думки та переживання

Інколи настає такий момент, коли потрібно або рухатися вперед, або взагалі припинити рух. Тоді вже не важливо чого ви досягли, не важливо який рівень довіри чи поваги між вами. Якщо немає руху вперед неможливе подальше існування стосунків. Чому тільки люди по-різному це відчувають? Чомусь одні раніше, інші пізніше. Якби це траплялося одночасно то можливо тоді б не було так багато розбитих сердець чи розтрощених мрій. Неможливо відчувати таке...

Так погано на душі, хочеться щоб близька людина була поруч, підбадьорила. А вона ставиться до тебе не серйозно, не відчуває тебе і твоїх переживань. Так важко знати що вас в цих стосунках не двоє, в них є тільки ти... ти одна. Ти будуєш їх і за себе і за нього, а він тільки дивиться і сміючись виймає з тієї недобудови бережно укладені тобою камінчики, а ти і далі намагаєшся щось робить... дарма.

Ти хочеш витягти з нього взаємність, ти хочеш змусити його відповісти на твої сокровенні питання, а він тільки жартує, він не серйозно до цього ставиться. А ти все намагаєшся, хочеш наче плоскогубцями повисмикувати з його душі ті дорогі для тебе слова, ту ніжність і ласку. А він не хоче, взагалі не хоче.

Ти намагаєшся бути щирою, розповідати все: свої думки, переживання. А в відповідь тобі звучать такі банальні речі, про які ти давно знаєш. Чому ж так, чому близькі люди не хочуть бути щирими, чи може вони не вважають себе близькими тобі. Як хочеться знати думку людини, як хочеться якоїсь душевної близькості, вона тобі вкрай необхідна, а її немає...