Как стать страной без будущего? 5 советов от Фоззи (ТНМК)

Как в рекордные сроки стать страной без будущего? 01. Отменить украинскую музыку, которая не нужна, потому что есть лучше и понятнее. Артистов уволить из артистов, оставить только артистов, которые похожи на артистов и знакомы с А.Б. Пугачёвой, при этом смогут подтвердить факт знакомства неразмытой фотографией не из еженедельника «Бульвар». Из украинских песен оставить две народные печальные и плакать под них. Перевести последнюю версию гимна СССР Сергея Михалкова в лучшем виде и в стиле Миколы Бажана, заставить учить в школе детей, профильный министр будет не против. 02. Гражданам ни в коем случае не интересоваться политикой, пока не станет еды с водой и отоплением. Последние два компонента пропадают периодически, еда же неприкосновенна. Гражданам расслабиться и свято верить телевизору. По последнему не показывать ни в коем случае фильм «Убить дракона», потому что могут вспомнить о выборах мэров. Все странные фильмы заменить Штирлицем в 3D. Для этого построить передвижной Аймакс на базе автомобиля КРАЗ (заодно и заводу помочь) и запустить в гастроли по стране. 03. Ничего ни в коем случае не менять, правило системщика «Винда работает? Ничего не трогай!» ввести нулевой статьёй Конституции, вот эту статью соблюдать обязательно, на остальные чихать далее. Боже упаси реформировать милицию, армию и таможню. С высшим образованием туда не брать, а если брать, дипломов не проверять ни под каким видом. Разрешить родственникам госчиновников всех рангов официально иметь в собственности тёплые острова. 04. Запретить публикацию статей и сюжетов о грузинских реформах. Всячески поддерживать, холить и лелеять в массах мысль, что у нас ничего хорошего всё равно не выйдет, зато не будет крови. Обязать всех промышленников официально ввести тринадцатую зарплату и переключить мечты народа на неё. Подготовить анекдоты, шутки, юмористические программы, шутить о тринадцатой, чтобы было некогда думать о глупостях. Для тех, кто не послушается и будет интересоваться политикой, завести шототипа Жириновского, нехай ржут под этим углом.

05. Перессориться со всеми дипломатическими миссиями, которые тайно этого и ждут, чтобы не давать нашим гражданам визы. В гражданах воспитать нелюбовь к загранице, вернуть в школьную программу песню «С чего начинается родина» (текст не переводить, конкурс на лучшее исполнение не проводить, победитель известен и знаком с профильным министром). В заграницу не ездить никому, кроме родственников госчиновников всех рангов, потому что там реально плохо по концовке - мы сначала там ходим-удивляемся тому, как хорошо люди живут, а ночами в отелях напиваемся и поём две оставшиеся народные песни. http://metamorefozzey.livejournal.com/100359.html До теми. Одна з найпотужніших пісень з його сольного альбому. Рекомендую: MetamoreFozzey - "31"

23 лютого – тест на гідність

Народ, який не має честі, не матиме і хліба. Д. Рікардо Приближається 23 лютого. Одна з дат, що випробовує українське суспільство на зрілість, тестуючи кожного з нас на громадянську свідомість. А точніше – на рівень здатності сприймати і творити реальність з точки зору громадянина України, а не людини совково-малоросійської. Тобто, як розумієте, дуже потрібна дата! Святкування колишніх радянських свят викликає у нас різні відчуття. 8-го березня, наприклад, ми, українські чоловіки, знову мобілізуємо всю свою галантність для більш чи менш вишуканих подарунків і теплих слів для наших чарівних жінок. Вони цього заслуговують! І Клару Цеткін з Рузьою Люксембург ми згадаємо хіба що для жарту чи 3-го тосту за святковим "засіданням". Легку усмішку викликає у багатьох і святкування 1-го травня. Втім, день боротьби за права трудящих, себто найманих працівників, проти гнобителів нам дійсно ще довго буде потрібен – без прив’язок до вірнопідданських одобрямс-карнавалів радянської епохи, але й без спекулятивних шоу тих чи інших політичних партій сьогодення. Правда ж, шановний читачу, ви також відчули якусь суміш нових відчуттів при рефлексії цього, нібито старого, терміну – "гнобитель"? Але повернімось до 23 лютого. Відзначення свята захисника Вітчизни для нашого суспільства і кожного громадянина зокрема, вважаємо, має бути одним із найпріоритетніших шляхів самоусвідомлення нації і формування нової особистості. Бо, мабуть, немає більше на землі такої держави і суспільства, які б протягом свого становлення мали стільки своїх героїчних захисників. І – були б в такому кричущому боргу байдужості перед ними… Не будемо аналізувати причини, які спонукали Л. Кучму декілька років тому відновити офіційне святкування цього дня. Принаймні, хтось відновив ще один привід вшанувати, згадати і випити. А також, хотілося б, – ще одну нагоду спроби усвідомлення себе і своєї Вітчизни. Тому давайте проаналізуємо це свято – День захисника Вітчизни – за складовими: 1) День; 2) Захисник; 3) Вітчизна . Тобто, що саме той день (ті дні), ті захисники означають для нашої Вітчизни (і не нашої також). 23 лютого – день радянського дезертира Як стверджують комуністи, 23 лютого 1918 року загони Красної армії отримали свої перші перемоги під Псковом і Нарвою над регулярними військами кайзерівської Німеччини. Все, що тоді відбулося і було оголошено всенародним святом “День Радянської армії і (чомусь?) військово-морського флоту". Подробиці перемог ніколи не наводилися. Бо було це так. Під Нарву і Псков В. Лєніним були послані 6 тисяч балтійських матросів під командуванням П.Дибенка. Інших сил тоді не було. При перших же зіткненнях з противником (є свідчення, що це була рота велосипедистів) матроси на чолі з “полководцем" П. Дибенком побігли. Бігли до самої Гатчини (близько 120 км). У Гатчині вони захопили ешелон, і втеча на схід відбувалася вже більш комфортно. Петроград був залишений без усякого захисту. Внаслідок Псковсько-Нарвського масового дезертирства більшовики були вимушені підписати з німецьким кайзером ганебний Брестський мир, визнати незалежність України, що відстрочило капітуляцію Німеччини до листопада 1918 р. Тоді, 25.02.1918 р., переляканий Лєнін писав у статті "Тяжелый, но необходимый урок" в газеті “Правда": "Мучительно-позорны сообщения об отказе полков сохранять позиции, отказе защищать даже нарвскую линию, о неисполнении приказа уничтожить все и вся при отступлении; не говоря уже о бегстве, хаосе, близорукости, беспомощности, разгильдяйстве". А Дибенківських “захисників Вітчизни" розшукували по всій країні. Виявили їх лише більше ніж через місяць за Волгою, в Самарі. У самарський губком була надіслана телеграма за підписом Бонч-Бруєвича з вимогою негайного затримання П. Дибенка і супроводження його в Москву за самовільне залишення бойових позицій. П. Дибенко був затриманий, відправлений до Москви, звільнений з усіх посад, засуджений Ревтрибуналом, і виключений з партії (відновлений в 1922 році). У 1938 р. був розстріляний. В більшовицькому керівництві у 1930-і роки побутувала ідея про перенесення свята на літо. Або про прив’язку його до якихось благородніших "легенд". Наприклад, що саме на цей день, 23 лютого, випав пік ентузіазму серед добровільно бажаючих записатися до лав РА. Або що напередодні цього дня Лєнін буцімто звернувся до колишніх царських генералів ("воєнспеців"), і вони перейшли на службу більшовикам. Виникає запитання: чому і російські більшовики різних періодів та "епох", і теперішні "українські" "комуністи" так старанно маскували і продовжують маскувати правду про дату і саму мету створення Радянської армії під таку малоестетичну легенду і ганебну дату? І яка справжня дата та мета її створення? Архіви дають однозначну відповідь на це запитання: Радянський уряд (Рада народних комісарів) видав Декрет про організацію Робітничо-селянської Червоної Армії (РСЧА) 15 січня 1918 року. То чому ж не святкувалася і так стидливо замовчувалася ця дата? Тому що насправді Радянська армія була створена вождями радянської соціалістичної Росії Лєніним і Троцкім для вторгнення в дійсно радянську соціалістичну Українську Народну Республіку. Для повалення соціалістичної ж, але законної, її – радянської ж – влади. Зазначимо, що слова "вторгнення" і "повалення" не зовсім передають зміст того дійства, яким займалася щойностворена Радянська армія в Україні – це була страшна різанина, поряд з якою блякнуть всі "подвиги" попередніх окупантів нашої Вітчизни: від А. Боголюбського і Батия до турків з татарами (ну, Петро 1, звичайно ж, – поза конкуренцією…). "Смерть украинцам и буржуям" - з такими першими гаслами-дороговказами на своїх "банерах" народилася Радянська армія Російські імпер-більшовики атакували кордони Української Народної Республіки у січні 1918 року, одразу після ухвалення Центральною Радою IV Універсалу про оголошення України самостійною державою, – тобто за місяць до міфічного 23 лютого. Це була цілеспрямована, відверта інтервенція. Більшовицькі "брати" навіть не приховували своєї мети – вони прагнули окупації України. "Помните также, что так или иначе, а нам необходимо возвратить Украину России. Без Украины нет России. Без украинского угля, железа, руды, хлеба, соли, Черного моря Россия существовать не может: она задохнется, а с ней и Советская власть, и мы с вами. …Знайте, что для достижения намеченной цели все средства одинаково хороши", – виголошував перед російсько-радянськими загарбниками Л. Троцкій (праці Українського Наукового Інституту. - Варшава, 1932. - С.149-151). Не будемо описувати, по суті, перші масові геноцидні явища в українських містах при просуванні Радянської армії зі сходу і півночі до Києва – це було ще в січні. А ми ж святкуємо в лютому! Зазначимо тільки, що трагедія Крут 29-30 січня була далеко не найбільша… Так що ж було в лютому? 9-го лютого 1918 р. після дев’ятиденного обстрілу Києва з крупнокаліберних гармат (їх хтось залишив у Дарниці, - тільки у Печерській Лаврі було зафіксовано понад 700 вибухів) 30-ти тисячна армія Муравйова та Ремньова увірвалася у святе місто. Лише за перші 3 дні жахливої середньовічної різанини (людей убивали багнетами і ножами, економлячи таким чином патрони), червоноармійські загони розстріляли, спалили живцем і замордували, за різними даними, від 6 до 12 тисяч киян. Зокрема, біля Лаври було заколото багнетами Митрополита Володимира. 200 школярів - учасників Українського спортивного товариства було страчено більшовиками біля Маріїнського палацу того ж 9 лютого. Цікавими є спогади вірного лєнінця В. Затонського, які безпосередньо стосуються цього періоду (В. Затонський "З спогадів про українську революцію". – Літопис революції. - 1929. - № 5-6. - С.116-117): "Я приїхав до Києва саме тоді, коли його було взято. Страшне, кошмарне видовище. ...Ми увійшли у місто: трупи, трупи й кров…Тоді розстрілювали всіх … просто на вулицях. Я сам мало не загинув: серед білого дня мене один із наших патрулів зупинив. Я йому показав посвідку члена Українського Уряду, написану мовою українською, з печаткою Всеукраїнської Центральної Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів… Та й тут же таки, мабуть, були б і розстріляли, – тоді ж це просто на вулиці робилося, – коли б, на щастя, у другій кишені не було другого мандата – члена Раднаркому РРФСР за підписом Ілліча. …Я пригадую, влетіло й М. О. Скрипнікові. Знов-таки якийсь випадок урятував нам Миколу Олексійовича". В. Затонський недаремно зазначав українську мову своєї посвідки – в лютому 1918 року в Києві, та й по всій Україні, розстрілювали тих, хто розмовляв українською або просто носив український одяг, або мав у себе в оселі на стіні портрет Тараса Шевченка. Зауважимо також, що просто на вулицях людей не розстрілювали не те що німецькі нацисти, але навіть і "червоні кхмери" в Камбоджі! Можливо, саме 23 лютого 1918 р. "захисники Вітчизни" співали в Києві першого гімна Радянської армії, мародерствуючи і пострілюючи юних киян: Эх, яблучко, сбоку красное. Что Украине конец – Дело ясное... "Стан червоногвардійців і їхніх зверхників", який вони продемонстрували в Києві і на Україні, пояснювався навіть наївними українськими комуністами у "Програмі Української Комуністичної партії" (Винниця, 1920. - С.25): "Зважаючи на нерозвинену комуністично і ще імперіалістичну волю російського пролетаріату в Росії і почасти на Україні, У. К. П. бореться з усякими контрреволюційними спробами використати се явище в інтересах імперіалістичної політики Росії відносно України..." Прозрілий В. Винниченко пише в 1919 році драму "Між двох сил". Ось монолог одного з героїв цього твору: "Как не збожеволеть, мадам, как не збожеволеть? Ведь вы только взгляните туда за окно: горы трупов этих проклятых украинцев. Горы, мадам, понимаете ли вы это? Мальчики, дети, старики. К стенке – и готово. По усам узнают контрреволюцию. Малороссийские усы – и к стенке. … Как не... божеволеть? А? Ведь это же ясно, что социализм пришел, и не какой-нибудь там гнилой, европейский, а большевистский, российский, самый настоящий". Пом’янемо жертв. І героїв! Ніхто ще не підрахував кількість жертв геноциду українців внаслідок трьох військових агресій в Україну з боку Радянської Росії та її армії 1918-21 рр., який набрав розмаху якраз в лютому 1918 р. Хотілося б, щоб 23 лютого ми пом’янули їх. Але не тільки. Давайте більше говорити не тільки про жертви, а, насамперед, про наших героїв. Що ми знаємо про них? У ті ж лютневі дні 1918 р. Запорізька бригада УНР, очолювана генералом К. Прісовським, вела героїчну оборону Житомира і бої за Бердичів від червоної армії В. Кіквідзе. Загони В. Кіквідзе пішли у контрнаступ, і виникла загроза цілковитого знищення 1-го і 2-го корпусів Запорізької бригади. Ситуацію врятувала батарея сотника Савицького, яка не зрушила з місця і прикрила вогнем частини, що відступали. До останнього снаряду і набою! Усі вони загинули. Згодом одну із батарей Запорізької бригади було названо “батареєю імені отамана Савицького". Наступного дня запорожці з'єдналися з гайдамаками С. Петлюри і поновили наступ на Бердичів з житомирського і шепетівського напрямків. Опівдні 26 лютого українські війська (тобто, наші захисники нашої Вітчизни!) переможно увійшли до Бердичева… А що ми знаємо про тисячі таких от сотників Савицьких, про полковників – хоча б таких легендарних, як Петро Болбочан, чи хоча б про генерала К. Прісовського? І, головне – а чи дуже ми хочемо знати про сильних українських особистостей, чия доблесть і честь мали б формувати й живити доблесть українського мужчини сьогодення? Бо сильні нації і сильні особистості формуються на героях, а не зрадниках чи жлобуватих вічних Стецьках. А де хоч один документальний, хоч один художній фільм про індивідуальний і масовий героїзм таких от українських Чапаєвих, Матросових, Гастелло і т. п? Чи нам уже не вирватися з інерції вічних плачів за жертвами? Шановні чоловіки! Якщо 23 лютого вам доведеться "засідати", – згадайте не тільки свої 2 роки служби у Радянській армії, "прапора-куска" і буфетницю Маньку (мовляв – да-уж, були діла, були процеси!). Вшануймо тих, хто в ті лютневі дні (і не тільки ті), не продавши свою честь, відстоював право нашого народу бути самим собою… …На прапорі 2-го Запорізького пішого полку Запорізької бригади полковника Петра Болбочана довкола тризуба був напис: "З вірою твердою в конечну перемогу вперед, за Україну!". Була у них і своя полкова присяга. Вслухаймось у неї: Тобі, мій краю дорогий, Складаю я свою присягу — Тебе любить, Тобі служить, За Тебе вмерти біля стяга. І прапор наш жовто-блакитний Клянусь довіку боронить. І за народ забутий, рідний, Останню кров свою пролить. Отже – будьмо! За сотника Савицького, за Болбочана, за генерала Прісовського!

І – за нашу честь! Слава героям!!!

Олег Надоша, Володимир Гонський

Веселі, брате часи настали?

Актуальніше ніж чотири роки, що минули від її написання... І тихо, тихо навколо стало... Кудись поділися голоси... Часи веселі настали, нас лишилось так мало, Ну їх, брате, такі часи! Та нам з тобою своє робити, Відкрити очі і далі йти! І зуби сильно стиснувши, маму ніжно любити Хто ж тоді, як не ми, брати?!    

Степан Бандера - Герой України (офіційно)

Президент Віктор Ющенко підписав указ про присвоєння Степану Бандері звання героя України.

Про це він повідомив на урочистостях з нагоди Дня соборності.

Ющенко зазначив, що "цього чекали мільйони українців і багато років".

33%, 86 голосов

23%, 59 голосов

44%, 115 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Комуністичний шабаш на Інтері. Відео

Уривок з ефіру програми «Свобода на Інтері»

Корчинський, досить неоднозначний персонаж але останнім часом все частіше погоджуюсь з його тезами.

Пригадується, як ми його зневажали за п’ятихвилинки ненависті, що транслювали «плюси» до помаранчевої революції. А виходить час все розставив на свої місця. Нам здавалось він виконує заказуху, обливаючи Ющенка брудом, а насправді він просто не мав жодних ілюзій на його рахунок. І просто озвучував власну позицію.

Чи так? 

Про дружбу народів

Украинцы - это плохо!

Украинцы - это плохо,

Добкин, Кернес - хорошо,

Украинцы - это плохо,

Аделаджа - хорошо.

 

Украинцы - это плохо,

А вот Фельдман - хорошо,

Украинцы - это плохо,

А Табачник - хорошо.

 

Украинцы - это плохо,

Богословская - не плохо,

Украинцы - это плохо,

А Арфуш - совсем не плохо.

 

Украинцы - это плохо,

Черновецкий - хорошо,

Украинцы - это плохо,

Гурвиц - это хорошо.

 

Тина Кароль – как чудесно!

Украинцы – плохо.

Таня Либерман прекрасна!

Украинцы – плохо.

 

Вот Кауров Будулай – депутата выбирай!

Жвания, Григян, Васадзе – все славяне, все свои!

Украина – это плохо,

Вся фашистская она.

 

Украинцы все фашисты,

Нехорошие они.

Против них антифашисты,

Толерантные они.

 

Чтоб фашизм нам победить –

Украинцев всех убить!

Потому что если нет –

Будет новый Святослав,

 

Новый Гонта, Зализняк,

И Хмельницкий, и Богун,

Будет Довбуш, Кармалюк,

Скоропадский, Болбочан,

И Петлюра, и Махно,

Коновалец и Бандера,

И прийдет Роман Шухевич -

Он со шмайсером , в крестах, -

Нагонять тотальный страх.

 

Вот поэтому и надо

Украинцев всех убить,

А фашистскую их землю

АрфушАми заселить.

 

И наступит толерантность

Без фашистских украинцев:

Вместо свастики фашистской

Там где был Собор Софии

Будет центр жертв голокоста

И музей фашистских жертв,

Чтобы каялись фашисты,

И платили жертвам деньги,

Можно в долларах и евро,

И наличкой тоже можно,

Потому что виноваты,

Что такими родились,

На земле своей фашистской,

Где кровавые погромы

Сотворили гайдамаки.

 

В общем, стыдно и немодно

Быть фашистским украинцем,

Провокатором-злодеем,

маргиналом-экстремистом.

 

http://zo-zo.livejournal.com/

Політичні «монстри» живляться емоціями електорату

В одному з епізодів популярного мультсеріалу «Сімпсони» розповідається про те, як величезні рекламні муляжі клоунів, політиків та інших «зірок» раптом ожили — і почали трощити все навколо. Мешканці зачаровано дивляться на цей жах і не знають, як рятувати рідне місто. В розпачі одна дівчинка прибігає до керівника рекламної компанії, що створила цих монстрів. Він пояснює, що це люди самі наснажують їх своєю енергією. Тому радить просто не звертати на них увагу — без підживлення вони самі засохнуть. «Як же не звертати увагу, якщо ВОНИ ЗНИЩУЮТЬ НАШЕ МІСТО!?» — вигукує дівчинка. «А ви займіться цікавою роботою», — каже рекламіст. І справді: як тільки люди перестали дивитися на монстрів і думати про них, так ті відразу ж втратили свою могутність і безсило повалилися на землю.

Нинішні політики в Україні — це такі ж самі рекламні монстри. Можливо, вони є непоганими трейдерами, рейдерами чи колекціонерами, але як державні діячі є третьосортним матеріалом. Керована ними держава остаточно перестала виконувати свої базові функції. Вона вже не контролює кордони та міграційні потоки, не слідкує за якістю харчів та медикаментів, не забезпечує ні обороноздатності, ні економічної незалежності, ні правосуддя, ні соціальної справедливості. Висловлюючись сучасним сленгом, держава послала народу меседж, що вона його «послала». Тобто кинула напризволяще. Мовою політології це називається повною відчуженістю між державою та народом.

Основне гасло можновладців: «Народ має бути повністю керованим». Для самоутвердження себе як еліти вони роблять все можливе для перетворення народу на бидло. Відповідно, самі вони при цьому перетворюються на «еліту бидла» — БИДЛОЕЛІТУ.

Політична діяльність рекламних монстрів — це суцільне шоу, імітація, ілюзія, пародія. До системної державницької діяльності вони неспроможні в принципі. Тому роблять те, що вміють: борються між собою за бюджетні гроші та землю, а в перервах піаряться в ЗМІ. Для цього проводять фотосесії в затоплених водою селах, спускаються в шахти, доять корів, роздають медалі, літають на гвинтокрилах і висловлюють в телекамери турботу про народ, що катастрофічно вимирає, та про інфраструктуру, що катастрофічно розвалюється. Ми розуміємо, що це цікавіше і простіше, ніж будувати дамби, саджати ліси чи створювати сучасні виробництва, проте їхня метушлива бездіяльність перетворилася на головну загрозу національній безпеці. «Якщо їх не вбити, вони нас уб’ють», — співає гурт «Абздольц» у пісні про покемонів, але на думку чомусь приходить дещо інше.

Планета увійшла в гостру кризу Великого Переходу — до нової цивілізації, до нової екологічної ніші. Вичерпання природних ресурсів, екологічне забруднення і соціальна дестабілізація посилюються кліматичним розбалансуванням. Треба бути готовим до небачених досі спекот і холодів, посух і повеней, ураганів і землетрусів, інфекційних хвороб і геомагнітних інверсій (зміни магнітних полюсів). Щоб пережити цей екстремальний період, народу потрібна сильна і розумна держава, що володіє достатніми резервами і засобами швидкого їх застосування. Натомість що роблять наші покемони? Замість того, щоб згуртовувати народ, вони нацьковують одних українців на інших. Замість насаджування лісів, вони їх хижацькі вирубують — деревина йде на експорт, а гроші в офшори. Замість модернізації гідротехнічних споруд половину з них вже приватизували, решту кинули напризволяще. Їм просто нецікаво займатися техногенною безпекою. Їх хвилює приватизація найприбутковіших підприємств, розпродаж української землі та її надр — того, чого вони ніколи не створювали і що їм не належить.

«Клоуни знущаються над нами. Називай речі своїми іменами», — закликає гурт ТНМК. Це вже про ринковий балаган, який «еліта» чомусь називає демократичними виборами. Він робиться за такою схемою:

1. Спочатку олігархічні клани через підконтрольні ЗМІ розкручують з десяток перспективних політпроектів та «героїв майбутніх виборів».

2. Через якийсь час визначаються їхні рейтинги, на основі яких складаються розцінки. На закритих аукціонах відбувається розпродаж місць у партійних списках — згідно з законами ринкової економіки.

3. Для створення ілюзії «передвиборчої боротьби» через ці ж ЗМІ запускається «війна компроматів» і демонстративне обливання один одного багнюкою. Очевидно, що це «шоу для лохів», бо якби було інакше, то публічні заяви про скоєні злочини завершилися б кримінальними справами, резонансними судами і ув’язненнями з вилученням накраденого.

4. Для відволікання людей від реальних проблем у масову свідомість вкидаються «кістки», за які ці люди мають гризтися між собою: «НАТО», «двомовність», «міжконфесійні відмінності», «хто кого годує» тощо.

5. Внесок у вибори — це інвестиція, що має швидко окупитися і принести прибуток. Тому ті, що купили мандати, негайно включаються в «дерибан» країни з метою «відбити бабки».

6. Доволі швидко вся ця шкурна метушня починає викликати в людей блювотний рефлекс. Тоді розкручуються нові «герої нашого часу» — і все починається спочатку. В результаті змінюються політпроекти, але не змінюються елітні фізіономії.

Як зупинити цих «голих королів»? Найкраще скористатися рецептом від «Сімпсонів»: перестати звертати на них увагу, не живити цих енергетичних паразитів своїми емоціями, сподіваннями, страхами та малодушним вибором «меншого зла». Бо в цьому світі існує закон тяжіння: що сьогодні в наших головах, те завтра в нашому житті. Вболіватимемо за цих «політичних покемонів» і братимемо участь у їхніх виборчих лохотронах — матимемо постійне відтворення балагану. Якщо ж будемо думати про державу нашої мрії — неминуче сформуємо новий український світ.

Спочатку він народиться у нашій свідомості, потім в наших стосунках із дітьми, родичами, друзями та знайомими, згодом пошириться на ширші територіальні й професійні громади. Пройде небагато часу — і тисячі осередків світла зіллються в сонячну українську державу-громаду — Третій Гетьманат.

Тож почни з себе! Зроби перший крок: вимкни «зомбоящик» і перестань підживлювати рекламних монстрів своєю життєвою енергією. Натомість спрямуй її на добро — і власними силами, в міру своїх можливостей твори навколо себе чесний та розумний простір.
http://www.day.kiev.ua/251745/

Лицарський Хрест

Присвячується всім Справжнім лицарям України, тим, хто боровся за неї впродовж усіх віків існування нашої нації. Слава Україні! Героям Слава!

Лицарський Хрест (А. Підлужний та Тартак)
Дихає ліс,
Пташка на гіллі
Пісню співає, що тішить мій слух...
Я довго ріс –
Йшов через цілі,
Що тіло гартують і зміцнюють дух...
Тиха роса
Зіб'ється з трав
Криком “вперед!”, дружним тупотом ніг...
Я тут знайшов
Те, що шукав
Славу здобув і себе переміг!

Мій лицарський хрест –
Моя нагорода
За те, що не впав, за те, що не втік!
Мій лицарський хрест –
Яскрава пригода,
Що буде тривати в мені цілий вік!
Мій лицарський хрест!...

Плинуть роки,
Їх заметілі
Скроні мої пофарбують у сніг.
Я, завдяки
Шрамам на тілі,
В пам'ять свою закарбую усіх
Друзів моїх
Та ворогів -
Кого любив і кого вбивав...
Може чогось
Я не зумів,
Та не згубив, не продав, не програв...

Мій лицарський хрест –
Моя нагорода
За те, що не впав, за те, що не втік!
Мій лицарський хрест –
Яскрава пригода,
Що буде тривати в мені цілий вік!
Мій лицарський хрест!...

Тим, що загинули, й тим, що вижили,
Слово своє вдячно присвячую!
Хай ворог зиркає очима хижими,
Нехай гарчить – мені не лячно.
Хто вріс корінням, той не зламається.
Хто має стержень, той не зігнеться.
Любов до матері – найкраща порадниця.
Любов до вітчизни – ідея серця.
Лицарський хрест – відзнака для обраних –
Не завжди на грудях, а в діях і звершеннях.
Для тих, що в боях ставали хоробрими.
Для тих, що в атаки здіймалися першими.
Не відступитися від слова сказаного –
Дерти руками, зубами гризти!
У світі багато брудного й заразного,
Але той, хто хоче, залишається чистим...

Завантажити mp3 файл

Запрошую на спільне святкування Дня Незалежності!

Знову запрошую до Унежа.

Спільне святкування Дня Незалежності (23-24 серпня, Івано-Франківська обл., Городенківський район, село Уніж)

Сайт фестивалю: http://www.unizh.com.ua/

Афіша

Страницы:
1
2
предыдущая
следующая