Піднімаються в темні часи, хто зберіг своє світло,
В повний зріст, в повний зміст, в повний хист,
І як хвилі ідуть від Тарасового заповіту,
Бо Пророк є Пророк,
його доля - долоні над нами і з небом зв'язуючий міст.

Піднімаються легко, як птахи і сильно, як море,
І стіною стають між дурною негодой й дитям.
Кожен має в душі щось, щоб світлом затьмарити горе,
Кожен бачить ту душу, як Богом осяяний храм.

Щоб побачити сЕбе, то треба зійти над собою,
Щоб побачити справу - вчинити вкладаючи зміст.
Через душу свою я течу неспокійной рікою
Наче справи, кохання, долання та хист.

В мене тисячі років від усіх охорона - дракони,
Вони вдень і вночі, як перлину мене стережуть.
Бо я є таємниця та ключ, я - скрижаль та одвічні закони,
Як і будь яка жінка. Крізь серце озоряний путь.

Те, як люди сприймають цей світ є людською красою,
А як люди сприймають красу, то є людяність світу цього.
Ми усі частка Бога, який над водою
Проносився як дух розсипаючи крихти від серця мого.

Кохай, рибо, кохай,
хай безнадійно, хай,
хай без жодних надій –
радій, рибо, радій.

Любов варта всього –
варта болю твого,
варта твоїх розлук,
варта відрази й мук,
псячого злого виття,
шаленства та милосердь.
Варта навіть життя.
Не кажучи вже про смерть.

PROOF

має рацію той хто щасливий
решта всі аргументи – до задниці
та щасливим бути можливо
тільки зовсім позбувшись раціо
тільки – пульс відчуттів прихованих
тільки – чулість до волі дихання
все придумане – геть зіпсоване
все продумане – гімн безвиході
є лімбічна система крихітко
от вона цим усім заправляє
варто жити просто як дихати
кращих версій у мене немає
не скрипи так своїм неокортексом
не мудруй пожалій ті звивини
перестань вже читати борхеса
і кінчай перейматись новинами
не сміши свого бога планами
а від мене сховай амбіції
не кажу що вони погані
просто все це – обман і фікція
завше важить лише інтонація
а слова – вони неважливі
за тобою визнаю рацію
лиш як будеш дурна й щаслива

Хтось за дверима,
З чорними очима,
Тобою милується,
Щастю дивується.

І рухать не хоче,
І може шепоче,
І йде проти ночі
Заплакані очі

І сонце, як тане,.
І пізній світанок,
І той, за дверима,
Малює крижини.

І сонце у танці,
І люди, як бранці
Знімаючи крила,
Монтують вітрила,

Все мелють у борошно,
Все топчуть нехорошо.
І тільки хто прагне,
Обійме, досягне.

Ведь ты любила, как ты не поймёшь,
Что вот в руках, и не бразды, а нити,
Жемчужных ожерелий злая ложь.
И я не зверь, не жраль, а укротитель,

И я реву бросаясь на зверей,
Рога их в кровь руками искривляя,
Узнала я любовь и дружбу, и людей,
И раны я теперь душою заживляю.

Я лью бальзам на раны, ладаном дышу,
И соглашаясь бьюсь о стены кровью,
Уже ни жить, ни думать, правда не спешу,
Ведь жить нельзя единственной любовью.

Советами помощь дороже и сложней,
Ведь боль чужая странно непонятна,
Я обожаю пламенных зверей,
Я матадор и так сильна, и статна.

Ну что же лишнее, давай в кусты скорей,
И парус развернулся над волною,
А ну ка крысы быстро с кораблей!
И я плюю последнею любовью!

Я харкаю драконью пасть, клыки,
И изрыгаю пламя, я опасна!
Я принимаю эту жизнь в штыки,
И пасть хочу в бою, и в сладостном, и в страстном!

Уже загнали в это сердце нож,
И белый снег уже пурпурно-красный,
Пусть зверь, пусть бык, пусть лев,
Ужель ты не поймёшь, люблю я слишком этот мир ужасный.

Уйти, всегда успеть, свободно как в полете.
Соленые как море кровь и боль,
Мозги кипят и жгут, вы чавкаете, жрете.
Последняя есть первая любовь.

И право славны вы, сгибающие ночи,
Деревья корчатся и слышен шум листвы,
И листья сыплются на воду, ты вернуться хочешь,
И не сносить тогда мне головы.

Но прошлое, поверь уж не базар,
Оно как Библия красиво и священно,
А если так, то весь этот кошмар
Запомнится иначе непременно.

1995 г.

Музика грає навіть коли не чуєм,
Час не спливає і не минає він,
Ми як авгури, - кожен себе віщує,
Ми як початок, - порох, сміття та дим.

З ночі гуляє обраний сном порядок,
Та провокує думку і почуття.
Леле, ой леле, я ж собі скрізь завада,
Що ж то за щастя, грішне моє життя.

Велично сіло біле сонце за золотаві бані Лаври,
Дніпро, коханий, серце квітне твоєю дихаючи славой,
І хай ти не ревеш пророку, і хай ту Лавру міль побила,
Того не станеться нівроку, щоб вас забули, не любили.

Вже шість минуло тисяч років, як городище царських скіфів
Було на цих зелених схилах, лишивши попіл давніх міфів.
Я відчуваю подих долі, я відчуваю голос крові,
Коли дивлюсь як сіло сонце в безкраю пам'ять моїй волі.

***
Где то песня горячим осколком забилась и плачет,
Где то осень опавшей листвой сквозь прорехи зимы.
Я сростаюсь живою водой окропленная, значит
Возрождаюсь по нити любви над краями войны.

Эти мысли не новые сводами, плинфой,
Куполами сложились, ладошками, дай
Разбежаться и взмыть над разбитым снарядами мифом
Чтобы сшить высотой мой в боях отвоеваный рай.

До того як, з'їдає час - про нас.
Як марно все проходить - шанс.
"Я не терпітиму !" - казала раз на раз,
І клятий час минав повз нас.

Бо справжнім у коханні є
Лише прощення, все моє,
Все що ти коїш, що не те,
Я розумію, я є ти.