Василь Єрошенко

 Хіба не схожі й ми на цей останній листок? Хіба не стали й ми такими самими зів'ялими листочками на могутньому дереві життя? О, як жаль нам було цього са­мотнього листка,— адже ми й самі були такі ж безталан­ні й сиротливі.  А він, здавалося, промовляв до нас: «На­віщо я ще тримаюсь на цьому дереві? За все своє життя я не любив нікого, крім себе самого. Єдиною моєю метою було утриматися на цій гілці, і ось тепер я лишився зов­сім одинокий, сумний, незігрітий і тихо в'яну від думок про те, що, не зробив у житті нічого корисного, нікого не любив, бо думав завжди тільки про себе...»

Ми стояли непорушні й мовчазні. Сухий листочок, кружляючи, упав мені на капелюх, і я приніс його до­дому.

В довгі холодні ночі,— осінні, самотні, безсонні, коли, ховаючи обличчя в подушку, я намагався стримати го­лосні ридання і стогін гіркий за зруйнованим кораблем щастя,— переді мною з'являвся сухий, зів'ялий листочок і починав розказувати свої оповідки. І, слухаючи його, я забував потроху про корабель щастя, який я занапас­тив своїми власними руками. Та якби я, пробудившись, скажімо, од якогось чарівного сну, побачив, що маю но­вий корабель щастя — цілісінький і слухняний в моїх руках, то і тоді анітрохи не змінив би напряму, не по­вернув би ні на йоту керма, а знову поплив би в те бур­хливе море людське, де загинув мій корабель...

Я переповім вам тут всього лиш декілька із незліченних оповідок зів'ялого листочка, і якщо ці немудрі істо­рії збудять хоч кілька добрих, світлих думок у головах моїх читачів, якщо хоч на мить зблиснуть у їхніх серцях благородні почуття,— я знатиму, що життя зів'ялого листочка не пропало даремно і що праця автора не була марною... 

ДЕРЕВО НА МІСЬКІЙ ВУЛИЦІ

На одній з вулиць цього міста я знаю старезне дерево. Тепер воно стоїть мовчки, і я не знаю, скільки років воно прожило на світі. Та мені достеменно відомо, що старе дерево було свідком розквіту та слави імператорів цієї країни, бачило воно і часи їхньої ганьби та занепаду. Пам'ятає воно, як свої імениті розбійники з найвищої касти грабували народ і як той бідолашний народ мордували й можновладні хижаки з інших країн. І, бачачи це, старе дерево, ридаючи не раз, благало вітер:

—О вітре-вітровію, вирви мене з корінням, щоб я більше нічого не бачило! 

Та це було дуже старе дерево, і вітер поважав його. Тим-то й досі стоїть воно, і досі бачить, як грабують народ свої і чужоземні, жовті і білі мироїди. Та нині дерево вже нічого не говорить, нічого не хоче говорити, а чому — я того не знаю.

 Старе дерево бачило, як народ навколо по-рабськит схилявся і плазував перед сильними світу цього, як чужоземні убивці-головорізи втоптували люд у багнюку.. 

— О, зрубайте мене, стинайте скоріше, щоб ніколи більше не бачило я ні жовтих дияволів, ані білих демонів! 

Зрубайте мене, щоб не бачило я ні поневоленого народу, ані його нікчемних правителів!

Та лісоруби тільки схилили шанобливо голови перед ним, бо воно було старе-престаре дерево.

Бачило дерево, як з'явилися тут широкі нові вулиці європейського типу, як виросли розкішні палаци місце­вих у чужоземних жадібних до грошей магнатів, як було розведено чудові сади і парки, куди заборонялося входи­ти простолюдинам. І тоді дерево заволало у розпачі й журбі:

Та ніхто не відповів старому дереву,— певне, не знав ніхто, чи загинув великий дух народу, чи навіки зломле­но героїчну душу його. І відтоді дерево замовкло і не говорить ні слова, не хоче нічого говорити, лиш стоїть німим свідком на вулиці великого міста. Стоїть воно і мовчки дивиться на молоде покоління цієї країни з ти­сячолітньою історією, і бачить, як розважаються юнаки: починають десь на футбольних полях, на Олімпійських іграх, а кінчають азартними іграми у картярських до­мах; там втрачають вони свою власну честь і честь свого народу, кидаючи їх на картярський стіл разом з останнім доларом, а потім ідуть на службу в грабіжницькі армії. Тепер старе дерево мовчки дивиться на юнаків і бачить, як починають вони зі склянки дешевого вина, а кінчають люлькою з опіумом, який губить і занапащає їхнє молоде життя. Не кажучи ні слова, дивиться воно, як у цій країні з тисячолітньою історією люди старшого покоління торгують своїми принципами, продають і перепродують свою батьківщину, зраджують свій народ...

Дерево стоїть і німує, а чому — я не відаю й сам.