Стрийські околиці. Частина перша і поки єдина

Мій шлях пролягав до скельного монастиря у селі Розгірче, яке близько до траси та залізниці, але потрапити звідси до нього можна тільки пішки. З’єднуючою ланкою між селом та цивілізацією виступає оригінальний пішохідний місток, прокладений поверх двох труб – нафтової та газової.

Довжина його 400 метрів, спочатку через ліс, потім над Стриєм (тим, що річка). На зворотньому шляху якраз на містку я втрапив у зустрічний потік немісцевих туристів, яких підігнали цілий автобус.

Помутніла після дощу річка, але видно, що вона може розливатись куди ширше.

Нарешті нормальна стежка.

Першою стає видною церква. І треба ж було так вгадати для неї місце, що при висоті не надто більшій за звичайні хати вона звідси виглядає єдиною будівлею села:

Минаємо джерельце мінеральної води, насиченої сірководнем.

Зблизька церква (1888 чи 1910 року) ну дуже типово галицька, ще й найбільш стандартного сірого кольору.

Сільрада:

Розгірче – село ще не карпатське, тому дивитися там особливо нема чого, хіба крім фауни.

Сонний-сонний день:

За селом треба подолати невеликий підйом по лісу (я упорався в капцях). Типи живності навколо стають інші, а комарі там – що ведмеді.

І ось вона, мета:

Офіційно пам’ятка зветься «Відслонення Вигородського пісковика з руїнами старовинного монастиря і печери О. Довбуша», так ось.

Тут були знайдені сліди городища віком ще до нашої ери, а печерний монастир існував орієнтовно з 13 ст. Він давно не діє, і в цій абсолютно безлюдній тиші серед лісу спершу було моторошно побачити печеру з силуетом тіла та свічками.

Ось так, ніби й близько нікого нема навкруги, але свічки зранку хтось оновив, ну а ікони живуть тут постійно. Ця печера використовувалась ченцями як житло.

Скеля ззовні просто фантастична, із усякими виступами, а надто рисунками і написами, від язичницьких часів до 21 століття.

На другий рівень ведуть сходи, настільки відполіровані й круті, що осилив туди залізти лише босим.

Верхня печера виконувала роль церкви. Тут ніхто не палить свічок, але так само є ікони і тисячі написів, серед яких, на жаль, найбільше виділяються сучасні.

Можна також піднятись на «дах» монастиря, звідти хороші краєвиди.

Розгірче знову вгадується за церквою:

Вдалині видно село Нижня Стинава по інший бік траси.

Церква у Нижній Стинаві дерев’яна, 1919 року. До неї звідси по прямій менше 4 км.

Від монастиря хутенько повернувся на трасу, де невдовзі заскочив у автобус вбік Стрия, настільки переповнений, що дизель-поїзд у порівнянні з ним здавався раєм. Тим не менш, вистрибнув із цього пекла майже де хотів, біля приміського села Дуліби, яке збирався подивитися у парі із сусіднім Грабівцем (чув, стрияни кажуть на нього «Грабівці»).

Із цього села, яке далі від траси, і почнемо. Майже все цікаве зосереджено в символічному центрі, де присутній народний дім, пам’ятники Шевченку та провідникам ОУН. На їх постаменті викарбувано маленький вірш:

Як Лопатинський з-за кордону
У рідний край, у Львів вертав
І ніс він думи про повстання,
Тоді чекістам в руки впав
Їх вів Васильків – знав дорогу
І перший в бою він упав…
Упала Зена край дороги
Медвідь гранату готував.

Тут же +1 дерев’яна церква в колекцію (Різдва Пресвятої Богородиці, 1923). У списках пам’яток не значиться.

Як вертатись із Грабівця убік великої дороги, добре проглядають околиці. Сучасна церква і багатоквартирні будинки – не Стрий, а Дуліби, які на краю великого міста самі поступово набувають міських рис.

Також видно головну пам’ятку, заради якої приїхав у ці два села:

Але спочатку заглянув на ще одне місце у Грабівці, позначене на навігаторі як німецький цвинтар. І дійсно є такий:

Поховання датовані 18-20 століттями, а «німцями» тут називали австрійців, звісно ж.

 Слов’янське кладовище по дорозі в Дуліби.

Тутешні поля ніби й такі ж, як по всій Україні, але на горизонті синіють гори:

Можна і очманіти від цієї краси.

Головною пам’яткою Дулібів є велика дерев’яна церква при цвинтарі на околиці села.

Вона відносно молода (1921), спроектована Василем Турченяком – майстром-самоучкою із Делятина, і яка ж при цьому гармонійна, досконала і яскраво гуцульська:

Звично для сільських храмів, поза часом служби вона зачинена, і конкретно у даному випадку це привід засмутитись. На внутрішнє різьблення та вітражі я б глянув із задоволенням.

На цьому все, із Дулібів неспішно почалапав до Стрия: знову на електричку, але вже у протилежну сторону.

Окрім іншого, при нагоді обзавівся контактами автостанції «біля Епіцентру» і пофоткав розклади приміських автобусів. Так що на наступний раз буде змога підготуватися до огляду стрийських околиць ще краще. Звісно, якщо цей наступний раз узагалі відбудеться.