Багатоквартирний палац і таємнича станція

Із Іллінців до села є штук п’ять на день автобусів, але ймовірність їх відправки за графіком досить низька (згідно з bus.com.ua). Напряму з Вінниці можна їхати дашівським автобусом до села Паріївка, звідки треба пройтись ще чотири кілометри. Цей варіант я і обрав.

По мірі наближення у ранковому тумані все чіткіше проступали обриси села. А дорогою активно бігали вантажівки з буряками, так що їх аж запах у повітрі стояв. Благо і в Іллінцях, і в Бабині цукрові заводи працюють, і для них був якраз гарячий сезон.

Прибувши до села, найперше іду шукати панський маєток. Традиційно він будувався коло води, а саме ставка. Ставок у Бабині великий і в центрі, не оминути ніяк.

На вході до колись панського парку зустрічає явно дореволюційна хатинка, що найпевніше виконувала роль якогось флігеля чи сторожки.

А також старовинний мур із радянськими воротами.

Палац, що сховався у глибині парку, збудований в 1863 році і належав Ярошинським. Потім його перетворили на багатоквартирний житловий будинок, і зараз тут так все по-домашньому: з килимами на балконі й супутниковими тарілками.

Попри те, що він давно втратив первісне призначення і місцями трохи облізлий, екстер’єр зберігся непогано. Видно, що це саме палац, вигадливої несиметричної форми. А все ж цікаво, як вони його змогли перепланувати під квартири, особливо в плані вбиралень.

Собак у дворі, на моє щастя, не було, але один пильний абориген все ж запримітив чужака.

Парк при маєтку повинен був мати якийсь ландшафтний стиль, зараз то все втрачено. Але восени він все одно виглядає казково.

Ну а далі треба йти аж на східний край села, де перпендикулярно головній вулиці проходить залізнична лінія. На цій лінії зберігся вокзальчик, і якщо палац в Інтернеті більш-менш є на фото, то це – взагалі майже повна терра інкогніта.

Станцію «Дашівська» було відкрито у 1913(1914?) році, тоді ж з’явився цей маленький красень. Він не унікальний, а типовий, подібна станція є в сусідніх Сороках і ніби зустрічаються ще десь на лінії Київ – Ковель. Але це ніскільки не зменшує його історичної цінності і приємного відчуття знахідки незвіданого для мене.

Ця залізнична гілка геть маленька, є відгалуженням від станції Оратів. Тупикова станція «Сороки» діє як вантажна, а от «Дашівську» закрили (законсервували). Також не використовується лінія від вокзалу до Бабинського цукрового заводу.

Вокзал і ще одне станційне приміщення також облаштували як житлові будинки. У дворі був один з мешканців, добрий дядько, з яким можна було і парою слів про долю станції обмовитись, і він навіть пса притримав, щоб я міг сфотографувати з тилу:

На багатьох картах це місце позначено як окреме селище Дашів (яке не варто плутати з однойменним великим смт). Підозрюю, що мешканці станції і складають усе населення цього селища.

Шикарний дерев’яний декор:

А потім треба було вертатись назад. Попутно додивлявся, що ще цікавого є у Бабині. Церква нетипової архітектури і від початку, певно, була чимось іншим:

У 1915 р. коштом Ярошинських почали будувати шпиталь. 1919 року його перетворили на школу, якою він є і донині.

Ще один старий будинок:

От чого, правда, не вистачає жителям Іллінеччини, то це співчуття до пішоходів. Усі чотири кілометри назад до траси я так само чесав пішки, так і не зловивши жодної попутки. Тому на самі Іллінці залишилось набагато менше часу, ніж розраховував.