Верхівка і Тростянець

Раритетний колгосп у Новій Ободівці. Цікаво, хто був на другому постаменті.

На сторожі.

У Малій Стратіївці асфальт закінчується і починається бруківка, місцями просто жахлива. Забігаючи наперед скажу, що більшу частину дороги назад мені вдалось автостопнути, але на це не варто гарантовано розраховувати. Машинами тут намагаються зайвий раз не їздити.

Автобусна зупинка, видно, що користується популярністю.

Верхівка зустрічає вишуканою 5-банною церквою 1884 року, що потопає у зелені. Церква – не тільки одна з окрас села, а й орієнтир. Після неї нам у перший поворот наліво.

Колонне:

Проходимо повз ставок на Берладинці, що є вірною ознакою близькості маєтку.

З водою у них якась біда.

І майже одразу – краса, заради якої варто пертись півтори години під пекучим сонцем. Але це ж і не палац ще, а тільки в’їзна брама.

Верхівка заснована орієнтовно у 1600 році. У кінці 17 ст. село було подароване Потоцькими Ієроніму Собанському, про якого я трішки розказував в замітці про Баланівку. По смерті Ієроніма Верхівкою володів його син Станіслав.

Зараз це територія сільськогосподарського технікуму, який підтримує в належному стані не тільки палац, але й парк навколо. Фантастика посеред подільського бездоріжжя і безлюддя! І як це контрастує з Ободівкою, яка має куди більш вигідне положення.

Ні Ієронім, ні Станіслав у Верхівці нічого не будували. А от сини останнього, Генріх та Вітовт, у 1894 році зводять еклектичний палац. Стараннями працівників і учнів технікуму ми досі можемо його бачити.

Ті, хто відвідував село раніше, пишуть, що він зробив би честь і якій-небудь Франції, а не тільки Вінницькій області. І я цілком з ними погоджуюсь.

Всередині палац поділявся надвоє, бо мав двох окремих братів-власників. Входів теж парна кількість, по два на кожного. Вітовт і Генріх жили холостяками, просто жахали селянок, без жодних зобов’язань, але за нагороди, і усім все подобалось. Отак ліберально у них було.

Головний фасад охороняють лицарі.

З задньої сторони все утопає в зелені (особливо в клятій кропиві).

Брати Собанські користувались повагою серед селян і при більш вдалому збігу обставин могли б і виплутатись в роки більшовицьких заворушень. Але допустили фатальну помилку, коли в 1919 році виїхали у Волочиськ, до свого приятеля Леона Ледаховського. Там їх усіх дружно і розстріляли, такі справи.

Квадратна вежа стоїть по діагоналі від круглої, таким чином, з кожного кута палац має свій неповторний вигляд. Ще раз подякуємо людям, які підтримують його, як можуть, і вертаємось назад у Нову Ободівку, до траси.

Лелек тут тьма, але оці найвинахідливіші – облаштували гніздо просто на вершині обеліску біля зупинки.

Із Нової Ободівки уже культурно вертаюсь у Тростянець – смт і райцентр Вінницької області. Таке уточнення потрібне, бо в Україні Тростянців, якщо вірити Вікіпедії, 1 місто, 1 смт, 17 сіл, 1 селище і 14 річок

На відміну від навколишніх сіл, Тростянець на сьогодні не має жодної пам’ятки архітектури чи хоч якої туристичної відомості. Тим не менш, у містечку я вискочив на першій же зупинці, щоб прогулятись ним пішки. Бо вже бачив його з вікна автобуса і впевнився, наскільки воно акуратне й файне.

Уквітчані вулиці.

Уквітчана селищна рада.

Ставок на річці Тростянка (вона ж Тростянець, вона ж Недотека).

Банда.

Апофеозом містечкової доглянутості є свіженька центральна площа, яка просто ламає всі стереотипи про селища міського типу, як щось депресивне і нецікаве.

Виявляється, і в нашій реальності можна творити прекрасне навколо себе, а не жити в лайні, киваючи на попередників чи ще когось там.

Милота:

У парку між площею та ставком ще тривали роботи, отже, скоро там стане іще гарніше.

І от тільки церква через дорогу якась геть ніяка.

Якщо пройтись вулицею від площі, знайдемо ще одну церкву, більшу й симпатичнішу.

Храмовий дворик:

Вид на південну околицю за ставом.

Ідемо до автостанції.

Іще одна акуратна площа з фонтанчиком по дорозі:

На виїзді з містечка починається промзона, яка теж має який свій суровий шарм, воно все ще й діюче, як на диво.

Єдиний помічений мною мінус Тростянця, це відсутність власного перевізника. Внаслідок цього треба втовпитись у прохідні автобуси з Бершаді, Чечельника чи Ольгополя, тому у вечір вихідного виїхати буває важкувато. Але того дня врешті-решт усе завершилось благополучно.