Улюблена пісня з улюбленого мульта

Сьогодні в Києві сонячно! Нарешті! Але навіть коли сонце ховається - варто пам’ятати: воно обов’язково з’явиться знову... Гарного всім дня і настрою!


Дякую, Людвіг ван!

Буремно на душі... Слухаю Бетховена. Також буремного. І... заспокоююся. Чиста математика: мінус на мінус дає плюс... А може, так важливо відчути не-самотність - хай і не у просторі, в ейдосі? У будь-якому разі, вкотре переконуюся: на всі душевні болі є ліки. І ці ликі - музика. Життя коротке... А мистецтво (тут - музика) - вічне. Тому підтвердження - відсутність часових обмежень і можливість гоїти душу музикою того, хто жив так давно... Дякую, Майстре!

А ось ці портрети - мої улюблені.

Казка навпаки

А тиждень тому – все було не так.
Лиш тиждень тому – все було не те.
Хоча спочатку ворожив тат-там,
А потім – там. І далі – не про те.

І я, немов би в шоу «За стєклом»,
Чужий – мов свій упізнавала дім.
Потроху відтавала. І тепло
Текло по венах – всупереч мені.

І я жила. Жила – і грала роль.
І танули крижинки попри біль…
Тепер – пробач, мій Сніговий король,
Та слово «Вічність» – залиши собі.

Мені ж – казкарювання навпаки.
І ворожінню криги– майже край…
Це добре, що я вірила в казки.
Прокинулась: «Ми разом». Підпис – Кай.

Дістало!!!

  • 31.01.13, 19:32

Писалося давно... А нічого, здається, так і не змінилося...

Мене вже нудить на цих каруселях,
На гойдалках цих і в задрипаних тирах.
Мене дратують комфортні оселі,
Розкішні маєтки і навіть квартири.

Мене забембав цей світ під копірку,
Ці діти, немов перезняті на ксеро,
І трохи придурки, і повні притирки,
Та баба у тєліку з тим “Романсеро”.

І ніби насправді, і ніби так треба,
І всі ідіоти уже у колонах.
Ще трохи – і рушать у сонячне небо
Просити у Бога собі макаронів,

Батонів, сосисок і навіть прокладок –
Хіба чоловік заробляє на “Олвейз”?
А ще – заразом – відповідної влади,
І, певно, макухи в затумкані голови.

Ще трохи – і край! Я б таке написала –
То пофіґ, що чемна. Існують же квоти!..
О’кей, мій народе! Мене все – дістало.
Піду-но в аптеку по антиблювотне.

Чорно-біле

віддаюся легкому прозорому плину
трачу смуток – немов висипається мак...
чорно-біле кіно. чорно-білі світлини.
чорно-біла зима.

 ці прозорі двори. ці безлеті дерева.
цей тягучий, важкий, мов загущений, жаль.
цей беззахисний світ. змерзлі мавпи і леви.
чорно-біла межа.

 і шорстким язиком облизавши долоні,
клянчить трохи тепла наїжаченй пес...
завмирає зима в чорно-білому лоні.
чорно-біле. сліпе.

 розбігається світ – мов тікає від себе.
розчиняюсьу ньому, мов сіль у воді.
чорно-білі зірки в чорно-білому небі.
помаранчі руді.

 і медовіє день, мовби всотує фарбу.
витікає шампаном колишня жура.
золотава емаль серед сірого карбу.
чорно-біла. пора.

 24.11.03

Наостанок...

Колись давно, коли було не треба
Шукати слів і натяків в словах,
Я вміла доторкнутися до неба
І сміла мимохідь поцілувать,

Коли ми не боялися мовчання,
Не боронились сміхом від журби,
Коли я звуком першим і останнім,
Коли жила я піснею в тобі,

Коли я точно знала: ми не граєм,
Ми вміємо мовчати в унісон –
Цей світ був раєм. Нашим спільним раєм.
А день був –день. А я була – Асоль.

Ще не було «можливо…» або «раптом…»,
Ще не було тривог і каяття…
Шкода лише:казкар поставив крапку.
І стало просто казкою життя.

попелюшка



невагомієш – наче поночі
осипається сніг коричневий
в запах кави всотавшись повністю
ставши мрією новорічною
ти вплітаєшся в сірі сутінки
несподівано і меланжево
і казково торкаєш прутиком
помаранчу мов світ оранжеву:
це ж яким тобі буде возиком
чи машиною чи каретою
хочеш буде пітьма з морозива
ледь підсвічена сигаретою
так і тішишся так і падаєш
зневагомівши до зникомості
той хто це називає зрадою –
стане тінню в наступній повісті

Є чоловіки...

Є чоловіки, з якими ми живемо. Є чоловіки, заради яких ми живемо. А є ті чоловіки, впустивши яких у своє життя, ми розуміємо, що справді починаємо жити...