Высокая, если на каблуках. Добрая, если не злить. Любящая, если любить. Умная, если не задавать глупых вопросов....

Только наши мужчины смеются над женщиной за рулем, сидя в трамвае...

Нам не дозволено любити. Небеса
Заплакали в тривожному мовчанні,
І знов моя сполохана душа
Боїться миті, що зовуть прощанням.

Боїться снів, розгублених у днях,
Боїться мрій, розбитих самотою,
Боїться болю. А без нього як,
Коли не можу жити не тобою?

Нам не дозволено. Між нами, як межа,
Твоє вагання і мої тривоги.
Холодна ніч і стомлена душа,
Одна любов. І дві чужі дороги…

У світі злому і холодному, де щастя зіткане з прощань, чи ми пробачим одне одному цю несподівану печаль? Чи будем вік себе картати? Але за віщо, Боже мій! За те, що серце калатати посміло в ніжності німій?! За ті передані привіти? За тихий погляд, що п’янить? Нехай це сонечко посвітить.

Нехай ця туга продзвенить.

/Л.Костенко/

І як тепер тебе забути? Душа до краю добрела. Такої дивної отрути Я ще ніколи не пила Такої чистої печалі, Такої спраглої жаги, Такого зойку у мовчанні, Такого сяйва навкруги. Такої зоряної тиші. Такого безміру в добі!.. Це, може, навіть і не пісня, А квіти, кинуті тобі, А квіти, кинуті тобі... І як тепер тебе забути? Душа до краю добрела. Такої дивної отрути Я ще ніколи не пила,

 Я ще ніколи не пила...

/Л.Костенко/

Прости, що йдуть непроханi дощi,

Що клени листя на асфальтi гублять,

Прости моiй нескоренiй душi,

Слiпому серцю, що тебе так любить.

Прости за день, що нiччю догорiв,

Прости за роки,що вiтрами здуло,

В дощi рiчки виходять з берегiв

А осiнь листям землю огорнула.

I гарно хвилi повноводiй буть,

Землi спокiйно пiд листками спати,

А я тебе збиралася забуть,

Коли на серцi стало холодати.

Дивись на мене, як дощi на лiс,

Дивись на мене, як зима на лiто,

Та лиш нiколи мною не журись

І не клени перед жорстоким свiтом.

Не заставляй на вiтрi голосить –

 Я пiд вiтрами безголоса пташка,

Прости, як можна цю любов простить,

Забуть не прошу, - забувати важко...