Що він собі думав?

Стаття з сайту http://observer.sd.org.ua/

Давно помічено, що державний механізм руйнується перш за все з голови, з еліти, а суспільство занепадає через духовну кризу і спричинене нею досягнення критичної маси корупційності. Всі держави світу, без будь-якого винятку, зникли з політичної карти світу або ж були повністю „переформатовані” не через екологічні чинники, як про це полюбляють писати в підручниках, а через духовний занепад і поширення корупції. Всі без винятку!

Радянський Союз тримався купи лише через нещадну боротьбу з корупцією. Прийшов до влади Брежнєв і відкрив шлюзи поширенню корупції в усіх сферах життя. Сам брав і другим давав, як тоді казали. Спроби Андропова, який добре розумів куди все котиться і до чого докотиться, щось змінити, нічого не дали. Він просто не встиг зробити задумане, помер.

Римська імперія в ІУ столітті, російська в 1917 році, Османська у ХУІІІ столітті, Британська у ХХ столітті ніби враз розсипалися не через війни, „варварів”, екологічні катаклізми тощо, а через духовну кризу і страшний розгул нічим не обмеженої корупції.

Майже увесь старий центр Києва збудований протягом 1910-1913 років. Тоді одночасно будувалося тисячі багатоповерхових будинків! Якби хтось сказав, що через три роки в країні буде повний хаос, занепад і анархія, йому б крутили пальцем біля скроні...

Британія втратила Індію не через національно-визвольну боротьбу індусів, якої як організованого збройного опору фактично не існувало, а через масову корупцію британських колоніальних чиновників, які обкрадали не лише колонію, але й метрополію.

Найстрашніше для держави, коли корупція опановує інтелектуально-духовні сфери суспільства. Я вже писав про очевидні корупційні схеми, які діють в системі Міністерства освіти і науки. З того часу, на жаль, нічого не змінилося. Ба, навіть стало ще гірше! Це невідворотний в історії шлях швидкого, катастрофічного занепаду держави, революцій, бунтів, приходу до влади диктаторів.

Не знаю чи пам’ятає хтось щось з історії, але смію вам, шановні, нагадати: Україна – батьківщина анархії. Фідель Кастро, об’єднавши спочатку 3 (!), а потім 12 (!) чоловіків переміг багатотисячну армію, поліцію, спецслужби відвертого корупціонера Батисти. І при владі 50 років(!) Кастро тримався виключно завдяки нещадній боротьбі з корупцією. Гітлер став канцлером Німеччини через корупційні скандали у Веймарській республіці. Сталін почав своє тріумфальне сходження після розгулу корупції, збочень , наркоманії і бандитизму НЕПу.

Україна класично, до кожної титли, повторює шлях Римської імперії ІУ століття чи то Веймарської республіки 30-х років ХХ століття з їх масовим самозахопленням землі, злочинним рейдерством, продажністю чиновників, паразитизмом і розбещеністю „еліти”, спеціальним впровадженням у керівні структури всіх рівнів дегенератів, збоченців, психічно хворих людей і осіб „нетрадиційної орієнтації”.

Панове, ви історію вчили?! Ну один же до одного... І наш нинішній Президент за всіма своїми психовольовими особливостями на диво нагадує німецького Гінденбурга напередодні Гітлера. Такі ж заплутані виступи „ні про що”, намагання всіх помирити, об’єднати до купи непоєднуване, параліч армії, спецслужб, прокуратури, міліції, які за 17 років незалежності не засудили жодного (!) високопосадовця-корупціонера. А за спиною в Гінденбурга вже десь ходив тоді нікому невідомий Гітлер. А у нас десь ходить такий собі Петренко чи Сидорчук. І німецька армія за часів Гінденбурга до болю нагадує українську армію сьогодення. Масовий розпродаж військових містечок, саморозброєння, звільнення військовослужбовців і 400 танків, жоден з яких не був на ходу...

Хто б міг повірити тоді, що лише через декілька років Гітлер знищить корупцію і корупціонерів і Німеччини з упослідженої країни стане наймогутнішою державою Європи з найпотужнішою армією.

Я не знаю прізвища майбутнього не тоталітарного, а авторитарного правителя України, який з фатальною неминучістю прийде до влади в найближчі роки в Україні. Для мене очевидним є лише те, що це буде українець, але з психолого-менталітетними особливостями не притаманними більшості нинішніх українців. Він буде повністю позбавлений занепадницького, „опущеного” характеру.

Ця людина, і її родина, не буде замішана в жодному з корупційних скандалів і взагалі він не матиме ніякого відношення до нинішньої „української” еліти. Середній або високий зріст, виразне обличчя, примружені очі, які ніби проникають у саму сутність як речей, так і людей. Його не буде цікавити особисте матеріальне збагачення і комфорт. Грітиме цю людину лише слава України, її розквіт і велич. А також власне місце в українській і світовій історії.

Він не матиме друзів, яких треба „відмазувати” від кримінальної відповідальності. Його дружина і діти не будуть ніде „світитися” і не будуть причетні до будь-яких скандалів. Виступатиме він коротко, розкриваючи сутність проблем. Авторитет і повага суспільства до „українського Цезаря”, якому нічого і нікому закинути, буде безмежною.

Новому українському правителю ніхто не посміє перечити. Не знайдеться людини, яка б не виконала його доручення чи розпорядження. Дуже швидко „український Цезар” позбудеться всіх тих у своєму оточенні, які не хочуть чи не можуть працювати, або ж думають лише про власні інтереси.

Всі серійні вбивці з приходом до влади „Українського Цезаря” будуть страчені. Буде створена Українська корпоративна держава на базі України і української діаспори усього світу. Ця держава стане реальним конкурентом транснаціональним компаніям і дозволить українцям самореалізуватися і організуватися в планетарному масштабі.

Пройдуть десятиліття і Україна стане найпотужнішою державою світу. У Києві спорудять грандіозний пам’ятник-церкву українцям. В кутку цієї церкви, під скромною плитою спочине навіки „Український Цезар”. Його труна буде вкрита скромною плитою, на якій будуть висічені лише його прізвище та ім’я...

VERSUS IMPERIUM

Святослав ВИШИНСЬКИЙ
[email protected]
Грудень 2004


Каждая нация, доросшая до великой мировой
роли, стремится построить свою Империю.
(М.Меньшиков)


Бродить Європою привид Імперії...

Після посилення Римської республіки та встановлення її домінату над Італією, перемоги у трьох Пунічних війнах і, відповідно, розширення сфери впливу на все Західне Середземномор'я, до того струнка та монолітна державна структура стикається з новими перспективами (читай: спокусами), а саме: нечуване територіальне розширення, здобуття контролю над найважливішими ресурсами завойованих країн та прибутковими торгівельними шляхами, і, врешті, слава світового гегемона. Відмітимо ударну силу римської військової машини - піхоту, що, до пори складаючись із вільних селян, є непереможним інструментом захисту та експансії Римської республіки. Кому ж вигідне перетворення Риму на величезну імперську структуру? Вищому рабовласницькому класу. Вичерпавши земельні ресурси
Італії та зіткнувшись з потужною внутрішньою опозицією в лиці вільного римського селянства, рабовласницький прошарок звертає свій апетит назовні. Система проста: селяни воюють, за що потім отримують свою земельну кістку у новостворених колоніях, а рабовласники розділяють і владарюють іменем Риму. Держава росте. Слава Риму гримить по всьому світові, а сестерції з кожним роком у сумах патриціїв дзвенять все голосніше. "Omnia Romae cum pretio". Та врешті коло замикається: безкоштовна рабська праця у провінціях закономірно витісняє мілких
та середніх селян з внутриіталійського ринку - що значить: Італію з
внутриімперського. Селянський стан виснажується, продає землі невпинно багатіючим магнатам, латифундії ростуть, а рабів - рабів стає все більше, перетворюючи серце імперії на мультирасову клоаку. Масова міграція до столиці, де безземельні селяни поповнють армію народжуючогося римського пролетаріату, розбещуваного подоями з провінцій ("Panem et circenses!"). Руйнація станової структури армії, відповідно - реальна втрата нацією участі та впливу на політичне життя, атрофація "за ненадобностью" республіканських інститутів влади,
торування шляху до диктатури. Сулла та Катіліна проминають привидами майбутньої революції... Та вже скоро гниття пошириться далі, і республіку сколихне авантюра Цезаря. Вона ще судомно захищається, стара res publica, ще намагається кусатися, та кілок Брута вже не зупинить чергову гієну.

Август став кульмінацією Римської ери. Парадокс? Що ж, іще й з насмішкою. З першого погляду, як внутрішня, так і зовнішня політика "божественного" принцепса укріпила та підняла могутність імперії до небачених досі меж, - але це лише значить: вдарилась головою об стелю. У кожного Сталіна тінь свого Леніна, якою ненависною вона б йому самому не була. Август представляв нову систему, що вже
при ньому досягла своєї межі і вичерпала свій неглибокий ресурс, і ніякі реформи і найгеніальнішого правителя не зможуть надовго відтягнути, а тим паче відвернути крах, будичи реалізованими у межах недосконалої схеми. Рим з хижака перетворився на паразита. А далі з прискоренням "по наклонной плоскости" вниз: потужні расові переміщення посередництвом работоргівлі, плавний перехід армії на найманство з середовища варварських елементів (в т.ч. "штрайкбрехерські"
преторіанські когорти), руйнація здорового язичницького світогляду та інституту сім'ї (цнота Вести, мов насмішка), абсорбація римським суспільством культур завойованих народів, в т.ч. релігії (мітраїзм, кібело- та ісідофілія), що в кінцевому шляху проторує шлях християнській єресі (яка, закономірно, стала новою ідеологічною зброєю тієї ж таки буржуазії у поглибленні існуючого соціально-економічного ладу). Над Римом швидко заходило сонце, і ніякі Траяни вже не змогли шляхом екстенсивного розширення кордонів зупинити "сутінки Риму". Розніжена капітолійська вовчиця, відгодована нащадками Ромула, захлинулась у власному жирі - і була розтерзана спритнішими хижаками - нами, варварами.

Імперія - це коли паща та шлунок непропорційні апетитові. Чи може довго продовжуватись така тризна? Будь-яка імперія невдовзі зазнає краху, завалюючи обломками свого ж творця, адже імперія - це завжди тюрма народів, а головне - це той казан, у якому врешті-решт сам творець втрачає свою національну та расову ідентичність. Який результат ми маємо від Великої Арійської Міграції у 3-2 тис. до н.е.? Білу Індію? Білий Іран? Білий Єгипет? Націонал-соціалісти подають образ білого колонізатора як найвищий ідеал, - але ж це ідеал мазохіста! Не може існувати ніякої соціальної градації за расовими ознаками - може існувати тільки
одна раса і соціальна градація в межах неї самої. Тільки в цьому запорука виживання та розвитку. Раса - це єдине тіло, і ми не можемо замінювати цілі його частини чужорідними. Примат станової солідарності над національною - це основа комунізму, і веде до розшарування структурних елементів, отже, втрати видової ідентичності та підміни її родовою. Здоровому народу непотрібні раби! Коли ми змушуємо працювати на себе - це значить: за себе. Це перший - і останній - крок у прірву. Людина є воля до творення.

Життєвий простір - це лише етнічні землі народу, що значить: Тотальний
натиск! Жодного чужинця в тилу! "Мы порываем, наконец, с колониальной и торговой
политикой довоенного времени и переходим к территориальной политике будущего".

Актуальна післямова

Сценарій розвитку імперії є універсальним. Однакова доля виродження та кінцевого розчинення нації-творця у масах завойованих народів є наслідком творення будь-якої імперії. Однакову загибель знайшли Перська та Македонська, Священна Римська та Візантійська, Британська і Французька імперії - і ще знайде (в чому немає сумнівів), реанімована Російська (а по суті - все той же глиняний колос). "Експансія"? - Я чую лише стогін пораненого звіра. "Третій Рим"? - В цих словах тільки гірка насмішка. Над собою. Це лише питання часу, скільки залишилось існувати "русской нации". Поглинаючи саме м'ясо, хижак вже не відрізняє запаху крові від смороду власного гниття. Століттями лити кров за
якісь чечні чи дагестани - щоб потім бути вдавленим зсередини і виблювати разом із нутрощами? Імперія - безславна смерть честолюбців. Тіло на розтерзання собакам, а кості - на вітер історії. Вавилонська вежа.

“Бандеровщина” в русском сознании имеет мало общего с деятельностью ОУН-УПА как реальным явлением украинской истории. Можно даже говорить о специфически русской модели трактовки этого движения, модели, которая из-за многочисленных иррациональных элементов дает основание для определения ее как мифа, составной части других русских мифов на украинскую тематику. Отношение к украинскому национальному движению даже в кругах образованных и либеральных русских интеллигентов остается на чисто пропагандистском уровне, что заставляет вспомнить времена советского Агитпропа с его “объективным” и “научным” “исследованием” взглядов идейных противников. Большим прогрессом в осмыслении этого явления русским сознанием было бы хотя бы забвение истерично-обвинительного тона, что господствует практически во всех российских текстах, даже в тех, где есть претензии на академичность.
В этом сознании, а еще больше подсознании, историческая реальность превратилась в символ, который живет своей, автономной от истины, жизнью. Этот символ чрезвычайно активно используется во многих публикациях, имеющих целью создать негативный, максимально непривлекательный образ Украины, отдельных ее регионов и политических сил.
На территории самой Украины этот символ является краеугольным камнем всей пропаганды левых и пророссийских партий и организаций. Символ должен послужить делу противопоставления западных и восточных регионов государства, запугивания русского и русскоязычного населения востока и юга какой-то ужасной, жестокой, неизвестной, а потому еще более страшной, силой. Над созданием этого символа трудился огромный отряд коммунистических пропагандистов на протяжении последних 60 лет, и эта работа не прекращается и сейчас. В среде российских историков пока еще не зафиксировано попыток объективно и непредвзято разобраться в этих фактах украинской истории.
“Бандеровец” предстает в восприятии среднего русского на подсознательном уровне как своего рода “антиидеал” Украины, как живое воплощение “плохой Украины” в отличие от идеала хорошей Украины — Малороссии, которая пребывает под полным политическим и духовным контролем Москвы.
“Бандеровец” — это, так сказать, модель самых худших черт украинца, как их себе представляет русское сознание.
Это тип антирусский по определению именно из-за своего украинства, из-за максимально резкого и неуступчивого проявления, манифестации своего украинства в формах, что принципиально по своему характеру сопоставимы с формами демонстрации “русскости” русским как представителем державного народа. Однако такое же поведение украинца, которое выступает отражением поведения русского, поляка, немца, венгра как носителей национальной самодостаточности воспринимается русским с его устоявшимися представлениями о “норме” для украинцев как вызов и агрессия, по крайней мере, как потенциальная угроза. Это, в свою очередь, вызывает агрессию со стороны носителя русского сознания, которую он считает спровоцированной. Спровоцированной одним только фактом существования такого “аномального украинского типажа”. Вспоминается один показательный случай.. В году так 1975-м — 1976-м (во время обучения автора этих строк на философском факультете Киевского университета) со мной учился студент по фамилии Сандуца. Он был примечателен тем, что во времена, когда все украинское, мягко говоря, не приветствовалось, всегда говорил только по-украински, никогда не переходя на другой язык. Казалось бы, ну, что тут странного? Украинец говорит на своем родном языке.
Точно так же вели себя русские: они всегда и везде говорили только по-русски. И никаких претензий к ним не возникало.
А вышеупомянутого Сандуцу все-таки вызвали в 1-й отдел и попросили перейти на “великий, могучий и свободный”. Мягко так, ненавязчиво. Однако, учитывая авторитет ведомства, рекомендация была более чем убедительной. А потом этот человек вообще куда-то исчез. Дальнейшая его судьба неизвестна.
Он демонстрировал свою “украинскость”, свое национальное “я” так, как это делали русские. Но, что можно Юпитеру, того нельзя быку”. Его абсолютно нормальное для всех народов национальное поведение было воспринято как знак, символ агрессии. Он повел себя так, как украинцу вести себя в СССР, в Российской империи было “не положено”. Взял не по чину, не по национальному чину. Его поведение, нарушавшее национальную норму для всех “нерусских”, воспринималось как оскорбление, как нарушение установленного порядка и как агрессия против носителей русского языка.
Собственная же национальная агрессивность переносится на другого и приписывается этому другому, что вызывает чувство угрозы и незащищенности. Это очень своеобразная мазохистская агрессивность, когда сам источник агрессии ощущает себя жертвой, нуждающейся в защите и сочувствии, когда в роли “перпетуум-мобиле” агрессивности выступает искусственно возбужденный в себе самом страх и комплекс острой, хотя и не оправданной реальными обстоятельствами, жалости к себе. Яркой иллюстрацией этого тезиса может быть ситуация с “русскоязычными” за пределами Российской Федерации и ее освещение СМИ этой страны с бесконечными жалобами на “ущемления” и “преследования”.
“Бандеровец” воспринимается россиянами как метафизическая, почти манихейская угроза со стороны “сыновей тьмы”. Однако участие реальных “бандеровцев” в формировании таких представлений было минимальным, остальное сделало само русское сознание с его специфическими, созданными такой же специфической историей, особенностями.

Уривок зі статті Андрія Іллєнко "Кінець ретронаціоналізму та перспективи Нового Націоналізму"

"Ретроспективність – означає повну зверненість у минуле. Минуле є не просто вектором сучасного українського націоналізму, воно є, за великим рахунком, єдиним полем його реальної зацікавленості. Це виявляється, приміром, у тому, що акції українських націоналістів майже завжди проводяться з приводу історичних дат, а реальна діяльність багатьох націоналістичних організацій часто обмежується історичними дослідженнями. Часто намагання актуалізувати в свідомості ретронаціоналістів проблеми сучасності викликають навіть роздратованість, адже відривають від цікавої справи копирсання в історичному минулому. Не треба плутати це з традиціоналізмом, який є однією з основ правої ідеології. Традиціоналізм передбачає пошанування та тяглість Традиції і творення нових форм життя, які були б продовженням Традиції за своїм духом, а не буквою.

Ретронаціоналізм же абсолютизує букву, в той самий час за жонглюванням цитатами з канонізованих текстів, фетишизацією символіки та поклонінням сакралізованим особам втрачається справжній дух націоналізму, внутрішня суть замінюється абсолютизацією зовнішніх атрибутів. Причому дуже важливо зауважити: майже завжди український націоналізм минулого трактується вкрай тенденційно, деякі сучасні „націоналісти” з усіх сил хочуть, приміром, подати Сціборського чи Донцова ледь не демократами і борцями за „загальнолюдські цінності”.

Мова ні в якому разі не йде про те, що треба відкинути минуле. Навпаки! Згадаймо українських націоналістів 20-50-х рр. ХХ ст., від яких сучасні націоналісти перейняли абсолютно всю формальну оболонку (назви, символіку, пісні та ін.), тільки не ідеологічну суть. Чи відкидали УВО або ОУН історичне минуле? Ні! Але при цьому вони не стали один в один мавпувати своїх попередників, вони змогли на основі історичної традиції витворити щось абсолютно нове. Вони перейняли головне – дух предків і тяглість Традиції, але на основі цього витворили нову ідеологію, методи, організацію та ін. А ми ж все ще живемо на спадщину, залишену нам попередниками з ОУН, не бажаючи творити своє власне багатство, яке ми передаватимемо вже своїм наступникам.      

Вторинність – означає несамодостатність, внутрішню залежність і спрямованість на який-небудь зовнішній об’єкт. Тобто, позиція сучасних українських націоналістів дуже часто (якщо не завжди) формувалася не за якоюсь власною внутрішньою логікою, а лише на основі простого антагонізму по відношенню до зовнішнього об’єкту. Якщо Росія проти НАТО – то ми маємо бути обома руками за! Якщо в СРСР була планово-адміністративна економіка, то у нас має бути абсолютно вільний ринок і то якнайскоріше! Справа тут навіть не так у суті самих питань, як у самій їх постановці та способі мислення, який не є самодостатнім і будується за принципом відруховості – аби як, але не так!

Травматичний досвід співжиття з Росією викликав появу комплексу, який знаходить своє вираження саме у такій вторинності дій і бажанні втечі куди завгодно, аби тільки подалі від демонічного архетипу Москви як уособлення „метафізичного зла” – центрального елементу ретронаціоналізму. Така залізна прив’язаність призводить до того, що український націоналізм фактично стає дзеркальним відображення націоналізму російського, з точністю до навпаки копіюючи всі його рухи. Без знищення цієї прив’язки ми приречені вічно танцювати цей божевільний танок і годі навіть мріяти про якусь самодостатність.

Ліберальність – означає зануреність українського правого руху у ліберальний дискурс і цілковиту маргінальність в його рамках. Український ретронаціоналізм виявився неспроможним витворити за роки незалежності свій власний і самодостатній суспільно-політичний дискурс, ставши, за великим рахунком, лібералізмом з сильно вираженими українськими етнокультурними та лінгвістичними акцентами. Ліберальність є чи не найнебезпечнішою хворобою українського націоналізму, що перетворює його на малоцікаву і аморфну „націонал-демократію”, виражену в лібералізованих етнографічних гуртках.

В цьому контексті вкрай важливо зазначити, що саме слово „лібералізм” націоналістами загалом помірковано критикується, але при цьому йому надається неадекватний зміст. Під „ліберальністю” в таких випадках розуміється пасивність, нерішучість, зрадливість, непослідовність, тобто коли націоналістичний публіцист критикує лібералів, то він критикує їх нерішучість у досягненні цілей, але аж ніяк не самі цілі. З цього випливає, що націоналіст і ліберал (з точки зору деяких „націоналістів) мають по суті спільні цілі, тільки націоналіст є більш рішучим і послідовним у їх досягненні. Тобто виходить приблизно так: ліберали обіцяють вступити в НАТО і ЄС, але ніяк не можуть, бо вони нерішучі, прийдуть націоналісти і рішучим чином це зроблять, ліберали хочуть створити абсолютно вільний ринок, але не можуть, прийдуть націоналісти – зроблять, і от тоді буде Українська держава! І цей дегенеративний абсурд є загальним місцем в „націоналістичній” публіцистиці!

Як це не прикро, але самі „націоналісти” позиціонують себе як „рішучих лібералів” і „правильних, послідовних помаранчевих”, тобто критикують помаранчевих не за їх основоположні принципи, а лише за нерішучість у досягненні цілей, „які є для всіх спільними”! Таке „позиціонування”, крім завчасної згоди на маргіналізацію, ще й грає на руку різного роду комуністам і прогресивним соціалістам, які в своїй пропаганді малюють українських націоналістів як найзапекліших борців за вступ до НАТО і „західний спосіб життя”, такий собі „передовий загін лібералізму і американізму в Україні”. 

Пасивність – виявляється в усьому, починаючи від ідеологічних установок і закінчуючи конкретними методами боротьби. Дотепи про „революційних продавців книжок” (вигадані і поширювані, до речі, самими українськими націоналістами) вже стали хрестоматійними. Але вся іронія в тому, що в тих книжках якраз пишеться про активні методи боротьби, агресивність і чин заради чину. 

Ілюзорність – означає безоглядну та наївну віру в те, що як тільки вдасться донести до „широких зденаціоналізованих мас” якесь майже сакральне знання (яке знову ж таки, майже завжди стосується інтерпретації історичних подій минулого), то це автоматично призведе до їх (мас) прозріння та навернення до українського націоналізму. А ситуація, коли це “сакральне” знання не призводить до очікуваного ефекту, викликає в українського націоналіста болюче  нерозуміння і розгубленість.   

Культурництво – зведення усього спектру проблем, які потребують вирішення в українському соціумі, до так званих „гуманітарних” питань, і розуміння національної культури як примітивної шароварщини та колхозної творчої самодіяльності."

 

Є.Маланюк

Ви забули нащадки Монгола  

Половецький посвист степів?   

Ще летітеме мертво і голо

Над Москвою наш буряний спів.

 

Ще повстане, воскресне із мертвих

Великий Князь Дніпра!

Не поможуть запізнені жертви:

Ми не братимемо у бран.

 

Ми на стерво гнилої імперії,

На трупарні кривавих кремлів –

Підіймемо розгойдані прерії

Степової землі.

 

Гострим вітром назавжди ми виріжем

І зрівняєм московські горби,

Хай дихне лиш пожежею тирси

І покотить грім боротьби.

 

Юрій Липа

 

Тризуб

 

Знак цей рунічний завис над народом міцним, важкостопим,

Всупереч Азії жаху і всупереч зручній Европі.

Горнами чорними воль розпаляється знак цей,

І все страшніший, величний, огненний, палючий

Сходить над краєм, як дивна планета. Навкруг

Юрби сусідів дрижать. Найстрашніше для них: чи він

                                                                                стопить,

Чи перетопить в землі цій руду на металь?

І от поволі зростають міста, як хотіння, як гордість,

Поволі тужавіють села, з містами поєднані міццю,

Тяжке багатство і послух вбирають цей край.

Ось він зіпнявся у ритмі. Ось йдуть, і я чую їх кроки.

Юрій Липа                        

 "Суд Сірка"

 

Гудуть літаври, тнуть пищалки, сурми грають

В степу широкому, розлігся голос війська -

То там Сірко-кошовий з славним товариством,

Веде звитяжну Січ із Кримського походу.

Вертається не сам - з ним тисячі втікають

З полону злого визволених бранців -

Лицарського меча найбільша нагорода.

 

Та на Савур-могилі вождь спинив коня:

- Земля козацька дужа мусить бути,

І не інакше - слово наше й предків,

Кого ж провадимо тепер на Україну?

Душа козача в них, чи може бісурменська?

Брат ворога - не брат є козакові.

Спитайтесь: хто не наш, таких пустіть до Криму.

 

І видно у степу, як стали завертати

Одна по одній гарби в бік Гнилого Моря,

Верталась спішно міць до ворогів велика,-

І застогнав Сірко, недовірків злічивши,

У груди вдаривсь, помолився ревне,

І рік: - Скарать на горло їх. Лишень дітей щадіть,

Бо неповинні очі дитячі за гріх.-

 

Наказ упав. Дві сотні скачуть степом.

Ось їх не видно. Пил. І в пилі - блиск шабель.

Ось сталась смерть. До стіп Вождя вернулись.

А він мовчав, камінний, в землю кінь уріс...

Хто ж дітьми сироти забитих назове?

Спитав Вождя отець духовний смутно.

- Сірко вказав на прапор Михаїла

І степ лункий у гомоні комоннім.

Надибав вакансію для бажаючих "вазсаідініца с братскім народом"

 

"Раздел: Продажи: розничная торговля
Прямой работодатель : Барская усадьба Лопера
Город: Москва
Пол: Не имеет значения
Возраст: от 15 до 60
Образование: Не имеет значения
Занятость: Любая
10000 $
в месяц 

Требования:

Приглашаются на работу во вновь открывающуюся барскую усадьбу в Тульской губернии крепостные крестьяне. Предпочтение крестьянским семьям с двумя - тремя детьми. Требования: крепкое здоровье, выносливость, трудолюбие, покладистость, умение пользоваться граблями, косами, вилами, лопатами и другими сельскохозяйственными предметами, понимание технологии доения коров, коз, выращивания птицы и свиней, опыт организации и ведения конюшни, псарни и овчарни, навыки обработки барской земли и уборки барского дома. Молодым крестьянкам требуется умение варить кофий в постель и взбивать перины.
Обязанности:

жизнь по крестьянскому укладу и понятиям, услужение барину, отработка барщины, для молодых крестьянок половой оброк. Внешний вид забитый, слегка придурковатый, но опрятный, обязательно славянская внешность (мужикам иметь бороду) Обязательное требование умение громко и красиво кричать фразу Ба-а-а-а-а-арин прие-е-е-е-е-е-ха-а-а-а-ал! Дополнительные требования знание иностранных языков исключено, знание русского мата обязательно, желательно умение удить рыбу, стрелять белку в глаз, подковать лошадь, вырезать наличники, орать народные песни, стучать ложками и играть на балалайке. Религия православие!
Условия:

Соцпакет: бесплатная медицинская помощь, проведение семейных и религиозных празднеств за счет барина. Условия проживания отдельно стоящие крестьянские избы-мазанки без удобств, но с русскими печками и колодцами. График работы пожизненно (есть свое кладбище) Испытательный срок 3 года. Спецодежда сарафаны, лапти, портки и рубахи. По выходным - обязательная порка на конюшне! "