Чернівці, але не ті, про які ви подумали

Але не спішіть розчаровуватись, адже тут також є на що подивитись.

Якщо у російській мові назви населених пунктів хоч трошки відрізняються (Черновцы – Черневцы), то в українській – максимум наголосом. Наші Чернівці, про які піде мова, знаходяться на півдні області, у місці злиття річок Мурафа і Мурашка (хе-хе) і навіть трохи старші за свого відомого тезку (офіційно 1392 рік першої згадки проти 1408).

Зараз тут мешкає десь 2,8 тисяч чоловік, що ледь не в 100 разів менше, ніж у Буковинській столиці. Чернівці мають статус селища міського типу, хоча хоч щось «міського типу» тут знайти важко; це, швидше, просто данина багатій історії, ключову роль у якій грали поляки та євреї. Вони залишили тут по собі чималу спадщину, і з нею, переважно, і буде пов’язана ця замітка.

Але залишимо найсмачніше на кінець, а поки що прогуляємось Набережною вулицею. Ну а що, вона справді так називається:)

З протилежного боку річки проглядає Мазурівка – історичне передмістя Чернівців. До неї ми також заглянемо.

У містечку проживає велика католицька громада, що можна помітити хоча б по специфічним капличкам і статуям Божої Матері. Відчуття, ніби заїхав десь на Галичину.

А ще вони тут часто обладнані криницями. І є повно звичайних колодязів, з відкритим доступом для усіх охочих. Просто можна підійти і спокійно набрати води. І ніхто не краде відра і не руйнує цю красу. Неабияка розкіш для нашої реальності.

На окраїну я пішов не просто так, а зі сподіванням побачити там красиві види на Мурафу. І мої надії справдились.

У межах Чернівецького та Могилів-Подільського районів знаходиться регіональний ландшафтний парк «Мурафа», але жодних, хоч приблизних даних де саме, я не знайшов. Можливо, якраз там, за горизонтом.

Навколишні поля радують різнобарв’ям травневих квітів.

А ще Чернівці по праву можна вважати містом екстремальних місточків.

Спустився до найближчого, щоб оцінити його прохідність. Поки роздумував, виявилось, що пара корівок тут не сама, а зі злющим сторожем, і рішення прийшло само собою:)

Попереду на мене чекало ще 3 такі ж містки, бо, як з’ясувалося, Мурафа розділена тут аж на 4 рукави.

Понад берегом річки вертаюсь убік траси та цивілізації. У місцевих качок віп-купальня.

Це вже Мурашка і міст над нею. Цікаво, чи забавляють і місцевих назви їх річок, чи сприймаються як буденність?

За поворотом Мурашка впадає в Мурафу, сховану в деревах.

Вид з мосту.

Трасою вертаюсь убік центру. Місцева футбольна команда відпочиває після тренування:)

В містечку є сучасна православна церква.

Але куди цікавіша за неї церква-ротонда, яка є одночасно усипальницею роду Маньковських.

Маньковські – шляхетський рід, що володів сусідньою Борівкою. А ховали їх тут – де був найближчий костел.

Перед ротондою є щось типу старовинного кладовища, тільки дуже вже підозріло близько стоять надгробки.

Просто суперський, як для такого населеного пункту, дитсадок.

Минувши центр і дитсадок, іду дорогою на ту ж таки Борівку. І за парою двоповерхових будинків, що затуляють весь вид, потрапляю в справжнісінький єврейський квартал.

Євреї осіли тут, ймовірно, ще в першій половині XVII ст., а виїхали, як і всюди, в 80-90-х роках XX ст.

Залишені без власників, їх будинки поступово помирають. Тим не менш, тут ще є на що подивитись.

Ніби звичайний приватний сектор, але атмосфера зовсім інша. Чернівці, напевно, чи не єдині в Україні поки що зберегли автентичний образ єврейського містечка.

Серед цих будівель є і синагога, але я не знайшов її (або не ідентифікував).

На деякий час залишаю єврейське містечко, щоб перейти черговий екстрим-місток через Мурафу і потрапити таким чином у Мазурівку.

Попутно милуюсь річкою та її кам'янистими берегами.

Чернівці залишились позаду.

По цей бік річки євреї залишили інший слід своєї присутності – досить велике кладовище.

 За відсутності доглядачів, воно теж занепадає.

Сторожка на кладовищі.

Окрім цього, біля мосту між Чернівцями  і Мазурівкою є ще пам’ятний знак зі словами:

«27 июля 1941 г. Гитлеровские каратели сбросили с моста в речку Мурафу 12 евреев и расстреляли их из автоматов.

Их души светят нам как звёзды
Всем озаряют путь с небес.
Их дух не сгас в пучине бездны
Судьбою в детях он воскрес.»

Поруч з мостом стоїть старий млин, будівля якого ще, як мінімум частково, використовується.

Внутрішній дворик однієї з супутніх споруд.

Повертаюсь на головну вулицю єврейського кварталу.

Як нескладно здогадатись, в часи румунсько-німецької окупації тут було гетто, в яке додатково заселили кілька сотень депортованих з Румунії євреїв.

На відміну від багатьох інших гетто, у яких практикувались масові розстріли і відправка в табори смерті, цьому пощастило: більшість його жителів дочекалась визволення. Буковинські і бессарабські євреї повернулись на свої землі.

«А чи не наркоман ти часом?»

І ще трошки класичної єврейської забудови.

Нарешті знову вертаюсь в центр, до автостанції та найбільшої місцевої пам’ятки – костелу Святого Миколая.

Костел дуже давній – закладений ще в 1640 році коронним гетьманом Станіславом Конєцпольським, який на той момент володів Чернівцями.

Зараз святиня діюча і в чудовому стані.

Втім, як завжди це у мене буває з костелами, всередину я не попав – було зачинено.

Обов’язкова скульптура Богоматері у дворику.

Костельна кішка тихо причаїлась у квітах поруч, вдаючи, що її зовсім не цікавлять пташки на найближчому дереві.

Наостанок мене трошки здивували на автостанції виписаним від руки архаїчним квитком. Як і взагалі тут чимало архаїчного, такого що потребує негайного порятунку чи оновлення. Дивне відчуття залишило по собі це містечко, прекрасне і скорботне водночас. Величні єврейська та польська епохи відійшли у минуле, і навіть повернення статусу райцентру у 1990 році не пробудило це сонне, але доброзичливе місце. Чи дочекається воно розквіту своєї української епохи?