Дороги й долі сходяться в Донбасі

На гостину до газети “Україна козацька“(м.Донецьк) ДОРОГИ Й ДОЛІ СХОДЯТЬСЯ В ДОНБАСІ Відомий український письменник, лауреат Всеукраїнської літературної премії імені І.Нечуя-Левицького Іван Омелянович Білий завітав до редакції напередодні свого 70-річчя. У цій творчій людині якимось поетичним дивом органічно поєднуються гостра принциповість і теплий ліризм, непоступливість і відвертість. У долі пана Івана переплелися сива історія та невизначене сьогодення України, мальовниче Полісся і суворий Донбас, чорнобильський біль і донецький степ. Тож і розмова наша була відвертою і в якійсь мірі повчальною. - Кажуть, що витоки кожної творчої людини слід шукати в її дитинстві, сім’ї, на малій батьківщині… - Так воно насправді і є. Певен, що без цих складових я, як поет, письменник, особистість не відбувся б. А народився я в березні 1942 року – серед десятьох сестер і братів був наймолодшим. Жили нужденно, батька після війни запроторили на кілька років до в’язниці – за те, що він, голова колгоспу, дав селянам на трудодень якісь там грами хліба… Повернувся додому – став конюхом. Наше мальовниче поліське село Чистогалівка затишно вмостилося навколо однойменного, тоді ще живого озера, де ми, дітвора, плавали на човнах, рибалили, пізніше катали дівчат. Згодом я напишу про це немало теплих рядків. Повоєнне дитинство було нелегким, але згадую про нього сьогодні все ж як про найсвітліший час свого життя. А образ доброго і мудрого коня назавжди посів у моїй подальшій поетичній творчості чільне місце, адже я був босоногим пастушком колгоспного табуна. Разом із братом і хлопцями-ровесниками випасали коней на росяних поліських луках… На жаль, все це залишилося сьогодні лише у спогадах: після чорнобильської аварії моє рідне село, що було розташоване за п’ять кілометрів від її епіцентру, назавжди стерте з лиця землі… Але не з моєї пам’яті!... - Як сільський хлопчина потрапив до робітничого Донбасу. Як відбився такий географічний і соціальний перепад у подальшій долі і в майбутній творчості? - У повоєнні роки було модно і престижно по всіляких путівках виїздити з села саме в шахтарський край. А ще у мене, юнака, було величезне бажання вирватися із замкненої колгоспної кабали на простори світу Божого, скоріше стати на ноги. Отож у 1958 році, після закінчення сільської школи, приїхав у Донецьк. Тут закінчив будівельне училище, працював слюсарем, пройшов школу монтажника на зведенні коксохімічного заводу в Авдіївці. А свої перші вірші я почав писати ще у восьмому класі… - Та все ж Ваша впевнена творча хода розпочалася саме на Донеччині. Які, з відстані часу, можете назвати здобутки на цій нелегкій дорозі? - Ще петеушником звів мене донецький критик Андрій Клоччя з молодими українськими поетами. Дуже допоміг мені своїми порадами Олег Орач, майбутній автор знакового вірша «Не могили в степу – запорожці на чайках пливуть». Після армійської служби навчався на філфаці Донецького державного університету. Ще студентом випустив свою першу поетичну збірку «Досвіток». Відтоді у мене вийшло чимало книжок, як віршів, так і прози, але та, ластівка – найдорожча. Маю журналістський стаж – декілька років редагував шахтарську багатотиражку. Жив і трудився серед гірників. Вважаю, дещо пізнав з їхньої нелегкої земної і підземної долі. Тривалий час був відповідальним секретарем журналу «Донбас», п’ять років мав цю ж посаду в Донецькій організації Національної спілки письменників України. І звичайно ж – писав. Сьогодні у моєму творчому доробку – ціла низка різножанрових творів, у тому числі і для дітей. Це, зокрема, підручники «Сходинки», «Сходинки-2», які неодноразово перевидавалися у Донецьку та Києві. Приємно, що не оминули мою творчість і літературні відзнаки, премії, хоча все це відносно… - Над чим працюєте сьогодні. Що у планах? - Буквально днями вийшла поетична збірка «Подих нічної води», на черзі – «Вибране». Майже готова до друку книжка дитячих оповідань «Рідні вогники». Триває робота над спогадами «Зарубинки», адже у моєму житті зустрічалося стільки непересічних людей, були цікаві зустрічі, пам’ятні події. Співпрацюю з кількома літературними періодичними виданнями. - І наостанок традиційне запитання нашої газети: Ваше ставлення до сучасного козацького руху в Україні, його місця і ролі в національному відродженні? - Ще в дитинстві чув від старших немало цікавих оповідей про сиву і славну козацьку давнину. Батько, пригадую, якось говорив, що ми – нащадки козацького роду. У зв’язку з цим чую іноді, чи не родич я далекий кошового отамана Сидора Білого. Мабуть – ні, а втім, хтозна, всі ми на цій грішній землі Адамові діти… Змалку знаю і люблю щиру козацьку пісню. Якщо є відповідний настрій, то й заспівати в гарному товаристві приємно. У своїй творчості також не оминаю цю тему. Ось і в добірці, що вам пропоную, є «козацький вірш». До сучасного ж козацького руху моє ставлення таке: відкидаю всіляку «шароварщину», а підтримую духовне, якщо хочете, фізичне відродження-гартування моїх співвітчизників. Певен, що цій справі допомагає й ваша газета, передплатником і постійним читачем якої я є. Без перебільшення, надрукуватися у такому престижному патріотичному виданні – велика честь. Тож бажаю редакції «України козацької» подальших творчих успіхів! - Щиро дякуємо. І сердечно, по-козацьки, вітаємо з ювілеєм. Хай щастить Вам, пане Іване, і будьте ще довго на творчому коні! Розмову вів Юрій ДОЦЕНКО, заступник головного редактора газети “Україна козацька“(Донецьк)

Фото: Український письменник Іван Білий

На озері дитинства Чисте Гало, що висохло після атомного лиха… Розмова з письменником в редакції «УК»