Із Немирова в Тиврів дуже незвичним шляхом

Так довго планована і все одно з великою долею імпровізації велопоїздка між двома райцентрами, головним чином берегом Південного Бугу. Тож запрошую вас пройти її також, і сам переживу ще раз із превеликим задоволенням. На нас чекають древні дерев’яні храми Богом забутих сіл, розбиті дороги, що деінде перетворюються на ледь видимі в траві стежки, і, звісно, пейзажі найгарнішої річки України.

Усього активна частина маршруту вийшла такою:

Були нюанси з тим як доперти велосипед автобусом у Немирів, але зрештою все пройшло добре. Сам Немирів я вкотре незаслужено обділив увагою, залишивши знову на пізніше. Усього кілька хвилин дороги на захід і про місто нагадують лише далекі хатки у вранішній імлі.

Для початку заїхав у село Мухівці, заради церкви.

Дерев’яний храм Іоанна Богослова 1880 року обезбашенний, себто позбавлений верху у радянські часи.

Іще в них є щось отаке дивне на кладовищі (наче каплиця, та хтозна).

Із Мухівців вернувся на трасу і поїхав у Воробіївку, яка уже на березі Бугу. У селі для пристойності розворушив усіх собак і заблукав. Довелось героїчно форсувати порослий кропивою струмок, який відділяв мене від наміченого маршруту. Зате надибав дореволюційну будівлю, схожу на млин.

І ось я нарешті коло стартової точки – понтонного місту через Буг (він веде у село Нова Миколаївка, і схоже, то для неї єдина зв’язна ниточка з цивілізацією).

Поруч народ активно готувався до сплаву на катамаранах, ну а мені час обстежувати береги.

Для початку у Воробіївці спустився трошки за течією, де каскади порогів трапляються аж до наступного села.

Там довбонутись як гарно.

Але я все ж планував рухатись проти течії. Тому вернувся до мосту і вирушив на північ, до Стрільчинців. Нормальні люди, щоб туди добратись, робили б петлю через трасу. Але по берегу тягнеться стежка, такий собі короткий авантюрний шлях… І там так прекрасно. Саме ось цей відрізок між селами, там де немає доріг як таких, був найпрекраснішою частиною маршруту.

Водні процедури.

Річка то звільняється від порогів, то знову поринає в них.

Чорногузів там не просто є, а прямо таки непристойно багато.

Найгарніша, як на мене, гряда порогів знаходиться зі сторони Стрільчинців, як проїхати до них під газопровідною трубою. Це просто божественної краси місця, напевно, одні з найгарніших у області. Стільки вже облазив усього понад Бугом, але він усе одно не перестає дивувати.

Вдалині уже видно міст у Стрільчинцях.

Стежка ж спочатку уходить в ліс, а далі тягнеться таким крутим кам’янистим пригорком, що деінде доводилось котити велосипед, аби не вийшло раптом незапланованого купання.

Самі Стрільчинці звідси майже невидимі і лежать нагорі понад отакими схилами.

Замок невідомого власника у стилі бикоко, орієнтовно початок 21 ст.

Пороги у Стрільчинцях:

Перетинаємо Буг через міст. На правому березі річки є самотня сільська вуличка, на якій можна знайти екзотику, а саме дерев’яний млин.

Далі на деякий час залишаю річку, щоб дуже поганою дорогою дістатись наступного села – Канави. У центрі Канави на узвишші є маленька дерев’яна церква, сучасна.

Знане з 1651 року село отримало таку непрезентабельну назву, бо старожили, спускаючись з верхів’їв до річки, говорили «іду до канави». Як і Стрільчинці, воно лежить по обидва береги Бугу, але мосту тут немає, а є ще одна екзотика – паром.

Якщо попередні села відомі тільки кошерним мандрівникам, то Канава позиціонує себе як відомий центр зеленого туризму з розвиненою інфраструктурою.

По факту ж цього всього я не помітив. Якщо до того мені раз-по-раз зустрічались відпочивальники з фургонами чи палатками, то в Канаві тупо пусто. Тільки деінде сміття, як явна ознака того, що тут все ж бувають люди. Ото нагорі – напевно, «Родинне гніздо», осередок зеленого туризму.

От чого у Канави точно не відбереш, то це її краси.

Пороги.

Тихою безлюдною вулицею покидаю село. Зараз там мешкає трохи більше сотні людей. «Як корабель назвеш…»

Затим на мене чекав героїчний ривок у Дзвониху через Колюхів (якщо вірити карті, це на 83 метри над рівнем моря вище).

У Колюхові знаходимо ще одну обезбашенну церкву, Олександра Невського, 1898 року.

Якщо дороги у самих селах більш-менш, то між ними – погана бруківка майже без узбіччя (словом, дупа велосипедиста відчує кожен камінчик). Найкращий транспорт тут і досі ось такий.

Дзвониха – найцікавіше в архітектурному плані із сіл того дня. Тутешня церква, також дерев’яна (Покровська, 1888 рік) найгарніша з-поміж усіх і чудово збережена. Знайти її теж найважче, бо стоїть не на головній вулиці, а в глибинці.

Коло церкви є пару старовинних будівель, гармонійно складених з каменю та цегли.

Як і сусідній Тиврів, Дзониха належала Яршинським. Був тут і класицистичний палац, але давно і сліду по ньому нема. Зате є автентичні стайні Ярошинських, у радянські часи пристосовані під потреби колгоспу. Це могутні і грубі споруди, схожі на замкові укріплення.

Від деяких лишилось зовсім мало…

Інші просто потопають у зелені аж під самий дах.

Сімейство.

Далі – Тиврів. Кінцевий відрізок дороги був справжньою сатисфакцією за всі попередні – ідеальна асфальтівка, що стрімко уходить униз.

Тиврів я об’їздив ще минулого року, тому глянув на нього тільки краєчком ока. Домніканський кляштор помітно відбудовують, от тільки оця золотиста цибулька… Сумніваюсь, що вона тут така була.

Потім – заслужений обід і перепочинок просто на пішохідному містку, благо, краєвиди на Буг тут також шикарні. Затим залишався фінішний ривок на Вінницю. Була сильна втома, яка очікувано і давно забулася, а от всі приємні враження житимуть у пам’яті ще багато років.