, що розвідав тутешні підземні багатства.

4. А ще – тотальна відсутність людей. Відчуття, що тут дійсно живуть лише гноми, які й зі своїх домівок на шахтні роботи добираються через підземелля.

5. І безлюдна зупинка зі слідами долонь в цьому контексті цікаво виглядає. Від неї і треба буде ловити той самий зворотній автобус без розкладу, причому байдуже, у якому напрямку.

6. Єдине примітне у місті – шахтні копри.

7. Під ось цим, що на Соледарській вулиці, і знаходиться вентиляційна шахта з ліфтом, яким невдовзі спущусь на екскурсію.

Трохи про матчастину, кому цікаво. Коштує це задоволення 270 грн. з людини (станом на липень 2020), тривалість півтори години. Екскурсії стартують щодня, крім понеділка, в 11:00, 13:00 і 15:00. Реєструватись треба по телефону, записатись заздалегідь не можна, і це найбільша незручність – щоб потрапити в неділю на конкретний час, треба було телефонувати в п’ятницю, коли вже всі квитки і бронь готелю на руках з імовірністю їх втратити чи приїхати вхолосту. У підсумку все пройшло без проблем, хоча у відгуках люди жаліються, що одиночок можуть посунути в угоду великим групам. Також цікаво, що б вони робили, якби я так і лишився єдиним бажаючим на свій час.

Після короткого інструктажу групу одягають в каски і через кілька гермодверей заводять у саму шахту. Тут на туристів чекає справжня шахтарська кліть, що зараз спустить їх на 288 метрів нижче поверхні зі швидкістю 4 м/с (вуха закладає як у літаку).

8. На нульовому рівні фотографувати заборонено, і сам не знаю, навіщо раз стиха клацнув. Тому що можу це зробити непомітно, наприклад.

Видобуток солі ведеться з 1880-х років донині, і за цей час на поверхню підняли усього 1,9% покладів. Відвідувачів возять на горизонт, де виробки зараз не ведуться, а поклади відносно бідні, частка кам’яної солі «усього-то» 98%, а на інших доходить до сотні. Цілий рік клімат шахти незмінний, +15 градусів, 60% відносної вологості.

9. У коридорах є декілька барельєфів. Неодмінні чумаки, що катали в Крим за цим цінним мінералом, ще коли він коштував ледь не як золото.

10. Соляна стінка.

11. Коридори уводять вглиб розробок. Стіни, стеля, підлога – все із солі. Здається, ніхто не втримався хоч раз лизнути стіну

12. Візерунки в розрізі породи заворожують.

13.

14. Також добре видно сліди, залишені комбайнами. На зорі роботи шахт видобуток солі був пекельною працею, а зараз все робиться механічно, дешево і швидко. Як побічний ефект, практично померло солеваріння навколо Сиваша і в Дрогобичі, собівартість якого відчутно вища.

15. На наступному барельєфі зображений гном. Давні людські уявлення, що під землею мають жити ці істоти, у такому місці виглядають цілком логічно. Конкретно цей має власне ім’я – Шубін.

16.

17. Черепашка і барельєф «Соляної симфонії» перед її входом. Так називається спелеосанаторій, розміщений на цьому ж горизонті. Його рекламують протягом усієї екскурсії.

18. На Донбасі не обійтись без пальми Мерцалова, тільки тут вона соляна, звісно ж.

19.

20. Далі коридор уводить в музей з не надто цікавою експозицією.

21.

22. Ще один абориген.

23. Герб міста. До речі, сучасну назву воно отримало в 1991 – його мешканці забажали декомунізацію задовго до того, як це стало мейстрімом. Попередня назва була Карло-Лібкнехтівськ, прости, Господи.

24. Присутня підземна капличка, а на одному з діючих горизонтів має бути повноцінна церква.

25. Давнє знаряддя, що в цьому середовищі іржавіє дуже швидко.

26. Розмаїття продукції підприємства.

27. І конкуренти (партнери?) також представлені. Ніколи не бачив таких упаковок у продажу.

28. По мірі проходження коридорів ми непомітно спускаємось із мінус 288 до мінус 300 метрів від земної поверхні і нарешті потрапляємо в акустичну камеру 41-біс – кульмінацію всієї екскурсії.

29. Йолка у липні? Чому б і ні.

Розмах камери вражає. Із її розмірів я запам’ятав тільки висоту – 27 метрів, тобто 9-поверховий будинок. Тут проходило кілька симфонічних оркестрів, акустика соляних стін дозволяє це робити на ура. У 2003 році вперше у світі в цій камері було запущено повітряну кулю(!) під землею.

30. Можна пограти в футбол на глибині 300 метрів.

31. Просто побродити, насолоджуючись незвичною атмосферою. У цей момент, звісно, шкодував, що для зйомок при такому освітленні у мене не годиться ні фотоапарат, ні кривизна рук.

32.

33. Можна погратись з тінями.

34. Я власною персоною:

35. І так далі. У відгуках чомусь часто згадують, що сіль дозволено виносити з собою, хоча не розумію, нафіга Простіше таку ж купити в супермаркеті під домом.

36. Над «вхідною» стінкою камери розташовані якісь приміщення, недоступні для рядових екскурсантів. А так за ваші гроші можна домовитись про всякі індивідуальні заходи.

37. На одному з балкончиків запримітив древнього ящера.

38. Інша суттєва стаття доходів місцевих – продаж соляних ламп, які в наявності як у організаторів екскурсій, так і просто у місті.

39. Ну а нам залишалося тільки взяти чаю та подивитись короткий фільм з історії Соледару. Як і все інше – вперше на глибині 300 метрів. Після чого та сама раритетна кліть підняла нас назад у сонячний спекотний світ. Але вражень від цієї екскурсії залишилось багато, і заради неї дійсно було варто їхати більш ніж через половину країни.