Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води…
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди.

Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов'їну.

Між братніх народів, мов садом рясним,
сіяє вона над віками…
Любіть Україну всім серцем своїм
і всіми своїми ділами.

Для нас вона в світі єдина, одна
в просторів солодкому чарі…
Вона у зірках, і у вербах вона,
і в кожному серця ударі,

у квітці, в пташині, в електровогнях,
у пісні у кожній, у думі,
в дитячий усмішці, в дівочих очах
і в стягів багряному шумі…

Як та купина, що горить — не згора,
живе у стежках, у дібровах,
у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,
і в хмарах отих пурпурових,

в грому канонад, що розвіяли в прах
чужинців в зелених мундирах,
в багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях
до весен і світлих, і щирих.

Юначе! Хай буде для неї твій сміх,
і сльози, і все до загину…
Не можна любити народів других,
коли ти не любиш Вкраїну!..

Дівчино! Як небо її голубе,
люби її кожну хвилину.
Коханий любить не захоче тебе,
коли ти не любиш Вкраїну…

Любіть у труді, у коханні, у бою,
як пісню, що лине зорею…
Всім серцем любіть Україну свою —
і вічні ми будемо з нею!

1944
В. Сосюра

Голодне літо по війні,
Сідає сонце за горбами.
Як пам’ять про недавні дні,
Село чорніє димарями.

Хати згорілі. Криниці
Стримлять у небо журавлями.
Жебрак із посохом в руці
Бреде з порожніми торбами.

Услід йому валують пси.
Удови, сироти, каліки
Відводять очі: що даси
І чим зарадиш чоловіку?

І се-таки, хто мав, давав
Сухар останній, картоплину,
Узваром діда напував,
Ніс огірок чи цибулину.

Старий усе побожно брав
І далі йшов, і десь у полі,
Зітхнувши, стомлено сідав
На сизі трави охололі.

Над ним займалася зоря,
Туман сріблясто колихався.
І чорний кусень сухаря
Медовим пряником здавався.

Автор: Микола Луків

Мама! Тебе эти строки пишу я,
Тебе посылаю сыновний привет,
Тебя вспоминаю, такую родную,
Такую хорошую - слов даже нет!

Читаешь письмо ты, а видишь мальчишку,
Немного лентяя и вечно не в срок
Бегущего утром с портфелем под мышкой,
Свистя беззаботно, на первый урок.

Грустила ты, если мне физик, бывало,
Суровою двойкой дневник "украшал",
Гордилась, когда я под сводами зала
Стихи свои с жаром ребятам читал.

Мы были беспечными, глупыми были,
Мы все, что имели, не очень ценили,
А поняли, может, лишь тут, на войне:
Приятели, книжки, московские споры -
Все - сказка, все в дымке, как снежные горы...
Пусть так, возвратимся - оценим вдвойне!

Сейчас передышка. Сойдясь у опушки,
Застыли орудья, как стадо слонов,
И где-то по-мирному в гуще лесов,
Как в детстве, мне слышится голос кукушки...

За жизнь, за тебя, за родные края
Иду я навстречу свинцовому ветру.
И пусть между нами сейчас километры -
Ты здесь, ты со мною, родная моя!

В холодной ночи, под неласковым небом,
Склонившись, мне тихую песню поешь
И вместе со мною к далеким победам
Солдатской дорогой незримо идешь.

И чем бы в пути мне война ни грозила,
Ты знай, я не сдамся, покуда дышу!
Я знаю, что ты меня благословила,
И утром, не дрогнув, я в бой ухожу!

Эдуард Асадов

Гроза ударила над плотом,
Розбурхався у небі грім,
А ми не кинули роботу
І не сховалися у дім.
Ми тільки починали жити,
На ноги зводилися ми.
Хотілось всім побачить світу,
Що гримкотів за ворітьми.
Фашисти виждали й напали,
Та нам під ворогом не жить.
Нам грім на голови навали
Не так іще загуркотить.

1941
Автор: Олександр Підсуха

В чорні дні я рушив з України
І, йдучи, сльозу вронив уперше.
Не сідав і ворон на руїни,
В хмару линув, крила розпростерши.

Вже Дніпро наповнивсь злою кров’ю.
З трьох боків горіла рідна хата.
І тоді, коли й на схід ішов я,
Наступав у віршах я на ката.

Не одного я бійця розважив
Щирим словом, правдою святою.
Коли-небудь він про все розкаже,
Зійдемось як-небудь після бою.

Зійдемось! Колись в ранкову пору
Розповім всю правду при нагоді.
І про те, як, ідучи з ним поруч,
Я себе загледів у народі.

1942
Автор: Олександр Підсуха

Могила  Неизвестного  солдата!
О,  сколько  их  от  Волги  до  Карпат!
В  дыму  сражений  вырытых  когда-то
Саперными  лопатами  солдат.

Зеленый  горький  холмик  у  дороги,
В  котором  навсегда  погребены
Мечты,  надежды,  думы  и  тревоги
Безвестного  защитника  страны.

Кто  был  в  боях  и  знает  край  передний,
Кто  на  войне  товарища  терял,
Тот  боль  и  ярость  полностью  познал,
Когда  копал  "окоп"  ему  последний.

За  маршем  -  марш,  за  боем  -  новый  бой!
Когда  же  было  строить  обелиски?!
Доска  да  карандашные  огрызки,
Ведь  вот  и  все,  что  было  под  рукой!

Последний  "послужной  листок"  солдата:
"Иван  Фомин",  и  больше  ничего.
А  чуть  пониже  две  коротких  даты
Рождения  и  гибели  его.

Но  две  недели  ливневых  дождей,
И  остается  только  темно-серый
Кусок  промокшей,  вздувшейся  фанеры,
И  никакой  фамилии  на  ней.

За  сотни  верст  сражаются  ребяга.
А  здесь,  от  речки  в  двадцати  шагах,
Зеленый  холмик  в  полевых  цветах  -
Могила  Неизвестного  солдата...

Но  Родина  не  забывает  павшего!
Как  мать  не  забывает  никогда
Ни  павшего,  ни  без  вести  пропавшего,
Того,  кто  жив  для  матери  всегда!

Да,  мужеству  забвенья  не  бывает.
Вот  почему  погибшего  в  бою
Старшины  на  поверке  выкликают
Как  воина,  стоящего  в  строю!

И  потому  в  знак  памяти  сердечной
По  всей  стране  от  Волги  до  Карпат
В  живых  цветах  и  день  и  ночь  горят
Лучи  родной  звезды  пятиконечной.

Лучи  летят  торжественно  и  свято,
Чтоб  встретиться  в  пожатии  немом,
Над  прахом  Неизвестного  солдата,
Что  спит  в  земле  перед  седым  Кремлем!

И  от  лучей  багровое,  как  знамя,
Весенним  днем  фанфарами  звеня,
Как  символ  славы  возгорелось  пламя  -
Святое  пламя  вечного  огня

Эдуард Асадов

poetryclub.com.ua

До вас, які разом зі мною
Вчитесь перемагать в бою,
Що завтра вирушать до бою
За рідну землю, честь свою,
У кого дім за небозводом,
Де кат сваволить і гуля…
Та байдуже, хто звідки родом, –
До всіх звертаюсь я.
Ніхто не матиме свободи,
Поки фашизм іще живий.
Хто з рабства визволить народи,
Якщо не ми?
Скоріше в бій!
Лише в цьому вбачаю сутнє.
Тому й збираємося в путь,
Щоб їм відкрить ясне майбутнє,
А нам – загублене вернуть.

1942
Автор: Олександр Підсуха; сайт: http://www.poeziya-ukrainy.com.ua

Свершилось. Рок рукой суровой
Приподнял завесу времён.
Пред нами лики жизни новой
Волнуются, как дикий сон.

Покрыв столицы и деревни,
Взвились, бушуя, знамена.
По пажитям Европы древней
Идет последняя война.

И все, о чем с бесплодным жаром
Пугливо спорили века.
Готова разрешить ударом
Ее железная рука.

Но вслушайтесь! В сердцах стесненных
Не голос ли надежд возник?
Призыв племен порабощенных
Врывается в военный крик.

Под топот армий, гром орудий,
Под ньюпоров гудящий лёт,
Все то, о чем мы, как о чуде,
Мечтали, может быть, встаёт.

Так! слишком долго мы коснели
И длили Валтасаров пир!
Пусть, пусть из огненной купели
Преображенным выйдет мир!

Пусть падает в провал кровавый
Строенье шаткое веков,-
В неверном озареньи славы
Грядущий мир да будет нов!

Пусть рушатся былые своды,
Пусть с гулом падают столбы;
Началом мира и свободы
Да будет страшный год борьбы

Валерий Брюсов

stihi-rus.ru