"Про лисичку сестричку і вовчика панібратика"

Моя казочка "Про лисичку сестричку і вовчика панібратика"

Василь vover Войтюк 5 грудня 2008


Чарівний ліс заворожував своєю красою. Сонечко світило яскравими різнокольоровими барвами. Час від часу, воно ховалось за пухнасті солодкі хмаринки. А ось і підлетіли альнеміри. Це були метелики-ельфійки, кожна з яких мала свій неповторний візерунок на крилах. Вони кружляли над хмаринками збираючи солодкий нектар, утворюючи у небі незвичайні малюнки, які змінювались що секунди. По серед лісу протікав струмочок, який умовно поділяв ліс на дві половини. В самому центрі лісу стояв одноповерховий дерев’яний будиночок. Жили в ньому лисичка-сестричка і вовчик-панібратик. Жили вони весело і щасливо, помагали один одному у всьому.
І ось в один прекрасний день над лісом зійшла веселка. Коли сестричка ще спала, вовчик вийшов на подвір’я і побачив її. Йому стало цікаво і він побіг по стежині через місток на іншу сторону лісу щоб краще роздивитись це диво. Але раптом він різко зупинився... ВІН ПОБАЧИВ ЇЇ - червону шапочку. Це була дівчина з золотистим шовковим волоссям, яке стелилось по її ніжному тілу обгортаючи найпотаємніші закутки плечей.. Очі в неї були як діаманти, на сонці висвічувалися всіма кольорами веселки. Вона була одягнена в чудову красно-червону сукню ..... Але найбільше його вразив капелюшок, який чітко підкреслював всю красоту цієї дівчини. У вовчика почервоніли вушка. Серце забилось немов відбійний молоток. Він не міг промовити ні слова, ноги затремтіли немов гілля молодої берези... І тут дівчина легкою походкою, немов пливучи по багряному морі, підійшла до вовчика . У вовчика серце почало вискакувати з грудей, він ледь стримувався щоб не з’їсти її .
Але краса, яка рятувала світ, врятувала і дівчину. Вона посміхнулася йому, і в нього в очах проблиснув вогник, який засліпив його так, що він вже небачив ні смачних людських кісточок, ні свіженького запашного мяска, навіть цих пальчиків, якими він лежачи під старим дубом любив почистити собі зуби після смачного обіду... ВІН БАЧИВ ТІЛЬКИ ЇЇ
Цю неземну богиню, яка пройшлася хмаринками з неба і прокотилась по веселці, яка прийшла в цей чарівний ліс, де збуваються всі мрії . Вона промовила до нього, і він почув цей голос. Він нечув в свому житті ще нічого прекраснішого.
Вона сказала йому привіт, мене звати Марія. Таке чарівне імя, подумав вовчик, як воно красиво і лагідно звучить. Він завжди мріяв про дівчину з таким неповторним імям. Він соромязливо підняв свої очі, язик його не слухався, але він зумів себе перебороти і сказав що його звати Василько. Марічка красиво посміхнулася своєю осліпляючою посмішкою... Вовчик чуть не зомлів... Вона бачучи що вовчик соромиться підійшла сама до нього і лагідно і ніжно поцілувала його завушко... Вовчику стало так добре як ніколи, він просто літав від одніє хмаринки до другої... в нього несподівано виросли крила і він дійсно повірив що ці крила, це не що інше як його кохання до цієї просто неймовірної краси... душевної краси яка просто таки вилітала з серця дівчини і обгортала вовчика у свої обійми... Він узяв всю свою сміливість в кулак і міцно поцілував Марічку в її ніжні уста... І в цей момент ніби струм пройшов по його тілу, в нього запаморичилось в голові, він опянів цим поцілунком.. Перед очима почало все розпливатись... І ТІЛЬКИ ВОНА стояла навпроти нього ніби й нічого не сталось, ласкаво усміхаючись до нього, вона й не догадувалась що творилось в його душі. Вона взяла його міцно за руку і повела за собою.
Він не встиг отямитись як вони вже сиділи на лавочці. На небо зійшов місяць, він також вирішив подивитись на це диво, яке твориться на землі.... За ним вибігли його маленькі сльози-зірочки. І він згадав що і внього колись було шалене і велике кохання... В нього стало сумно на душі. Місяць зрозумів що він і до цього часу шалено кохає, просто він хотів навязати собі що вже не кохає, але серце не обманиш... Колись злий чарівник побачив як місяць і сонце щиро кохають одне одного... На землі завжди було сонячно, весело і світло. Їхнє кохання зігрівало всю землю. Але йому це дуже не подобалось, і він вирішив їх розділити на завжди. В один прекрасний день спокусив чарівною квіточкою наївне сонце і заманив її на другу сторону землі. І в цей момент коли їхнє кохання погасло на мить він розділив землю на день і на ніч... Сонечко затьмарене запахом квіточки і далі світило і віддавало тепло землі. А місяць зажурився, він довго довго плакав, аж поки не виплакав усю свою ніжність і тепло, так він подарував землі зірочки. Він став холодний і жорстокий. І коли він бачив на землі таке ж кохання в нього з очей час від часу вилітали нові сльози, які вже втратили ту теплоту що була, тому вони швидко зникали за горизонтом мрій...
Вовчик і Марічка сиділи на лавочці і щирими очима дивились на небо, ніби хотіли там побачити своє відзеркалення. Небо в ту ніч світилось особливими барвами, і десь там в далині, час від часу, пролітали зірочки. Вовчик побачив одну і вмить незадумуючись загадав бажання щоб ці крила які в нього виросли не відпали ніколи в світі, і щоб його коханнячко не покинуло його ні заяких обставин. Хвилі річечки лагідно наспівували оду кохання "він і вона – це єдине ціле". Світлячки їм ніжно підспівували "єдине ціле кохання назавжди".Він її ніжно обняв і поцілував. Вони злились в довгому і пристрасному поцілунку. Їх обкружило своїм диханням щире кохання, воно пронизало їх наскрізь своїми ароматами любові і ніжності... Все навкруги ожило і зацвіло. Весь ліс дивився на це диво, і тільки їм було все одно, вони небачили нікого окрім один одного. Вони кохались...


Василь vover Войтюк (автор)