Не даремно Уласа Самчука називають українським Гомером XX століття.
Ця людина у своїх художніх творах охопила поглядом справжнього майстра
епосу життя українства на початку XX століття та за часів Голодомору.
Важливе місце посідає і публіцистична спадщина письменника, у якій він
свої думки, своє ставлення до майбутнього та теперішнього свого народу
висловлює напрямки.

Головними питаннями, які поставив Улас Самчук у статті «Нарід чи
чернь?» є проблеми національної самосвідомості народу, його власного
ставлення до цього, митець намагається знайти причини та шляхи подолання
культурної, історичної, національної «амнезії» своїх співвітчизників.

На початку статті автор дає визначення двох важливих понять —
«нарід» і «чернь». Нація, народ, за твердженням Уласа Самчука, —
«організована, свідома, вигранена збірна одиниця», тоді як чернь — «юрба
без'язиких і безликих постатей». На основі цих визначень Улас Самчук
доходить дуже гіркого і невтішного висновку: українство для нього є саме
черню і юрбою, бо більшість людей втратили два найголовніші елементи,
які могли б зробити їх саме нацією, народом. За Самчуком, ці
найважливіші елементи — це людська гідність і національна свідомість.

Що ж призвело до таких руйнівних, страшних наслідків? — ставить сам
собі і читачеві питання автор. Руйнування національної свідомості
корениться у русі самої історії: влада, яка панувала на Україні, чи то
польська, чи то російська, чи то радянська, проводила не лише певне
економічне, а й — що найстрашніше — ідеологічне, духовне насилля. «Всяка
влада... лиш доводила нам, що ми — не ми, а щось інше. Це було постійне
ламання нас, нищення нас», — говорить Улас Самчук. В історії знайдемо
безліч прикладів на підтвердження цієї думки, згадаймо хоча б Емський
указ 1876 року, в якому було написано, що «української мови не існує»,
були заборонені будь-які мистецькі акції українською, українські книжки
можна було видавати тільки через цензуру і написану, що найдив-ніше, «за
правилами руського правопису», тобто російськими літерами... Водночас
діти Галичини змушені були навчатися польською. Чи поліпшилася ситуація
із занепадом Російської імперії і приходом більшовизму? На це питання
відповідає у своїй статті Улас Самчук: «Большевизм багато говорив про
свідомість. Але його свідомість зводилася не до людської свідомості, а,
як тоді говорилося, до класової, чи соціальної. А це є далеко не те
саме». Саме тут і криються причини занепаду людської гідності: із
більшовицькою ідеологією викорінювалися власне людські, вічні цінності,
все духовне замінювалося матеріальним, «класовим». Зі свідомості
українців поступово витісняли віру в Бога, відчуття власної землі,
власного господарства, відповідальності за свою працю — все це
викорінювалося шляхом встановлення системи колгоспів. Улас Самчук
висловлює дуже важливу думку: «Основою життя є не клас, а людина». Отже,
«одиницею виміру» життя є саме людина, особистість, незалежна у
поглядах та думках, сповнена духовності і краси...

Розв'язання поставленої проблеми Улас Самчук бачить насамперед у
викоріненні глобальної байдужості людей, боротьби з денаціоналізацією,
яку треба «вирвати з корнем». «...не все одно, хто як говорить, яким
богам молиться, які книжки читає. Не все одно, якими іменами названі
вулиці наших міст... Не все одно, ...кого ми вчимо у школі... А коли —
все одно, то це значить, що все одно для нас, хто є ми самі».

Дивно, що десятиріччя минули з часу написання цієї статті, але вона
ніби написана про сьогодення, за тим лише винятком, що більшовизм уже
повалено. Але, як на мене, радянська ідеологія, принцип «моя хата з
краю» ще живий у головах людей. Ми не маємо права судити, ми маємо
спробувати зрозуміти кожен людський вчинок. Так, насправді, ще кілька
десятиліть тому життя за філософією «моя хата з краю» могло врятувати
людині життя, врятувати її близьких від політув'язнення, від
переслідувань та цькувань. Але ось уже понад п'ятнадцять років минуло з
того часу, як вільно висловлюватися і створювати мистецтво на свій смак
може собі дозволити кожен без жодного ризику. Найголовніше — вільно
думати, розвиватися, формувати у собі найкращі якості й цінності... Бо
без цього не можна буде зняти питання «Нарід чи чернь?» зі, скажімо так,
«порядку денного»...

Нехай Котяра буде милим,
Хай треться пузиком до ніг.
Бажаю щастя та весілля
В хвилини, доки пада сніг.
Бажаю щоб кошачі ласки
Принесли кожному в дім казки,
Любов, турботу, грошенята –
Ось що принесуть кошенята!




Ребята и девчонки, я Вас всех искренне люблю!
Не обижайтесь, если вдруг не смогу ответить

 

Я сижу и грущу, о тебе вспоминая,
Я читаю письмо, и не знаю где ты...
Ты ушел в тишину, и не скрипнув дверями,
Побоясь разбудить, все надежды разбил.

Уходя, уходи, только душу не рви мне,
Уходя, уходи, я забуду тебя...,
Но запомни одно, да, ты был мне любимым,
А теперь, я , просто забуду тебя.

Солнце встанет с утра, и своими лучами,
Нежно плечи обняв, поцелует меня.
А луна, окатив, серебристым сияньем,
Наполняет надеждой и верой меня.




(моё)

молитва на УДАЧУ