Профіль

Oll@

Oll@

Україна, Тернопіль

Рейтинг в розділі:

Останні статті

Свіжі шпалери



Згубне виховання

  • 09.06.12, 20:00

  Головні руйнівники п'ятої заповіді - це не норовливі діти, а люблячі батьки. Це вони розбещують дітей, позбавляючи їх від домашньої праці, вигадуючи для них " велике" майбутнє, лишаю їх щастя виховуватися в колі багатьох братів і сестер. Вони народжують одного, максимум - двох дітей, думаючи, що зменшення кількості народжених поліпшить якість виховання. Вони перетворюють дітей на "домашні божества", і самі перетворюються на ідолопоклонників. Увесь жар невитраченої гордості і нереалізованих мріянь такі батьки і матері вкладають в " виховання", яке краще б назвати згубою або розбещенням. Пихаті, зніжені, такі, що заголубилися, приготовані для "великого майбуття", ці маленькі егоїсти жорстоко розчарують своїх батьків. 

Кохання і шлюб

  • 09.06.12, 14:40

   Одна літня жінка, наставляючи своїх онуків, порівнювала любов з чавунцем картоплі, а шлюб - з піччю: - Ви, молоді, ставите гарячий чавунець в холодну піч, і ваша любов остигає. Ми свого часу ставили холодний чавунець в гарячу піч і він поступово нагрівався. Складові "гарячої печі" : відданість, вірність один одному, відповідальність, прихильність батьків, благословення, отримані на весіллі, - творять міцніший фундамент, ніж ейфорія закоханості.

Символічне значення птаха в культурі предків

  • 09.06.12, 08:25

Символом кохання і вірності є лебедина подружня пара, бо ЛЕБЕДІ є моногамними птахами і паруються на все життя. Краса лебедів надихала людину на створення поетичних легенд, казок, пісень, художніх полотен. В казках якщо злі чари і перетворюють людей на птахів, то обов'язково на красивих і великих, бо краса і велич в даному випадку – мірило людської душі.


ЛАСТІВКИ – птахи, які ідеально зріднилися з повітряною стихією. Усе життя ластівки проводять у польоті; на землю вони майже не спускаються, ходять погано. У повітрі ластівки – як риби у воді: демонструють фігури вищого пілотажу, навіть п'ють на ходу, стрілою проносячись над річкою. Коли прилітають ластівки, настає справжня весна, наче вони на крилах приносять погожі весняні дні.


Серед співочих птахів найвідомішим представником родини та найкращим співаком є СОЛОВЕЙ. Коли соловейко заспіває – його ні з ким не можна сплутати. Співає він переважно вночі – від вечора до ранку, а в перші тижні після прильоту його часто можна почути і вдень. Співають лише самці, доводячи свої права на місце гніздування. Молоді птахи навчаються цьому великому мистецтву в більш досвідчених та старших родичів, тому в кожній місцевості є свої майстри співу і в кожній місцевості вони співають по різному. Найкращими співцями вважалися курські та київські солов'ї. Пісня солов'я – це пісня кохання.


ПІВЕНЬ - у багатьох міфопоетичних системах він символізував войовничість. Напр., ватажок війська бога індуїстської міфології Сканда мав такі головні атрибути: спис, лук, півень. Півень вважався покровителем воїна і в кельтів. У наших Пращурів він був передвісником зорі, сходу Сонця, а, отже, пробудження життя. Не випадково існувала така народна назва як "будимир", тобто "буди світ".

ЗОЗУЛЯ – символ суму і вдівства, весни і, водночас, нещастя, туги за рідним краєм... Вона була і оракулом - провісницею важливих подій, долі, часто її слухали і рахували, скільки їм залишилось жити.


СОВА - символ мудрості й потаємних знань. Лише їй відомо, як мудрість життя приховується таємницею смерті...

ВОРОН - священний птах: його не можна ні лякати, ні проганяти, бо він символізує потусторонній невідомий світ і попереджає про лихе.


ЛЕЛЕКИ - в українському народі дуже шановані птахи, деякі дослідники вважають їх символом України. За часів Трипілля лелека був тотемом. Є свідчення, що навіть деякі трипільські племена називали себе лелегами. По іншим джерелам Лелека існував ще за часів аталантів і називався Гайстр, що означає – Зоря у небі. У греків Гайстр співвідносився з богинею ранкової та вечірньої зорі. Загальновідомо, що лелеки приносять щастя (в тому числі і дітей) в дім, тому люди в Україні оберігають їх, принаджують їх до оселі, піднімаючи на дах старе колесо або збиту з рейок рамку.

Існує така прикмета : багато пташенят у лелеки – на хороший урожай. В українських міфах вважається, що лелека розуміє людську мову, так як сам раніше розмовляв. Лелека - символ поваги до батьків, символ мандрівників, символ сімейного благополуччя і щастя, а так само загальний символ нашої Батьківщини, Воістину священний цей птах:


Летять великі птахи
Ліси, поля минають
Ту хату де осядуть -
Щасливою вважають.
Лелека-чорногузка
Це - символ України,
Як оберіг у хаті
Великої Родини.
На білих крилах птаха-
Хвиляста чорна смуга,
Неначе розлилася
За рідним краєм туга.
Бояться його миші
Та пухлі, товсті жаби,
Але про нього кажуть
Лелека щастя вабить!!!

Предківська культура слова

  • 07.06.12, 12:00

«Доброго ранку», «Дай Боже щастя!», «Доброго здоров’я» чи «Здоровенькі будьте»… Од цих простих і звичних слів, що стали традиційними в Культурі Предків, підсвідомо легшає на душі, підноситься настрій, ці слова впливають на нас і на простір, і навпаки, варто комусь не відповісти на привітання або кинути силуване чи відбувайлівське «здрастє» чи «прівєт старий», як ледь не на цілий день матимете неприєний настрій, самі не підозрюючи того. І, механічно заразившись цим ґанджем, ми теж скупішаємо на усмішку й теплоту слова…

Коли і навіщо запровадили наші Предки повсякденну форму вітань, для чого вона знадобилася? Що це — звичайна забаганка, випадкова умовність? Далебі, ні. Коли козак вирушав у далеку дорогу, йому неодмінно бажали щасливих мандрів та вдалого повернення, або приступав до виконання якоїсь відповідальної справи — за доброю народною звичкою приповідкують: «Щоб легко почалося та вдало скінчилося!»
З глибини віків людське слово таїло в собі незвідані загадки магічності. Йому вірили, перед ним благоговіли, од нього ніяковіли, ним й проклинали… Іноді тих, кого проклинали, могла спіткати й невдача, сільська громада в таких випадках влаштовувала «лихослову» громадський присуд — його позбавляли права жити серед общини або іноді виганяли із села. В усіх селах був і певною мірою залишився звичай вітатися не лише з односельцями, але й незнайомими.
На окрему розмову заслуговують і родинні звертання. Традиційно на Україні діти називали своїх батьків на «ви». Нині переважна більшість дітей спілкується зі своїми батьками на «ти». Часто навіть можна чути невиправдані зауваги: «Як це ти дозволяєш своїм дітям називати себе на «ви», адже так звертаються лише до незнайомих…». І це було нав,язано ворогами загарбниками…

Пам’ятаєте в Лесі Українки: «Ладнайте, мамо, нам харчі в дорогу!» Хоч як би там було, але множинна форма аж ніяк не асоціюється із звертанням як до чужих. Навпаки, це був вияв високої поваги. Про це свідчить і той факт, що люди, скріплюючи кумівство, механічно переходили на «ви», хоч би й були рідними сестрами чи братами. Якщо ж між ними виникала ворожнеча, то найбільшою образою вважалося перейти на «ти»…

Нині нерідко можна почути, коли ще зеленкуватий підліток, звертаючись до статечної людини, може безапеляційно проректи: «Чувак, дай прикурити», «Скажи, котра година?».
Неабияке значення має тон розмови, вміння вислухати іншого, вчасно і доречно підтримати тему. Вввічливість, уважність і чемність — основна вимога мовного етикету. Від чемного привітання, шляхетного потиску руки, невимушеної, ненав’язливої розмови виграш обопільний. Лихослів’я, лицемірність, невміння вислухати колегу, навпаки, лише нервує, псує настрій. Недарма кажуть про таких: намолов сім мішків гречаної вовни; меле, як порожній млин; ляпає язиком, як постолами; заторохтіла сорока, наче діжка з горохом; він набалакає, що на вербі груші ростуть; ти йому про діло — а він тобі про білу козу; говорить, наче три дні не їв.

Здавалося б, звичайне собі «дякую», «уклінно прошу» чи «повторіть, будьте ласкаві, ще раз», а як ними можна розчулити, виявити у співрозмовника повагу й доброзичливість!
Культура мовної поведінки — це дзеркало Людини, її зовнішнє, а відтак і внутрішнє обличчя. Вироблені віками і закріплені в побуті слова – наша Культура і наше здоов,я, які нам потрібно берегти.

Шановне товариство, спілкуймось ввічливо, будьмо щирими і щедрими на теплі слова, поважаймо один одного!

Слава Предкам!

***

  • 06.06.12, 19:05

В пустелі сизих вечорів, в полях безмежних проти неба о, скільки слів і скільки снів мені наснилося про тебе! Не знаю, хто ти, де живеш, кого милуєш і голубиш. А знаю - ти чекаєш теж, тривожно вгадуєш і любиш. І я прийду в життя твоє. Тебе, незнаного, впізнаю, як син вигнанця впізнає прикмети батьківського краю. Я ради цього ладна жить. Всі інші хай проходять мимо, аби в повторах не згубить одне, своє, неповториме. Нехай це - витвір самоти, нехай це - вигадка й омана! Моєму серцю снишся ти, як морю сняться урагани.         Ліна Костенко

Хто ми без мови?

  • 05.06.12, 23:50

Півні кричать у мегафони мальв — аж деренчить полив’яний світанок… Мій рідний краю, зроду ти не мав нейтральних барв, тих прісних пуританок. Червоне й чорне кредо рукава. Пшеничний принцип сонячного степу. Такі густі смарагдові слова жили в тобі і вибухали з тебе. Слова росли із ґрунту, мов жита. Добірним зерном колосилась мова. Вона як хліб. Вона мені свята. І кров’ю предків тяжко пурпурова. А хтось по ній прокопував рови. Топтав, ганьбив нам поле найдорожче. І сниться сон: пасуться корови — сім тучних, але більше тощих. Скубуть озиме, нищать ярину, ще й гидять, гудять, ратицями крешуть. Трагічна мово! Вже тобі труну не тільки вороги, а й діти власні тешуть. Безсмертна мово! Ти смієшься гірко. Ти ж в тій труні й не вмістишся, до речі. Вони ж дурні, вони ж знімали мірку з твоїх принижень — не з твоєї величі! Твій дух не став приниженим і плюсклим, хоч слала доля чорні килими то од Вілюйська до Холуйська, то з Києва до Колими. Як ти зжилася з тугою чаїною! Як часто лицемірив твій Парнас!.. Шматок землі, ти звешся Україною. Ти був до нас. Ти будеш після нас. Мій предковічний, мій умитий росами, космічний, вічний, зоряний, барвінковий… Коли ти навіть звався — Малоросія, твоя поетеса була Українкою!

Ліна Костенко

Гуцульська музика

  • 04.06.12, 20:55

       Нелегко знайти в цьому світі музику, більш земну від гуцульської. За рівнем біологічної напруги, тілесності, сексу і смерті може їй дорівнятися хіба що румунська музика. Або циганська. Або музика гуралів. Або мадярів. Або словаків. Або лемків. Здається, гуцульська музика ще є, хоч уже завтра її може не бути. Більшість із нас навіть не зауважить цього, насамперед самі гуцули. Сьогодні багатьом із них цілком вистачає навіть не Мадонни, а Маші Распутіної. Імперія московської попси не поступилась ані п'яддю своїх територій. Її кордон, як і раніше, сягає на заході Чопу і Мостисьок. Ця імперія кіосків диктує свою волю, точніше, волить себе. Гуцульська музика вироджується в кіч. Центральна Європа Косова і Рахова вимивається в Євразію. Робиться плацдармом, по якому безперестанно рухаються на захід уніфіковані, а краще сказати інфіковані, "граждане СНГ". І вони замовляють свою Машу Распутіну. А що залишається нам? Музика - чи не єдина реальність у примарній структурі Центральної Європи. Музика надає сенсу розмовам про єдність і унікальність. Вона перебуває поза всіма хронічними конфліктами і стереотипами. Її сюжети мандрівні, а персонажі універсальні. Юрій Андрухович. "Дезорієнтація на місцевості" Чоловічий танець Ти мусиш танцювати аркан. Хоч раз. Хоч раз ти повинен відчути, як тяжко рветься на цій землі древнє чоловіче коло, як тяжко зчеплені чоловічі руки, як тяжко почати і зупинити цей танець. Хоч раз ти стань у це найтісніше коло, обхопивши руками плечі двох побратимів, мертво стиснувши долоні інших, і тоді в заповітному колі ти протанцюєш під безоднею неба із криком по-звіриному протяжним. Щоб не випасти із цього грішного світу, хоч раз змішай із ближніми піт і кров. Сину людський, ти стаєш у чоловіче коло, ти готовий до цього древнього танцю тільки тепер. З хрестом за плечима. З двома розбійниками. Тільки раз. Василь Герасим'юк

Вітаю Вас із Трійцею!

  • 03.06.12, 09:25
Зелені свята


         Зелені свята – дуже давнє народне дохристиянське свято, яке символізує остаточний прихід літа. Це завершення весняного і початок літнього календарного циклу. В основі Зелених свят тисячі років лежали культ рослинності і магія заклинання майбутнього урожаю.

З прийняттям християнства Зелені свята почали називатися ще й Трійцею, яка відзначалася на 50-й день після Паски і співпадала з Зеленою неділею. Проте впродовж багатьох століть традиційно залишалася давня народна ритуально-обрядова складова Зелених свят.

Деякі тисячолітні традиції і обряди наших пращурів, звичайно, були втрачені і призабуті, деякі були змінені або спрощені, але народна пам’ять все ж таки зберегла бодай елементи і головні атрибути Зелених свят.

Напередодні Зеленої неділі, у суботу, що називалася клечаною, хату, подвір’я та господарські будівлі прикрашали клечанням – зеленими гілками дерев. Гілки встромляли в стріху, на воротах, біля вікон, за ікони. Підлогу або долівку в хаті встеляли запашними травами: осокою, любистком, м’ятою, пижмою, ласкавцями, лепехою.

Як всі інші свята наших пращурів, Зелені свята базувалися на хліборобських традиціях сонячного циклу. Але окрім культу Сонця і культу померлих предків, в основі Зелених свят лежав культ дерева і квітів. Можливо, тисячолітня традиція прикрашати житло на Зелені свята зеленим віттям і була пов’язана з давнім культом і святом дерев.

До останнього століття в Україні окремі дерева вирізнялись від інших особливою шаною до них. Це дуб, ясень, явір, тополя, береза, липа. В окремих місцевостях навіть не можна було ламати гілля з дуба на клечання.

Культ дерева і лісу яскраво відбивався у підготовці до Зелених свят. По клечання до лісу їхав старший родини (у давнину, звичайно, старший роду). Клечання забирали в хату, на обори, стайні, хліви, несли в комори, клуні, на пасіку. На думку наших пращурів, в деревах оселялися душі рідних – померлих дідів-прадідів. Дід-Ладо – добрий дух предків – опікунів роду – разом з гіллям-клечанням приходив до господи.

Між іншим, серби і греки у дні Зелених свят збирали квіти, плели вінки й несли їх додому, а інші народи, як і українці, оздоблювали свої домівки зеленими гілками дерев, які несли з лісу або «священного гаю».

У Зелені свята в деяких місцевостях України були звичаї, пов’язані зі священними деревами. Наприклад, на Лівобережжі був обряд водити тополю. Дівчата вибирали поміж себе дівчину на тополю, прикрашали її намистом, стрічками та квітами, обличчя зав’язували хусткою, руки прив’язували до палиці і так водили по селу з гучними піснями. Кожний господар радо зустрічав процесію і, приймаючи від неї добрі побажання (головним чином, приплоду худобі і гарного врожаю), щедро обдаровував учасників обряду.

На Поліссі побутував близький за значенням обряд Троїцького куста, роль якого теж виконувала дівчина. А ще відома така молодіжна забава, як завивання берези.

Мить

  • 02.06.12, 22:15

            

                 Життя пролітає вмить, а ми живемо, неначе пишемо чернетку, не розуміючи в метушні скандальній, що наше життя - усього лише тільки мить ...

Судіть по діях

  • 31.05.12, 21:00

             

                 Один вчинок може розповісти про людину набагато більше і правдивіше, ніж тисячі слів...