Літо південного краю

Словом, «херсонський» варіант так і залишився єдиним адекватним, і наприкінці липня я нарешті втілив його у життя. Причому, як на мене, цілком вдало, а по проходженні інкубаційного періоду можна буде сказати більш впевнено Але думаю, за цей час я його знову обнулю.

Детальніше писати про побачене я планую вже скоро, розпорошуючи між тим, що накатав у червні та липні, ще сам не знаю у якому порядку. А поки кілька слів про Херсонщину у загальних рисах. Типово для України, вона страшно недооцінена і часто несправедливо сприймається суто як море + степ, де немає чого дивитись.

Справедливості заради варто сказати, таки море притягує сюди найбільше людей, і це другий регіон після Криму, що має вихід до обох наших морів. У обох із них при нагоді я поплавав, і у Дніпрі для трійці, так що в цьому плані теж все в порядку.

Але не пляжами єдиними. Херсонщина вражає розмаїттям природи, тут знаходиться два із чотирьох українських біосферних заповідників. По-перше, поза всякою конкуренцією Асканія-Нова, де треба мати вдачу потрапити на виїзд у степ, що залишає по собі найбільше вражень.

По-друге, Кінбурнська коса, як частина Чорноморського біосферного заповідника, із заходом у сусідню Миколаївщину.

Мінусом цих локацій з точки зору туриста є складність, як туди добратись (як і наш транспорт в сукупності з дорогами залишається головним мінусом подорожей у будь-яку частину України). Але дещо можна знайти і самотужки. Водоспади у степу? Та будь ласка:

Окремо варто відзначити рожеві озера, які встигли стати інстаграмною бімбою за добрий місяць до моєї відпустки, так що таким ексклюзивом уже нікого не здивуєш. У своє виправдання можу сказати, що гуляв по схожим місцям ще під Євпаторією за декілька років до того, як це стало мейнстрімом. Цього ж року думав дістатись озер у травні, але в підсумку в травні можна було з’їздити тільки нах#й або у відро, як пам’ятаєте. Та тут це навіть виявилось на краще, бо тоді б я спіймав облизня, найпевніше, – «рожевіти» вони починають десь з другої половини червня.

У підсумку я побував на двох озерах, і це ще не все, що там є. Але відчуття дитячого захвату, думаю, у мене не пройшло би і після десятого разу.

Як і залишилися непобаченими немало інших локацій. Джарилгач і Станіславський каньйон (він же «Херсонські гори»), Дніпровські плавні і Тендерівська коса… сюди ще буде за чим при нагоді повернутися. Не був я і в Олешківських пісках, точніше, у заповідній частині, куди возять всіх туристів, але це не проблема, бо ця пустеля має загалом сім арен, є з чого вибрати.

Любителям архітектури тут теж буде що зацінити. По-перше, мова про сам Херсон, центр колись в рази більшого регіону, ніж нинішня область. Саме місто переживає явно не найкращі свої часи, тому місцями залишає неоднозначне враження, але лоску колишньої столиці півдня тут досі більш ніж достатньо.

Та можна навіть бути усього 68 років віку і при цьому теж мати яскраве старе місто, що демонструє Нова Каховка.

Вона ж стала взагалі одним із головних приємних відкриттів. Місто, у якому я із задоволенням завис на три дні, як просто прогулюючись його вуличками та парком, так і досліджуючи цікаву агломерацію навкруги. На противагу молодій архітектурі Нової Каховки, на протилежному березі Дніпра можна знайти середньовічну вежу:

Поселення шведських та німецьких колоністів:

І ось ця дерев’яна скромняга в своєму роді теж унікальна.

Завершальним акордом поїздки стало так само недооцінене Запоріжжя, яке не тільки заводи і гопники (хоча що є, то є), і навіть не тільки Хортиця, а й дуже красиве місто саме по собі, що виросло на спайці кількох строкатих та несхожих одне на одного поселень.

Але Хортиця все одно тут номер один.

У підсумку 11 днів, 14 відвіданих місць, міст та сіл, а скільки ще всього чекає своєї черги. Тепер можна вклинюватись назад у роботу і мріяти про осінню відпустку. Сподіваюсь, хоча б на той момент у нас буде більший вибір куди поїхати як в Україні, так і за її межами. Бо з моментом приходу сезонних інфекцій на додачу до того, що вже маємо зараз, усе виглядає поки не надто оптимістично.