На спомин

П’ять років із дня, після якого лишалось тільки мовчати. П’ять років, щоб забути – цього виявилось геть мало.

Але все ж поступово спогади про Острів стираються з пам’яті. Залишається хіба безглуздий жаль, з роками стаючи все більш безглуздим – за неправильно витраченим часом і можливостями, за людьми, відірваними на півслові, які досі навряд чи згадають мене в лице.

І за місцями, які за майже три роки встигли стати своїми, «особливими». Якби спитати самого себе, якого з-поміж них не вистачає найбільше (а важко вибрати, коли їх десятки), я б вибрав, мабуть, все ж Євпаторію – усю, повністю.

Певно тому, що саме її я так і не напився сповна; якщо розібратись, не залишився навіть на жодну ночівлю, максимум на один день чи проїздом. Тоді ж думалось, що завжди встигнеться: автобуси з Курортної автостанції Сімферополя бігали цілий день, 20 гривень за проїзд і 80 хвилин в дорозі. Але ж цього всього було мало, так мало хоча б для цілісних особистих спогадів.

У альтернативному світі, де у кожного є шанс виправити свої помилки, все було б інакше. Тоді варто було б абстрагуватись від гівняного кримського сервісу і взяти кімнату в готелі, хоча б на тиждень (а за ним іще один… і ще…). Адже то тільки здається, що можна все розпланувати, розрахувати й побачити в місті віком більше двох тисяч років.

А потім тільки знову ступити на його древню стражденну землю, і далі воно якось все самою складеться. Ходити вузькими, суцільно забудованими глинобитними вуличками, точно як десь на Близькому Сході, аж доки не навчитись орієнтуватись у них навпомацки. Проїхати із кінця в кінець всі маршрути трамвайчиків, вузькоколійних і раритетних, тому так схожих на вінницькі. І обов’язково – маршруткою №6, добрий шмат шляху якої проходить просто понад пляжем.

Раз-по-раз віднаходити тендітні невагомі вілли і сурові вікові храми, у яких близько одне від одного умудрялись миритись такі різні татари, караїми, вірмени і всі інші, чиїх імен вже ніхто не назве. Смакувати звучні ненашинські топоніми, що їм якимось чудом удалось вижити в радянській окупації та стандартизації.

І так чи інакше вертатись до моря, шукати невідомі туристам кав’ярні і точки, з яких зручно стрічати світанки й заходи сонця, або й просто спостерігати за нескінченним змішаним ґвалтом мартинів, лебедів та голубів. І зрештою вибиратись на схід, через залізничні колії, повз старі окописька з порослими мохом темно-сірими пам’ятниками – до величезного солоного озера, настільки солоного, що його вода місцями не синя, а криваво-червона.

Я ніколи тебе не забуду.

Я ніколи не перестану проклинати тих, хто тебе забрав.