We belong to sea

Трішки арт-наркоманії для затравочки:

Уже й забув, як непросто і не скрізь можна пройти до води. Цілком реально заблукати в тупиках і лабіринтах вулиць. Але ось нарешті вільний простір і попереду мета:

На схід сонця я так чи інакше не встигав, але й нестрашно, бо виповзло воно прямо в хмари.

Ще ближче:

І ось нарешті море. Трішки візуального екстазу перед непростою поїздкою.

У хмарах і березневому тумані розчиняються прибережні висотки.

Трохи пройшовся і містом, благо, Одеса вміє радувати деталями.

Хотів потрапити на Карантинний узвіз, а попутно відкрив для себе інший узвіз – Деволанівський. Він такий… словом, такий, що перпендикулярні вулиці воліють проходити над ним на відстані:

Певно, то найбільш контрастна та трешова вулиця Одеси. І це хвилин за п’ять ходу від центру!

Але є тут і воістину геніальний шедевр:

На Карантинному узвозі хотів побачити серію шикарних монохромних графіті, які пропустив під час уже давнього першого візиту. На жаль, за ці роки їх добряче попсували куди більш примітивною мазнею, тегами і рекламою наркоти.

А яка була краса. Україна вцілому потворна, бо її мешканці іншого й не заслуговують.

Рідко де ще не встигли зіпсувати.

Мешканець узвозу:

І ще пару картин:

Вечір наступного дня. І знову до моря – знайомим провулком, повз розмальовані трансформаторні будки і канатну дорогу, що поки простоює у передчутті нового сезону. Ще раз послухати в абсолютній темряві гомін хвиль і вертатись назад, углиб великої землі…