Був день - не день, не вечір, і не ніч:
Сріблясто-сірий світ і місяць у півнеба.
По місячній доріжці, наче в сні
Моя душа сама ішла до тебе.
Сріблилася скалками гладь води,
Гілки чорнезні пнулися до неба,
Немов просили: "Зупинись! Не йди!
Тобі спокою - не любові треба!.."
А я ішла прозоро й легко в світ.
Іскрилось холодно проміння під ногами.
За мною залишавсь кривавий слід
За всіх, кого не долюбили з вами.
Душі боліло тяжко від образ,
Байдуже...
Читати далі...