Гайсин – таємне сховище українського модерну

Традиційно розпочну огляд здалеку, з околиць. Аж настільки здалеку, що із сусіднього села Куна, де у мене був відмічений старовинний костьол.

Храм св. Яна Непомуки виник при монастирі капуцинів, освячений у 1825 році. У радянські роки його перетворили на склад. У наш час видно, що намагались відновити, але щось пішло не так. Пишуть, що приход складав аж 12 чоловік і остаточно все заглохло після відкриття нового костьолу у Гайсині.

Фрагментами навколо є й інші руїни, що нагадують про колишній монастир. Чого тільки варті оборонні стіни в півтора метри завтовшки.

Щось цікаве і закинуте через дорогу від храму:

А от будинок культури в порядку.

І православна церква також.

Так як подільський принцип «бачиш річку – гати ставок!» тут теж діє на 100%, спускаємось до водойми.

Ні, це не скульптура

Від ставка добре видно значну частину Куни, де особливо виділяється церква.

І верх костьолу видно. Поки що…

Рибалка уполював рибку. Фото вийшло розмите, дуже вже він шустро із нею драпав

Із Вінниці у Куну можна дістатись автобусами, що ідуть на Ладижин, а із Гайсина є приміський маршрут №3.

Сусіднє село Мар’янівка:

Добираюсь нарешті до міста, де на перехресті головних доріг мене зустрічає бичок.

І ось він, цей загадковий і чомусь нікому нецікавий Гайсин. Почнемо з вулиці Соборної, де одразу привертає до себе увагу 2-поверховий дерев’яний багатоквартирний будинок. Не таке вже й часте явище, особливо на Поділлі:

Через дорогу – новий витончений костьол. Думаю, можна навіть назвати його неоготичним (але чи це не він поховав свого побратима в Куні?)

Далі лікарня, а оце вже чудовий дореволюційний модерн. Над входом світлою цеглою було викладено «Земская больница».

У тому ж стилі виконаний пункт переливання крові:

Гайсинські хлопчики на пішохідних переходах такі ж, як у Вінниці, тільки салатового кольору, а не помаранчевого.

Покровська церква, видно, сучасна:

А це військкомат, раптом що:

Вертаємось на основну магістраль, вулицю 1 Травня. Тут є просто бомбезний будинок школярів та молоді, колишній особняк Літваковського.

Навпроти нього – масивний корпус школи №7, історично гімназії початку 20 ст.

У колишньому будинку директора гімназії краєзнавчий музей.

З’явився він стараннями ветеранів Міноборони України, що відчувається.

Центральна площа Миру, тут все класично. Помпезний будинок культури, якісь дошки пошани, багато відкритого простору.

А от із цікавого ще консервний завод, наприклад. Адміністративний корпус 1895 року:

Наглядний приклад, як історичне й красиве намагається скинути сіру шубу:

Найгарнішим у місті є відрізок вулиці 1 Травня, де вона перестає бути головною магістраллю і відгалужується у північно-західному напрямку. На цій ділянці зберіглась ледь не суцільна забудова класичного повітового містечка.

На фасаді цифри 1913, але щось відреставрували його по самі гланди:

Іще будиночки:

Своєрідним вінцем вулиці є Гайсинська міська рада, за виглядом цілком тягне на маленьку ратушу. Тільки нинішній колір якийсь надто агресивний.

Із західного кінця вулицю замикає колишній Гранд-Готель 1905 року, зараз підприємство ГайсинГАЗ.

Акуратний будинок нотаріуса поруч із готелем:

Перпендикулярно до них – класична сталінка 1955 року.

На просторі між ними утворилась площа 1 Травня, по-радянському велика й незатишна – тупо шмат землі, укатаний в асфальт. Але загальний вид від неї все ж хороший:

Іще одна пам’ятка архітектури знаходиться осторонь, на вулиці Хмельницького. Зараз це відділ статистики, раніше особняк Шпильберга.

Далі в цю сторону Гайсин закінчується. Його межею виступає річка Соб, через долину якої перекинуто міст у напрямку Немирова та Вінниці.

На відрізку траси, паралельному вулиці та площі 1 травня, є ще пару старих будинків:

На цьому все, але і цього всього з головою вистачило, аби Гайсин мені сподобався. А за співвідношенням очікування/реальність узагалі став однією з головних несподіванок року.