18:00 за київським часом

18:00 

Я вдягаю кросівки і йду в зал.

Замість вечері, кіна, походу в клуб чи по кафешках. Навіть побаченнях.

Я день у день вдягаю кросівки, зав’язую волосся і йду в зал. 

Радісна, зла, розчарована, щаслива, втомлена, сумна, розгублена, сильна, виснажена, сонна, енергійна. З крепатурою, з температурою, з посмішкою, з надіями й острахами, з кольоровими снами і півлітровою пляшкою негазованої мінералки… 

Я просто вдягаю кросівки, широку футболку, зав’язую волосся і йду в зал.

Працюю над собою, удосконалюю своє тіло (й розум водночас), бо треба ж чимось жити?.. Чимось горіти й чимось надихатися… Щось із цього виходить. У більшості випадків треба докласти чималих зусиль. Решта – це поразки. Чим більше тренуюсь і намагаюсь – тим більш нищівною стає чергова невдача. 

Але..

Я все одно вдягаю кросівки, зав’язую волосся і йду в зал.

Це моя особиста палата в божевільні, окремий вимір у Всесвіті, до якого не потрібно потрапляти, як у Задзеркалля, чи обирати між червоною і синьою пігулками з чорних рук Морфея. В залі зникає все і залишається лише біт.

Він, зазвичай, непередбачений і в повсякденні може завести на горище чи у підвал, у шкільний актовий зал чи коридор університетського Дому культури, на Хрещатик, Поштову чи під арку Дружби Народів. І де б він не звучав – біля нього завжди збираються такі ж, як я, божевільні послідовники вуличних танцівників.

Ті, хто день у день вдягають кросівки, широку футболку, вмикають музику і йдуть в зал.